Верование в демонов в древние времена на Украине
МІНІСТЕРСТВО
ОСВІТИ І НАУКИ
УКРАЇНИ
ТЕРНОПІЛЬСЬКА
АКАДЕМІЯ НАРОДНОГО
ГОСПОДАРСТВА
ВІННИЦЬКИЙ
ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ
Кафедра
фінансів
КОНТРОЛЬНА
РОБОТА
по
курсу
“РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”
на
тему:
“РАННІ
ДЕМОНІСТИЧНІ
ВІРУВАННЯ
ПРАСЛОВЯН”
Виконав:
студент 4 курсу
спеціальності
“Фінанси та
кредит”
групи
42 – Ф
Заверюха
А. М.
Викладач:
Мельников
Д.
О.
Вінниця
- 2001
ПЛАН
Вступ 3
ВІРУВАННЯ
трипільської
культури 4
Релігійний
світогляд
катакомбного
суспільства 5
Культи
кіммерійців 6
пантеон
СКІФських
божеств 7
«Скіфія» —
«Сарматія»:
спадкоємність
релігійних
традицій 11
Боги
і демони фракійської
держави 12
Релігійні
вірування
кельтів 15
Язичницький
культ слов’ян 16
велике
переселення
народів.
Перші
проміні християнства 17
Взаємозбагачення
релігій і культів.
Міфологічні
сюжети стародавніх
митців 19
Складний
шлях релігійної
свідомості 22
Особливості
української
міфології 22
висновки 23
ЛІТЕРАТУРА 24
Вступ
Український
народ дістав
величезну
історичну
спадщину від
своїх попередників —
літописних
слов'ян, а також;
трипільців,
кіммерійців,
скіфів, сарматів
та іншої людності,
що мешкала у
свій час на
території
сучасної України.
І ніколи не
губився зв'язок
його поколінь.
Не було розриву
в переході від
старих до нових
соціально-економічних
станів, морально-побутових
уподобань,
культурно-релігійних
традицій. Важливою
особливістю
генезису українського
етносу є те, що
територія, на
якій піднялася
його цивілізація,
являла собою
поле перехрещування
культурних,
політичних
і, звичайно,
релігійних
впливів між
Сходом і Заходом.
Ця цивілізація
зберегла і
трансформувала
в собі здобутки
різних культур.
Вона мала всі
передумови
для того, щоб
розвивати в
себе багату
культуру, побудовану
на слов'янському
ґрунті, шляхом
синтезу обох
цих впливів.
У
релігії того
чи іншого суспільства
по-своєму
відображався
життєвий досвід
людей, зберігалась
система емоційно-образних
уявлень і переживань,
норм людського
буття. Але всі
релігії виконували
одну і ту ж
культурно-історичну
роль. Вони були
засобом соціальної
регламентації
і регуляції,
засобом збереження
і упорядкування
традицій, звичаїв
і обрядів. Розклад
традиційних
форм виробництва
і суспільного
устрою завжди
супроводжував
зміни в релігійному
світогляді.
Коли відбувається
розклад традиційних
ідей і вірувань,
тоді розвивається
пошук нових
форм думки,
виникають
намагання до
нових споглядань.
Але старі релігійні
традиції та
вірування не
знищуються,
не зникають
безслідно, а
переходять
до нової системи
релігійних
поглядів, адаптуються
там і набувають
нової значимості.
Загалом кажучи,
релігійна
свідомість
проходить
складний шлях
свого формування
від "чуттєво-надчуттєвого"
типу надприродного
(фетишизм, тотемізм,
анімізм і т.
д.) через демоністичний
тип, провідною
ідеєю якого
є віра в духів,
до теїстичного
типу надприродного,
в центрі якого
перебуває
постать бога
(1.201-203). Такий шлях
в розвитку
релігійної
свідомості
відбув і український
народ, ввібравши
в себе всі риси,
характерні
для тих стародавніх
суспільств,
що існували
на теренах
української
землі. Поставали
і сходили з
історичної
арени України
одні за одними
могутні цивілізації
кіммерійців,
скіфів, сарматів,
готів, гуннів
та інших народів.
Та не загубилося
у віках їх
багатоманітне
культурно-релігійне
надбання, а
через вірування
"літописних
слов'ян" знайшло
своє відображення
в релігійній
свідомості
українського
народу.
