Особливості цивільного правовідношення
Размещено
на /
Зміст
Вступ
1.
Поняття цивільного
правовідношення
1.1
Місце правовідносин
в системі суспільних
відносин
1.2
Поняття та
ознаки цивільного
правовідношення
2.
Особливості
цивільного
правовідношення
2.1
Специфіка
правового
регулювання
цивільних
правовідносин
2.2
Підстави виникнення,
зміни та припинення
цивільних
правовідносин
2.3
Види цивільних
правовідносин
3.
Елементи цивільного
правовідношення
3.1
Суб'єкти цивільного
правовідношення
3.2
Об'єкти цивільного
правовідношення
3.3
Зміст цивільних
правовідносин
Висновки
Список
використаних
джерел
Вступ
З
розвитком
правової,
демократичної
держави та
становленням
ринкової економіки,
особливо актуально
полягає вивчення
цивільних
правовідносин
– відносин, що
ґрунтуються
на правовій
ініціативі,
в яких їх учасники
виступають
як юридично,
економічно
рівні та відокремлені
суб'єкти, є важливою
передумовою
розвитку
громадянського
суспільства.
Об'єктом
дослідження
даної роботи
є цивільне
правовідношення,
яке розглядається
тут не відокремлено
від інших
правовідносин,
а як один із
видів правовідносин,
який має ряд
особливостей,
що пов'язано
загалом зіспецифікою
правового
регулювання
галузі.
Загалом,
вивченню даного
питання було
приділено дуже
багато уваги.
Проблема
цивільного
правовідношення
є надзвичайно
складною. Це
пояснюється
тим, що вона
носить не тільки
галузевий, а
й комплексний
характер. В
підтвердження
цього можна
сказати, що
концепції щодо
розуміння
об'єктів і юридичних
фактів, що
розроблялися,
головним чином,
в теорії цивільного
права, потім
були прийняті
загальною
теорією держави
і права.
Проте,
питання об'єкта
цивільних
правовідносин
залишається
надзвичайно
складним. Досі
так і не існує
єдиного підходу
до його розуміння.
Така невизначеність
негативно
впливає на
реалізацію
цивільних
правовідносин,
тобто проблема
цивільного
правовідношення
не носить суто
теоретичний
характер.
Також
не існує єдиних
взятих за основу
підстав класифікації
цивільних
правовідносин.
Метою
дослідження
є на основі
методів порівняння
і аналізу, певним
чином, узагальнити
та систематизувати
різні підходи
до розуміння
цивільного
правовідношення.
Дуже
ґрунтовно
проблема цивільного
правовідношення
розглядалася
у радянській
юридичній
літературі.
За основу в
роботі взяті
праці О. С. Іоффе.
"Правоотношение
по советскому
гражданскому
праву", Сенчіщева
В. І. "Объект
гражданского
правоотношения",
Яковлєва В.Ф.
"Гражданско-правовой
метод регулирования",
Халфіної Р.О.
"Общее учение
о правоотношении",
Власової А.В.
"Структура
субъективного
права", Тархова
В.А. та ін. Дані
праці використані
в роботі з
урахуванням
положень чинного
цивільного
законодавства
та сучасного
стану розвитку
суспільства.
1.
Поняття цивільного
правовідношення
1.1
Місце правовідносин
в системі суспільних
відносин
В
юридичній
літературі
більшість
авторів розглядають
правовідношення
як особливий
вид суспільних
відносин, які
не віддалені
від інших суспільних
відносин, а
знаходяться
в тісному і
безпосередньому
зв'язку з останніми.1
Проте існує
і протилежна
позиція, Р. О.
Халфіна називає
правовідношення
лише формою
у якій певні
суспільні
відносини
можуть здійснюватися,
тобто це конкретне
суспільне
відношення,
виражене в
правовій формі.
2
За
О.С. Іоффе,
правововідношення
є способом
перетворення
або умовою
існування
суспільного
відношення.
Поряд з цим,
воно в той же
час само по
собі є відношенням
суспільним,
наділеним цілим
рядом особливостей,
сукупністю
специфічних,
лише йому властивих
ознак і рис,
завдяки яким
воно стає здатним
до виконання
цих функцій.
При
цьому деякі
суспільні
відносини
спочатку існують
самі по собі
і лише за певних
умов перетворюються
в правові відносини
або виступають
як одна з підстав
їх виникнення
тоді як інші
суспільні
відносини лише
і можуть існувати
як відносини
правові, припиняючи
своє існування
разом і одночасно
з тим, як вони
втрачають
юридичний
характер.
3
З цим погоджується
і Р.О. Халфіна:
"Деякі суспільні
відносини
можуть виступати
лише як правовідносини."
4
Будь-яке
суспільне
відношення,
як тільки воно
стає правовим
відношенням,
набуває всіх
властивих
останньому
ознак, закріплюється
нормами права,
якими воно
регулюється
і забезпечується
всіма умовами
необхідними
для його реального
здійснення.
