Верование в демонов в древние времена на Украине

називали Дія Діонісом, а римляни — Сабасієм. У деяких слов'янських народів обряд запалювання вогню в день Івана Купала називався собіткою. Матір'ю Дія була Семеля, назва якої співзвучна слову "земля". А в українському фольклорі часто зустрічається словосполучення "земля-мати". Дій був знаний у слов'ян і ставився поряд з їхніми головними богами. Зокрема, про це говориться в "Словъ и откровеніи св. Апостолъ": "Мняще богы многы, Перуна й Хорса, Дия і Трояна й иніи многы" (16.31). В пошані у слов'ян була і фракійська богиня щастя та весни, веселощів і кохання Лада. Вона була відома і в чоловічій формі — Ладо. Лада і Ладо були символом вірного подружжя. Грецька богиня Афродіта спочатку також мала назву Ладо-генес. Деякі дослідники слово "генес" пояснюють як слов'янське "жона"... В жіночій формі Лада — символ жінки, коханки, а в чоловічій — вірного чоловіка, коханця. В жертву Ладі приносили білого півня. Півень в уявленні давніх народів був сонячним птахом, символом чоловічої сили та мужності. Ще до недавніх часів в Україні зберігався обряд ритуального поїдання півня на вечорницях, що мав на меті помножити чоловічу силу та сексуальну енергію парубків (17,247).

Культ фракійської богині місяця та ловецтва Мендіди (Артеміди) також був поширеним у слов'янському середовищі. У слов'ян вона була знана як Дана (Дівиця, Діванна, Дівонія) і уявлялась юною княгинею, яка, озброєна луком і стрілами, ходить по лісах, полюючи на різну звірину. На згадку про той давній культ в пам'яті українського народу ще й досі збереглися такі назви: Дівин, Дівич, Дівингород. А непрохідні ліси і нині називають "дівичими" (16.42).

Були у фракійців жриці сонця, яких називали Сивілами. Сивіли — це богині долі, поезії, музики і танців. З їхнім іменем пов'язані загадкові "Книги пророцтв", або, як їх ще називають, — "Книги Сивіл". Українці цих богинь називали Вилами.

Фракійців, які своїм верховним богом вважали не Дія, а Аполлона, греки називали пелазгами. Аполлон не був спочатку грецьким богом. Греки перейняли цей культ у фракійців. Назва "Аполлон" похідна від фракійського "Пельо" ("Бел", "Пел"). У Фракійців Пел — це божество сонця. В релігійній системі українців фракійський Пел відомий як Білобог, чи Білун (у західних давніх українців та білорусів). Білобог — це творець землі, води, світла. Його вважали батьком Перуна. Білобогові протистояв Чорнобог — уособлення зла. А в українській міфології боротьба Білобога з Чорнобогом символізувала боротьбу добра і зла. В казках часто бог постає в образі дідуся з білою бородою, в білій одежі, з білим києм.

В українському православ'ї Білобог трансформувався в образі святого Георгія, який був втіленням перемоги сонця над тьмою, переможцем над злими силами, захисником народу. В уяві українця святий Георгій (Юрій) постає в білих тонах: у білій одежі, на білому коні, з атрибутами білого кольору.

Релігійні вірування кельтів

Беліном (Белом) називали і кельти свого бога сонця та світла. Крім того, в кельтів Белін був покровителем знань. А омела, що росла на дубі, була його емблемою і запорукою від різних хвороб. Кельти в першій половині V ст. до н. е. створили свій особливий стиль у культурі, що в археології має назву латенського (від назви місця Ла-Тен, де були знайдені залишки цієї культури). Прийшовши з Центральної Азії до Європи, кельти ще не мали власного пантеону богів. Для їхніх ранніх релігійних вірувань характерним було обожнення стихійних сил і природних явищ. Вони вірили, що за допомогою системи магічних дій та обрядів можна розмовляти з навколишнім світом.