Цікавою
є думка Б. Ребіндера
про те, що "має
існувати певна
національність
завдяки землі.
Народ, що залишається
на рідній землі
і продовжує
її обробляти,
зберігає свою
національність
легше, ніж загарбник,
який би він не
був сильний
і енергійний...
Навпаки, народ,
який іде з рідної
землі і оселяється,
хоча б і в прекрасних
умовах, на чужині,
навряд чи збереже
свої національні
особливості"
(2.72-73). Але слід
зауважити, що
ці "національні
особливості",
серед яких
релігійність
посідає одне
з перших місць,
не відмирають,
а перероджуються,
інфільтруючись
в менталітеті
корінного
населення. Так
шляхом руйнації
і синтезу
світоглядних
елементів
відбувається
формування
нової релігійної
системи.
ВІРУВАННЯ
трипільської
культури
У V-III
тис. до н. е. значну
частину територіальних
просторів
сучасної України
заселяли
хліборобсько-скотарські
племена культури
мальованої
кераміки, або
ж трипільської
(назва від с.
Трипілля на
Київщині, де
в 1896 р. "Це є високорозвинена
культура ефективних
барв, складного
орнаменту,
орнаментальних
прикрас, з пишною
декоративністю
мальованих
хат, розписаних
печей, фарбами
розмальованого
посуду", — так
характеризував
трипільську
культуру відомий
вчений археолог
В. Петров (3.12). Саме
трипільці
вперше почали
споруджувати
добре сплановані
"протоміста"
і "протофортеці".
Високорозвиненій
суспільно-господарчій
системі трипільців
відповідали
складні
релігійно-світоглядні
уявлення, що
передусім були
хліборобського
спрямування.
Трипільці
шанували
Богиню-Матір,
яка символізувала
родючість і
від якої залежало
життя всього
живого, а також
божества грому,
сонця, неба,
вітру тощо.
Були в них свої
духи-покровителі;
поширювались
культи вогню
та бика — символів
сонця і чоловічої
сили. Культові
відправи
супроводжувались
своєрідною
системою
релігійно-магічних
обрядів і символіки.
Релігійні
вірування,
уявлення та
культова практика
трипільців
знайшли своє
втілення в
трипільській
пластиці, де
головне місце
належить
різноманітним
глиняним жіночим
фігуркам, які
символізують
ідею ототожнення
землі з жінкою,
чия вагітність
є символом
родючості.
Жіночі
фігурки, знайдені
на залишках
багатьох трипільських
поселень, досить
різноманітні —
це й "зображення
божества родючості
й жриць цього
божества, й
учасниць
аграрно-магічних
церемоній, і
покровительок
того чи іншого
природного
явища, яке сприяє
врожаю" (4.166).
Зустрічаються
також зображення
вагітних та
народжуючих
жінок, фігурки
жінок з жертовником
і ритуальною
посудиною,
жінок з дитиною
тощо.
Космогонічно-релігійні
уявлення трипільців
присутні в
орнаменті
побутового
і ритуального
посуду з зображенням
небесних світил,
рослин, тварин
і людей. Особлива
увага приділяється
темі дощу, що
набирав символічного
вигляду молока
Богині. Частково
з темою дощу
був пов'язаний
культ змії,
вужа — носіїв
добра, охоронців
дому і всього
найціннішого.
Пізніше культ
вужа зустрічається
у греків, вірменів,
болгар, сербів,
литовців, білорусів
і, звичайно,
українців. Ці
народи шанували
вужа як священну
істоту, покровителя
домашнього
господарства.
Найвищим
ступенем
трипільського
ритуального
мистецтва є
зображення
антроморфних
і людських
фігурок чоловічих
і жіночих), які
мали культовий,
абстрактно-умовний
характер. Проте
серед цих фігурок
зустрічаються
й такі, що несуть
"антропологічну
реальність",
"портретну
правдивість"
(3.21-22).
З метою
захисту від
злих сил і збереження
добробуту
трипільці
померлих хоронили
під житловими
будівлями.
Священним
місцем у трипільських
житлах була
піч, біля якої
знаходились
вівтарі, що
мали прямокутну
чи хрестоподібну
форму. Біля них
на спеціальних
підвищеннях
розташовувались
глиняні фігурки,
чаші на антропоморфних
підставках,
посудини для
зерна. Трипільська
культура, заклавши
міцний фундамент
для високого
культурного
розвитку наступних
ентоплем'яних
спільнот, зокрема
й ранніх східнослов'янських
племен, відіграла
визначну роль
в історії України.