Як
видно,
нерідко
правовідносини
визначаються
як "суспільні
відносини,
врегульовані
нормами права".5
Саме по собі
таке визначення
сумнівів не
викликає, проте
відразу ж, як
тільки воно
піддається
аналізу, виникають
серйозні заперечення.
Справа в тому,
що суспільні
відносини не
завжди регулюються
правовими
нормами взагалі,
а тим більше
не завжди
безпосередньо,
передбачаються
ними. Можуть
існувати і
правовідносини,
предмет яких
не передбачений
законодавством
і регулюється
угодою сторін,
що спирається
на норми права
(ст. 7, 8, 11 ЦКУ)6.
Тому В.А. Тархов
правовідношення
визначає як
суспільне
відношення
засноване на
правових нормах.
7
Проте
у більшості
випадків відносини
можуть існувати
або як правовідношення,
або як суспільне
відношення,
не врегульоване
нормою права.8
Таким
чином, не всі
суспільні
відносини
обов'язково
мають бути
правовідносинами,
а, отже, правовідношення
не є ні обов'язковим,
ні єдино можливим
способом реалізації
інших суспільних
відносин.
Але
навіть в тих
випадках, коли
суспільне
відношення
з потреби повинне
набути правової
форми, воно
стає не взагалі
правовідношенням,
а відношенням,
врегульованим
певною галуззю
права. Тому
поряд із спільними
ознаками будь-якого
правовідношення,
останнє набуває
ряду специфічних
рис, що зумовлюються
характером
тієї галузі
права, до сфери
регулювання
якої воно належить.
Такими специфічними
рисами характеризується
і цивільне
правовідношення,
які виявляються
для того, щоб
з цілої сукупності
найрізноманітніших
правових зв'язків
виділити відносини
врегульовані
нормами цивільного
права.
1.2
Поняття та
ознаки цивільного
правовідношення
На
всіх етапах
розвитку юридичної
науки проблеми
правовідношення
привертали
пильну увагу
вчених, що працюють
не лише в області
загальної
теорії держави
і права, але і
в галузевих
науках. У кожній
з галузей робилися
спроби визначити
специфіку
правовідношення
обумовлену
предметом і
методом правового
регулювання
даної галузі
суспільних
відносин.
Особливості
різних галузей
правового
регулювання
виражаються
в структурі
правовідносин,
співвідношенні
прав і обов'язків,
складі учасників
і їх правовій
характеристиці,
засобах дії
на поведінку
учасників
правовідносин.
Дослідження
правовідносин
в різних галузях
правового
регулювання
дає можливість
глибше розкрити
зв'язки предмету
і методу, розкрити
об'єктивні
закономірності
співвідношення
окремих видів
суспільних
відносин і їх
правової форми.
Дослідження
особливостей
різних видів
правовідносин
збагачує загальну
теорію правовідношення,
допомагаючи
розкрити суть
і зміст правовідносин
у всіх їх виразах.
Деякі
автори трактують
правовідношення
саме як поняття,
пов'язане з
визначеним
колом цивільно-правових
відносин.
Цивільні
правовідносини
– один з видів
правовідносин.
Через це їм
властиві як
спільні риси
і ознаки, характерні
для всіх правовідносин,
так і специфічні
обумовлені
тим, що цивільні
правовідносини
виникають в
результаті
цивільно-правового
регулювання
майнових і
деяких особистих
немайнових
відносин. Інакше
кажучи, специфічні
риси і ознаки
цивільних
правовідносин
зумовлені
особливостями
самого цивільного
права.
Існує
ряд зовнішніх
ознак, що відрізняють
цивільне
правовідношення
від інших видів
правових відносин.
До них відносяться
наступні:
По-перше,
суб'єкти цивільних
правовідносин
відокремлені
один від одного
як в майновому,
так і в організаційному
плані, через
що вони самостійні,
незалежні один
від одного,
співвідносяться
один з одним
як рівні;
По-друге,
рівність учасників
суспільних
відносин, що
становлять
предмет цивільно-правового
регулювання,
закладено в
даних відносинах,
іманентно
властиво ним.
Цивільне право
всіма засобами
і способами,
наявними в його
арсеналі, юридично
забезпечує
таку рівність.
Внаслідок цього
цивільні
правовідносини
формуються
як правовідносини
між рівноправними
суб'єктами, як
правовідносини
особливого
структурного
типу, в яких
обов'язок кореспондує
суб'єктивному
праву як право
вимоги, а не як
веління. При
всій полярності
суб'єктивних
прав і обов'язків
в цивільних
правовідносинах
зобов'язаний
суб'єкт у всіх
випадках знаходиться
в рівному положенні
з уповноваженим
суб'єктом, тобто
в стосунках
координації,
а не субординації.
По-третє,
самостійність
учасників
суспільних
відносин, що
підпадають
під цивільно-правове
регулювання,
диспозитивність
зазначеного
регулювання
обумовлюють
ту обставину,
що основними
юридичними
фактами, що
породжують,
змінюють і
припиняють
цивільні
правовідносини,
є акти вільного
волевиявлення
суб'єктів –
угоди.
