Політична географія і геополітика
Міністерство
освіти і науки
України
Кіровоградський
державний
педагогічний
університет
імені Володимира
Винниченка
Реферат на
тему:
Політична
географія та
геополітика
Виконала
Студентка
26-ої групи
Факультету
Історії та
Права
Третякова
І.Т.
Превірив
Харченко
С.П.
2009 р.
Зміст
Вступ
1. Політична
географія та
політичний
простір
1.1 Політична
географія і
закони простору
1.2 Політичний
простір
1.3 Локальна,
регіональна
і глобальна
політика
1.4 Від мега
до мікрополітики
2. Геополітика
як різновид
зовнішньої
політики
3. Новий світоустрій
Висновок
Вступ
Політична
географія - це
суспільно-політична
наука, яка займається
вивченням
територіальної
(геопросторової)
організації
та дослідженням
географічних
закономірностей
формування
і розвитку
політичної
сфери життя
суспільства.
Практичним
втіленням цієї
науки є геополітика.
Геополітика,
схоже, переживає
сьогодні свій
ренесанс. Якщо
ще зовсім недавно
офіційна радянська
наука визначала
її як "напрямок
буржуазної
політичної
думки, засноване
на крайньому
перебільшенні
ролі географічних
чинників в
житті суспільства",
як ідеологічне
обґрунтування
"агресивної
зовнішньої
політики
імперіалізму",
то в наші часи
зовсім не рідким
стає твердження,
згідно яким
геополітика
є останньою
розгадкою і
поясненням
багатьох
цивілізаційних
процесів, які
залишаються
не поясненіу
суто політичних,
економічних
або натуралістичних
термінах. Сучасний
етап всесвітньої
історії характеризується
могутніми
зрушеннями
у рівновазі,
що склалася
і вимагає ухвалення
цілого ряду
невідкладних
політичних
рішень. Відбуваються
глибокі зрушення
в співвідношенні
сил на світовій
арені, супроводжуючі
крах всього
колишнього
міжнародного
устрою.
1. Політична
географія та
політичний
простір
Політична
географія -
суспільно-географічна
дисципліна,
яка займається
вивченням
територіальної
(геопросторової)
організації
та дослідженням
географічних
закономірностей
формування
і розвитку
політичної
сфери життя
суспільства.
Основним об'єктом
дослідження
політичної
географії є
елементарні
та інтегральні
територіально-політичні
системи (об'єктивно
взаємопов'язані
поєднання
різноманітних
елементів
політичної
сфери, що склалися
на певній території)
у їх взаємодії
між собою і з
географічним
простором:
- просторові
особливості
формування
і розвитку
суспільних
інститутів,
які реалізують
різноманітні
функції політичної
влади (законодавчі,
виконавчі,
судові, примусу
і ін.), як державних
(центральні
і місцеві органи
державного
управління,
міжнародні
урядові організації),
так і недержавних
(політичні
партії, профспілки,
суспільні рухи,
громадські
об"єднання
і т.п.);
- територіальні
аспекти політичних
відносин - які
складаються
між соціальними
групами, націями
і етносами,
політичними
партіями, суспільними
рухами, державними
і місцевими
органами влади
та іншими суб'єктами
політичної
діяльності
з приводу завоювання,
утримання і
використання
політичної
влади;
- територіальна
організація
діяльності
внаслідок якої
окремі особи,
суспільні
спільноти, у
тлі територіальні,
і суспільні
інститути
відстоюють
свої політичні
інтереси
(організація,
проведення
і участь у виборах
й референдумах,
страйках,
демонстраціях,
терористичних
акціях, збройних
виступах і
т.п.).
Серед численних
напрямів
політико-географічних
досліджень
найбільш Істотними
є такі:
• етапи формування
І сучасний стан
політичної
карти світу
(політична
картографія);
• політико-географічне
положення,
формування
державної
території,
столиця та
адміністративно-територіальний
поділ окремих
країн;
• вивчення
кордонів з
точки зору їх
генези, можливостей
прикордонного
співробітництва,
транскордонних
зв"язків,
територіальних
спорів і претензій
(лімологія);
• дослідження
територіальних
особливостей
виборів до
основних
представницьких
органів державної
влади і місцевого
самоврядування
в різних країнах
і регіонах
світу (електоральна
географія):
• вивчення
міжнародних
організацій
глобального,
регіонального
і субрегіонального
рівня;
• комплексна
політико-географічна
оцінка окремих
країн і регіонів
світу (політико-георафічне
країнознавство).
1.1 Політична
географія і
закони простору
Великий внесок
в сучасну геополітику
вніс найбільший
німецький
географ Фрідріх
Ратцель. Науку,
яка покликана
досліджувати
зв"язок, держави
і простору, він
називав політичною
географією
(цей термін
часто використовується
і зараз разом
з геополітикою).
Основні положення
нової науки
Ратцель виклав
в своєму творі
"Політична
географія"
(1897 р.). Две ідеї
були покладені
ним в підставу
своїх міркувань.
По-перше, ідея
про визначальну
роль географічних
чинників для
розвитку суспільства.