Релігійний
світогляд
катакомбного
суспільства
Ще
в IV тис. до н. е., з
проникненням
степовиків
на територію
Правобережної
України та
Нижнього Подунаів'я,
трипільська
культура зазнає
значних змін.
Зі сходу проникає
"звичай ховати
мерців у скорченому
на спині положенні
і посипати їх
вохрою, а також
так звані конеголові
скіпетри, антроморфні
стели тощо"
(5.18). А як відомо,
поховальний
обряд, ритуали,
пов'язані зі
смертю, — найважливіші
складові стародавніх
релігій. Племена,
що ховали покійників
у ямах у скорчених
позах, мають
умовну назву
племен ямної
культури,
катакомбної —
на території
України (назва
від гробниць-катакомб).
Хоча питання
щодо походження
катакомбних
племен викликає
багато суперечок,
в релігійній
системі цього
населення
спостерігаються
близькосхідні
культові елементи,
особливе місце
серед яких
займає обряд
модельованих
черепів. Цей
обряд полягав
у тому, що на
лицеві кістки
черепа, звільненого
від м'яких тканин
і мозку, накладалася
спеціально
виготовлена
глиняна маса
з домішками
вохри та потовчених
кісток. Після
моделювання
череп розмальовувався
фарбами, а на
тім'я натягувався
скальп. Форма
та прийоми
моделювання
тісно пов'язані
з Близьким
Сходом. Подібні
знахідки в
Ієрихоні датуються
VII-VI тис. до н. е.
За давньоєгипетською
релігією, кожна
людина в потойбічному
світі має свого
двійника, який
живе доти, доки
зберігається
тіло. З метою
збереження
тіла в Єгипті
бальзамували
померлих. Аналогічна
за змістом,
формою та засобами
муміфікація
відома й для
часів катакомбної
спільноти на
території
України (6.26-27). Серед
катакомбних
племен були
поширені вірування,
що полягали
в обожнюванні
сонця і вогню,
та пов'язані
з ними ритуали.
Відоме Виноградненське
святилище,
присвячене
богові сонця,
подібне за
конституцією
до хетських
храмів. А знайдена
там гранітна
стела у вигляді
сокири дає
підстави говорити
про вшанування
бога дощу та
грози. Адже
сокира на Близькому
Сході була
атрибутом саме
цього божества
(6.28-29). Населенню
ямно-катакомбного
часу були притаманні
й міфологічні
уявлення. Зокрема,
змієборчий
космогонічний
міф, пов'язаний
з боротьбою
бога сонця з
темрявою та
водною стихією,
уособленими
в образі хто
нічної істоти
дракона-вешапа.
У гроті Кам'яної
Могили (поблизу
м. Мелітополя)
було відкрито
скульптурне
зображення
вешапа з позначеними
слідами ударів
гострим предметом
і відбитком
людської стопи,
які пов'язані
з релігійним
обрядом вбивства.
Зображення
ступні, що пов'язане
з культом предків,
було символом
героя або
антропоморфного
божества, яке
перемагає
вешапа (7.110-114). Черепи
бика, знайдені
у поховальній
споруді поблизу
м. Красноперекопська,
свідчать про
поширення серед
племен катакомбної
культури культу
домашніх тварин.
У катакомбному
суспільстві
існував пантеон
на чолі з громовержцем
або іншим богом;
зберігались
мисливсько-магічні
вірування, що
були основними
для населення;
поширювались
землеробсько-скотарські
культи — близькосхідні
за походженням,
яких дотримувалась
пануюча верхівка.
Під впливом
катакомбної
міфології у
стародавніх
праслов'ян, до
яких багато
вчених відносять
племена східнотишинецької
культури (північні
райони України),
комарівської
культури (Підкарпаття
та Західне
Поділля) та
племена білогрудівської
культури (між
середньою
течією Дніпра
на сході і рікою
Збруч на заході),
поширювалася
віра в існування
душі і потойбічного
світу, землеробські
та скотарські
культи, обожнення
сонця та вогню.
