Революція Горбачова в СРСР

дипломатичної роботи. Усунення А. Громико спричинило масове оновлення керівництва Міністерства іноземних справ: було замінено десять із дванадцяти заступників міністра: з 1988 р. другою особою у зовнішній політиці став О. Яковлев, який завідував міжнародними питаннями в ЦК КПРС. Теоретики-ідеологи поступилися місцем більш схильним до прагматизму «експертам» з різних академічних інститутів, таких, як Інститут США і Канади (керований іншим впливовим радником М. Горбачова Г.А рбатовим) та Інститут світової економіки і міжнародних відносин.

Однак не хто інший, як сам Горбачов, протягом всіх цих років виступав у ролі головного ініціатора і «патрона» нового політичного курсу. За кілька років він завоював величезний особистий авторитет на міжнародній арені, як на зустрічах «у верхах» з керівниками іноземних держав, так і під час прес-конференцій, які дозволили йому виявити свій безперечний талант спілкування і здатності представляти новий вигляд Радянського Союзу.

Разом із своїми соратниками Горбачов визначив три основних напрями діяльності: пом'якшення напруженості між Сходом та Заходом за допомогою переговорів із Сполученими Штатами про роззброєння; урегулювання регіональних конфліктів (починаючи з Афганістану); визнання існуючого снігового порядку і розширення економічних зв'язків з усіма державами, не піддаючи більше переваги державам марксистсько-ленінської орієнтації (до того ж дуже нечисленним).

Після ряду зустрічей «у верхах» між Горбачовим та Рейганом (Женева, листопад 1985 р., Рейк'явік, жовтень 1986 р., Вашингтон, грудень 1987 р.) радянська та американська сторони підписали 8 грудня 1987 р. угоду про знищення ядерних ракет середньої та меншої дальності, поклавши, таким чином, кінець періоду конфронтації. Радянська сторона взяла на себе зобов'язання демонтувати й знищити протягом трьох років 1752 ракети, американська - 869. Ця угода була доповнена шістьма місяцями пізніше встановленням детальної системи взаємного контролю. Уперше була досягнута угода, яка передбачала реальний процес роззброєння, а не тільки обмеження майбутнього озброєння, як це було у випадку з договором ОСО в 70-і рр.

Нове керівництво пішло також на припинення радянської інтервенції в Афганістані. Ця війна на чужій землі, яка коштувала СРСР більше 13 тис. убитих і 37 тис. поранених, була, якщо судити хоч би за реакцією латвійської молоді (фільм Гіоднієкса «Чи легко бути молодим?»), такою ж непопулярною в СРСР. як війна у В'єтнамі для американців. Процес урегулювання та виведення військ проходив у кілька етапів: у травні 1986 р. пішов у відставку Б. Кармаль, афганський комуністичний лідер, який «звернувся за допомогою» до Радянського Союзу в грудні 1979 р.; в лютому 1988 р. Горбачов оголосив про виведення, яке почалося 15 травня 1988 р. і було закінчене дев'ятьма місяцями пізніше,

Виведення радянських військ з Афганістану зробило можливим поновлення діалогу між СРСР та Китаєм, для якого припинення радянського військового втручання було однією з трьох умов нормалізації відносин із своїм сусідом. Дві інші умови стосувалися скорочення чисельності радянських військ па кордоні між СРСР та КНР і відходу підтримуваних Радянським Союзом в'єтнамців із Камбоджі.

У промові, вимовленій 28 липня 1986 р. у Владивостоці. Горбачов висловив побажання істотно поліпшити відносини, особливо економічні, між Радянським Союзом та Китаєм, підтвердивши, що перешкоди нормалізації цих відносин (Афганістан і прикордонне питання) скоро будуть усунені. Радянсько-китайське зближення було підкріплене візитом Горбачова у Пекін в травні 1989 р. Як справжній «символ демократії», Генеральний секретар ЦК КПРС був відповідно зустрінутий опозицією, яка саме в той момент виражала свою незгоду з режимом, захопивши площу Тяньанминь. Стримана реакція Радянського Союзу на репресії, що відбулися через кілька днів після візиту Горбачова, ясно показала, що радянські керівники не збираються в ім'я прав людини заморожувати процес нормалізації радянсько-китайських відносин.

