Другий Зимовий похід УПА
МІНІСТЕРСТВО
ОСВІТИ І НАУКИ
УКРАЇНИ
Курсова
робота
на тему:
«ДРУГИЙ
ЗИМОВИЙ ПОХІД
УПА»
План
Вступ
1.Бій під Малими
Миньками.
2.Базар. За
Україну , за її
волю…
3.В поворотній
дорозі.
Висновок
Вступ
Спільний
польсько-український
виступ проти
більшовицьких
військ у 1920 році,
спочатку досить
успішний, закінчився
для української
сторони невдачею.
Польща змирилася
з Радянською
Росією 12 жовтня
1920 року і війська
УНР залишилися
сам-на-сам із
супротивником.
Коли ж
під час Визвольних
змагань у 1917-1921
роках кращі
сини і дочки
України боролися
з московсько-більшовицькою
навалою, вони
й самі не знали,
якого страшного
ворога мають
перед собою.
Яке велике і
страшне фізичне
і моральне
знищення несла
комуно- більшовицька
влада Україні
й українцям
як народові.
Якби народ не
дав збаламутити
себе лжепророком,
своїм і чужим,
і не став одностайно
до боротьби
з наїзником
та його прибічниками
в Україні, він
мав би нагоду
закріпити свою
власну українську
державність.
Лише пізніше
роки показали,
як дорого мусив
український
народ заплатити
за те, що не зумів
стати господарем
на своїй прабатьківській
землі. Але винуватити
народ за те,
мабуть, не можна,
бо не народ, а
його провідники
не знали, чого
вони хочуть,
на знали, куди
вести той народ,
щоб забезпечити
йому щасливе
майбутнє.
Бій під Малими
Миньками був
останнім боєм
української
армії періоду
Визвольних
змагань. На наш
погляд, через
помилки командування
Повстанчої
Армії повстання
зазнало поразки
і привело до
розстрілу 359
вояків – повстанців
під Базаром.
Ця сумна подія
ось уже 85 років
відома як «Базарська
трагедія».
Щоправда, слова
«відома» і
«трагедія»
не стосувалась
«якихось»
п’ятидесяти
мільйонів
українців, яким
за радянських
часів шкідливо
було знати
серед багатьох
інших і цю правдиву
сторінку своєї
власної історії.
Тому, на жаль,
у свідомості
більшості
тодішніх жителів
України Григорій
Косовський
був героєм, а
Юрій Тютюнник
– «бандитом»;
хоча саме за
наказом «героя»
було розстріляно
359 обеззброєних
полонених
українських
вояків Ю.Тютюнника,
які прийшли
до своєї України
з однією метою
- повалення в
рідній країні
радянської
влади і утвердження
її як незалежної
держави.
У світі стаються
трагедії, яких
не можна ані
обминути, ані
обійти, проте
трагедія під
Базаром 22 листопада
1921 року була
наслідком
зарозумілості
й самовпевненості
генерала Тютюнника.
Трагічну роль
відіграли і
політики, які
ставили свої
партійні догми
вище української
державності.
Не бракувало
й таких, котрі
намагалися
забезпечити
собі трудами
і кров’ю Повстанчої
армії поворот
в Україну на
добрі посади,
славлячи персональний
інтерес вище
всенародного.
Ось чому я
зацікавився
цією темою.
Працюючи з
різними джерелами,
я намагатимусь
дослідити цю
історичну
подію. Адже
«Базарська
трагедія» -
маловідома
сторінка в
історії України.
23 листопада
1920 року С. Петлюра
звернувся до
польської влади
дозволити
існування Армії
УНР на польських
теренах, супроводжуючи
це клопотання
і додатковими
проханнями:
щоб до українських
військ не залучали
полонених
російських
вояків, щоб не
було порушено
структурної
організації
української
армії, щоби
польська влада
подбала про
медичне обслуговування
і харчування
вояків, щоби
старшинський
склад одержав
право вільного
пересування
у межах Польщі
і право безперешкодного
виїзду за кордон
за дипломатичними
паспортами.