"Як би людство
не тягнулося
у вищі емпіреї,
- писав учений,
- ноги його
стосуються
землі... Цим перш
за все обумовлюється
необхідність
розгляду географічних
умов його існування".
Слідуючи за
Гердером, він
вважав, що
дослідження
зовнішніх
(географічних)
і внутрішніх
(історичних)
чинників розвитку
суспільства
повинні йти
рука в руку;
Цим перш за все
обумовлюється
необхідність
розгляду географічних
умов його існування".
Слідуючи за
Гердером, він
вважав, що
дослідження
зовнішніх
(географічних)
і внутрішніх
(історичних)
чинників розвитку
суспільства
повинні йти
рука в руку
адже тільки
із з’єднання
того і іншого
може вийти
справжня оцінка
нашого предмета.
Друга ідея була
їм сприйнята
від дарвіновської
теорії еволюції.
Держава, в його
уявленні, є
живий організм,
що сполучає
властивості
народу і землі
і, подібна до
всіх організмів,
що бореться
за своє існування.
Будучи живим
організмом,
держава рухається
і росте як ціле.
Ратцель сформулював
сім основних
законів просторового
зростання
держав, яким,
на його думку,
підкоряються
всі державні
утворення.
1. Простір
держави росте
разом із зростанням;
2. Зростання
держав відбувається
одночасно із
загальним
розвитком націй
і супроводжується
розвитком ідей,
торгівлі, активністю
людей;
3. Зростання
держав здійснюється
шляхом приєднання
і поглинання
малих держав;
4. Зміни в
організмі-державі;
(зростання і
скорочення)
відображає
його межа, яку
Ратцель називав
"периферійним
органом держави";
5. В процесі
зростання
держава прагне
перш за все
увібрати в себе
"політично
цінні" місця:
берегову лінію,
русла річок,
райони, багаті
ресурсами;
6. Перший імпульс
до територіального
зростання
приходить до
примітивних
держав ззовні;
7. Загальна
тенденція до
злиття переходить
від держави
до держави
набираючи силу
у міру перехода.
Ратцель
стверджував,
що "держави
мають тенденцію
вростати в
природні простори",
і ця їх тяга
може бути задоволена
лише у межах
континентів.
Народ росте,
збільшуючись
в числі, держава,
збільшуючи
свою територію,
приєднує нові
землі шляхом
внутрішньої
і зовнішньої
колонізації."Новий
простір, в який
вростає народ,
є, -писав Ратцель,
- як би джерелом,
з якого державне
відчуття черпає
нові сили. Ідеї
німецького
географа розвинув
його послідовник
шведський
політолог
Рудольф Челлен.
У своїй головній
роботі "Держава
як форма життя",
спираючись
на методологію
Ратцеля, він
–сформулював
"органічну
теорію" держави.
Подібно до
інших організмів,
стверджував
Челлен, держави
народжуються,
розвиваються,
в’януть і вмирають,
тобто являють
собою, форми
життя. Їх буття
підкорюється
загальному
закону боротьби
за існування.
У житті держав
боротьба за
існування
виявляється
в боротьбі за
простір. "Життєздатні
держави, чий
простір обмежений,
- писав Челлен,
- підпорядковані
категоричному
політичному
імперативу:
розширити свою
територію
шляхом колонізації,
об’єднання
або завоювань
різного роду.
У такому положенні
була Англія,
а в даний час
знаходяться
Японія і Німеччина.
Як ми бачимо,
тут має місце
не стихійний
інстинкт завоювання,
а природне і
необхідне
зростання в
цілях самозбереження.
Челлен висунув
ідею тотальності
держави. У його
уявленні держава
є єдність п’яти
елементів, яка
виявляється
як:
1. фізико-географічний
просторовий
організм;
2. Певна форма
господарства;
3. Певна етнічна
спільність;
4. Соціальне
співтовариство
класів і професій;
5. Форма державного
управління,
з своєю конституційною
і адміністративною
структурою.
Це все утворює
п’ять елементів
однієї і тієї
ж сили, подібно
до п’яти пальців
на одній руці,
яка трудиться
в мирний час
і б’ється у
військовий.
Суттєвим внеском
шведського
політолога
у розвиток
геополітичного
знання з"явилося
формулювання
їм закону автаркії.
Держава, на
думці Челлена,
не повинна бути
не чисто індустріальним,
ні чисто аграрним,
бо тоді вона
стає заручником
політики інших
держав; залежним
від світового
розкладу сил.
З економічної
точки зору
держава, щоб
бути стійкою,
повинна бути
самодостатньою.
Саме Челлен
ввів в науковий
обіг поняття
"геополітика",
яку він визначав
як доктрину,
що розглядає
державу як
географічне,
або просторове
явище. Геополітику
він відрізняв
від політичної
географії, яка,
в його уявленні,
є наукою про
місце проживання
людських
співтовариств
в їх зв’язку
з рештою елементів
Землі.
1.2 Політичний
простір
Збагнення
внутрішньої
структури
політичного
життя з погляду
характеристик
і параметрів
соціального
простору і часу
дає можливість
внести до політичного
аналізу таке
атрибутивне
вимірювання
як "просторово-часовий
континуум
політики".