По-четверте,
в якості юридичних
гарантій реалізації
цивільних
правовідносин
застосовуються
властиві тільки
цивільному
праву заходи
захисту цивільних
прав і міри
відповідальності
за невиконання
обов'язків, що
відрізняються,
головним чином,
майновим характером.
Нарешті,
останнью ознакою
можуть являтися
особливі способи
припинення
цивільних
правовідносин.
Такі способи
припинення
правовідносин,
як передання
відступного,
зарахування,
новація, прощення
боргу та інші
відомі тільки
цивільному
праву. Однак
ця ознака не
є досить точною,
наприклад, ст.
601
ЦКУ містить
перелік випадків,
за яких не
допускається
зарахування
зустрічних
вимог.
601 ЦКУ містить
перелік випадків,
за яких не
допускається
зарахування
зустрічних
вимог.
На
підставі
вищенаведеного
можна стверджувати,
що цивільні
правовідносини
– це юридичний
зв'язок рівних,
майново та
організаційно
відокремлених
суб'єктів майнових
і особистих
немайнових
відносин, що
виражається
в наявності
у них суб'єктивних
прав і обов'язків,
забезпечених
можливістю
застосування
до їх порушників
державнопримусових
заходів майнового
характеру.
2.
Особливості
цивільного
правовідношення
2.1
Специфіка
правового
регулювання
цивільних
правовідносин
цивільний
правовідношення
В
теорії цивільного
права не існує
єдиного підходу
до розуміння
галузевого
методу правового
регулювання.
Одні автори
розкривають
метод правового
регулювання
в аспекті
об'єктивного
права; інші
підходять до
сутності методу
з позиції характеру
конкретних
правових зв'язків,
що складаються
між суб'єктами;
треті звертають
увагу на органічну
єдність елементів
галузевого
методу і на
його нерозривний
зв'язок зі змістом
галузі права.
Своє
безпосереднє
вираження метод
цивільно-правового
регулювання
отримує як в
специфіці
цивільно-правових
норм, так і в
структурних
особливостях
і в змісті цивільних
правовідносин.
З
позицій змісту
об'єктивного
права цивільно-правовий
метод є дозвільним,
то з точки зору
суті правових
зв'язків, що
складаються
між учасниками
цивільних
правовідносин
його головна
особливість
полягає в
забезпеченні
їх правової
самостійності.9
Найбільш
повно зміст
цивільно-правового
методу правового
регулювання
можна розкрити
через такі його
властивості
як дозвільність,
диспозитивність,
правова ініціатива
та юридична
рівність сторін.
Цивільно-правовий
спосіб впливу
по-перше характеризується
тим, що дана
галузь визнає
за суб'єктами
право на певну
поведінку.
Цивільно-правове
регулювання
має в цілому
дозвільний
характер, і в
цьому полягає
головна сутнісна
риса цього
методу. Він
наділяє учасників
відносин
суб'єктивними
правами як
засобами задоволення
визнаних законом
інтересів і
забезпечує
права відповідними
юридичними
заходами.
Ще
однією відмінною
рисою цивільно-правового
методу є здатність
здійснювати
правосуб'єктність
на власний
розсуд. Конкретно
мова йде про
можливість
суб'єктів цивільного
права на свій
розсуд набувати
суб'єктивні
цивільні права
і обов'язки,
визначати у
відомих межах
їх зміст, здійснювати
їх та розпоряджатися
ними. Ця можливість,
що іменується
в теорії права
диспозитивністю,
являє собою
один з основних
прийомів методу
цивільно-правового
регулювання.
Диспозитивність
в цивільному
праві аж ніяк
не зводиться
лише до можливості
вирішення на
власний розсуд
в частині здійснення
або нездійснення
суб'єктивного
права. Вона
значно ширша
за змістом й
означає надання
суб'єкту можливості
здійснювати
в цілому правоздатність
на свій розсуд,
набувати суб'єктивні
права або не
набувати, вибирати
конкретний
спосіб їх набуття,
регулювати
на свій розсуд
у встановлених
рамках зміст
правовідносин,
розпоряджатися
наявним суб'єктивним
правом, вдаватися
чи не вдаватися
до заходів
захисту порушеного
права і т. д.
Перш
за все, диспозитивність
проявляється
в у значній
кількості
диспозитивних
норм, в цивільному
праві.
Диспозитивність
з позицій конкретних
правовідносин
виражається,
далі, у наданні
суб'єктам свободи
в тій чи іншій
мірі для здійснення
ними свого
суб'єктивного
права. Розпоряджаючись
правом, особа,
якій воно належить,
має можливість
приймати рішення
щодо здійснення
права, його
припинення,
зміни, передачі
іншій особі.
Наступний
прийом цивільно-правового
регулювання
полягає в наділення
учасників
відносин правової
ініціативою,
яка використовується
цивільним
правом як вихідне
положення у
становленні
та розвитку
цивільних
правовідносин.