Культи кіммерійців
Першим
народом на
території
України, що мав
власну назву,
були кіммерійці
(IX-VII ст. до н. е.). Згадки
про племена
кіммерійців
є в "Одіссеї"
Гомера, "Історії"
Геродота та
деяких малоазійських
джерелах. Для
їхнього релігійного
світогляду
були характерними
віра в душу та
життя після
смерті. Про це
свідчать розкопки
курганів, де
знаходять речі,
якими користувався
покійник за
життя. В чоловічих
похованнях —
кинджали, деталі
кінської збруї,
іноді рештки
коня, наконечники
для стріл, жертовна
їжа. У похованнях
жінок — золоті
та бронзові
кільця, скляне
і золоте намисто,
глиняний посуд.
Про існування
в кіммерійців
культу богині-матері
свідчать стели
з зображеннями
жінки, які мали
культовий
характер. Культ
богині-матері
був найхарактернішою
рисою формування
релігійної
свідомості
багатьох народів.
Колисковою
всіх релігій
була жіноча
природа, яка
запліднювалась
і розцвітала
від контакту
з чоловічою
природою. Чоловік
і жінка започатковували
світ, а найбільш
виразні атрибути
їхньої статі
обожнювались.
Стародавніми
релігіями
звеличувалась
і любов матері,
єдиної годувальниці
і захисниці
дитини.
Культ
Богині-Матері
у кіммерійців
був відлунням
релігійного
культу ранньонеолітичної
(дотрипільської)
та трипільської
доби (8). Глиняні
жіночі статуетки
з підкресленими
жіночими прикметами,
фалічні зображення,
чоловічі фігурки
зі збільшеними
статевими
ознаками, статуетки
жінки з дитиною
на руках дають
уявлення про
тогочасний
релігійний
світогляд, про
початки формування
ще в тодішню
епоху культу
Роду і рожаниць,
поширеного
в дохристиянських
віруваннях
східних слов'ян.
Поклонялися
та приносили
жертви жіночому
божеству богині
Діві і таври,
які населяли
Кримський
півострів у
IX-III ст. до н. е. Херсонесці
запозичили
цей культ у
таврів і елінізували
його. Богиня
Діва уособлювала
місто Херсонес,
була його головним
божеством і
покровителькою.
Пам'ять про
Діву збереглася
і в українському
фольклорі.
Відлуння цього
культу знаходимо
в "Слові о полку
Ігоревім" та
в українській
народній традиції
про Діву —
царицю русалок
(8).
У VII ст. до
н. е. із вторгненням
скіфських
племен в Північне
Причорномор'я
кіммерійці
були витіснені
в Передню Азію,
і з VII по III ст. до
н. е. існувала
скіфська держава
з столицею на
Дніпрі — Кам'янським
городищем.
пантеон СКІФських
божеств
Релігія
скіфів досягла
розвинутого
політеїзму.
Скіфи стояли
на порозі створення
національно-державної
релігії з визначеним
загальнодержавним
пантеоном вищих
богів, їхня
релігійно-міфологічна
система сполучала
в собі елементи
зооморфної
символіки
звіриного стилю
з антропоморфною
міфологемою,
поєднуючи
вірування
трипільської
культури, елементи
тотемів скотарської
культури з
впливом грецької
міфології.
Верховенство
у скіфському
пантеоні належало
Табіті, яку
Геродот ототожнює
з грецькою
богинею Гестією.
Будучи однією
з різновидностей
Великої Богині-Матері,
символом жіночого
народжуючого
початку в природі,
в той же час
Табіті була
божеством
світла і вогню,
виконуючим
деміургічні
та космогонічні
функції. Після
Табіті скіфи
вшановували
Папая, якого
вважали своїм
прабатьком
і чоловіком
богині Апі, що
уособлювала
життєтворчі
стихії — землю
і воду. Шлюб
Папая і Апі —
це союз неба
і землі, джерело
всього живого.
Ця трійця —
Табіті, Папай
і Апі очолювала
пантеон вищих
скіфських
божеств. Богинею
життя і смерті
була Аргімпаса.
Гойтосир був
охоронцем
худоби. Він
перемагав своїх
ворогів шляхом
магічних дій.
Божеством із
функцією захисту
і більш наближеним
до людей постає
переможець
потвор Геракл,
частково злитий
з образом грецького
міфологічного
героя. Однією
з культових
тварин Геракла
був бик.