Також С. Петлюра
прохав дозволити
діяльність
юнацької школи,
створення
скорочених
курсів Генерального
штабу і під
старшинського
вишколу, видання
спеціальних
газет для вояків,
заснування
шкіл для неписьменних.
Звичайно,
польський уряд
не міг дозволити
все це у повному
обсязі. Проте
звернення С.
Петлюри поклало
початок виробленню
умов перебування
Армії УНР на
території
Польщі.
В результаті
цих переговорів
2 грудня 1920
року військовим
міністерством
Польщі була
видана інструкція,
згідно з якою
Армія УНР визнавалась
як дружня і
союзна. Польська
адміністрація
зобов’язувалася
забезпечити
нормальні умови
життя українським
воякам. Щоправда,
такі умови так
і не були створені.
Вояки УНР мали
обмежену свободу
пересування.
Мешкали у трьох
спеціальних
таборах, які
знаходились
поблизу населених
пунктів Каліш,
Шепйорно, Стршалково.
Основна маса
старшинського
складу жила
у місті Ченстохово.
Загальна кількість
армії УНР станом
на січень 1921 року
становила 17464
особи.
Грудень
1920-січень 1921 року
пройшли у роботі
над облаштуванням
побуту. Польська
влада не виконувала
своїх обіцянок
щодо забезпечення
нормального
харчування,
відтак вояки
нерідко потерпали
від голоду,
бракувало одягу
і взуття. Проте
і в цих умовах
продовжувалась
діяльність
по зближенню
з Польщею.
У січні 1921 року
Рада міністрів
УНР видала
«Закон про Раду
Республіки»,
яку тимчасовий
найвищий орган
народної влади.
Польща не виявила
заперечення
щодо таких
політичних
рішень уряду
УНР. Чому? Радянська
Росія зволікала
з підписанням
договору і
Польща не відкидала
можливості
використати
українську
армію. Але 18 березня
1921 року цей договір
був підписаний
і ставлення
до Ради Республіки
з боку Польщі
змінилося, як
і загалом до
українців –
політика стала
жорстокіша.
Стало зрозуміло,
що варто покладатись
тільки на власні
сили. Дії по
зміцненню
боєздатності
української
армії стали
пріоритетними.
Надалі всі
накази і положення
видавались
таємно.
28 квітня 1921 року
з метою відновлення
централізації
керівництва
Вища Військова
Рада ухвалила
«Закон про Вище
Військове
Управління»
- всю владу
зосереджував
у своїх руках
Голова Директорії
і Головний
Отаман військ
УНР
С. Петлюра.
Здійснюється
реорганізація
армії, налагоджується
зв’язок з військовими
підрозділами
армії УНР у
Румунії, Болгарії,
Туреччині, а
головне – зі
старшинами
і козаками, які
залишились
у тилу більшовиків
для організації
партизанських
виступів. Активнішою
стає діяльність
створеного
ще наприкінці
1921 року Партизансько
– Повстанського
Штабу, який
підпорядкувався
безпосередньо
С.Петлюрі, як
головнокомандуючому
усіх українських
регулярних
повстанських
військ. На чолі
штабу стояв
генерал – хорунжий
Ю.Тютюнник.
Спочатку
штаб перебував
у м. Тарнові, а
з кінця червня
1921 року – у Львові.
Головним
завданням цього
штабу була
підготовка
і проведення
збройного
виступу у тилу
більшовиків.
Територію
України з метою
кращої організації
повстанського
руху поділили
на чотири Повстанські
фронти. Згодом
їх реорганізували
у п’ять Повстанських
груп і двадцять
два Повстанських
райони, налагоджено
було координацію
дій між ними.
На території
нашого краю
було спочатку
визначено
Північний
повстанський
фронт, реорганізований
невдовзі у
Другу Повстанську
групу, яку очолив
підполковник
Ю. Мордалевич.
Важливим
координаційним
центром став
Всеукраїнський
Центральний
Повстанський
Комітет, створений
таємно у Києві
на чолі з полковником
І.Чепілком. До
цього Комітету
входив і талановитий
поет Григорій
Чупринка ( у
1930-ті роки репресований).