Тривалий час серед науковців точилися дискусії з питання, чи були прояви латенської культури в Україні і, якщо були, то якого характеру. Були вони привнесені кельтами, чи мали автохтонне походження. Але якщо залишити осторонь матеріальну культуру і вдатися до духовно-релігійних витоків, то можна твердити, що пантеон богів у кельтів сформувався шляхом синкретизму власних вірувань і елементів релігійної системи підкорених племен, в тому числі і деяких слов'янських. У кельтських та слов'янських віруваннях можна побачити дуже багато спільного. Іноді складно відповісти на запитання, хто в кого запозичив ті чи інші культові елементи. Але тут ясно простежується наявність матеріально-світоглядних взаємовпливів та єдність релігійних витоків.

Джерелом всього живого, символом Матері-Землі кельти вважали воду. В мові кельтів слово "Русь" означало воду. Це слово засвоєне в нас у назвах річок (Рось у Київській області, Русиловка в Полтавській), а також у слові "русло", що означає середину річки (18.42). Головним божеством кельтів, аналогом слов'янського Перуна, був бог блискавки та грому Тараніс. Символом жіночого начала в природі була тріада богинь, які одночасно уособлювали і добро, і жорстокість, їх зображення у вигляді дівчини, жінки, баби символізувало народження, життя і смерть.

Важливе місце в релігійних віруваннях кельтів займало вшанування бога війни Белатукадора та пов'язані з ним воїнські обряди, серед яких центральне місце відводилося культу людської голови. Подібно до таврів кельти черепами переможених у бою ворогів прикрашали будинки. Череп ворога мав охороняти від злих сил. Ритуальним вогнищем закінчувалися похорони воїна. Разом з покійником кидали у вогонь його речі, худобу, іноді рабів. Смерть в бою була ідеалом кельтського воїна, і тому він усе життя готувався до неї.

У кельтів, як і в слов'ян, склалася своєрідна інституція жерців, пам'яті яких вони й довіряли всі свої закони, знання і вірування, через що й не залишили по собі письмових пам'яток. Ю. Цезар у "Галльській війні" поділяє жерців-кельтів на три групи. До першої він відносить ватів — віщунів. Другу групу складали барди — поети, які прославляли богів. І нарешті третя група — друїди, які займалися відправленням релігійних обрядів та жертвоприношенням. Вони мали абсолютну владу і були наділені правом виносити покарання, з яких найтяжче — заборона брати участь в релігійних обрядах. Друїди були засновниками своєрідної філософії, поданої у вигляді загадок у віршованій формі. Разом з тим у них зберігаються елементи шаманства, характерні для ранніх релігійних вірувань: спілкування з душами померлих, з богами та наявність шаманського ритуалу, що полягав у перетворенні друїда в тотемну тварину, мовби символізуючи злиття мисливця і звіра. Але друїд — не просто шаман. Він і лікар-цілитель, який увібрав багатовіковий народний досвід і вільно оперує ним, і носій культури та духовності. Ось як характеризує друїдів Ю. Цезар: "Більше всього намагаються друїди переконати в безсмерті душі: душа, за їх вченням, переходить після смерті з одного тіла в інше, і вони думають, що ця віра переборює страх перед смертю і цим збуджує хоробрість. Окрім цього, вони багато говорять своїм молодим учням про світила та їх рух, про велич світу і землі, про природу і про могутність та владу безсмертних богів" (19.112).

Язичницький культ слов’ян

Служителями язичницького культу слов'ян були волхви-засновники вчення про першотворця. Вони володіли секретами лікування травами, були творцями своєрідної астрологічної медицини. Волхви зберігали і передавали з покоління в покоління географічні, астрономічні, математичні знання. Людське слово, як і друїди, вони наділяли таємною магічною силою. Слово могло ощасливити людину або згубити. Воно могло вилікувати людину від різних хвороб, перемогти злі сили, творити чудеса. Поетів слов'яни називали віщими, вважаючи, що їм відомі таємниці людського буття. І донині в українців збереглася повага до законів предків, зафіксованих у багатих житейською мудрістю приказках, прислів'ях, піснях.