Особливе
місце в релігійному
світогляді
скіфів посідав
бог війни Арес,
якому одному
з усіх божеств
скіфи споруджували
святилища. Ось
як жертвоприношення
та спорудження
святилищ богу
війни описав
Геродот. Він
переповідав,
що скіфи нагромаджували
купи хмизу одна
на одну. Поверх
влаштовували
чотирикутну
площадку, де
встановлювали
короткий скіфський
залізний меч —
акінак, який
і був зображенням
Ареса. Крім
тварин, у жертву
йому приносили
й людей. Із сотні
полонений брали
одного, голови
жертв поливали
вином, і заколювали
над посудиною,
куди збирали
кров, якою потім
поливали акінак.
Після цього
у заколених
відрубували
праве плече
з рукою і підкидали
в повітря (9.202).
Скіфські
чотирикутні
вівтарі з хмизу
й укріпленим
зверху мечем
були відтворенням
світового
дерева як центру
світу, де проходила
світова вісь,
у даному випадку —
акінак (10.48). Були
у скіфів і військові
звичаї: скіф,
убивши першого
ворога, випивав
його кров, щоб
разом з нею
увібрати силу
вбитого; голови
вбитих відрубували
і з них знімали
скальп, який
після своєрідної
вичинки використовувався
як рушник, або
ж шили з них
плащі; з правої
руки вбитих
здирали шкіру
разом з нігтями
і виготовляли
чохли для колчанів;
з черепів
виготовлялися
посудини,
використовувані
як чаші.
У скіфів
склалась своєрідна
категорія
жерців, які
гадали за допомогою
вербових гілочок.
За допомогою
липової кори
гадали енареї —
жіноподобні
чоловіки, які
твердили, що
мистецтво
пророкування
дарувала їм
Афродита. Тих
жерців, чиє
пророкування
не збувалося,
піддавали
смертній карі,
спалюючи заживо
на возах, запряжених
биками. Наявність
у скіфів жерців
та вищезгадані
способи гадання
підтверджуються
археологічними
даними та
етнографічними
матеріалами.
Схожий спосіб
гадання описаний
дослідниками
і в осетин (11.86).
Щодо енареїв,
то цей термін
пояснюється
фахівцями як
не-чоловік ( з
іранського
"нара" — чоловік,
"е" — не). За
Геродотом,
хвороба енареїв
мала божественне
походження:
енареї — це
потомки тих
скіфів, що
пограбували
храм Афродити
Уранії в сірійському
місті Аскалоні,
за що богиня
покарала їх
жіночою хворобою
(9.45). Псевдо-Гіпократ
у трактаті "Про
повітря, води
і місцевості"
спростовує
божественне
походження
хвороби енареїв.
На його думку,
ця хвороба має
природну причину:
постійна верхова
їзда в багатьох
викликає пухлини,
ломоту в стегнах,
подагру, що
спричиняє
статеве безсилля,
яке пояснювали
діями божества.
Це призводило
до того, що енареї
одягали жіночий
одяг, засвоювали
жіночі звички
і разом з жінками
вели домашні
роботи (11.87-88).
Описує
Геродот і обряд
скіфського
побратимства —
клятвенно
освяченого
договору про
дружбу: в посудину
з вином підмішували
кров учасників
договору, занурювали
туди акінак,
стріли, сокиру
і дротик; після
цього тривалий
час молилися,
а потім випивали
вино і ті, хто
клянеться, й
найповажніші
з присутніх
(9.204). Існування
побратимства
у скіфів підтверджується
археологічними
знахідками
в царських
курганах (Куль-Оба,
Солоха).
Культове
значення має
і пов'язаний
з релігійними
уявленнями
скіфів звичай
куріння коноплі,
що був своєрідною
формою шаманства.
Дим від спалюваної
у юрті коноплі
викликав наркотичне
сп'яніння, що
вело до екстазу
присутніх і
було причиною
магічних обрядодій
шаманів, зміст
яких-сходження
душ у підземне
царство.
Аналогічно
трипільцям
і кіммерійцям,
скіфи ховали
померлих у
скорченому
вигляді під
курганами.
Поряд з цим
існувало і
трупоспалення.
Ці обидва обряди
через антів
передаються
іншим слов'янам
і набувають
великого поширення
в дохристиянські
часи на Київщині
та Чернігівщині.