Комітет підтримував
постійний
зв’язок з
Партизансько
– Повстанським
штабом. Разом
вони координували
діяльність
повстанських
загонів. На
території
Житомирщини
діяли загони,
які підпорядковувалися
загалом командиру
другої повстанської
групи Ю. Мордалевичу.
Це загони під
командуванням
отаманів Струка
(Радомишильський
повіт), Лисиці
( Коростень і
навколишні
села), Бабича
(Попільня,Паволоч,
Верхівня).
На початку
літа 1921 року
партизансько
– повстанський
рух був дуже
потужний і
охоплював усю
територію
України. Саме
тоді склались
найсприятливіші
умови для походу:
селянство,
розчароване
більшовицькою
владою, розгніване
примусовим
вилученням
усіх продовольчих
запасів і жорстокістю
червоного
терору, масово
йшло у повстанські
загони. На жаль,
початок виступу
було перенесено
на пізніший
час. Головна
причина – нестача
зброї, набоїв.
А тим часом
протягом літа
1921 року РСЧА
(робітничо –
селянська
Червона Армія)
завдала відчутного
удару повстанським
загонам в Україні.
Частину повстанців
звабили амністією.
У селян реквізували
увесь врожай
– вони були
приречені на
голодну смерть.
Розгорнувся
так званий
терор голодом.
Разом з тим це
унеможливило
надавати допомогу
продовольством
повстанським
загонам. Але
відмовитись
від походу в
Україну вояки
УНР не бажали
– метою свого
життя вони
вбачали визволення
України.
Підготовка
до походу проводилась
в умовах, коли
польська влада
згідно з умовами
Ризького договору,
підписаного
з Радянською
Росією, не повинна
була допускати
існування
військових
формувань,
налаштованих
проти Червоної
Армії. Разом
з тим, С. Петлюра
звертався до
поляків з проханням
допомогти
озброєнням.
12 жовтня 1921 року
Головний Отаман
військ УНР С.
Петлюра призначив
генерала –
хорунжого Ю.
Тютюнника
командуючим
усіма повстанськими
силами в Україні,
а начальником
Генерального
Штабу Повстанської
армії УНР –
полковника
Ю. Отмарштайна.
Командиром
Другої Повстанської
Групи після
Ю. Мордалевича
став підполковник
Ступницький.
Обставини,
серед яких
розпочинався
Другий Зимовий
похід УПА під
проводом Юрка
Тютюнника,
нічого доброго
не віщували.
По-перше, насувалася
зима, по-друге,
партизанський
рух в Україні
різко пішов
на спад – навіть
вцілілі повстанські
загони напередодні
холодів саморозпускалися.
По-третє, всі
три групи Української
повстанської
армії (Волинська,
Подільська
і Бессарабська)
не були як слід
забезпечені:
не вистачало
зброї, набоїв,
амуніції, не
було коней,
зимового одягу
та взуття. «Все
було за тим,
щоб рейд (в окуповану
більшовиками
Україну) відкласти»-
зазначав
генерал-полковник
УНР Олександр
Вишнівський
2. Та ейфорія
повернення
в Україну, пам`ять
про Зимовий
похід 1919 – 1920 років,
який починався
в не менш драматичних
умовах, а завершився
переможно, й
бажання рішуче
порвати з жахливою
дійсністю
польських
таборів для
інтернованих
кликали козаків
і старшин у
смертельну,
хоч й обнадійливу
дорогу.
Дехто з
учасників
походу, наприклад
старшина Кузьма
Кузь, розуміли,
що обеззброєні
та обідрані
частини висилаються
на вірну смерть.
Та коли він
«мав відвагу
сказати правду
у вічі», правду,
яку ніхто не
хотів чути, на
нього накинулись,
як на зрадника
і боягуза . І
він, присоромлений,
мусив, щоб зберегти
свою честь, йти
на вірну загибель.
Цей смертельний
рейд могли
зупинити лише
дві людини:
Симон Петлюра
та Юрко Тютюнник.