Просторово-часові
параметри
державної влади
давно займали
думки політичних
філософів і
політологів.
З часів Р. Декарта
філософи традиційно
пов’язували
просторове
вимірювання
з протяжністю,
а тимчасове
- з тривалістю
процесів і явищ
природного
і соціального
миру.
Категорія
"політичного
простору"
пов’язана як
з територією
держави або
його окремих
адміністративних
одиниць, на які
розповсюджується
сфера легітимного
управління
і контролю
різних інститутів
державної
влади, так і з
зоною тиску
і впливу недержавних
структур, тобто
свого роду
"полем політичної
гравітації"
різних соціальних
сил: від окремих
осіб і партій
до міжнародних
соціальних
рухів типу
"Грінпіс" і
геополітичної
дії транснаціональних
корпорацій.
У цьому плані
найчастіше
виділяють і
розрізняють
сферу внутрішньої
політики, перш
за все як територіальний
простір, що
знаходиться
під юрисдикцією
і легітимним
контролем
держави, усередині
його формально-юридичних
меж, а також
сферу політики
зовнішньої,
або міжнародної,
в рамках якої
здійснюється
регулювання
взаємин між
державами і
народами на
міжнародній
арені. Останнім
часом відбувається
взаємопроникнення
і переплетення
просторів
внутрішньої
і міжнародної
політики, перш
за все, через
виникнення
таких наднаціональних
структур, як
Європейський
Союз, коли територія
виборчих округів
на виборах до
національних
парламентів
переплітається
з простором
виборчої боротьби
в Європарламент.
Цікаво, що якщо
на початку XIX
століття Г.
Гегель цілком
безумовно
відокремлював
міжнародну
політику від
політики внутрішньою,
оскільки національні
держави незалежні
одна від одної,
і міждержавні
відносини
можуть тому
бути лише
"зовнішніми",
то вже в кінці
XX століття політолог
Д. Розенау приходить
до висновку
про появу простору
так званої
"постміжнародної
політики"
(post-international politics), в якому
вже активно
діють "наднаціональні"
або "супранациональні"
(supranational) актори і
існують цілі
зони їх силового
впливу (наприклад,
ТНК), що зовсім
не припускають
пряме залучення
в них національних
держав і народів,
що населяють
їх.
1.3 Локальна,
регіональна
і глобальна
політика
З погляду
ролі учасників
політичного
життя, її просторовий
континуум може
бути розділений
на: 1) локальний,
2) регіональний
і 3) глобальний
рівні, конкретний
зміст яких
залежить від
вибраної при
аналізі системи
координат.
Скажімо, якщо
як точка відліку
простору глобальної
політики приймається
планетарний
масштаб, то
регіональна
політика пов’язана
з сферою політичної
взаємодії
держав і інших
суспільно-політичних
агентів на
рівні континентів
і субконтинентів
(ЄС в Західній
Європі, НАФТА
і ОАГ в Північній
і Латинській
Америці) або
навіть ще вужчих
регіонів (АСЕАН,
країни Магріба
і т. д.), а локальна
- з діяльністю
політичних
суб’єктів на
національно-державному
рівні. В цьому
випадку акцент
робиться на
характеристиці
простору міжнародної
політики, де
внутрішньодержавна
територія є
лише вторинним
компонентом,
тоді як в іншому
варіанті аналізу
національно-державний
простір може
виступати як
свого роду
"глобальний
континуум",
де міжнародні
відносини мають
значення лише
чинників зовнішнього
середовища.
Наприклад, так
званий "чеченський
конфлікт"
середини 90-х
років може бути
ідентифікований
і як загальнодержавний,
і як локально-регіональний,
оскільки, з
погляду загального
полягання
політичного
процесу в Росії,
ця криза торкнулася
локальних
політичних
сил (місцеві
клани- "тейпи"),
так само як і
ситуації і в
Северо-кавказськом
регіоні РФ, і
в цілому на
федеральному
рівні. В той же
час можливий
і синтетичний
розгляд в
узагальненому
політичному
аналізі тих,
що як би "накладаються"
один на одного
цих двох (міжнародного
і внутрішнього)
"архетипів"
в інтерпретації
субрівнів
політичного
простору, тобто
"локальної",
"регіональної",
"глобальної"
політики.
1.4 Від мега
до мікрополітики
Для позначення
цих рівнів в
політології
використовуються
поняття "макро-",
"мега-" і "мікро-"
політики, що
характеризують
різні вимірювання
політичного
простору і
рівні політичних
відносин.