Названа риса
цивільно-правового
регулювання
характеризується
здатністю
суб'єктів цивільного
права своїми
цілеспрямованими
діями створювати
для себе права
і обов'язки,
змінювати їх
і припиняти.
Використання
цивільним
правом цілеспрямованих
дій учасників
відносин у
якості основної
рушійної сили
можливо і необхідно
внаслідок
особливостей
відносин, що
регулюються
цивільним
правом.
І
остання ознака,
яка, найбільш
повно, характеризує
метод цивільно-правового
регулювання
є юридична
рівність суб'єктів
цивільного
права.
Юридична
рівність – як
ознака цивільно-правового
методу, дозволяє
у повній мірі
виявити дозвільну
сутність
цивільно-правового
методу, і особливості
правонаділення,
властивого
даній галузі.
Цивільне
право, регулює
відносини,
кожна зі сторін
яких володіє
майново-розпорядчою
самостійністю.
Воно наділяє
учасників
відносин рівними
правовими
можливостями,
що забезпечують
самостійність
суб'єктів. Юридична
рівність суб'єктів
цивільного
права відображає
ту економічну
рівність, характерну
для відносин
власності, яке
полягає в наявності
у всіх сторін
майново-розпорядчого
самостійності.
Іоффе,
бачить специфіку
побудови цивільних
правовідносин
саме на засадах
юридичної
рівності.
Характеризуючи
рівність сторін
цивільних
правовідносин,
Іоффе пов'язує
її з загальним
цивільно-правовим
статусом суб'єктів
цивільного
права.10
Рівність у
загальному
становищі
суб'єктів цивільного
права полягає
в тому, що вони
володіють
принципово
однаковою
здатністю
створювати
права і обов'язки
своїми діями
і не мають здатність
владного встановлення
гра і обов'язків
інших осіб.11
Цивільно-правова
рівність –
рівність
правоволодіючих
суб'єктів, наділених
також правовою
ініціативою
і диспозитивністю.
Відступи від
засад юридичної
рівності тягнуть
за собою обмеження
прав і інтересів
однієї зі сторін
цивільних
правовідносин,
деформують
нормальний
розвиток відносин.
111
Отже,
метод цивільно-правового
регулювання
- це спосіб впливу
на відносини,
що є дозвільним,
характеризується
наділенням
суб'єктів на
засадах їх
юридичної
рівності здатністю
до правоволодіння,
диспозитивністю
та ініціативою,
забезпечує
встановлення
правовідносин
на основі правової
самостійності
сторін.
2.2
Підстави виникнення,
зміни та припинення
цивільних
правовідносин
Підставами
для виникнення
правовідносин
виступають
норма права,
правоздатність
та юридичний
факт.
Юридичні
факти у цивільному
праві – це такі
обставини, з
наявністю або
відсутністю
яких норма
цивільного
права пов'язує
виникнення,
зміну або припинення
цивільних
правовідносин.
В
юридичній
літературі
вказувалося
на те, що норма
права лише
створює юридичну
можливість
виникнення,
зміни та припинення
цивільно-правового
відношення,
вказуючи на
ті умови, обставини
(факти), за наявності
яких правові
зв'язки приходять
в рух. Наголошувалося
на тому, що саме
юридичний факт
є однією з основних
передумов
виникнення
цивільних
правовідносин.
Завдяки юридичним
фактами реалізуються
створена нормою
права можливість
руху цивільних
правовідносин.12
Отже, з цього
робилося помилкове
твердження
про те, що жодне
правовідношення
не може виникнути
безпосередньо
із закону.13
Ст. 11
ЦКУ прямо вказує
на те, що цивільні
права та обов'язки
можуть виникати
безпосередньо
з актів цивільного
законодавства.
11 ЦКУ прямо вказує
на те, що цивільні
права та обов'язки
можуть виникати
безпосередньо
з актів цивільного
законодавства.
Загальновизнаним
є розрізнення
двох основних
груп юридичних
фактів – дій
і подій. За підставу
поділу тут
приймається
відношення
юридичного
факту до волі
людей.
Дії
являють собою
певну форму
поведінки
суб'єктів права.
У переважній
більшості
юридичні факти
полягають саме
в діях.
Подія
– це об'єктивне
явище зовнішнього
світу, незалежно
від причин, з
якими пов'язується
його виникнення,
з якими правові
норми пов'язують
виникнення,
зміну або припинення
правових відносин.
Але заперечення
вольового
походження
подій не можна
визнати правильним
стосовно всіх
випадків цього
роду. Тому прийнято
розрізняти
події за ступенем
визначеності
волі суб'єктів
на абсолютні,
що не залежать
від будь-якої
волі та відносні,
- об'єктивно
пов'язані з
чиєюсь волею,
виявлення якої
слугує причиною
настання подій.
О.С.