Елементи скіфського
релігійного
світогляду
увібрав у себе
і слов'янський
культ Роду.
Це — відчуття
присутності
предків, віра
в життя після
смерті. Слов'яни
мерців палили
або погребали.
В могили клали
їжу, зброю, убивали
коня, жінку чи
невільницю.
Насипали горбки
чи високі кургани.
Через рік після
смерті на могилі
влаштовували
тризну. Значний
вплив скіфських
вірувань на
становлення
східнослов'янської
релігійно-міфологічної
системи відзначає
Н. Полонська-Василенко:
"Скіфи продовжують
розробку трипільської
міфології в
образах фантастичного
звіриного стилю
і передають
її через антослов'ян
селу: це образи
Матері-Богині,
пастуха Геракла,
одноокого
циклопа, грифона,
культового
бика, коня, кабана
тощо. Ще виразніше
традиційний
зв'язок дає
наша хата з її
піччю". (12.59).
Пов'язаному
з піччю вогнищу
слов'яни приписували
чудодійні сили
покровителя
Роду. Згідно
з віруванням,
при зіткненні
з вогнем і землею
збільшувалась
родючість, тому
піч була тим
священним
місцем, де жінка
повинна народжувати
дитину. В той
же час піч —
місце перебування
померлих членів
роду. За повір'ям,
піч могла забрати
хвору дитину
і повернути
її назад здоровою.
Це свідчить
про давнє надання
вогню відроджуючої
функції. Вогнищу
приписувались
також очисні
й охоронні
властивості.
Вогонь асоціювався
з сонцем, яке
дарувало тепло
і світло. Сонячна
сила могла дати
дівчині красу,
подарувати
кохання. Такі
ж магічні властивості
надавались
і домашньому
вогнищу. М.
Коцюбинський
у повісті
"По-людському"
описує давній
звичай, коли
вогнище зберігає
честь дівчини,
кинутої хлопцем,
який обіцяв
одружитися
з нею. Дівчина
таємно проникла
в хату жениха,
а потім у всіх
на очах сіла
на піч. В такому
разі ні хлопець,
ні його батьки
не могли відмовити
у весіллі. Про
обряд очищенням
вогнем згадує
і М. Гоголь ("Вій"):
люди, які несли
тіло панночки
до церкви, прикладали
долоні до печі.
Підтвердженням
єдності сонця
і вогнища є
випічка в печі
короваїв, що
за формою нагадували
сонце.
Всесвітня
гармонія фізично
символізувалась
в образі пошлюблення
вогнесвітла
з водою. Цей
символ здійснювався
в день Купала
і був прообразом
статевого
злиття на землі.
Тому наприкінці
свята юнаки
та дівчата
поєднувались
у шлюбі. Подібні
свята існували
в багатьох
народів: фінів,
германців,
угорців, литовців
та інших.
Зображення
качки, гуски
на предметах
культового
призначення
дає підстави
вважати, що
образ водоплаваючих
птахів у скіфів
був релігійним
символом. Лише
водоплаваючі
птахи можуть
спокійно пересуватися
в трьох стихіях —
по суші, по воді
і під водою, в
повітрі. Слов'яни
також вшановують
водоплаваючих
птахів. Б. О. Рибаков
вважає, що качка
була символом
зв'язку з потойбічним
світом (4.236). Тільки
вона могла
проникнути
у води підземного
моря і повернутися
звідти. Птахи
виконували
захисну і магічну
функції, а також
поєднувалися
з ідеєю часу
і простору.
Подібно
скіфам, слов'яни
поклонялися
також мечу. В
літопису монаха
Нестора "Повість
временних літ"
згадується,
що слов'яни
шанували меч
як бога війни.
З релігійно-міфологічними
уявленнями
скіфів про
дивовижну
природу навколишнього
були тісно
пов'язані й
початки історичних
знань. Ось як,
у переказі
Геродота, скіфська
етногенетична
легенда пояснює
їхнє походження,
заняття, етнічний
склад і організацію
влади. У скіфській
Землі від Зевса
й дочки ріки
Борисфена
народилася
перша людина
Таргітай. У
Таргітая народилося
три сини Ліпоксай,
Арпоксай і
молодший Колаксай.
Невдовзі на
землю впали
золоті предмети:
плуг, ярмо, сокира
та чаша. Лише
наймолодшому
з братів удалося
заволодіти
цими предметами.