Подібно до кельтів, слов'яни мали священні гаї, що заміняли їм храми. І в слов'ян, і в кельтів навколишня природа є живою: дерева і трави говорять між собою та з птахами і з людьми. Предметами особливого шанування були у них ліси. Дуб вважався житлом божества. Йому приносили жертви. Герої багатьох народних казок часто по дереву потрапляють у небесне царство. Ще частіше це приписується покійникам. За давніми слов'янськими віруваннями, померлі піднімаються міфічним дубом на небо до своїх предків. Цим, наприклад, і пояснюється фразеологізм "дати дуба". Взагалі в уяві і кельтів, і слов'ян дерево відігравало важливу роль при створенні світу, а образ дерева життя займав важливе місце в системі шанування природи. Дерево життя-це уособлення космогонічних і часових уявлень: його коріння йшло в глибини землі, в царство померлих, стовбур символізував покоління живих, а листя і крона — житло богів та духів.

Культ дерева є одним з найдавніших. Він пов'язаний з образом дерева-захисника. Під деревом молились, їли, відпочивали, помирали. За деревами ховалися від ворогів. Довголіття дерева підносило його над життям людей і тварин. Рослини, що несли в собі часточку плідної сили природи, були мовби гарантом віри в сприятливі впливи природи на долю людини. Це, в свою чергу, приводить до поширення обрядів виробничої та лікувальної магії, гадання на рослинах і виникнення відомого гороскопу друїдів, у якому простежується зв'язок людських характерів з деревами.

велике переселення народів.
Перші проміні християнства

Часовий історичний відрізок з II до VII ст. увійшов в історію як епоха Великого переселення народів. Міграційні процеси охопили практично весь континент і радикально змінили його політичний, культурний, етнічний і релігійний вигляд. Це була епоха не тільки загибелі однієї (античної) цивілізації та зародження іншої (феодальної), а й епоха корінних змін в релігійній свідомості народів. Колись велична і могутня Римська імперія розвалювалась на шматки, а людство входило в нову фазу свого розвитку. Світ завойовувало християнське вчення. Християнство, що виникло як ідеологія малочисельної і гнаної палестинської секти, перетворювалось на пануючу світову релігію.

Головну роль у Великому переселенні відігравали германські, тюркські, фінно-угорські та слов'янські племена. Основними германськими степовими племенами були бастарни, герули, готи, гепіди, вандали, лангобарди. В середині IV ст. із об'єднання готських племен утворилось два союзи — західних і східних готів (вестготи і остготи). Відповідно вони займали землі між Дунаєм і Дніпром та між Дніпром і Доном. До складу цих союзів входили не тільки германські, а й фракійські, сарматські та слов'янські племена. Поліетнічний склад цих об'єднань залишив відбиток у релігійній системі германців, елементи якої, в свою чергу, були сприйняті союзними племенами, зокрема слов'янами.

Германці принесли своєрідне світобачення і світовідчуття. їхня фантазія населяла ліси, ріки, пагорби злими карликами, перевертнями, драконами і феями. Боги і люди-герої, в уяві германців, ведуть постійну боротьбу зі злими силами. Для германських народів були характерними войовнича енергія та почуття нероздільності світу людей і богів. Ці релігійні уявлення знайшли відображення і в химерних уявленнях звіриного стилю в мистецтві. Фігурки звірів втрачали цілісність, визначеність і перетворювалися в своєрідні магічні символи. Але боги германської міфології — це уособлення не тільки природних, а вже й соціальних сил. Глава германського пантеону Один — бог бурі, але він і вождь-воїн, що стоїть на чолі героїчного небесного воїнства. А душі полеглих на полі бою германців відлітають у світлу Валгаллу, щоб поповнити дружину Одина.