Радянське керівництво перейшло до політики заспокоєння в районах «регіональних конфліктів» - як в Південній Африці, так і в Персидській затоці, в Південно-Східній Азії і в Центральній Америці радянська сторона дотримувалася миротворчої політики. У 1989 р. серйозні зміни сталися в соціально-політичній і територіальній ситуації в Європі, вперше перетворивши її післявоєнне обличчя. Не може бути сумнівів, що широкий визвольний рух не розвернувся б з такою силою і з такою глибиною, якби імпульс до змін не походив з Москви. Згода, надана радянським урядом у липні і990 р. на об'єднання Німеччини, як і його позиція відносно кризи в Персидській затоці, стали безперечними свідоцтвами його дійсно нового підходу до міжнародних реалій.

До осені 1990 р. вже було очевидно, що після п'яти з половиною років перебудови Радянський Союз увійшов у нову стадію своєї історії і з точки зору внутрішньої політики, і в розвитку відносин з усім світом. Сталася справжня революція розумів, яка унеможливила повернення до колишнього стану. Проте -1 це було грізною небезпекою для майбутнього зробленого Горбачовим і його командою експерименту по модернізації країни - не була вирішена жодна з трьох ключових проблем, що постали після 1985 р.:

проблема політичного плюралізму, органічної складової частини всякого процесу демократизації;

проблема створення ринкової економіки. Звичайно, 20 липня 1990 р. основні положення прийнятої російським урядом програми, яка отримала назву «Мандат довіри на 500 днів» і яка передбачала приватизацію державної власності та звільнення цін, були обнародувані в пресі. Цей «план Єльцина» був представлений як програма, альтернативна більш обережному плану, підготованому для усього Радянського Союзу головою РМ СРСР Рижковим. «План Єльцина» повинен був реалізовуватися в чотири етапи: в перші сто днів були б гарантовані права власності на землю та засоби виробництва, за цей час були б оцінені виробничі можливості, золотий запас, вартість нерухомості та розміри боргу. На останньому етапі передбачалася відміна централізованого ціноутворення, що супроводжувалося б певний час сильним падінням виробництва та закриттям численних низькорентабельних підприємств. Як би там не було, ця програма виявилася мертвонародженою;

проблема федеративного договору. 24 липня 1990 р. пресі був представлений первинний проект нового союзного договору, який передбачалося восени подати на обговорення повноважним делегаціям республік. Тісно пов'язаний з переходом до ринкової економіки, новий федеративний договір повинен був розширити права республік, передусім, замінивши існуючі центральні структури та вертикальні зв'язки прямими відносинами горизонтального типу між республіками без посередництва центру. Але й тут подіям було призначено випередити законодавців.


4. РОЗПАД РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ (осінь 1990 - зима 1991)

горбачов реформа радянський союз

Три названі вище проблеми панували в політичних дебатах останнього року існування Радянського Союзу. Саме вони послужили каталізатором політичної кризи, яка в грудні 1991 р. привела до розпаду СРСР і відставки Горбачова.

З точки зору політичного аналізу рік з осені 1990 до зими 1991 р. ділиться на три частини:

період до підписання 23 квітня 1991 р. Горбачовим, який представляв союзний центр, та керівниками дев'яти республік (Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія, Киргизія, Таджикистан, Азербайджан) документа, відомого як «Заява 9+1», в якій декларувалися принципи нового союзного договору. Досягнута принципова згода була найважливішою умовою і припинення конфлікту, все більш гострого, між головою Верховної Ради Росії Б.Єльциним, безперечним лідером у таборі прихильників рішучого продовження реформ, і президентом СРСР М. Горбачовим, який намагався зберегти крихку рівновагу між реформаторами та консерваторами і відстояти інтереси центру перед обличчям зростаючих вимог з боку республік, які домагалися самостійності, суверенітету і навіть повної незалежності. На фоні цього протистояння між парламентами Росії та Союзу розвернулася справжня «війна законів», яка паралізувала всяку конструктивну діяльність і з кожним днем посилювала економічну кризу, неефективність органів управління, особливо на місцях, що загострювало все більш очевидний «вакуум влади»;

період з кіпця квітня 1991 р., відмічений свого роду «перемир'ям» у відносинах Єльцина та Горбачова, взаємно стурбованих падінням авторитету якої б то не було державної влади. Горбачов повіз більш тонку політичну гру, переставши систематично вдаватися, як це виявилося під час січневих подій в Вільнюсі, до використання консервативних сил для створення «противаги» Єльцину. Тим часом політичне та економічне становище з країні настільки погіршилося, що в серпні стала можливою спроба консервативних сил здійснити державний переворот;

період після невдачі путчу 19-21 серпня 1991 р., коли поразка, нанесена табору консерваторів, катастрофічно прискорила розпад Союзу, привела до скасування колишніх державних структур, включаючи КДБ, припинення діяльності подальшої заборони КПРС. Менше ніж за чотири місяці на місці колишнього СРСР виникло нове і дуже нестійке геополітичне утворення: Співдружність Незалежних Держав (СНД).