Макрополітика
(ймовірно, як
і макросоціологія
і макроекономіка)
у великій мірі
пов"язана з
характеристикою
простору
функціонування
базового агента
сучасного
політичного
життя - "держави
- нації", лімітованого
адміністративно-правовими
межами розповсюдження
легітимної
публічної
влади. Мегаполітіка
відображає
вищий рівень
аналізу, змістом
якого є зв"язки
і зовнішні
взаємодії
національно-державних
і наднаціональних
суб"єктів, що
зачіпають
механізми
світової політики,
відносини на
глобально-планетарному
рівні. І нарешті,
мікрополітика
як би спускається
з макрорівня
на порядок
нижче до аналізу
взаємин індивідів
і груп, вивчення
внутрішніх
механізмів
групової динаміки
і індивідуальної
поведінки,
тобто приділяє
увагу мікропроцесам
політики, з
яких, у свою
чергу, складається
простір макрополітичного
процесу. З такого
розмежування
витікає і специфіка
політичного
простору на
різних соціальних
рівнях. У макрополітиці
найбільш істотним
об’єктом є
адміністративно-державний
простір з його
фіксованими
межами розповсюдження
владної компетенції.
Саме формальний
простір дії
інститутів
державно-публічної
влади, конституційно-правове
і адміністративно-управлінське
поле, місцеположення
і конфігурація
держави і його
структурних
компонентів,
територія і
розмір, форма
і межі використовуються
в політичній
географії як
початкові
передумови
при аналізі
політичного
простору. При
вивченні глобальних
політичних
проблем, разом
з об’єктами
в рамках
формально-адміністративних
меж, досліджуються
і такі конструкти,
як "зони життєвих
інтересів"
і "гравітаційні
поля" впливу
суб’єктів
міжнародних
відносин, "баланси
сил" в геополітичних
просторах і
т.д. Що ж до мікрополітики,
то разом з простором
владної компетенції
адміністративно-державних
інститутів
різного рівня
(федеральних
і місцевих),
часто говорять
про "сфери
контролю" і
"області тиску",
"зони впливу
і інтересів"
партій і лобістських
угрупувань,
лідерів і груп
виборців.
2. Геополітика
як різновид
зовнішньої
політики
Геополітика
— це різновид
зовнішньої
політики,
визначуваний
територіальною
близькістю
партнерів
(суперників)
і що створює
поле сполучення
між інтересами
суміжних країн.
Наука
геополітики
(геополітична
теорія) досліджує
зв"язки між
просторовими
і функціонально-політичними
характеристиками
тих або інших
регіонів миру.
Роль геополітики
в сучасному
світі різко
зросла з ряду
причин. Ймовірно,
стратегічне
визначення
міжнародної
політичної
ситуації дає
нам образ миру,
що розвивається
від примусового
уніформізма
старої біополярної
моделі (уніформізма,
що нав"язується
двома наддержавами)
до майбутньої
якісно новій
інтеграції,
шлях до якої
лежить через
проміжний етап
більш менш
тривалої
диверсифікації
етносів, що
намагаються
досягти ідентичності
через відособлення.
Тому замість
керованого
з двох центрів
світу ми бачимо
регіональне
різноманіття,
що посилюється
і слабо кероване.
Політична
наука, тривалий
час зосереджена
на проблемах
універсальної
безпеки, визначуваної
відносинами
між двома світовими
блоками, сьогодні
ще не готова
відповісти
на питання, як
поєднуються
універсальна
і регіональна
безпека. Саме
це є однією з
найважливіших
проблем геополітики.
Філософію
політики в
зв"язку з цим
займає питання
про природу
суперетнічної
єдності в тому
або іншому
регіоні земної
кулі. Що скріпляє
разом різні
етноси, яке
співвідношення
сильних (економічних,
військово-політичних)
і тонких соціокультурних
взаємодій,
разом створюючих
єдність геополітичного
поля? Річ у тому,
що геополітичні
зрушення, чреваті
серйозною
дестабілізацією,
можуть відбуватися
значно раніше
військово-політичних,
визначуваних
сильними взаємодіями.
Сучасна теорія
геополітики
намагається
подолати редукционізм
в розумінні
природи тих
або інших "єдиних
просторів".
Єдність може
носити явно
виражений і
довгостроковий
характер, навіть
не будучи закріпленим
на міждержавному
або регіональному
рівні тими або
іншими офіційними
угодами. У
геополітиці,
як і в політичній
антропології
і культурології,
велике значення
мають неформальні
структури. Між
ними і формальними
можуть встановлюватися
відносини
відповідності,
додаткової
або альтернативності.
Необхідно
згадати про
закони нееквівалентного
міжкультурного
обміну, що зумовлюють
протистояння
культур-донорів,
що поставляють
інформацію,
а разом з нею
— певні цінності
і норми, і
культур-реципієнтів,
більше всмоктуючих
чужу інформацію,
чим пред"являють
свою. Сучасна
теорія геополітики
намагається
подолати редукционізм
в розумінні
природи тих
або інших "єдиних
просторів".
Єдність може
носити явно
виражений і
довгостроковий
характер, навіть
не будучи закріпленим
на міждержавному
або регіональному
рівні тими або
іншими офіційними
угодами. У
геополітиці,
як і в політичній
антропології
і культурології,
велике значення
мають неформальні
структури.
Держави, що
представляють
перший різновид,
як правило
ратують за
фрідрідерськую
політику "відкритих
просторів",
тоді як представники
іншого різновиду
нерідко вимушені
компенсувати
свою слабкість
на ринку культурного
обміну протекціоністськими
заходами,
ідеологічним
контролем,
більш закритим
типом громадської
організації.