Але дезорієнтовані
оптимістичними
повідомленнями
про готовність
українського
народу до широкого
повстання на
великій Україні,
Петлюра і Тютюнник
не перенесли
цього походу
на більш сприятливий
час (весну 1922 р.)
– бо вірили, що
поява Української
повстанської
армії навіть
пізньої осені
призведе до
всенародного
повстання, яке
змете окупаційний
режим.
Напередодні
переходу
польсько–совєтського
кордону, на
початку листопада
1921 року, Юрко
Тютюнник переконував
козаків, що «ми
йдемо на Україну
наводити порядок
і що там вже
ніякої влади
немає».
Оптимізм,
який запанував
у частинах
Української
повстанської
армії, демонструє
й звернення
командира групи
особливого
призначення
Михайла Палія
до українського
народу від 25
жовтня 1921 року:
«Старайтесь
на протязі
одної доби
покінчити з
самим головним
завданням…
Вам йдуть на
поміч всі повстанці
організації
з Збруча до
Дону… Несем
вам поміч, а
комуністам
і чекістам
неминучу смерть…»
Та народ,
який на думку
українського
командування,
«не зрікся
надії здобути
собі волю»
(звернення
«Головного
Повстанського
Командування»
від 25 жовтня
1921р. «Громадяни
України!» ),
застрашений
безпрецедентним
червоним терором,
холонув у жорстоких
пазурях більшовицького
окупанта.
«Одностайний
збройний виступ»
виявився черговою
ілюзією, яка
призвела до
масакри найкращих.
Але настрій
напередодні
листопадового
апокаліпсису
був чудовий:
козаки і старшини
вертались в
Україну з найсвятішою
метою – визволити
Батьківщину,
дати свободу
своєму народові.
У козаків від
радості світилися
очі. Особливо
у тих, хто тримав
у руках зброю.
Але цього щастя
була позбавлена
більшість –
поляки в дорогу
дали лише чотириста,
переважно
зіпсованих
рушниць.
«Був
прекрасний
приморозний
осінній ранок,
- згадував полковник
Роман Сушко,
командир однієї
з повстанських
бригад. – Сонце
світило нам
в очі, немов
вітало ясно
й радісно наші
перші кроки
по рідній землі.
Всі звернули
на це увагу. По
колоні пронеслося:
«Яке ясне українське
сонце! Слава
українському
сонцю!» Всіма
опанувала
загальна радість.
Колона прискорила
кроки…Полковник
Отмарштайн
(начальник
штабу Української
повстанської
армії) п’янів
від радості…»
Другий
Зимовий похід
розпочався
успішно і для
відділу генерала
Нельговського,
і для Подільської
групи Михайла
Палія, і для
Волинської
групи Юрка
Тютюнника.
Перші перемоги
над червоними
відділами і
повстання селян
в Олевську,
творення нових
партизанських
відділів у
Кам`янецькому
повіті, активізація
загонів Струка
та Орлика,
розгубленість,
а то й паніка
серед червоних,
насаджували,
стверджували
віру у непереможність
командарма
Юрка Тютюнника
– героя і вождя
успішного
Першого Зимового
походу Армії
УНР.
Та настало
17 листопада –
день трагічного
бою під селом
Малі Миньки
Овруцького
повіту, в якому
Волинська група
зазнала нищівної
поразки. Сам
Юрко Тютюнник,
попри клятьбу,
що ніколи не
покине козаків,
покинув їх на
полі смертельної
січі…
Бій під Малими
Миньками
Всім було
зрозуміло, що
становище
робилося критичним.
Завважив це
і ген. Тютюнник
і, не чекаючи
полудня, десь
близько 11-ї дав
наказ вирушати
у напрямку на
село Звіздаль,
де вороже кільце
ще не було замкнене.
Першим вирушив
туди зі своїм
штабом і кіннотою
сотн. Хмари й
сам Тютюнник.
Колона спішно
почала виїжджати
з села, й з'явилися
перші ознаки
паніки. Кожний,
хто мав підводу,
намагався
проїхати наперед.