Переходячи до більш ґрунтовного розгляду цих періодів, нагадаємо, що перший відкритий конфлікт між прихильниками Горбачова та Єльцина вибухнув у жовтні 1990 р. під час обговорення альтернативних проектів економічної реформи. 11 жовтня, виступаючи на пленумі ЦК КПРС, Горбачов висловився на підтримку варіанту, представленого головою Ради Міністрів СРСР Рижковим. Цей план, який передбачав, зрештою, перехід до «справжніх» цін, звільнення заробітної плати, підвищення самостійності підприємств, соціальний захист безробітних, появу яких неминуче повніша була викликати його реалізація (до 2 млн. офіційно визнаних восени 1990 р. протягом року мало додатися ще 10 млн. чоловік), відразу ж зазнав критики з боку авторів конкуруючого проекту, відомого як «Програма 500 днів», який отримав підтримку Єльцина і більшості російських парламентаріїв. Г.Явлінський, заступник голови Радміну РРФСР, і потім Б.Єльцин 17 жовтня виступили в російському парламенті проти «повернення до адміністративно-командної системи». «Програма 500 днів», схвалена народними депутатами РРФСР кількома тижнями раніше, заявив Єльцин, торпедована вже першими заходами, зробленими відповідно до президентського плану. Взаємовиключаючий характер двох програм не викликав сумнівів. 1 листопада Єльцин закликав російський парламент проголосувати за закон, який би гарантував економічні основи суверенітету РРФСР передачею в російську власність природних ресурсів, що знаходяться на її території. Незважаючи на докладні пояснення Горбачова, підтриманого академіками Абалкіним та Аганбегяном, що інтеграція ринку на союзному рівні за допомогою міжреспубліканської кооперації, контрольованої центром, дозволяє сумістити «здорову конкуренцію» республік з їх найширшою економічною самостійністю, прихильники Єльцина відмовилися від будь-якого компромісу, переконані у швидкій невдачі президентського плану.

Листопад був відмічений посиленням позицій політичних протагоністів. 14 листопада «Московські новини» опублікували адресований Горбачову «відкритий лист» визнаних прихильників перебудови під назвою «Країна втомилася чекати!». «Влада не може або не хоче лікувати хворе суспільство», - говорилася в ньому. «Пане Президент, - резюмували автори «відкритого листа», - або підтвердьте свою здібність до рішучих дій, або йдіть у відставку». Реакцією консерваторів був перехід у наступ. 28 листопада міністр оборони Язов, зажадавши «відновити порядок у країні та забезпечити проведення призову в армію», обрушився на «націонал-екстремістів», а 12 грудня голова КДБ Крючков у телевізійному виступі пов'язав останніх з деякими радикальними течіями, «що матеріально та ідеологічно підтримуються іноземними спецслужбами». 4 грудня Горбачов зробив важливу поступку консерваторам, відправивши у відставку з посади міністра внутрішніх справ прихильника реформ В. Бакатіна і призначивши на цю посаду Б. Путо, а його першим заступником генерала Б. Громова. Перед новим керівництвом МВС була поставлена задача розгорнути боротьбу з організованою злочинністю, а також проти націоналістичних і відцентрових тенденцій. Кількома тижнями пізніше Горбачов перекопав народних депутатів СРСР, що зібралися на свій четвертий з'їзд, обрати віце-президентом країни Г. Янаєва. Цьому сірому апаратнику і консерватору була віддана перевага перед іншою кандидатурою на цей пост - блискучим Е.Шеварднадзе. Міністр закордонних справ із скандалом пішов у відставку 21 грудня, заявивши з трибуни з'їзду про загрозу реакційного перевороту і встановлення диктатури. Незважаючи на пристрасні виступи реформаторів за надання справжньої самостійності республікам, більшість з'їзду проголосувала за збереження СРСР. Таким чином, в останні дні 1990 р. співвідношення сил, здавалося, різко змінилося на користь консерваторів.