Одночасно серед германців поширювалося християнство. Енергійним проповідником християнства серед готів був єпископ Ульфіла, який переклав Святе Письмо готською мовою. (Цей переклад став першою пам'яткою мови готів.) Але християнізація германців, як і слов'ян, не призводила до смерті їхніх богів. Вони трансформувалися, зливаючись з культами місцевих святих чи поповнюючи ряди демонів (злих духів).

Релігійність лежала і в основі моральних цінностей германців. Вони особливого значення надавали ідеалам вірності, військової мужності, сакральному ставленню до військового керівника. Культ Одина був одним з варіантів чоловічих союзів, у яких панував культ сильніших. Цей культ лежав в основі утворення харизматичних кланів, що претендували на божественне походження і спеціалізувалися на веденні війни, та виникнення харизматичних вождів — короля (конунга) та його свити (20.31).

В системі германських релігійних традицій лежали поетичні сюжети з міфологічно-культовими елементами. А виключно з магічною і культовою метою тривалий час германці використовували рунічні написи, принесені з берегів Чорного моря. Не зайве відзначити, що значну роль у становленні релігійної свідомості германських племен відігравали контакти з сарматськими племенами, а культ Одина прийшов з берегів Дону. В свою чергу все це наклало свій відбиток і на формування української (руської) культури, становлення якої являло складний процес синтезу варварської, піздньоантичної і християнської традицій.

Взаємозбагачення релігій і культів.
Міфологічні сюжети стародавніх митців

З другої половини IV ст. на зміну кочовим іраномовним племенам приходять народи алтайської мовної групи — гунни, авари, булгари, хозари. В 375 році остготський союз був розгромлений гуннами — кочівниками тюркського походження, що прийшли з Центральної Азії, підкоривши перед цим деякі угорські та сарматські племена. Між 375 і 453 роками готи були частиною гуннської держави, а гуннський вождь Аттила був оспіваний у гермаському героїчному епосі. Взагалі це був період, коли у одному історичному вирі змішались слов'яни, германці, угорці, тюрки, що в свою чергу призвело до утворення нових етносів. І саме в центрі цього виру були гунни, які підкорили і об'єднали навколо себе германські, слов'янські, сарматські та фракійські племена. Але тут слід говорити про взаємну асиміляцію, особливо ж коли йдеться про релігійні вірування, обряди та звичаї.

Після смерті Аттили (453) гуннська держава розпадається Тоді ж у Східній Європі з'являються племена булгар. Вони були нащадками гуннів та аланського племені булгар і успадкували їхні релігійні традиції. Тому їх іноді називають гунно-булгарами. Гунно-булгари створили міцне державне об'єднання — Велика Булгарія, до якого входила частина територіальних просторів сучасної України. І, таким чином, булгари не могли залишитися осторонь етногенетичних та культуротворчих процесів, що відбувалися на той час в даному регіоні.

Тюркськими та слов'янськими релігійно-міфологічними мотивами наповнена поема булгарського історика і релігійного діяча Мікаіля Шамсі Башту "Легенда про доньку Шана", написана в 882 році. Ця поема, будучи найдавнішою з відомих булгарських літературних творів, є багатою джерельною базою для вивчення язичницького релігійного світоляду гунно-булгар. Верховну небесну владу в них уособлює Тенгрі. Тенгрі — це творець, чиїм витвором є молодші боги-демони — алпи, чи диви. В пантеоні язичницьких богів головні місця посіли алп війни Барин-Бурі, який відпочивав на річці Бурі-Чай (Дніпро), та його брат алп Тун-Бурі — господар підводного царства; громовержець Кубар; бог доріг Мал; покровитель купців бог торгівлі Ташбаш; алпи Симбір-Карга, Барис, Бат-Терек, Барадж. Всі ці боги символізували сили добра. Але в релігійній уяві булгар постають боги, які уособлюють і зле: дух смерті Шурале, дух підземного світу Албастий, а також Аждаха та Миша (21.70).