Іоффе взагалі
дотримується
думки, що Іоффе
взагалі дотримується
думки, що події
мають правове
значення не
самі по собі,
а лише остільки,
оскільки вони
зумовлюють
необхідність
забезпечення
поведінки
людей. Тому
подія становить
умову виникнення
права, але його
результатом
завжди є не
події, а дії.14
Як видно з визначення
події, вона не
залежить від
волі людей, але
її настання
або ненастання
може мати істотне
значення для
розвитку
правовідносин.15
Дії,
у свою чергу,
як юридичні
факти можуть
бути поділені
на правомірні
і неправомірні.
В
юридичній
літературі
можна побачити
класифікацію
правомірних
дій на юридичні
акти, тобто
правомірні
дії, спрямовані
на досягнення
певного цивільно-правового
результату;
та юридичні
вчинки. Юридичними
вчинками називають
такі правомірні
дії, в яких воля
спрямована
на досягнення
певного, розташованого
поза правом
результату,
але які породжують
і певні правові
наслідки.
За
наслідками,
до яких призводить
юридичний факт
– правоутворюючі,
правозмінюючі
і правоприпиняючі
юридичні факти.
У
багатьох випадках
для виникнення
правовідносини
недостатньо
настання одиничного
юридичного
факту, необхідно,
щоб настала
сукупність
юридичних
фактів, яка
носить назву
юридичного
складу. Сукупність
юридичних
фактів, пов'язаних
між собою таким
чином, що правові
наслідки настають
лише за умови
наявності всіх
елементів цієї
сукупності.
Сукупність
юридичних
фактів, пов'язаних
між собою таким
чином, що правові
наслідки настають
лише за умови
наявності всіх
елементів цієї
сукупності.
В
якості особливої
групи юридичних
фактів виділяють
юридичні стани.
Юридичні стани
— це обставини,
що характеризуються
відносною
стабільністю
і тривалістю
терміну існування,
протягом яких
вони можуть
неодноразово
(у поєднанні
з іншими фактами)
спричиняти
певні юридичні
наслідки.
Схожі
на юридичні
факти, але
відрізняються
від останніх
за своєю сутністю
і правовою
природою, так
звані "юридичні
умови". Юридичні
умови у цивільному
праві — це обставини,
що внаслідок
припису цивільно-правової
норми мають
певне значення
для виникнення,
зміни цивільних
правовідносин,
але безпосередньо
не породжують
їх, не спричиняють
зміну і не припиняють
правововідносини.
Особливість
юридичних умов
у тому, що вони
мають юридичне
значення для
настання правових
наслідків, але
пов'язані з
ними не прямо,
а через одну
або кілька
проміжних
ланок.
2.3
Види цивільних
правовідносин
Існує
велика різноманітність
цивільних
правовідносин,
що ускладнює
їх вивчення.
Тому в науці
цивільного
права для таких
випадків розроблена
їх класифікація
метою більш
глибокого їх
аналізу.
Класифікація
цивільних
правовідносин
може проводитися
за різними
підставами:
Виходячи
з їх змісту,
цивільні
правовідносини
можуть бути
розділені на
майнові і немайнові.
Майнові
цивільні
правовідносини
спрямовані
на задоволення
майнових інтересів
фізичних та
юридичних
осіб.
Майнові цивільні
правовідносини
спрямовані
на задоволення
майнових інтересів
фізичних та
юридичних
осіб. Більшість
цивільних
правовідносин
носить майновий
характер. У
майнових відносинах,
об'єктами яких
виступають
речі, велике
значення набуває,
перш за все,
врегулювання
правового
режиму речі.
Майнові права,
в силу тісного
зв'язку зі своїми
об'єктами –
речами (майном),
здебільшого
передаються.
Немайнові
цивільні
правовідносини
існують з приводу
задоволення
особистих
немайнових
інтересів
учасників цих
відносин. Особисті
немайнові права
не мають економічного
змісту, тісно
пов'язані з їх
власником та
є невідчужуваними
(ст. 269 ЦКУ).
Поділ
цивільних
правовідносин
на абсолютні
і відносні
заснований
на тому, що в
абсолютних
правовідносинах
носієві абсолютного
права протистоїть
невизначена
кількість
зобов'язаних
осіб, а у відносних
– певний визначений
суб'єкт (зобов'язальні
відносини).
Для будь-якого
абсолютного
права характерна
найбільш, в
порівнянні
з іншими суб'єктивними
цивільними
правами, ступінь
пов'язаності
уповноваженої
особи з належним
їй правом. Це
виявляється
в тому, що в процесі
здійснення
абсолютних
прав на перший
план виступають
власні дії їх
носіїв. В основу
класифікації
правовідносин
покладено
різні ознаки.
Тому одне і те
ж правовідношення
може бути одночасно
абсолютним,
речовим або
відносним,
зобов'язальним.
Абсолютними
є немайнові
та речові
правовідносини,
відносні
правовідносини
збігаються
в цивільному
праві з зобов'язальними.