Це веде до цілого
ряду наслідків,
часто спостережуваних
в геополітиці.
Саме: слабкіші
поводяться
часом і агресивніше;
для них геополітика
— засіб компенсувати
свою соціокультурну
слабкість
заходами
ізоляціонізму,
блокової регіональної
політики (яка
об"єднує слабких
проти сильного)
і т.п.
Таким
чином, для одних
країн геополітика
є засобом реалізації
і закріплення
їх соціокультурних
переваг в якості
центрів тяжіння
для своїх менш
розвинених
і благополучних
сусідів; для
інших вона —
засіб компенсації
своїх слабкостів
перед обличчам
культури гегемона,
що нерідко
спричиняє за
собою політику
"жорсткого
стилю", ізоляционістські
-оборонного
або навіть
агресивно-наступального
характеру (що,
наприклад,
продемонстрував
бідний Ірак
по відношенню
до процвітаючого
Кувейту). Агресивність
слабких — один
з парадоксів
геополітики,
який ще недостатньо
осмислений
в сучасній
політичній
літературі.
3. Новий світоустрій
Переплавлене
в котлі інтенсивної
взаємодії країн
і народів новий
світоустрій
поступово
заміщає колишню
національно-державну
модель Ойкумени
складнішим,
поліфонічним
поєднанням
геоекономічних
регіонів. В
рамках глобальної,
але все таки
не універсальної
економіки
проступають
контури її
спеціалізованих
сегментів:
самобутніх
"великих просторів",
внутрішня
мозаїка яких
об’єднана
культурно-історичними
кодами, загальним
стилем господарської
практики,
соціально-економічними
інтересами
і стратегічними
задумами. Ці
світи-економіки
у ряді випадків
розривають
географічні
рамки, об’єднуючи
провідних
гравців тієї
або іншої ліги,
незважаючи
на їх громадянство
і національне
походження.
В результаті
над колишньою
національно-державною
схемою розчленовування
людського
універсуму
все більш виразно
нависає зовнішня
оболонка "нового
регионалізма"
і групових
коаліцій. Або,
інакше кажучи,
- каркас геоекономічних
рубежів Нового
світу.
Владна система
координат
сполучає нові
центри сили
з провідними
персонажами
колишньої
національно-державної
системи, чиї
реальні межі
в економістічном
універсумі,
вже зараз помітно
відрізняються
від звично
чітких адміністративно-державних
розмежувальних
ліній, плавно
трансформуючись
в повзучий
суверенітет,
зон національних
інтересів і
регіональної
безпеки, що
множаться по
світу. У перехідній,
дуалістічной
конструкції
глобального
світоустрою
сполучаються,
таким чином,
два різних
покоління
владних суб’єктів:
старі персонажі
історичної
драми – національні
держави і
різноманітні
спільнот-інтегрії.
Відбувається
кристалізація
і владних осей
Нового світу,
контур яких
представлений
різноманітними
радами, комісіями
і клубами глобальних
НВО (неурядових
організацій).
При цьому система
взаємин усередині
Pax Economicana, що народжується,
помітно відрізняється
від принципів
організації
міжнародних
систем, що йде
в минуле миру
Нового часу.
Так, ключовий
вид діяльності:
фінансово-правове
регулювання
– тобто реальний
механізм "глобального
планування
і довгострокового
перерозподілу
ресурсів" -
зовсім не "відкрите
акціонерне
суспільство",
і не "організація
об’єднаних
націй", що включає
всі країни і
народи планети.
Навпаки, це
підкреслено
відособлена,
елітарна галузь
господарювання,
домінуючий
шар глобальної
економіки, що
представляє
її практично
автономний
верхній поверх.
З реаліями
даного космосу
найбільшою
мірою пов’язані,
звичайно ж,
Сполучені
Штати, проте
і тут існують
достатньо
серйозні
суперечності.
Інтернаціональний
космос (природна
вотчина НВО
і ТНК, але, перш
за все, - мир
банківських
і фінансових
мереж), що розширюється,
поступово
знаходить все
велику свободу,
у все що менш
піддається
регулюванню
середовищу.
І хоча цей метарегион
все ще має певну
географічну
прив’язку,
системний
центр, проте
по самій своїй
специфіці,
суті, характеру
діяльності
він - транснаціональний.
Проявляючи
власне історичне
целеполаганіє,
віртуальний
континент
оперує сенсами,
здатними вступати
в конфлікт з
цілями і цінностями
всіх земних
регіонів, включаючи
материнський
- північноатлантичний.
Новий полюс
миру прагнути
охопити своєю
мережею координат
всі інші геоекономічні
простори і
континенти,
узяти їх під
владний контроль,
майстерно
об’єднавши
в єдину ієрархічну
і добре керовану
конструкцію.
Кінець ХХ
сторіччя –
закінчення
періоду біполярної
визначеності
і ясності глобальної
гри на шахівниці
"позолоченого
миру ялтинського
Хельсінкі".