Сюжетна канва "Легенди..." вміщує і міфи про виникнення київських гір та дніпровських порогів. Алп Барис перетворює в кам'яну гору алпа розбою Куяна і цим самим перекриває річку Бурі-Чай. Але шлях річці розчищае Тун-Бурі:

Розбивши гору на шматки,

Ріку він вивільнив таки —

Отак і стали ті шматки

З тих пір порогами ріки

(дніпровою пороги. — авт.) (22.58).

А ось як в "Легенді.." розповідається про утворення київських гір.

На тому ж місці, де Куян

Із підземелля, окаян,

Склепіння вибивши, злетів.

Де головою склеп розбив —

Так, що земля летіла з ним,

та опустилася за ним

І знов на місце впала вниз

Горб Куянтау утворивсь (22.58).

Горб Куянтау — (київські гори, — авт.) (22.58).

Сліди впливу "Легенди про доньку Шана" вміщує знамените "Слово о полку Ігоревім". Проаналізувавши і співставивши ці два історичні джерела, можна припустити, що автор "Слова" був знайомий з цією поемою та користався нею під час написання свого твору. Ймовірно, що під впливом булгарськоі культурно-релігійної спадщини з'являються в "Слові" образ Дива та згадки про пісняра Бояна. Син Сонця і Місяця алп Боян, згідно з булгарською міфологією, — божество співу. У Бояна і богині-риби Бойгали народився син Іджик, котрого вважали родоначальником гуннів. А срібні монети, якими прикрашали себе булгарки, символізували луску Бойгали. Можливо, образ алпа Бояна, котрий любив співати і грати на домрі, сприяв виникненню образу легендарного слов'янського співака. Взагалі слов'яни називали розповідачів билин та казок "баянами", чи "обаятелями", а давньоруське слово "баять" означало співати, розповідати, заклинати.

В поемі Шамсі Башту згадується і алп Хурса — божество вогню та ковальської справи, в якому можна вбачати слов'янського бога сонця Хорса. За священною традицією, перебігати дорогу Хурсі заборонялось:

Остерігалися усі Перебігати путь Хурсі -

Інакше сила зброї геть Щезала, а без неї — смерть. (22.54).

Цей мотив використовує автор "Слова", характеризуючи князя Всеслава Полоцького "Всеслав князь людемъ судяще... великому Хръсови влъкомъ путь прерыскаше" (23.51). В даному випадку порушення Всеславом одвічної традиції використовується немовби для підсилення його негативної характеристики (24.77). Отже, як бачимо, міфологічні аналогії та паралелі булгарських і руських культурно-релігійних традицій визначаються єдністю їхніх міфологічних сюжетів і персонажів.

Близько 660 року під натиском інших тюркських кочових племен — алтайських, кипчакських і огузьких, відомих як хозари, Велика Булгарія як незалежна держава перестала існувати. Частина булгар з ханом Аспарухом мігрувала на Дунай, де в 681 році заснувала Болгарське царство. А частина — бурджани, які проживали в Передкавказзі, та "українські" чорні булгари — залишилися на своїй колишній території і визнали залежність від хозарського кагана.

Релігійний світогляд хозар відповідав давньотюркській релігії. Верховним божеством був Тенгрі, який уособлював небесну владу. Його намісник на землі — каган, який мав політичну харизму, тобто належав до роду, наділеного божою благодаттю. Отже, як і в германців, тюркське хозарське об`єднання було також одним із варіантів чоловічих союзів на чолі з харизматичним королем (каганом).