Розподіл цивільних
правовідносин
на речові і
зобов'язальні
засновано за
критерієм
способу задоволення
інтересу. Носій
права у речових
правовідносинах
може здійснювати
це право без
сприяння
зобов'язаних
осіб, через
свої активні
дії, а для здійснення
ж зобов'язальних
прав, необхідне
виконання
обов'язків
боржником.
Речові правовідносини,
природно, є
майновими,
абсолютними,
зобов'язальні
– здебільшого
відносні, майнові,
але можуть
бути і немайновими.
За
своєю структурою
цивільні
правовідносини
поділяються
прості, в яких
одній стороні
належить тільки
право, а іншій
тільки обов'язок
та складні –
при яких сторони
мають як права,
так і обов'язки.
за своєю структурою
цивільні
правовідносини
поділяються
прості, в яких
одній стороні
належить тільки
право, а іншій
тільки обов'язок
та складні –
при яких сторони
мають як права,
так і обов'язки.
4)
активні і пасивні
цивільні
правовідносини.
Вони розрізняються
за характером
поведінки
зобов'язаної
сторони. Якщо
на останню у
правовідношенні
покладено
обов'язок активної
поведінки, то
суб'єктивне
право вичерпується
лише двома
повноваженнями
— правом вимоги
і правом захисту
порушеного
права. Цим вони
відрізняються
від абсолютних
відносин
суб'єктивного
права (у випадку
невиконання
обов'язку). При
цьому, суб'єктивне
право покликане
забезпечити
виконання
обов'язку, тобто
досягнення
активної діяльності
зобов’язаної
сторони. До
активних
правовідносин
належать
зобов'язальні
відносини. В
них боржник
зобов'язаний
вчинити на
користь уповноваженої
особи певну
дію. У пасивних
правовідносинах
змістом суб’єктивного
о6ов'язку є пасивна
поведінка:
зобов'язана
сторона повинна
утримуватись
від порушення
суб'єктивного
права уповноваженої
сторони. Уповноважена
сторона у пасивних
правовідносинах,
навпаки, має,
так би мовити,
повноцінне
суб'єктивне
право з його
трьома правомочностями:
право вимоги,
право на захист
порушеного
суб'єктивного
права і право
на свої активні
дії, активну
поведінку. В
цих відносинах
суб'єктивне
право набуває
головного і
самостійного
значення. До
пасивних
правовідносин
належать відносини
власності,
авторські і
винахідницькі
відносини,
особисті немайнові
відносини з
приводу честі,
гідності тощо;
5)
за характером
нормативного
спрямування
цивільні
правовідносини
поділяються
на регулятивні
та охоронні
цивільні
правовідносини.
В основу регулятивних
правовідносин
покладено дію
цивільно-правових
норм, спрямованих
на регулювання
майнових та
особистих
немайнових
відносин їх
учасників,тобто
це правовідносини,
через які
здійснюється
регулювання
нормальних
економічних
відносин і
особистих
немайнових
відносин. Тобто,
за допомогою
регулятивних
відносин здійснюється
рівномірна
діяльність
громадян і
організацій.
Охоронні цивільні
правовідносини
виникають
внаслідок
порушення
цивільних прав
одного із суб'єктів
цих відносин
і спрямовані
їх відновлення.
3.
Елементи цивільного
правовідношення
3.1
Суб'єкти цивільного
правовідношення
Суб'єктами
правовідносин
є особи,
персонально
і майново
відокремлені,
що наділені
правами і обов'язками
у правовідносинах.
Слово "особи"
вживається
у широкому
значенні для
позначення
будь-яких суб'єктів
права. Учасниками
цивільних
відносин є
фізичні, юридичні
особи, держава
Україна, Автономна
Республіка
Крим, територіальні
громади, іноземні
держави та інші
суб'єкти публічного
права (ст. 2 ЦКУ).
Людина
як учасник
цивільних
відносин вважається
фізичною особою
(ст. 24 ЦКУ). Фізичними
особами вважаються
не тільки громадяни
України, але
іноземні громадяни
і особи без
громадянства.
Передумовою
вступу суб'єкта
права як учасника
цивільних
правовідносин
є його цивільна
правосуб'єктність,
тобто наявність
цивільної
правоздатності
та дієздатності.
Цивільна
правоздатність
– це здатність
мати цивільні
права та обов'язки,
яку мають усі
фізичні особи.
Цивільна
правоздатність
фізичної особи
виникає у момент
її народження
і припиняється
зі смертю. Щоправда,
здатність мати
окремі цивільні
права та обов'язки
може пов'язані
з досягненням
фізичною особою
відповідного
віку. Варто
зауважити, що
правоздатність
є лише основою
для правоволодіння,
вона ще не означає
фактичну наявність
в особи передбачених
законом прав
і обов'язків.
Тобто, правоздатність
реалізується
за наявності
певного юридичного
факту, з яким
пов'язується
виникнення
суб'єктивного
права, яке до
цього носило
абстрактний
характер.