Насправді ж ніколи суперечність між президентськими указами та діяльністю місцевої влади не була такою великою. Протягом усієї осені відбувалося посилення відцентрових тенденцій. II з'їзд Українського Руху, який відбувся наприкінці жовтня, проголосив «боротьбу за незалежність України та ненасильне відновлення незалежної і демократичної республіки». У Грузії після перемоги на виборах націоналістів із руху «Вільна Грузія» республіканський парламент під головуванням З. Гамсахурдії схвалив програму, яка передбачала «перехід до суверенної і повністю незалежної Грузії». У Нагарному Карабасі продовжувалася ескалація збройного конфлікту між вірменськими формуваннями та підрозділами азербайджанської міліції, яка підтримувалася спеціальними частинами Радянської Армії. Як і раніше, зберігалася сильна напруженість у Прибалтиці, яку не зняли переговори між представниками Союзу і литовськими керівниками про поетапний перехід до незалежності, що пройшли 4 жовтня в Москві.

23 листопада республікам був представлений черговий варіант проекту нового союзного договору. У його обговоренні взяли участь усі республіки, за винятком Прибалтійських та Грузії. Хоча з проекту зникли згадки про соціалізм та «Союз Радянських Соціалістичних Республік» поступився місцем «Союзу Радянських Суверенних республік», вплив центра відчувався в кожній статті і цього варіанту договору. Разом з тим вже під час подання цей проект належав минулому: трьома днями раніше, 20 листопада, було укладено двосторонню угоду між Росією та Україною, за якою дві республіки визнали суверенітет одна одної та необхідність економічної співпраці без участі центру на основі рівності та взаємної вигоди. Ще через два дні аналогічний договір був підписаний між Росією та Казахстаном. Цими угодами, заявив Б.Єльцин, створюється модель нового Союзу і стержень, навколо якого він буде утворений.

На початку січня 1991 р., після рішення Міністерства оборони СРСР використати війська для проведення в Литві та Латвії призову молоді в армію, напруженість в цих республіках різко зросла. 12 січня в ході операції Радянської Армії по захопленню будівлі литовського телебачення у Вільнюсі було вбито 16 чоловік. Ця акція, яку з ентузіазмом зустрів литовський Комітет національного порятунку, створений із противників незалежності республіки, військових, консерваторів, і частини преси (що давно розділилася на два табори), привела до остаточного розколу інтелігенції, яка до цього в своїй більшості підтримувала Горбачова. 16 січня «Московські новини» вийшли в траурній рамці і з недвозначною «шапкою» на першій смузі: «Злочин режиму, який не хоче сходити зі сцени».

Події у Вільнюсі, повторені через кілька днів у Ризі, різко загострили конфлікт між реформаторами та консерваторами. 22 січня Б.Єльцин рішуче засудив застосування сили в Прибалтійських республіках. 26 січня союзний уряд оголосив про введення з 1 лютого спільного патрулювання міліцією та військовими вулиць великих міст під приводом посилення боротьби із зростанням злочинності. Гуркіт чобіт роздався в атмосфері, і без того гранично напруженій після подій у Прибалтиці і «сюрпризу», піднесеного населенню урядом, який оголосив 24 січня 1991 р. про вилучення із обігу купюр номіналом у п'ятдесят та сто рублів. Ця міра, яка викликала загальну паніку та стовпотворіння перед ощадними касами (для обміну банкнот населенню було надано усього три дні), повинна була, зі слів прем'єр-міністра В.Павлова, «завдати смертельного удару по тіньовій економіці». Насправді ж держава вилучила лише біля п'яти відсотків тієї суми, яку вона сподівалася вивести із обігу, щоб оздоровити внутрішній ринок. Негайним і, по суті, єдиним відчутним результатом цієї операції стали обурення і зростання невдоволення населення, замученого посеред зими нескінченними труднощами із постачанням продуктів.