А його братам
це не вдалося,
бо при їх наближенні
золото розжарювалось,
і до нього не
можна було
доторкнутись.
Царський трон
успадкував
Колаксай, оскільки
він зміг взяти
до рук ті предмети,
щ, символізували
верховну владу
над племенами
землеробів
та скотарів.
Від Ліпоксая
пішли ті скіфи,
котрі назвались
авхатами, від
Арпоксая —
катіари, а від
молодшого
брата — паралати.
Як бачимо, в
цій легенді
при сутні й
історико-етнографічна
концепція
(уявлення промісцеве
походження
і характеристика
етнічного
складі) населення),
і соціально-потестарна
доктрина (уявлення
про божественне
походження
влади і про
верховенства
царських
скіфів-паралатів).
І все це об'єднане
в загальному
релігійно-міфологічному
світорозумінні
(13.310-311).
Заслуговує
на увагу і аналогія
мотиву скіфської
легенди, згаданої
вище, в кельтському
звичаєвому
праві, що існувало
аж до недавнього
часу: при розподілі
майна між братами
молодший отримував
помістя, 8 акрів
землі, а також
сокиру, казан
і леміш, адже
батько був не
вправі передати
ці три предмети
нікому іншому,
крім молодшого
сина. Відповідність
цих предметів
сокирі, чаші
і плугу з ярмом,
які отримав
Колаксай, безсумнівна
(14.182). Відлуння
цієї легенди
зустрічається
і в українському
фольклорі.
Героями багатьох
казок є три
брати. А царські
лаври завжди
дістаються
наймолодшому.
Лише йому вдається
заволодіти
жар-птицею чи
жар-конем, які
перебувають
на одній міфологічній
лінії з золотими
предметами
з скіфської
легенди.
«Скіфія» —
«Сарматія»:
спадкоємність
релігійних
традицій
У II
ст. до н. е. з праць
античних авторів
зникає назва
території
Північного
Причорномор'я
і Приазов'я
"Скіфія", її
заміняє назва
"Сарматія".
Це пов'язано
з частковим
витісненням
та асимілюванням
сарматськими
племенами
(язиги, алани,
роксолани,
аорси, сіраки)
скіфів. Вірування
сарматів мало
чим відрізнялися
від скіфських.
В даному випадку
можна говорити
про спадкоємність
релігійних
традицій. Панівними
у сарматів були
культи сонця
і вогню та Великої
Богині-Матері —
Астарти, покровительки
коней, а також
культ бога
війни, уособленням
якого був меч.
Поряд з цим у
сарматів
спостерігаються
чинники
чуттєво-надчуттєвого
типу надприродного:
поклоніння
неживим предметам
та наділення
їх душею, віра
в чарівну силу
каміння і таке
інше. Сармати
вірили в потойбічне
життя, і великого
значення у
їхніх віруваннях
мав культ мертвих.
Сармати,
перейнявши
елементи релігійної
системи скіфів,
передали їх
слов'янам. Так,
під впливом
сарматської
культури у
слов'ян змінюються
тип поховань
і поховальний
ритуал. Померлих
ховають в ґрунтових
ямах з північним
і південним
орієнтуванням
У поховальному
ритуалі передаються
жертвоприношення
та тризна.
Подібно
скіфам сармати
наділяли особливою
магічною силою
дзеркало. Сарматський
звичай розбивання
дзеркал при
похованні був
відлунням
різноманітних
давніх уявлень,
що протиставили
дзеркало —
вмістилище
душі — і смерть.
У наш час спостерігається
звичай завішувати
дзеркала в
будинку, де
лежить покійник,
та віра в те,
що розбите
дзеркало віщує
смерть В той
же час існує
ритуал, де дзеркало
є традиційним
атрибутом.
Мається на
увазі ритуал
вінчання та
традиційне
гадання з дзеркалом
"на нареченого"
(14.97).
Цілком
ймовірно, що
прийшлі скіфо-сарматські
народи, взаємодіючи
з праслов'янами,
які проживали
на терені України,
були асимільовані
автохтонами.
Значна кількість
скіфо-сарматських
паралелей у
мові і, звісно,
в релігії слов'ян
вказує на симбіоз
цих культур.