Дієздатність,
як і правоздатність,
- це юридична
категорія, але
на відміну від
першої, вона
не є природними
правами людини,
а наданими їй
в силу закону.
Зміст дієздатності
включає в себе
наступні елементи:
здатність особи
своїми діями
набувати цивільні
права та створювати
для себе цивільні
обов'язки; здатність
самостійно
здійснювати
цивільні права
та виконувати
обов'язки; здатність
нести відповідальність
за цивільні
правопорушення.
Цивільну
дієздатність
має фізична
особа, яка усвідомлює
значення своїх
дій та може
керувати ними.
Цивільна дієздатність
як і правоздатність
є невідчужуваною.
Обсяг цивільної
дієздатності
фізичних осіб
залежить від
їх віку та психічного
здоров'я. Виходячи
з цього цивільне
законодавство
України розрізняє
наступні види
дієздатності:
повну цивільну
дієздатність,
неповну цивільну
дієздатність,
часткову цивільну
дієздатність,
обмежену цивільну
дієздатність,
або визнає
фізичну особу
недієздатною.
Повна
дієздатність
настає з досягненням
фізичною особою
повноліття.
Неповну
цивільну дієздатність
мають фізичні
особи у віці
від чотирнадцяти
до вісімнадцяти
років (неповнолітні
особи).
Часткова
цивільна дієздатність
характерна
для осіб віком
до чотирнадцяти
років (малолітні),
які мають право
вчиняти дрібні
побутові правочини.
Обмежена
цивільна дієздатність
встановлюється
судом щодо
фізичних осіб,
які страждають
на психічний
розлад здоров'я,
що суттєво
впливає на їх
здатність
усвідомлювати
значення своїх
дій та (або керувати
ними). Правовими
наслідками
зазначеного
рішення є те,
що над фізичною
особою, яка
обмежена у
дієздатності,
встановлюється
піклування.
Обмежено дієздатна
фізична особа
самостійно,
без згоди
піклувальника
може вчиняти
лише дрібні
побутові правочини.
Громадянин,
який внаслідок
хронічного,
стійкого, психічного
розладу здоров'я
не здатний
усвідомлювати
значення своїх
дій чи керувати
ними, може бути
визнаний судом
недієздатним,
у зв'язкку з
чим над ним
встановлюється
опіка, що призводить
до втрати ним
можливості
вчиняти будь-який
правочин.
Отже,
кожен із видів
дієздатності
включає в себе
різний обсяг
цивільних прав
і обов'язків.
Правовою
формою об'єднання
фізичних осіб
для участі в
цивільному
обороті є юридична
особа.
Юридичною
особою згідно
з законом є
організація,
створена і
зареєстрована
у встановленому
законом порядку.
Юридична особа
наділяється
цивільною
правоздатністю
і дієздатністю,
може бути позивачем
та відповідачем
у суді (ст. 80 ЦКУ).
Як
будь-який суб'єкт
цивільних
правовідносин
юридична особа
наділена
правоздатністю
та дієздатністю,
тобто здатністю
мати цивільні
права та обов'язки
та набувати
їх для себе
своїми діями.
З моменту введення
в дію нового
ЦКУ юридична
особа здатна
мати такі самі
цивільні права
та обов'язки,
як і фізична
особа, крім
тих, які за своєю
природою можуть
належати тільки
людині – тобто
юридичні особи
наділені загальною
правоздатністю.
Правоздатність
юридичної особи
виникає з моменту
її створення
(дня її державної
реєстрації),
і припиняється
з моменту внесення
запису до Єдиного
державного
реєстру про
припинення
юридичної
особи.
Цивільні
права і обов'язки
юридична особа
набуває та
здійснює через
свої органи.
За обсягом
цивільна
правоздатність
та дієздатність
юридичної особи
збігаються
у часі.
Держава,
Автономна
Республіка
Крим та територіальні
громади діють
у цивільних
відносинах
на рівних правах
з іншими учасниками
цих відносин.
Дані суб'єкти
цивільних
правовідносин
здійснюють
свої права та
обов'язки через
відповідні
органи. Що стосується
опосередкованої
форми участі
держави, Автономної
Республіки
Крим та територіальних
громад у цивільно-правових
відносинах,
то вона забезпечується
можливістю
зазначених
суб'єктів створювати
юридичні особи
як публічного,
так і приватного
права.
Специфіка
прояву участі
у цивільних
правовідносинах
держави полягає
у тому, що, з однієї
сторони, держава
є владним суб'єктом
публічних
відносин, а з
іншої – вона
виступає учасником
цивільних
правовідносин
на засадах
диспозитивності.
Тому
прийнято розрізняти
події за ступенем
визначеності
волі суб'єктів
на абсолютні
, що не залежать
від будь-якої
волі та відносні,
- об'єктивно
пов'язані з
чиєюсь волею,
виявлення якої
слугує причиною
настання подій.