Пленум ЦК КПРС, що проходив па початку лютого, підтвердив рішучість консервативних сил взяти реванш. Учасники пленуму звернулися до громадян країни із патетичним закликом «виступити проти антикомуністичної істерії, яка розпалюється ворогами перебудови». Горбачов заздалегідь відмовився визнати результати підготовленого у Литві референдуму з питання про незалежність, оголосивши його антиконституційним (10 лютого більше 90% жителів Литви, які брали участь у референдумі, висловилися за незалежну і демократичну республіку). 21 лютого, у розпал демонстрацій та контрдемонстрацій, що захлеснули Москву, Ленінград та інші великі міста, Єльцин у виступі по телебаченню зажадав виходу Горбачова у відставку і розпуску Верховної Ради СРСР. У відповідь Горбачов звинуватив «так званих демократів» у «прагненні дестабілізувати країну» напередодні загальносоюзного референдуму з питання про збереження СРСР, призначеного на 17 березня. Подальші тижні були відмічені все більш запеклим протиборством між російськими реформаторами, які, отримавши в своє розпорядження телевізійний канал, з новою енергією повели боротьбу за негайну відставку Горбачова, розпуск союзного парламенту, передачу влади «Раді Федерації», яку б склали перші особи республік, за визнання референдуму 17 березня простою формальністю, що не має реального значення, і консерваторами всього Союзу, які наполягали на фундаментальній важливості цієї «наради з народом», який однозначно, на їх думку, висловився за збереження цілісності Радянської Батьківщини. Вимоги реформаторів отримали могутню підтримку з боку ведучих організацій незалежного робітничого руху, літніх страйків, що виникли під час 1989 р. передусім у вугільних басейнах Донбасу, Кузбасу і Воркути. У 1991 р. шахтарі розпочали страйк 1 березня, вимагаючи тепер вже не тільки збільшення заробітної плати у зв'язку з оголошеним підвищенням після 2 квітня роздрібних цін, але й відставки Горбачова, розпуску Верховної Ради СРСР, націоналізації майна КПРС, реальної багатопартійності, департизації підприємств та організацій. По суті, процес департизації йшов уже з осені, коли на сотнях підприємств робітники та страйкові комітети усунули від справ парткоми та офіційні профспілкові органи і зайняли їх приміщення. Знову, як в 1917 р., стала очевидною недієздатність офіційних структур, у повній мірі проявився «вакуум влади» - передусім на місцях. Хаос в органах державного управління ще збільшився після референдуму 17 березня, який не тільки не вніс ясності в суперечки про зміст союзного договору, покликаного скріпити новий Союз, але й, навпаки, виявився позбавленим всякого значення, оскільки кожна республіка організовувала його на свій лад, додаючи за своїм розсудом нові питання, а деякі просто відмовилися від його проведення. Згідно з результатами референдуму, 80% росіян підтримали проведення загальних виборів власного президента, і тільки біля 50% москвичів та ленінградців і 40% киян висловили бажання зберегти Союз у запропонованому вигляді.

Двозначні підсумки референдуму швидко затьмарило підвищення цін (від 2 до 5 разів), яке спричинило тим більше обурення, що заробітна плата була збільшена в середньому лише на 20-30% («мінімальна» і найпоширеніша компенсація була встановлена в 60 руб. на місяць). Наступного дня після введення в дію нових цін сотні трудових колективів приєдналися до страйкуючих шахтарів. Найбільш масові страйки пройшли в Мінську, наочно показавши, наскільки виросла й радикалізувалася після літа 1989 р. самосвідомість робітничого класу: не обмежившись економічними вимогами, робітники виступили проти соціально-політичної системи загалом, висунувши лозунги відставки Горбачова й усього союзного уряду, скасування всіх привілеїв, скасування КДБ, відновлення в повному об'ємі приватної власності на землю, проведення вільних виборів на засадах багатопартійності, департизації підприємств та передачі їх під юрисдикцію республік. У квітні число страйкуючих перевалило за мільйон; страйки продовжувалися протягом кількох тижнів і були припинені, лише коли власті прийняли вимоги робітників, передусім в частині переходу підприємств під республіканську юрисдикцію і припинення перерахування прибутку (особливо валютного) до союзного бюджету.

Чи була згода Б.Єльцина поставити 23 квітня в Огарьово свій підпис під «Заявою 9+1», уклавши таким чином свого роду «перемир'я» з М. Горбачовим, спробою зупинити хаос, який наростав у країні або ж у його підоснові лежали тактичні розрахунки, продиктовані виборами президента РРФСР, що наближалися? У заяві представники дев'яти республік та Горбачов підкреслювали необхідність найшвидшого укладення нового союзного договору. Численні зустрічі, що відбулися в Огарьово у травні-липні виявили, однак, значні розходження і протиріччя: якщо одні наполягали на конфедеративних принципах, то інші бажали збереження більш тісних відносин, тобто федерації. Ці дві антагоністичні тенденції найбільш послідовно відстоювали, з одного боку, Росія та вслід за нею Україна, найбільш непоступлива у своїх вимогах із республік, а з іншого - голова Верховної Ради СРСР А. Лук'янов, переконаний прихильник політико-економічного централізму. Непоправний оптиміст, М. Горбачов прагнув на кожній зустрічі продемонструвати просування вперед і обіцяв, що новий союзний договір буде готовий до підписання в липні, перед його візитом до Лондону на зустріч глав семи ведучих капіталістичних держав.