Внаслідок того
дорога з села
була забита
возами.
Майже
останнім виїхав
полк. Отмарштайн,
а разом з ним
хворий полк.
Роман Сушко
«за довший час
по втечі Тютюнника
і його штабу»,
твердив підполк.
Микола Тобілевич.
При виїзді з
села полк.
Отмарштайн,
з деякими старшинами
штабу Армії,
пробував наводити
порядок, пропускати
вперед підводи.
Але колона ще
не встигла
вийти за село,
як з лісу на
відстані 300-400
кроків від
дороги з'явилася
велика лава
большевицької
кінноти й почала
обстрілювати
колону повстанців.
Ген. Тютюнник
прислав передні
стежі назад,
щоб допомогли
навести порядок
[7,129].
Була 12-та
год., як колона
остаточно
рушила з місця.
Сотня гарматників
ішла посередині
колони. Дорога
на село Звіздаль,
яке по прямій
віддалене на
якихось два
кілометри, ішла
через смугу
поля шириною
40-50 метрів. З лівого
боку дороги
— величезне
замерзле болото,
вкрите малими
корчами. До
того болота
вливалася річка
Звіздаль, через
яку був збудований
дерев'яний
місток.
За тією
смугою праворуч
тягнулися рідкі
соснові бори.
Все було прикрите
глибокими
снігами [7,130].
Коли ж колона
повстанців
вийшла з села
й почала витягуватися
поза річку
Звіздаль, ворожа
кіннота наскочила
на задні частини,
які були іде
в селі і прикривали
відступ колони
повстанців.
Це викликало
сполох у хвості
колони, і звідти
залунали крики:
«кіннота, кіннота».
Ситуація
була безнадійною,
бо помогти
головним силам
було неможливо.
Ген. Тютюнник,
перейшовши
річку Звіздаль
на чолі кінного
відділу, наказав
розгорнути
жовто-блакитний
прапор і подався
зі своїм відділом
на північ до
села Матейки.
віддаленого
на 14 кілометрів
від Малих Миньків.
Відбиваючись
по дорозі від
переслідування
ворожої кінноти,
ген. Тютюнник
у Матейках
переправився
через річку
Уж і під покриттям
ночі зник у
лісових болотах
[3,40].
Багато
повстанців
почали пробиватися
через старий
і вузенький
місток, який
ворожий скоростріл
влучно обстрілював.
Туди ж рушили
й залишені
підводи з пораненими.
В обозі з'явилися
забиті візники
і коні. Від великого
скупчення людей
і возів місток
провалився,
й усе падало
в ріку, крига
на якій не витримала
й також проломилася.
Поранені, якщо
не загинули
від большевицького
скоростріла.
топилися в
крижаній воді
ріки. Лише небагатьом
удалося прорватися
через той
місток. До
таких щасливців
належав інженер
Віктор Яновський,
який уже за
річкою стрів
санки із сотн.
Блощаневичем
і двома вояками,
і вони вчотирьох
вже пізно ввечері
наздогнали
в якомусь лісі
ген. Тютюнника.
Там їх усіх
разом, здорових
і поранених,
зібралося 94
особи. Начальник
постачання
урядовець Хоха,
хоча і прорвався
через місток,
від пережитого
збожеволів
[8,75].
Рештки
4-го і 5-го куренів
під командою
підполк. Григоряка,
що були далеко
попереду, подалися
до ліска праворуч,
щоб звідти
краще боронитися
й одночасно
стримувати
ворога, який
намагався
замкнути дорогу
відступу голові
колони зі сходу.
Але й там на
них чекав ворог.
Бій тривав,
доки повстанці
не вистріляли
останніх набоїв.
Після того
почалася різанина
[2,119].
Деякі
старшини намагалися
затримати свої
частини у селі
й організувати
протинаступ,
щоб прорватися
до лісу, бо кіннота
найбільш небезпечна
в чистому полі.
В селі і в лісі
ворожа кіннота
не могла б атакувати
з такою силою,
бо там зручніше
оборонятися.