Боги і демони
фракійської
держави
У
релігійну
систему стародавніх
слов'ян увійшло
також багато
елементів
вірувань фракійських
племен, що в І
тис. до н.е. населяли
південно-західну
частину України
(Галичина, Поділля,
Південна Волинь),
малоазійські
території,
території
нинішніх Болгарії,
Румунії, почасти
Сербії та Греції.
В V ст. до н.е. існувала
міцна Фракійська
держава. Відомі
перші її володарі —
Терес, Садко,
Котко. Ця держава
відстояла свою
незалежність
у боях зі скіфами
та греками. Але
в І ст. н.е. вона
стає Римською
провінцією
Фракією (Дакією).
Частина фракійських
племен переселяється
в Подніпров'я,
Подністров'я,
Побужжя і разом
із слов'янськими
та сарматськими
племенами бере
участь у формуванні
Черняхівської
культури (15.161),
яка становила
історичні
передумови
утворення
Давньоруської
держави і була
живильним
ґрунтом для
формування
українського
етносу.
Саме на
території
Прикарпаття
і Середнього
Подністров'я
на рубежі та
в перші століття
н.е. ранньослов'янські
племена перебували
на стику з
фракійськими.
Етнографічні
матеріали з
порубіжних
земель Молдавії
та Буковини
підтверджують
існування
історичної
мирної традиції
спілкування
двох сусідніх
народів. У порубіжних
землях молдавани
і українці
проживали і
проживають
часто в одних
і тих самих
селах. Схожий
і характер
матеріальної
та духовної
культури цих
народів у даному
регіоні. Це
говорить про
те, що предки
їх — слов'яни
та фракійці
віддавна мали
мирні економічні
і культурні
контакти.
Пліній
Старший зачисляв
фракійців до
найсильніших
народів Європи,
які перебували
на високому
щаблі культурного
розвитку. Вони,
стикуючись
з найбільшими
європейськими
осередками
політичної
могутності —
Грецією і Римом,
зробили значний
внесок у культурний
розвиток цих
держав. У фракійців
греки запозичили
вірування,
обряди, таїнства
богослужіння,
релігійні та
бойові пісні —
пеани. Фракійцем
був за походженням
грецький поет
і засновник
своєрідної
теогонічної
та космогонічної
системи уявлень
Орфей.
Базисом
релігійних
поглядів фракійських
племен була
віра в безсмертя
душі та потойбічне
життя. Про це
згадує Геродот
в "Історії":
"На їхню (фракійців. —
авт.) думку, вони
не вмирають,
але покійник
відходить до
бога Залмоксіса..."
(9.210). Залмаксісом
греки називали
фракійського
бога Зальму.
Вони вірили,
що після смерті
кожен досягає
свого бога
Зальми, котрий
вчить, що тіло
не можна вилікувати
без попереднього
оздоровлення
душі; від душі
йде все лихе
і добре, а для
оздоровлення
душі потрібні
молитви й пісні
з добрими порадами.
Різноманітні
молитви, пісні-заговори
та замовляння
і в наш час ще
застосовують
ворожки при
лікуванні
хворих. До наших
днів у багатьох
регіонах України
збереглася
віра в перебування
душ під землею
і звичай просити
померлих родичів
небіжчика
відчинити
ворота, через
які він має
потрапити на
той світ, і прийняти
його до себе.
З релігійного
погляду фракійців
можна розділити
на дві великі
групи: 1) дії (беси
та одризи) —
поклонники
Дія (Діоніса);
2) пелазги-поклонники
Аполлона (16.32).
Серед
головних фракійських
божеств, які
називає Геродот,
перше місце
посідає бог
війни Арес.
Аресу поклонялися
і скіфи, про що
говорилося
вище. Культ
Ареса у фракійців
запозичили
греки та римляни
(грецький Арес
і римський
Марс). Різні
варіанти назв
мав бог війни
у слов'ян: Яр,
Ярий, Ярун, Ярило,
Яровит. Схожість
у назвах фракійського
і слов'янського
божества та
єдність культових
елементів
говорять про
спільність
їх релігійних
витоків.
Греки
та римляни
запозичили
і культ фракійського
бога сонця Дія,
якого іноді
несправедливо
ототожнюють
з Дивом (Девом),
що мав тюркське
походження
і в слов'ян був
уособленням
злих сил, демоном
страху і смерті.
Греки