Проте в результаті
гучних і широко
відомих подій
виявилася
зламаною не
тільки звична
вісь Захід-Схід,
але стає надбанням
минулого також
брехлива простота
конструкції
Північ-Південь.
Правда, можна
сказати ще
точніше: осі
ці не зламалися,
а - розщепнулися.
Модель нового
світобудова
носить, по суті,
гексагональний,
шестигранний
характер (і в
цьому сенсі
вона багатополярна).
У її склад входять
(звичайно, зовсім
не на рівних
- і в цьому сенсі
вона однополярна)
такі регіони,
як північноатлантичний,
тихоокеанський,
євразійський
і "південний",
розташований
переважно в
районі індоокеанськой
дуги. А також
два транснаціональні
простори, що
далеко виходять
за рамки звичної
географічної
картографії.
Розколюється
на різнорідні
частини знайомий
нам Північ.
Його особливістю,
основним нервом
стає штабна
економіка Нової
Півночі. З тією
або іншою мірою
ефективності
вона зараз
визначає ті,
що діють на
планеті правила
гри, регулює
контекст економічних
операцій, стягуючи,
таким чином,
з світової
економіки
вельми специфічну
ренту.
Найтіснішим
чином пов’язана
з транснаціональним
континентом
і спекулятивна,
фантомна
постекономіка
Квазі-півночі,
що витягує
прибуток з
неравновесності
світового
середовища,
але в ній же що
знаходить
дивну, турбулентну
стійкість.
Не менш яскравою
характеристикою
північного
ареалу є вражаючий
результат
інтенсивної
індустріалізації
епохи Нового
і новітнього
часу – тобто
геоекономічний
Захід. Тут створено
особливе національне
багатство:
розвинена
соціальна,
адміністративна
і промислова
інфраструктура,
що забезпечує
створення
складних, наукоємких,
оригінальних
виробів і зразків
(свого роду
"високотехнологічного
Версаче"), значна
частина яких
потім тиражується,
- частково в
процесі експорту
капіталу - в
інших регіонах
планети.
Географічно
дані простори
поки що багато
в чому "зшиті",
проте їх стратегічне
целеполаганіє
і історичні
задуми вже
помітно різняться,
а де в чому і
протирічать
один одному.
Тут прихована
підоснова
багатьох непростих
і актуальних
сюжетів. Цікавий,
наприклад,
внутрішній,
геоекономічний
сенс просування
НАТО на схід,
що дає шанс
високотехнологічної
промисловості
Заходу, що випробовує
в даний час
серйозні утруднення,
знайти друге
дихання, забезпечивши
себе "фронтом
роботи" близько
100-120 млрд. доларів.
І, нарешті,
новою геостратегічною
реальністю
став той, що
знаходиться
в перехідному,
хаотізірованном
стані пострадянський
мир, поховавши
під уламками
планової економіки
колись могутній
полюс влади
- колишній Схід.
Як ні позначай
"сухопутний
океан" Євразії:
Російська
імперія або
СРСР, СНД або
нові незалежні
держави – це,
безумовно,
своєрідна
мир-економіка,
багато в чому
ще непізнана
terra incognita. Її поліфонічний
організм, прийшовши
в хаотичний
рух на рубежі
тисячоліть,
перебуває зараз
в болісних
сутичках, і, не
виключено, -
готується
пред’явити
миру в наступаючому
столітті що
йде з глибини
соціальних
розломів і
суспільних
трансформацій
якийсь досі
невідомий
"російський
проект".
Очевидно
втратив єдність
також світовий
Південь, колишній
Третій мир,
представлений
в сучасній
картографії
декількома
автономними
просторами.
Так, масове
виробництво
як системообразующий
чинник (у геоекономічному
сенсі) поступово
переміщається
з північноатлантичного
регіону в
азіатсько-тихоокеанський.
Тут, на неосяжних
просторах
Великого
тихоокеанського
кільця - що включає
і такий нетрадиційний
компонент, як
вісь Індостан-латінськая
Америка формується
другий промисловий
простір планети
- Новий Схід, в
якомусь сенсі
що прийшов на
зміну комуністичної
цивілізації,
заповнюючи
біполярний
вакуум, що утворився
з її розпадом.
Здобич сировинних
ресурсів – це
як і раніше
специфіка країн
Півдня (багато
в чому мусульманських
або із значною
частиною
мусульманського
населення),
розташованих
переважно в
тропіках і
субтропіках,
- переважно в
районі Індоокеанськой
дуги. Будучи
кровно зацікавлені
в перегляді
існуючої системи
розподілу
природної
ренти, члени
цього геоекономічного
макрорегіону
терпляче чекають
свого часу пік,
поволі, дуже
поволі, але все
таки що наближається
у міру вичерпання
існуючих запасів
природних
ресурсів. Або
- раптового,
стрибкоподібного
розвитку іншою
сприятливою
для виробників
сировини стратегічної
ситуації або
ініціативи.
