Зовнішня політика Англії у XVI-XVIII столітті

змогу утримувати незалежність на морях, і, врешті-решт, досягти нечуваного панування у світі» [30, 48].

Але найяскравіший приклад того, як держава залучала приватну ініціативу, щоб збагатити скарбницю і збільшите свій воєнний потенціал – чартерні компанії. Різноманітні англійські компанії, засновані на початку XVII століття мали майже необмежену владу, могли самостійно торгувати з іноземними партнерами, вести війни та укладати мир, формувати гарнізони, продавати зброю, створювати власні армії та флоти. Якщо англійські компанії були переважно товариствами з метою нагромадження приватного капіталу, з якого держава в той чи інший спосіб могла отримувати свою частку, то кожен крок французьких компаній прискіпливо контролювався; вони були конкретними агентами і знаряддям у руках свого уряду. Мабуть саме тому, що вони виявилися слухняними інструментами держави, скрупульозно контролювалися з центру, їм не вдалося досягти такого процвітання й успіху, як англійським конкурентам [24, 435].

Отже, англійська держава, по суті, була політичною коаліцією між централізованою виконавчою владою і класом торговців, в інтересах якого уряд, на практиці реалізовуючи ідеї меркантилізму, поряд з такою традиційною формою зовнішньої політики, як територіальні захоплення, здійснював низку протекціоністських заходів, спрямованих на розширення зовнішньої торгівлі і піднесення мореплавства. Меркантилізм неминуче вів до війн і насильницького захоплення торгівельних переваг. У цій боротьбі торгівельні супротивники вдавались до зброї, щоб змусити конкурентів прийняти свої умови ведення торгівлі і тим самим забезпечити найбільш сприятливі умови для розвитку власної промисловості.


3.2 Ост-Індська торгівельна компанія та її роль у зміцненні позицій Англії на Сході


Зростання потреб у прянощах і, відповідно, відплив дорогоцінних металевих грошей з європейських країн на Схід ще за часів Великих Географічних відкриттів заохочували західноєвропейців до територіальних захоплень в Індії [42,85]. Проте спочатку їхня діяльність обмежувалася створенням невеликих торговельних факторій вздовж океанічного узбережжя Індостану – сил для проникнення у глибинні райони регіону в колонізаторів попервах не вистачало. В результаті до початку XVIII ст. на індійському узбережжі Аравійського моря та Бенгальської затоки існували численні європейські форпости: португальські (Даман, Гоа, Діу, Камбей, Мангалур, Бассеїн, Чау), французькі (Мае, Карікал, Пондішері, Чандернагор), голландські (Каннанур, Кранганур, Кочін, Квілон, Тутікорін, Пулікат, Негапатам, Амбоїн, Палаколлу) [50,193].

Необхідність пошуку ринків збуту й джерел дешевої сировини змушувала англійців теж енергійно включатися в східну торгівлю. Торгівля з Індією була важливою і складною справою. Тому у боротьбі за цю сферу впливу беруть участь вже не пірати-розвідники, а торгові компанії, які отримують підтримку від уряду. В Індії і Південно-Східній Азії компанії Голландії і Англії, що утворюються в цей час, спочатку виступали в ролі «визволителів» місцевих феодалів від тиранії португальців, яких вони витісняли, після чого заміняли їх в якості торгових монополістів [5,702].

Англійська Ост-Індська компанія була заснована 31 грудня 1600 р. групою лондонських купців, що одержали хартію від королеви Єлизавети I на монопольну (тобто заборонену для всіх, не залучених до складу компанії) торгівлю строком на 15 років, що поширювалась на країни, розташовані на сході від мису Доброї Надії до Магелланової протоки, іншими словами на всі землі, що омивалися Індійським і Тихим океанами [53,149]. Компанія складалася із двох органів, що знаходилися в Лондоні: зборів акціонерів із 25 чоловік, які обиралися терміном на 1 рік, і ради директорів на чолі з керуючим («губернатором») [72, 46].

Вже в квітні 1601 р. компанія відправила на Схід першу торгову експедицію, [53,149]. Її керівник капітан Ланкастер уклав торгівельну угоду із султаном Аче (о. Суматра). Назад він віз послання від султана, адресоване Єлизаветі, і невеликий вантаж перцю. В 1604 р. була організована і друга експедиція [5,702].

Перші подорожі фінансувалися шляхом підписки: постійного капіталу не було. Отриманий прибуток ділився лише між тими членами кампанії, які безпосередньо брали участь у фінансуванні кожної такої експедиції; ризик також поділявся між учасниками торгового рейсу. Звичайно ж певні відрахування йшли на користь кампанії. Водночас торгівля на перших порах приносила фантастичні прибутки: від перших двох подорожей члени компанії отримали близько 95% прибутку, тобто майже подвоїли капітал, вкладений в ці експедиції [72, 46].