Важливу роль відіграли хозари як посередники в культурних зносинах Заходу і Сходу. Культурне значення Хозарії полягало в релігійній терпимості і толерантності щодо таких релігій, як буддизм, християнство, іудаїзм та язичництво слов`ян. У столиці Хозарії Ітилі мусульмани мали свої мечеті, християни — церкви, іудеї — божниці. Також були там свої суди для мусульман, хозар, християн та інших язичників (25.230). Все це сприяло зближенню, співробітництву і взаємозбагаченню різних релігій і культів.

Складний шлях релігійної свідомості

Зазираючи у давно минулі часи, ми торкаємося величезних культурних пластів, спільних та споріднених для різних народів. У релігійні свідомості поєднувалося могутнє нашарування архаїчних стереотипів практичного та інтелектуального освоєння світу. Релігія була пов`язана з одушевленням і одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфних властивостей та рис. Люди відчували себе інтегральною частиною навколишнього середовища, складовою кругообігу природних явищ.

Релігійна система стародавніх суспільств була культурою виживання людства у несприятливих умовах. Божества, що уособлювали природні явища, стихії, ріднились з людьми, ставали членами однієї родини, допомагали людині вижити. Моральною запорукою виживання людини у реальному світі, вагомим стимулом духовної підтримки була віра в загробне життя.

Взірцем особистісного начала у стародавніх народів був культ Богині-Матері — охоронниці домашнього вогнища. Відчуття присутності предків, віра в життя після смерті знаходить своє відображення також у культах предків, героїв, вождів, в еротичних, поховальних обрядах, об'єктами яких були вода, земля, рослини, тварини і сонце, що символізували поєднання особистісного і природного, людського і божественного начал.

Сила народу — в його звичаях і традиціях, в його історичному корінні. Вона спирається на багатовіковий досвід та національну самобутність. Тому й історія релігії певного етносу — це насамперед історія його духовності, ядром якої є релігійність (26.31). Самобутність української релігійності визначається єдністю культури та природного середовища. Але ми не можемо впевнено стверджувати, що ті чи інші вірування, релігійні уявлення, культи були пріоритетними для певного народу чи мали суто національне походження. Релігійна свідомість будь-якого народу пройшла складний шлях у своєму формуванні, де перетиналися не лише матеріальні, а й духовні чинники. Тому кожна релігія пережила певний етап інтернаціональності. Підтвердженням цього є релігія літописних слов'ян, яка увібрала в себе багато елементів релігійних систем тих народів, з якими перехрещувались їхні історичні шляхи.

Особливості української міфології

Українські міфи характерні тим, що вони надзвичайно природні, пов'язані з хліборобським або пастушим побутом наших предків. Їхні персонажі переважно батько-господар, мати-господиня, їхні сини і дочки, їхня худоба та лани. У найархаїчніших колядках і щедрівках можна зустріти звеличення не якоїсь конкретної родини людей, але швидше — відгомін прославлення сім'ї небесних світил та природних явищ: Сонця, Місяця, зірок, дрібного дощу і т.п. Люди жили в повній гармонії з природою і тому й Боги та міфічні істоти були для них природними та рідними. Візантійські міфи на початок християнської доби були чужі і незрозумілі стародавнім українцям, тому вони і намагалися зберегти свою таємну віру, часто ховаючись по глухих лісах та хащах, недоступних для місіонерів нової віри. На жаль, мало писемних творів про народні вірування у нас збереглося.

Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійні вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. В Україні існувала своєрідна ієрархія Богів: на чолі всього світу стояли найстарші Боги, котрі керували всім життям, далі йшли нижчі рангом Боги, а також демони, які надавали послуги старшим Богам; у самого "підніжжя" були люди, наділені достатньою силою для того, щоб побороти демонів.

У деяких народів існує чіткий розподіл духів на злих та добрих. В українській міфології існує відносна байдужість до такого розподілу, адже добро і зло, які несуть духи, визначаються не стільки природою самих духів, скільки їх роллю в даній ситуації. Тому наші предки приносили жертви різним духам, що могли нести зло, аби задобрити їх, відвернути від себе небажані випадки та явища. Навіть після прийняття християнства, як і в старі часи, так і через тисячі років, українець завжди ладен діяти по принципу: "Бога люби, але і чорта не гніви".