У довготривалій
перспективі
Південь прагне
також до встановлення
нового екологічного
порядку, солідаризуючись
з державами
планети, що хоч
і позбавленими
крупних запасів
природних
копалин, проте
володіють
могутнім біосферним
потенціалом.
Одночасно
на задвірках
цивілізації
формується
ще один, вельми
непростий
персонаж - архіпелаг
територій,
уражених вірусом
соціального
хаосу, що поступово
перетворюється
на самостійний
стратегічний
пояс Нового
світу - Глибокий
Південь. Це як
би "перекинутий"
транснаціональний
мир, чиє буття
визначене
тіньовою
глобалізацією
асоціальних
і прямо кримінальних
тенденцій
різної етіології.
Тут можна було
б перераховувати
багато що. Але,
мабуть, досить
згадати всього
два факти, щоб
віднестися
до проблеми
серйозно:
безпрецедентне
розграбування
в рамках "трофейної
економіки"
пострадянського
простору і суму
оцінки фахівцями
щорічного
обороту наркрокартелей
в 300-500 млрд. доларів.
При цьому
Глибокий Південь
в своїх відверто
асоціальних
проявах фактично
змикається
з фінансовою
еквілібристикою
Квазі-півночі,
укупі з ним
породжує єдиний
еклектичний
простір, що
існує за рахунок
вельми своєрідної
цивілізаційної
ренти - планомірного
розкрадання
національного
багатства,
створеного
працею багатьох
поколінь людей.
В результаті
оптимістичні
схеми пост-індустріального
співтовариства
виглядають
такими, що вельми
зблякнули. А
у ряді випадків
вони поступаються
місцем непривабливої
реальності
цивілізаційного
регресу і
де-индустриализации,
відтворення",
що "звужується,
- цього грізного
симптому глобальної
кризи, що насувається
на планету. На
земній кулі
можна налічити
приблизно три
десятки територій,
де затверджується
повсякденність
перманентних
конфліктів
і відчаю, відбувається
розпад політичних,
економічних
і правових
інститутів,
руйнується
сама основа
стабільної
організації
суспільства.
Сучасна економіка
так само як і
політичне
міроустройство
переживає зараз
глибоку внутрішню
мутацію. Під
колишньою
назвою, "ярликом"
формується
якийсь новий
феномен, політекономія
XXI століття,
квінтесенцією
якої стає
інволюційний
шлях від капіталу
до ренти, від
класичного
індустріального
господарства
Нового і новітнього
часу до витонченого
механізму
витягання
надприбутка
у вигляді
різноманітних
геоекономічних
рентних платежів.
Світова
економіка,
змикаючись
з сучасним
міроустройством,
поступово
починає бути
схожим на відому
багатоярусну
"китайську
кулю", зовнішня
оболонка якої
- транснаціональний
метарегіон,
що існує за
рахунок організації
глобального
ринку (на зразок
державного),
стягуючи з
світового
господарства
свого роду
прихований
податок, дань,
визначаючи
правила гри,
форсований
розвиваючи
одні галузі
і "гасячи" інші.
Нарешті, активно
упроваджуючи
віртуальні
схеми неоекономічеськой
практики, витягуючи
прибуток з
витончених
форм кредиту
і управління
ризиками (тобто,
уміло маніпулюючи
категоріями
часу і вірогідності).
Немов знаменита
стрічка Мебіуса,
ця зовнішня
оболонка плавно
переходить
у власний
трансрегиональную
"виворіт",
одержуючий
свою "чорну"
ренту на шляхах
прямого привласнення
і проїдання
ресурсів цивілізації.
Усередині ж
кулі в тій або
іншій послідовності
розташовуються
інші геоекономічні
світи-простори:
що спеціалізуються
на перерозподілі
гірської або
біосферної
ренти; на ренті
інноваційною
і технологічною
в її різних
модифікаціях.
Що ці народжуються
з піни і крові
ХХ століття
світи – суб’єкти
нового геоекономічного
світобудова.
Бути персонажем
в глобальній
грі, осмислено
брати участь
в ній означає
добре уявляти
собі інтереси
того або іншого
економічного
полюса миру,
прагнучого
з максимальною
ефективністю
реалізувати
свою фундаментальну
специфіку. Але,
залишивши за
рамками розгляду
гіпотетичні
цілі слабких
на сьогоднішній
день гравців
(як, наприклад,
прагнення
Півдня добитися
встановлення
нового міжнародного
економічного
і екологічного
порядку), кинемо
все ж таки побіжний
погляд на строкатий
спектр реально
працюючих
стратегічних
ініціатив. На
планеті фактично
йде інтенсивне
змагання різних
по духу і сенсу
геоекономічних
концептів.
Нового світового
порядку –
організуючого
складну систему
планомірного
розподілу і
перерозподіл
життєво важливих
ресурсів планети,
видів економічної
діяльності
і сукупного
світового
доходу.
Неконтрольованого
розвитку ("невидима
рука ринку"),
що переростає
в неоліберальную
метафізику,
пов’язану з
мережевим
характером
кредитно-грошових
трансакцій,
примарними
табунами "гарячих
грошей" і
суб"єктивними
інтересами
фінансових
операторів
у все більш
стохастічном,
спонтанному,
сверх-откритом
мирі віртуальної
реальності.