Але цього не
вдалося зробити,
бо паніка охопила
вояцтво, коли
воно побачило,
що весь вищий
командний
склад, будучи
на конях, — утік,
і врешті-решт
повстанці
опинилися в
чистому полі.
Опис цього акту
трагедії залишаємо
очевидцям й
учасникам бою
підполк. Іванові
Ремболовичеві
та сотн. Грицеві
Рогозному.
Близько
11-ї години ранку
при вході до
села Малі Миньки
заграли скоростріли.
То сотник Іван
Дарагань, командир
застави. відбивав
насіли большевицької
кінноти. Гарматники
сотн. Рогозного
прибули йому
на допомогу.
А тим часом
через рівнину
поля було видко,
як під лісом
розгорталися
лави кінноти
Котовського.
Куди лише сягало
око — скрізь
були вершники,
які нашвидку
формувалися
в бойовий порядок
до наступу.
Частина
повстанців
зайняла фронт
біля села Малі
Миньки й відкрила
сильний скорострільний
і крісовий
вогонь, а москалі
далі розгорталися,
як на параді.
Віддаль зменшувалася,
й вогонь повстанців
набирав сили.
Прямо стосами
валитися
червоноармійці
і їхні коні,
але ті, що впали,
заступали нові
резерви. Раптом
вони з диким
криком «ура!»
кинулися до
рукопашного
бою.
Повстанці
сіяли страшне
спустошення
серед большевиків
ручними гранатами
й відбивалися
багнетами.
Місцями вони
перемагали
і змушували
червоних кидатися
в болотисту
воду. Рангом
пронісся крик:
«Ворожа кіннота
ззаду, в селі».
Так повстанці
були оточені,
й надій на вихід
із цієї ситуації
не було. Йшлося
тільки про
гідну смерть,
щоб не опинитися
отарою в руках
ворога, який
буде рубати
її на капусту.
«Брати!
Козаки! Не
піддавайся!
Бийся до останнього.
Вперед! Вперед!
За Україну!
Слава!» — лукав
заклик. Повстанці
збилися в криваву
юрбу з большевиками.
їх топтали
московські
коні, а вони
все ще збивали
вершників
пострілами,
багнетами, ато
й кулаками. Це
вже не був
протинаступ,
а радше передсмертна
конвульсія
людей, що зібрали
рештки сил й
шукали рятунку.
Але це був останній
удар. що тривав
доволі коротко,
бо сили були
нерівні. Тут
загинув хоробрий
сотн. Дарагань,
прошитий ворожими
кулями. А ворожі
лави перли з
новою силою.
Одну частину
повстанців
вони загнали
в болото й
вистріляли[5,130].
Тим часом
на полях біля
села Малі Миньки
розігрався
передостанній
акт трагедії
Повстанчої
Армії. Хто під
час цього бою
дістав коня
чи мав щастя
на санях проскочити
в щілину на
захід від села
Звіздаль, той
врятувався.
Це була різня,
і нікому не
було пощади
[6,121]. Скінчивши
різню і
грабування
повстанців
на полі бою,
большевицька
кіннота оточила
їх з усіх боків
і почала зганяти
в село. Перемучені
на смерть повстанці,
не маючи вже
чим воювати,
безпорадно
дивились
збожеволілими
очима на
большевиків-переможців.
Купами йшли
на селянські
подвір'я, і кожен
шукав собі
кутка, щоб заховатися
й марево смерті
відсунути
якнайдалі. Але
в хатах заховатися
було неможливо,
бо налякані
боєм селяни
позамикалися
[7,429-430].
До пізньої
ночі кінні
відділи їздили
по околицях
і виловлювали
решту повстанців.
Після того
зайняли села
Малі й Великі
Миньки, захоплених
у полон повстанців
вишикували
четвірками
в колони, повели
до сільської
церкви й там
їх, здорових
і поранених,
замкнули на
ніч. Так закінчилася
героїчна битва
над річкою
Звіздаль біля
села Малі Миньки.