В перші 9 торгових рейсів (з 1601 по 1612 рр.) компанія вивезла з Англії в Індію товарів більше ніж на 200 тисяч ф. ст., а привезла із Індії в Англію одних тільки прянощів і шовкових тканин приблизно на 1 мільйон ф.ст. Починаючи з 1612 року торгівельні подорожі в Індію вже почали організовуватися не в складчину між кількома бажаючими їх членів кампанії, а за рахунок і на ризик всієї кампанії. Вже у 1617 р. до Ост-Індської компанії входило близько 10000 пайовиків з капіталом у 1,6 млрд. ф. ст. [53,149].

Англійські торговці, які прагнули перехопити торгівлю індійських купців, зустрічали запеклу конкуренцію з боку португальців і голландців. Англійці були обізнані в слабких місцях португальців в Південно-Східній Азії, тому перші два десятиліття Ост-Індська компанія торгувала переважно з острівною Південно-Східною Азією, відправляючи свої експедиції на острови Ява, Суматра, Тернете, Банда, Молукки, віддаленні від основних баз португальського флоту [5,703].

Вже в результаті перших експедицій починаються зіткнення між англійцями і голландцями. Обидва суперники хотіли урвати свою частину із португальської спадщини. Однак голландці виявилися значно сильнішими, і англійцям довелося відступити і від Молуккських островів, і від інших островів Індійського океану, тобто від найкращих, багатших на прянощі і вигідніших в торгівельному плані колишніх португальсько-іспанських володінь, які в цей період швидко, один за одним, потрапляли в руки голландців [53,150].

Зазнавши невдачі в боротьбі з голландцями англійці спрямувала головний удар проти Португалії. В 1612 р. кораблі Ост-Індської компанії розбили португальську ескадру поблизу Сурата, що дозволило їй перенести свою діяльність на півострів Індостан [5,703].

Але для організації торгівлі з Індією необхідно було пристосовуватися до умов індійського внутрішнього ринку. Англія не мала достатньої кількості товарів, які б привертали увагу індійців. Добротні англійські сукна не могли стати предметом широкого вжитку у спекотній Індії. До того ж у Європі панувала політика меркантилізму, яка стала бар'єром у вивозі грошей для закупівлі товарів за межами європейського континенту. Тому англійські купці змушені були вести торгівлю в басейні Індійського океану східними ж товарами, насамперед індійськими тканинами. Англійці намагалися здобувати індійські товари там, де вони були найдешевші, тобто на місці їхнього виробництва, і з цією метою прагнули проникнути вглиб Індії. Це вимагало значної дипломатичної активності, оскільки налагодження торгових зв'язків було неможливим без встановлення дипломатичних відносин з монгольською і провінційною адміністрацією [72, 46].

В столицю імперії Великих Моголів вирушають посольства англійської Ост-Індської кампанії для укладання торгових угод. В 1609 р. була заснована перша торгівельна контора (факторія) англійців в Індії – в Сураті. В 1613 р. англійській компанії вдається отримати від падишаха Джахангіра фірман на право вільної торгівлі у всіх його володіннях з твердо встановленим митом в 3,5% на всі товари. Це ставило англійців у більш вигідне становище порівняно з місцевими торговцями, яких обкладали різними митами, що часто залежали від сваволі провінційних властей [5,703].

У такий спосіб Джахангір сподівався протиставити англійців португальцям. Проте, коли англійці зміцнилися на узбережжі, монгольські правителі неодноразово робили спроби вигнати їх звідти. Так, Аурангзеб спробував в 1687 році звільнити від них Бенгалію. У 1690 році велика монгольська армія оточила Бомбей (острів, який Англія отримала від Португалії в 1661 році як посаг Катерині Браганса, дружині англійського короля Карла II), що став центром англійських володінь на західному узбережжі. Військові дії Моголів закінчилися невдачею [20,331].

Відносини компанії й англійської корони були взаємовигідними. Компанії потрібні були королівські хартії й дипломатична підтримка на Сході, натомість вона надавала великі «позики» монархії. Ряд хартій, прийнятих англійським урядом, були віхами зміцнення позицій компанії в Англії: в 1609 р. Яків I подарував компанії нову хартію, що проголосила необмежений строк монопольної торгівлі компанії; хартія Кромвеля 1657 року перетворила її в організацію з постійним капіталом. Після реставрації Ост-Індська компанія одержала від корони острів св. Єлени та Бомбей, право оголошувати війну і укладати мир. За хартією 1686 р. компанія отримала права чеканки монети, організації військово-польових судів і утримання власних армій і флоту [20, 330].