Тим часом увага громадської думки і засобів масової інформації була прикута до перших всенародних виборів президента РРФСР. У боротьбі за голоси виборців взяли участь шість кандидатів, однак, як писала «Російська газета», 12 червня народ Росії повинен буде зробити вибір між демократами та комуністами, між Б.Єльциним і маразмом. Навпаки, для ТАРС, що відображав переваги союзного уряду і М. Горбачова, який все ж утримався від участі в російських політичних дебатах, «хорошим» кандидатом був В. Бакатін, який «представляв політичну лінію президента СРСР і втілював центристську «золоту середину» між радикальним популізмом Б.Єльцина і технократичним консерватизмом М. Рижкова». Безперечна перемога Єльцина вже в першому турі, якому віддали свої голоси біля 57% виборців (другим прийшов Рижков, що зібрав лише 16%), означала отримання їм нового статусу, як в очах світової спільноти, так і па внутрішньополітичній арені. Президентство Б.Єльцина виявлялося тим більше законним і вагомим, що його постійний опонент М.Горбачов був обраний президентом СРСР на З'їзді народних депутатів, де демократичні процедури постійно порушувалися різного роду маніпуляціями. Перемога Єльцина означала також нищівну поразку комуністичної партії, яка втратила за п'ять років, -.а визнанням, зробленим Горбачовим на пленумі ЦК, який відбувся в липні, більше п'яти мільйонів своїх членів, загальне число яких скоротилося з 2! до трохи більше 15 млн.

На початку липня ряд видних політичних діячів, у числі яких були Е. Шеварднадзе і О. Яковлев, закликали до створення нової масової політичної партії - «Рух демократичних реформ». Кількома тижнями пізніше на пленумі ЦК КПРС Горбачов добився відмови від усякої загадки в основоположних партійних документах «марксизму-ленінізму». Напередодні пленуму, 24 липня, він урочисто оголосив про те, що «робота над союзним договором завершена» і що документ «відкритий для підписання» (хоча насправді остаточний текст, поширений ТАРС тільки 14 серпня, містив більше питань, ніж відповідей). У ході новоогарьовського процесу республікам вдалося відстояти багато які свої вимоги, і порівняння його з попереднім варіантом, опублікованим в кінці червня, показувало, що Горбачов повинен був піти па додаткові поступки по ряду поліцій. Так, російська мова, залишившись «мовою міжнаціонального спілкування», перестала бути «державною мовою»; глави республіканського уряду брали участь у роботі союзного кабінету міністрів з правом вирішального голосу; підприємства військово-промислового комплексу переходили у спільне ведення Союзу та республік. У той же час текст страждав через нечіткість формулювань багатьох принципових положень, здатну викликати можливі різночитання й конфлікти. Чи означало, наприклад, з точки зору міжнародного права визнання «суверенних держав», які виступали суб'єктами союзного договору, «повноправними членами світової спільноти», те, що вони можуть вступити до Організації Об'єднаних Націй і мати власні посольства? Найважливіші статті, 5-а і 6-а, які розмежовували компетенції Союзу і республік, також рясніли протиріччями та двозначностями. Чи переходили у повну власність республік природні ресурси, найбільш цінні й прибуткові з яких знаходилися на території РРФСР? Але якщо Росія діставала повні права на все, що видобувалося (і потім вироблялося) на її гігантській території, то що ж залишалося союзу? Так же мало було врегульоване й принципове питання про союзні податки. Видно, перемогла точка зору Єльцина, згідно з якою союзний бюджет повинен був формуватися за рахунок узгоджених з республіками фіксованих відрахувань із республіканських бюджетів; однак не уточнювалося, хто буде стягувати цей податок - союзні органи або республіканські. Без вирішення залишалося й питання про статус шести республік (Вірменії, Грузії, Латвії, Литви, Молдови та Естонії), що не мали намір підписувати союзний договір. Вже напередодні офіційного представлення тексту Україна дала зрозуміти, що за будь-якого розв'язання спірних питань, що залишилися, поки не підпише договір до прийняття своєї конституції; тим часом мусульманські республіки Середньої Азії, не ставлячи центр до відому щодо своїх намірів, уклали між собою двосторонні угоди.