Десь близько
півночі до
церкви вскочило
ще кілька
червоноармійців
і пограбували
в повстанців
усе, чого не
встигли забрати
в полі. Внаслідок
цих відвідин
підполк. Іван
Ремболович
залишився
тільки в штанах
і в спідній
сорочці.
«Удосвіта
в одному з кутків
церкви почувся
тихий спів: «За
що ж, Боже милосердний,
нам послав ці
муки...» То почав
співати Ступа
Перебийте. За
кілька хвилин
усі невольники
підхопили цю
пісню. Ворожа
варта, що охороняла
нас, — згадує
підполк. Ремболович,
— не могла витримати,
і дехто з неї
заплакав.
Наче у
відповідь на
цю пісню, виступив
з промовою до
полонених один
із старшин.
Промову цю він
розпочав словами:
«Товариші, нас
обдурювали,
нас різними
неправдами
запровадили
до найгірших
наших ворогів
— поляків. Ми
повинні покаятися
і звернутися
до наших братів-большевиків
із проханням,
щоби нам пробачили
та прийняли
нас під свою
владу».
Мовчанка
всіх полонених
була відповіддю
на промову
старшини-провокатора.
Тут же виявилося,
що цей старшина
був командиром
сотні 4-ї Київської
дивізії. Прізвища
цього юди, на
жаль, не пам'ятаю.
— писав підполк.
Ремболович.
— До складу
Київської
дивізії він
потрапив у 1920
році, коли прибуло
поповнення
для армії Української
Народної Республіки
з Ланцуту. Був
він із полонених
большевиків
і до польського
полону був
командиром
московсько-большевинького
полку Червоної
Армії».
18
листопада
ранком усіх
полонених
повстанців
вивели з церкви
й, оточивши
вартою у 30 кіннотників,
погнали до
містечка Базару
й там знову
замкнули в
церкві. На другий
день. 19 листопада,
в пополудневі
години, до церкви
зайшов старшина-червоноармієць,
який усіх поранених
перевів з церкви
до помешкання
місцевого
священика. На
вулиці стояло
багато селян,
що тримали в
руках хліб та
різні інші
харчові продукти,
які вони хотіли
передати полоненим
повстанцям,
але червоноармійці
того не дозволили.
В будинку священика
було краще, бо
гам топилося,
й кількох поранених,
за дозволом
вартового
червоноармійця,
священик причастив.
20 листопада
десь близько
6-ї год. вечора
до помешкання
священика
прийшло кілька
по-цивільному
одягнених осіб,
а з ними кілька
старшин Червоної
Армії. Це була
Надзвичайна
комісія, яка
мала судити
повстанців.
Голова комісії
(Ілля Гаркавий)
чистою українською
мовою лаяв усіх
повстанців,
називаючи їх
бандитами,
головорізами
тощо. Скінчивши
лайку, він випитував,
чи між
повстанцями
немає когось
із командного
складу. Діставши
негативну
відповідь, він
знову почав
страшенно
лаятися і запитав:
— А хто ж з
вас Ремболович,
ваш полковник?
Чи, по-вашому.
він не належить
до командного
складу? А на
Коростень хто
нападав?
Хтось
голосно заявив,
що «Ремболович
загинув», але
голова комісії
в те не повірив
і знову запитав:
«Хто з вас
Ремболович?»
Поки голова
комісії продовжував
свою мову, підполк.
Ремболович
встав і, вдаючи,
що може ступати
тільки однією
ногою, бо друга
була дійсно
поранена, тримаючись
стіни, підійшов
до дверей. Вартовий
червоноармієць
стояв посередині
по мешкання,
але за Ремболовичем
не пішов. Йому,
мабуть, і на
думку не могло
спасти, що боса
людина, в одній
тільки спідній
сорочці, а до
того ще й з перебитою
ногою і при 18
ступенях морозу,
може втекти.
Вийшовши на
подвір'я. Ремболович
упав у сніг і
поповз до саду,
а звідти — до
недалекого
лісу. В лісі
він піднявся
на ноги і пішов
куди очі бачать.
2 Базар
Большевики
в дійсності
не знали, що з
полоненими
робити. Перед
полуднем вони
всіх полонених
вивели з церкви
і повели в напрямку
на Коростень,
щоб звідти
перевезти їх
на суд до Києва.