Успіх компанії не міг не викликати заздрість і ворожі дії з боку її суперників в Англії – купців, що вивозили англійський текстиль. Останні підняли в парламенті питання про скасування монополії компанії й про регулювання її діяльності державою. Нічого не досягнувши в 1698 р., вони утворили альтернативну Ост-Індську компанію, однак через її слабкість і наявність французької загрози на Сході в 1702–1708 р. обидві компанії об'єдналися [72, 47].

Витиснувши з Індії ослаблених португальців, англійці поступово розширювали свою торгівлю в Азії. Вже у XVII столітті англійська компанія керувалася принципом «Наш істинний інтерес полягає в тому, щоб дешево купувати в Індії і дорого продавати в Європі» [5,703]. Компанія за срібло купувала малайський перець й індійські бавовняні тканини й продавала їх у Європі (насамперед континентальній), одержуючи за них значно більшу кількість срібла. Методи, якими користувалися англійці для зміцнення своїх позицій в Індостані, відрізнялися від португальських. На відміну від португальців, англійці прагнули до проникнення в глибинні райони Індії, намагалися долучитися до складної системи індійських внутрішніх торговельних зв'язків [72, 48].

У XVIII столітті англійська Ост-Індська компанія була найбагатшою компанією в Індії. Її центром було місто Мадрас на Коромандельському узбережжі, придбане англійцями в 1639–1640 роках у місцевого правителя. До середини XVIII століття англійці побудували там форт Св. Георга і гавань. В результаті виросло багатолюдне і багате портове місто.

У Бенгалії центром діяльності англійської компанії поступово стала Калькутта, заснована на річці Хуглі (західна притока дельти Гангу) в 1690 році. Там ще в XVII столітті для захисту складів була побудована фортеця, названа Форт-Вільям, на честь Вільгельма III, що правив тоді в Англії. У Форт-Вільямі розташовувалося і керівництво компанії в Бенгалії. Компанія вважалася також заміндаром (власником) трьох сіл поблизу Калькутти [20,331].

У 1717 р. англійці отримали від Фаррух Сіяра фірман, за яким компанії передавались ще 38 сіл. Її товари звільнялися від мит, за умови щорічної сплати в казну Моголів 3 тис. рупій. З того часу бенгальські товари почали займати все більше місця в англійському експорті з Індії [41, 127].

Довкола факторій англійської Ост-Індської компанії в Калькутті, Дацці, Касімбазарі і деяких інших пунктах Бенгалії виникли ткацькі поселення. В одній лише Калькутті на компанію працювало близько 8 тис. ткачів, що жили на околиці, – в «Чорному місті». Індійські агенти Ост-Індської компанії роздавали ткачам матеріал і приносили замовлення на ті тканини, які добре йшли на європейських ринках [26, 190].

Наваб Бенгалії Аллахварді-хан (1740–1756) побоювався зростання впливу англійських купців, які, розпоряджаючись факторіями з десятками тисяч ткачів, поступово витісняли індійських купців з морської торгівлі на Сході. Він боявся, що міста і укріплені факторії з часом перетворяться на опорні пункти англійців, з яких урядові буде важко їх вигнати. Проте за фінансову допомогу під час війни з маратхами змушений був надати компанії ряд привілеїв [20, 334].

Отже, провідну роль у торгівлі Англії із країнами басейну Індійського океану відігравала британська Ост-Індська компанія, яка перехопила панівні позиції на Сході у Португалії. Заснована більш ніж 400 років тому Ост-Індська компанія була унікальною організацією, політичним організмом, державою в державі і першим в історії транснаціональним комерційним товариством. Компанії такого типу існували не тільки в Англії, але також у Голландії, Франції та інших країнах. Однак жодна з Ост-Індських компаній не займала у своїх колоніальних імперіях такого місця, як англійська. Діяльність англійської Ост-Індської компанії, яка отримувала від уряду значні привілеї, повністю відповідала інтересам буржуазії і мануфактурного виробництва, створювала найсприятливіші умови для отримання необмежених прибутків і майбутнього завоювання Індії.


3.3 Англо-голландське протистояння 50–70-х років


Скинувши гніт іспанського абсолютизму, Голландія протягом кінця XVI–XVII ст. перетворилася у велику торгово-морську країну. Користуючись своїм особливим положенням між північними й південними морями, голландці незабаром стали посередниками в загальноєвропейській торгівлі, затьмаривши колишнє значення великої німецької Ганзи. Її торговий флот був найбільшим у світі й на середину XVII ст. налічував близько 30 тис. морських суден [20, 263].