3.2
Об'єкти цивільного
правовідношення
Проблеми
об'єктів цивільних
прав займають
одне з центральних
місць у теорії
та практиці
цивільного
права. Тут все
піддається
сумніву починаючи
з того, чи потрібна
взагалі така
категорія як
об'єкт правовідносини,
і закінчуючи
питанням, що
ж слід розуміти
під об'єктом
правовідносин.
Категорія
"об'єкт" використовується
в цивільному
праві в декількох
термінологічних
комбінаціях.
Це і "об'єкти
цивільних
прав", і "об'єкти
суб'єктивних
прав", і "об'єкти
правового
регулювання",
і, нарешті, "об'єкт
цивільних
правовідносин".
Питання про
співвідношення
даних категорій
є складним і
неоднозначно
вирішуються
у цивілістиці.
Найбільші
труднощі полягають
у розумінні
того, як в дійсності
співвідносяться
поняття "об'єкти
цивільних прав"
і "об'єкти цивільних
правовідносин".
Сенчіщев В.І.
ототожнює
поняття об'єкта
цивільних прав
та об'єкта цивільних
правовідносин:
"Зміст понять
"об'єкт цивільних
прав" і "об'єкт
цивільних
правовідносин",
якщо не є тотожним,
то, принаймні,
не повинні
суперечити
одне одному,
оскільки те,
що не є об'єктом
цивільних прав,
очевидно, не
може стати
об'єктом цивільних
правовідносин,
і навпаки".16
В.А. Лапач
займає протилежну
позицію. 2Лапач
займає протилежну
позицію.17
Вважаємо,
що найбільш
правильним
був би підхід,
за яким об'єкт
цивільних
правовідносин
і об'єкт цивільних
прав єдині.
Очевидно, що
говорячи про
об'єкт цивільних
прав, ми маємо
на увазі саме
об'єкт цивільних
прав. Суб'єктивні
цивільні права,
виникають і
реалізуються
в рамках правовідносини,
поза ним вони
просто не існують
– до моменту
виникнення
правовідносини
можна говорити
лише про правосуб'єктность,
але ні в якому
разі не про
суб'єктивні
цивільні права.
Тепер
необхідно
перейти до
питання про
те, що ж являє
собою загальне
поняття об'єкта
цивільних
правовідносин.
З
питання про
поняття об'єкта
правовідносини
в юридичній
науці викристалізувалися,
в основному,
дві точки зору.
Відповідно
до першої з
них, об'єктом
правовідносин
є те, з приводу
чого суб'єкти
прав вступають
в правовідносини,
або те, з приводу
чого правовідносини
встановлюються.
Згідно з другою
– під об'єктом
слід розуміти
те, на що правовідносини
спрямовані.
В.А.
Тархов називає
об'єктом правовідносин
те благо, з приводу
якого суб'єкти
вступають в
правовідносини,
те, на що спрямовано
правовідносини.
Аргументуючи
це тим, що суперечка
про те, "з приводу"
чи "на що", носить
скоріше граматичний,
формальний
характер, ніж
юридичний.
Автор вважає,
що по суті правильно
і те, і інше.18
Моя
власна позиція,
що об'єктом
цивільних
правовідносин
є те, на що спямовані,
а не з приводу
чого виникають
цивільні
правовідносини.
Адже, цивільні
правовідносини
можуть виникати,
наприклад, із
заподіяння
шкоди.
Так,В
науково-практичному
коментарі ст.
177 ЦКУ зазначається,
що об'єктами
цивільних прав
є те, на що спрямовано
права й обов'язки
суб'єктів цивільних
правовідносин.
4
у науково-практичному
коментарі ст.
177 ЦКУ зазначається,
що об'єктами
цивільних прав
є те, на що спрямовано
права й обов'язки
суб'єктів цивільних
правовідносин.19
Отже,
існує безліч
різноманітних
теорій розуміння
об'єкту правовідносин:
перша – визнає
у якості такого
предмети
матеріального
світу (речі);
друга – присвоює
властивість
"об'єкта" фактичному
суспільному
відношенню,
тобто врегульованій
правом поведінці,
що спрямована
на зміну предмета
матеріального
світу; третя
– дуже абстрактно
описує "об'єкт"
як взагалі
будь-яке благо;
четверта –
взагалі заперечує
необхідність
самої категорії
"об'єкт правовідносин"
і виділяє, на
противагу
загально
філософському
та спеціально-юридичному
розумінню
"об'єкта", два
інших поняття:
"об'єкт інтересу"
і "об'єкт правової
діяльності",
а п'ята – кваліфікує
об'єкт правовідносин
(об'єкт прав)
як об'єкт панування
уповноваженої
особи, в якості
якого можуть
виступати в
ряді випадків
речі або люди,
що неприпустимо
ні в першому
ні, тим більше,
в другому випадку.
З
наведеного
вище можна
побачити, що
розуміння
об'єкта цивільних
прав – як предмета
матеріального
світу, і як певного
блага сприймаються
(розуміються)
як різні поняття.
З наведеного
вище можна
побачити, що
розуміння
об'єкта цивільних
прав – як предмета
матеріального
світу, і як