висновки

Український народ дістав величезну історичну спадщину від своїх попередників — літописних слов'ян, а також; трипільців, кіммерійців, скіфів, сарматів та іншої людності, що мешкала у свій час на території сучасної України.

Трипільці шанували Богиню-Матір, яка символізувала родючість і від якої залежало життя всього живого, а також божества грому, сонця, неба, вітру тощо.

Для релігійного світогляду кіммерійців були характерними віра в душу та життя після смерті. Культ богині-матері був найхарактернішою рисою формування релігійної свідомості багатьох народів.

Релігійно-міфологічна система скіфів сполучала в собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецької міфології.

У сарматів панівними були культи сонця і вогню та Великої Богині-Матері — Астарти, покровительки коней, а також культ бога війни, уособленням якого був меч.

Базисом релігійних поглядів фракійських племен була віра в безсмертя душі та потойбічне життя.

Для ранніх релігійних вірувань кельтів характерним було обожнення стихійних сил і природних явищ. Вони вірили, що за допомогою системи магічних дій та обрядів можна розмовляти з навколишнім світом.

ЛІТЕРАТУРА

1. Лобовик Б. Религиозное сознание и его особенности.-К,1986

2. Ребіндер Б. Влесова книга — життя та релігія слов'ян — К. 1993.

3. Петров В. Походження українського народу.- К., 1992.

4. Рыбаков Б. Язычество древних славян-М, 1981.

5. Телєгін Д. Основні періоди історичного розвитку населення території України у V-першій половині IV тис до н. е. //Археологія-1993, № 1.

6. Пустовалов С. Деякі близькосхідні елементи в ідеології катакомбного населення Північного Причорномор'я // Археологія — 1993, № 1.

7. Михайлов Б. Камінна скульптура з гроту Кам'яної Могили у Північному Приазов'ї//Археологія — 1993, № 1.

8. Кравців Б. Мітологія Української землі//Історія української культури. 1 зшиток.-К., 1993

9. Геродот История-Л-д, 1972

10. Бєссонова С. Религиозные представлення скифов-К. 1983.

11. Агбунов М. Путешествие в загадочную Скифию.-М, 1989.

12. Полонська-Василенко Н. Історія України В 2 т. Т 1.-К. 1993. 1

13. Алексеев В. Перший А. И. История первобытного общества-М„ 1990.

14. Раевский Д. Очерки идеологии скифо-сакских племен.-М 1977.

15. Винокур І. Історія та культура черняхівських племен-К, 1972

16. Партацький О Давня історія Галичини//Хроніка-2000 Вип. 3-4 (5-б).-К„ 1993.

17. Бондаренко Г. Від хлопчика до мужа...//Хроніка-2000 Вип 1-2 (3-4)-К„ 1993.

18. Костомаров Н. Словянская мифология.//Хроника-2000 Вып 2.-К., 1993.

19. Записки Юлия Цезаря и его продолжателей о галльской войне-М, 1991.

20. Прицак О. Происхождение Руси //Хроника-2000 Вип 1- 2000 К, 1992.

21. Нарутдинов Ф. Судьба и призыв древней позмы//Хроника-К. 1992.

22. Шансі Башту. Легенда про доньку Шана//Хроника-2000.

23. Слово о полку Ігореве.-М., 1984.

24. Олейник Ю. К позме Шамси Башту // Хроника-2000 Вып 1 — К., 1992

25. Грушевський М. Історія України-Руси. В 11 т. Т 1 — К., 1991.

26. Колодний А. Методологічні засади наукового відтворення історії релігії в Україні//Історія релігій в Україні. — Київ-Львів, 1992.