На подвір'я
священика також
заїхало кілька
селянських
фір, які мали
везти поранених
до Києва.
Дещо пізніше
колону полонених
завернули назад
до церкви, бо
совєтське
командування
вирішило, щоб
суд над повстанцями
влаштувати
таки в самому
містечку Базарі.
Це, мабуть, з
уваги на безпеку,
бо перевезення
полонених
потягом до
Києва могло
викликати напад
повстанців
з наміром визволити
їх. Тому «Чрєзвичайная
пятьорка»
вирішила приїхати
до Базару.
Коли
відділили
поранених, до
церкви по якомусь
часі зайшли
большевицькі
комісари на
чолі з командиром
9-ї кавалерійської
дивізії Григорієм
Котовським.
Він звернувся
з промовою до
полонених
вояків і став
намовляти їх,
щоб воші вступили
до Червоної
Армії, і совєтська
влада подарує
їм їхні провини
і помилує їх.
Котовський
«обіцяв взяти
всіх охочих,
як хоробрих
і завзятих
бійців, до своєї
кінноти».
Хоча це
була аж надто
спокуслива
пропозиції,
але полонені
мовчали. Раптом
з гурту полонених
виступив наперед
рядовий вояк
Степан Щербак,
який заявив:
«Я козак 6-ї
Січової Стрілецької
дивізії Щербак!..
Від себе і козаків,
яких я знаю,
кажу вам: ми
знаємо, що нас
чекає, і ми не
боїмося смерти,
але до вас служити
не підемо. Коли
ж ви повбиваєте
нас, то знайте,
що за нас вам
помстить весь
український
народ! А коли
до українських
вояків дійде
чутка про вашу
ганебну роботу,
то за кров нашу
вони будуть
нищити все, що
тільки має хоч
малий зв'язок
з вами, каторжани...».
По тій рішучій
вояцькій відповіді
допитів більше
не було, і Котовський
разом з комісарами
вийшов з церкви.
Большевицька
«Чрєзвичайная
пятьорка» пішла
розглядати
справу полонених
вояків Повстанчої
Армії й вирішувати
їхню долю. Про
це рішення
найкраще розказує
офіційний
звіт-протокол
у «Збірнику
наказів військам
Київського
військового
округу», 4.2578, від
26 листопада
1921 року. м. Київ
(який подаємо
в українському
перекладі)
(Додаток 1).
Як уже було
згадано, протокол
«суверенної»
совєтської
Української
республіки
написаний не
українською,
але російською
мовою. І це стає
зрозумілим,
коли взяти до
уваги, що вся
Надзвичайна
комісія, яка
складалася
з дев'ята членів,
судячи з прізвищ,
мала, мабуть,
лише двох українців:
голову комісії
Іллю Гаркавого
й Володимира
Затонського.
Інші семеро
— чужинці: Андрій
В. Іванов, секретар
Всеукраїнського
Центрального
Виконавчого
Комітету, тобто
уряду України,
— росіянин:
Лівшіц, визначний
діяч Комуністичної
партії, — жид;
Котовський,
командир
большевицької
кінної дивізії,
— молдованин:
Фріновський
і Літвінов —
чужинці, мабуть,
жиди: Паука —
чужинець і
командувач
військами
округи Йона
Якір — також
жид.
Але самого
розстрілу 359
українських
воїнів окупаційній
владі не було
досить. Як то
зазначено в
протоколі, «щоб
...показати всьому
капіталістичному
світові та його
наймитам, що
совєтська влада
нещадно карає»,
большевики
зробили із того
публічне видовище.
Напередодні
розстрілу
большевики
наказали селянам
навколишніх
січ і хуторів
за день і ніч
викопати у
балці під Базаром
велику і глибоку
яму, 70 кроків
у довжину та
4 — в ширину, яка
стала братською
могилою розстріляних
воїнів-повстанців.
Перед розстрілом
зігнали селян,
щоб вони на
власні очі
побачили,