Для консерваторів всі ці проекти і вже зроблені кроки означали не що інше, як «розпродаж Радянської Батьківщини» та похорони КПРС. Підписаний Єльциним 20 липня указ про департизацію, який забороняв діяльність партійних організацій та їх комітетів на державних підприємствах і в установах (що узаконив ситуацію, яка фактично склалася на багатьох з них), став для консерваторів останньою краплею.

Вранці 19 серпня ТАРС передав повідомлення про створення Державного комітету по надзвичайному стану в СРСР, до якого увійшли 8 чоловік, в числі яких були віце-президент СРСР Янаєв, прем'єр-міністр Павлов, голова КДБ Крючков, міністр оборони Язов, міністр внутрішніх справ Пуго. Заявивши про те, що президент СРСР Горбачов, який знаходився на відпочинку в Криму, «за станом здоров'я не може виконувати свої обов'язки», комітет оголосив про свій намір відновити порядок в країні і запобігти розвалу Союзу. Надзвичайний стан встановлювався на шість місяців, вводилася цензура. Однак, зустрівши народний опір, очолюваний президентом РРФСР Єльциним, путч провалився. Нерішучість і розкол у військах, розгубленість путчистів, які впали у прострацію перед обличчям непередбаченої ними реакції москвичів (а також ленінградців, жителів інших найбільших міст), десятки, а потім сотні тисяч яких стихійно зібралися перед будівлею російського парламенту, який став оплотом опору новоявленій хунті, коливання введених у Москву військ, що так і не наважилися «розметати» (термін одного з відданих ними наказів) беззбройних людей, що протистояли їм, підтримка Єльцина більшістю урядів країн світу і міжнародною громадською думкою - у своїй сукупності всі ці чинники обумовили те, що менше ніж за три доби спроба державного перевороту була ліквідована. Увечері 21 серпня Горбачов повернувся до Москви, однак, до цього часу Єльцин, який вийшов головним переможцем із цього випробування, зі слів одного французького політичного діяча, «завоював собі погони глави держави».

Невдача спроби державного перевороту, яка продемонструвала неймовірне зростання суспільної свідомості і політичної зрілості маси (головний чинник, проігнорований путчистами, перекопаними у своїй здатності безкарно повторній «палацовий переворот» 14 жовтня 1964р., внаслідок якого був усунений Хрущов), різко прискорила розпад СРСР, привела до втрати Горбачовим його впливу, до скасування колишніх інститутів центральної влади. У наступні за невдачею путчу дні вісім республік заявили про свою незалежність, а три Прибалтійські республіки, які вже домоглися їх визнання міжнародним співтовариством, 6 вересня були визнані й Радянським Союзом. М.Горбачов, незважаючи на знову підтверджену ним прихильність комуністичним ідеалам, залишив свій пост Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустив Центральний Комітет (зі свого боку союзний парламент повернув собі надані ним раніше Горбачову особливі повноваження в економічній області). Діяльність КПРС була припинена, а через кілька тижнів і зовсім заборонена Єльциним. За рахунок вилучення з компетенції КДБ ряду важливих функцій і управлінь ця організація була сильно скорочена. Сталося повне оновлення політичного істеблішменту (від керівників засобів масової інформації до членів уряду), в який прийшли реформатори та наближені Єльцина, які відразу ж закріпили нове становище рядом постанов парламенту.

Горбачов, бажаючи зберегти центр і тим самим свій пост, запропонував новий варіант союзного договору, який, щоправда дуже нагадував про минуле. Однак політичні позиції президента СРСР були вже дуже послаблені через путч, останній (?) натиск консерваторів, і день за днем він все більше перетворювався на «президента в лапках», президента Радянського Союзу, який більше не був єдиною державою.

1 грудня більше 80% населення України висловилося за незалежність своєї республіки. Тижнем пізніше президенти Росії, України та Білорусії, зібравшись у Мінську, констатували, що «Радянський Союз більше не існує». Ними було проголошене утворення «Співдружності Незалежних Держав», відкритої «для всіх держав колишнього СРСР». 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті (куди, як і в Мінськ, Горбачов запрошений не був)