Паліативної
структурної
перебудови,
тобто адаптації
різних сегментів
світової економіки
до потреб глобального
ринку в рамках
його північноцентричної
конфігурації
(по даному шляху
пішли велика
частина країн
Африки і Латинської
Америки, а також
пострадянській
Євразії, включаючи
Росію).
Концепції
неосоциального
стійкого розвитку,
що формується,
що сполучає
економічну
діяльність
з імперативом
рішення ряду
назрілих екологічних
і соціальних
проблем, але
що несе в собі
також отруйне
насіння "екофашизма".
Все це
співіснує з
різними варіантами
ідеології
неопротекционізма,
включаючи
сучасні модифікації
ідеї "великого
простору" чи
у формі "нового
регионалізма"
або дівелопменталізма
- специфічній
стратегії
розвитку Східної
Азії і т.д.
Періодично
відроджується
до життя (будучи
одночасно
пов"язаною
з інтересами
міжнародного
військово-промислового
комплексу)
концептуалістіка
форсованого
надрозвитку,
що робить ставку
на науково-технічний
прорив, підтриманий
бюджетними
вливаннями
і потужністю
державної
машини, а також
- на творчі ресурси
цивілізації
як центральний
чинник сучасного
виробництва.
Нарешті,
з підвищенням
вірогідності
розвитку
повномасштабної
фінансово-економічної
кризи знов
починають
обговорюватися
різноманіття
концепти активного
держрегулювання,
автаркії і
мобілізаційних
схем управління.
Проте дальня
межа і вища
межа стратегічної
думки - це все
ж таки організація
найновішого
контексту -
магістральний
напрям соціального
планування,
покликаний
забезпечити
оптимальну
преадаптацію
до твореної
реальності
Нового світу.
Власні цілі
переслідує
і темний двійник
цивілізації,
активно утілюючий
проект демодернізациі,
послідовно
перекручувавши
соціальні і
економічні
механізми,
формуючи сприятливе
для себе середовище,
здатне забезпечити
безперешкодну
надексплуатацію
природи і
деконструкцию
цивілізації.
Такі нові риси
глобальної
архітектури.
Вона поки не
є ні чіткою,
такою, що ні
остаточно
сформувалася,
ні навіть в
якихось своїх
частинах
несуперечливої.
На відміну від
достатньо
стійких меж
звичної
державно-адміністративної
карти планети
контура геоекономічного
атласу миру
носять хиткий,
несфокусований
і до того ж -
враховуючи
паралельне
буття регіональних
і транснаціональних
просторів -
тривимірний
характер.
Не виявився
остаточно і
вектор розвитку
більшості
суб"єктів
посткомуністичного
миру. Мобілізаційна,
адміністративна
модель економіки,
в цілому покинувши
межі даного
"великого
простору",
продовжує
існувати на
деяких його
частинах і
осколках, а
також в латентних
і неявних формах.
Вона ж часом
стучить в двері
разом з конструктивістськими
проектами
майбутнього
облаштування
планети. Наприклад,
у разі різкого
загострення
тих або інших
глобальних
проблем, або
плавного переходу
до системного,
"адміністративно-планового"
регулювання
всього контексту
глобальної
ринкової економіки,
або ж, навпаки,
- її колапсу в
результаті
реалізації
радикальних
сценаріїв
розвитку світової
фінансово-економічної
кризи.
Pax Economicana, нове
геоекономічне
міроустройство
людського
універсуму,
все більш примушує
зважати на
себе, зважати
на свою специфіку
при стратегічному
аналізі і плануванні
ближніх і дальніх
горизонтів
розвитку. Суперництво
усередині
нового покоління
міжнародних
систем і історичних
проектів вже
зараз є джерелом
колізій, принаймні,
не менш значущих
і доленосних,
чим традиційні
форми конфліктів
між країнами
і народами
планети. В результаті
зіткнення
систем цінностей
і життєвих
пріоритетів,
планів бажаного
світобудова
і схем взаємодії
геоекономічних
регіонів народжується
Новий світ III
тисячоліття.
Висновки
Така категорія
як політичний
простір має
надзвичайно
велике значення
і концептуально
сягає давнини.
Політичний
простір, як
категорія,
пов`язаний як
з територією
держави так
і з зоною тиску
та впливу
різноманітних
наддержавних
структур.
Просторовий
континуум
політичного
життя може
поділятися
на локальний,
регіональний
та глобальний
рівні. А власне
політичний
простір має
такі рівні як
мега- макро- та
мікро політика
Така наукова
дисципліна
як політична
географія і
займається
вивченням
політичного
простору, формуванням
політичної
карти світу,
геополітичних
структур, розміщенням
та територіальним
поєднанням
політичних
сил. А геополітика,
на відміну від
політичної
географії, не
є науковою
дисципліною.
Це сфера зовнішньої
політики. Вона
досліджує
зв`язки між
просторовими
і функціонально-політичними
характеристиками
тих чи інших
регіонів світу.
У