Використавши свій могутній фінансово-економічний потенціал, Голландія сконцентрувала свою увагу на освоєнні віддалених морських шляхів і відвоюванні колоніальної торгівлі в іспанців і португальців. Голландці витіснили португальців з Індії, островів прянощів Молуккського архіпелагу, потім із Цейлону й Малакки. Шляхом створення торгових компаній, таких як Ост-Індська (1602 р.), Голландія поставила під свій контроль торгові шляхи в Тихому, Індійському, Атлантичному океанах, захопивши території на сході від мису Доброї Надії й до Магелланової протоки [41, 64].

Ост-Індська компанія користувалася правом виняткової торгівлі в цьому регіоні і взяла у свої руки добування пряних продуктів, гвоздики, перцю, кориці, мускату, які тоді високо цінувалися в Європі. Щоб виключити можливість контрабанди, торгівлю прянощами зосередили в місті Батавії на острові Яві. Всі продукти, що надходили з різних частин Індії, попередньо привозили в Батавію, так само, як колоніальні товари, що призначалися для Англії, Франції та інших країн Європи, проходили винятково через Амстердам [26, 90].

Вся політика Голландії в XVII ст. базувалася на спробах повного усунення своїх торгівельних суперників і встановлення повсюдної монополії. Протидія цій політиці призводила до численних конфліктів з урядами тих держав, торгові інтереси яких вона обмежувала. Так, голландські претензії на зовнішньоторговельну монополію зустрічали активну відсіч у Московській державі, Швеції, Данії, однак, як правило, справа не доходила до відкритих зіткнень, оскільки торгівля в цих країнах носила достатньо взаємовигідний характер. До того ж промислове виробництво в зазначених країнах не носило такого інтенсивного характеру, як в Голландії, що дозволяло багатьом голландським товарам панувати на ринках цих країн [20, 263].

Зовсім інакше складалися торгові відносини Голландії з Англією. Голландські купці зустрічали з боку англійців активну і жорстку конкуренцію на європейських ринках. В сфері колоніальних завоювань вони теж були запеклими суперниками. Подекуди загострення боротьби за ринки збуту товарів призводило до того, що обидві країни опинялися на межі відкритих воєнних виступів [41,64].

Традиційні ринки збуту англійських товарів успішно захоплювалися голландцями. Голландські купці витісняли англійців із ринків Московії і балтійських країн, північноамериканських колоній і країн Східної Азії, на Середземному морі і на узбережжі Західної Африки. В 1617–1618 р.р в районі Зондських і Молуккських островів між торговими компаніями обох держав навіть відбулися збройні зіткнення. У роки громадянської війни в Англії голландська буржуазія, скориставшись слабкістю Англії, посилила наступ на її позиції в міжнародній торгівлі [5,765].

Після перемоги Англійської буржуазної революції наступив короткотривалий період англо-голландського зближення. У Гаазі і Лондоні відбувалися переговори про укладення тісного військово-політичного союзу і розподіл сфер впливу. Проте суперечності між Голландією і Англією виявилися сильнішими за ті чинники, які зближували ці дві держави [37, 287].

В основі зміненого курсу англійської політики по відношенню до Голландії лежав протекціоністський підхід. З врахуванням своїх економічних інтересів буржуазний парламент Англії здійснив низку політичних акцій, спрямованих проти голландського посередництва у торгівлі з європейськими державами. Серед них – ухвалення «Навігаційного акту» (1651), відповідно до якого в Англію можна було ввозити іноземні товари тільки на англійських кораблях або суднах товаровиробника. У такий спосіб підривалася голландська посередницька морська торгівля. [20, 264]. Уряд Голландії відкрито заявив про свою незгоду з рішенням англійського парламенту і закликав скасувати документ, що обмежував торгівлю голландців. Відмова англійців скасувати акт послужила однією з причин першої англо-голландської війни (1652–1654) [37, 287].

Війна між морськими силами Англії і Голландії в основному відбувалася у вигляді грандіозних морських битв, у кожній з яких нерідко брало участь з обох сторін понад 200 кораблів із загальною кількістю матросів в 20–30 тис. чоловік. Незважаючи на високі бойові якості голландських моряків і навігаційну майстерність голландських адміралів на чолі з Мартіном Тромпом, голландський флот все ж таки було розгромлено у вирішальних битвах в червні-липні 1653 року. Голландські торгові судна, розсіяні по всьому світу і не ескортовані військовою охороною, легко ставали здобиччю англійців. Великих втрат зазнав також голландський риболовецький флот. Блокада голландського узбережжя англійським флотом літом 1653 року виявила найслабшу сторону голландської економіки – її надмірну залежність від зовнішньої торгівлі: блокада ледве не привела Голландію до катастрофи [12, 521]. Причини поразок голландського флоту пояснюють перевагою англійської військової організації і воєнної техніки, створеної в ході громадянської війни, а також наявністю в англійців досвіду проведення широкомасштабних бойових операцій на морі [12, 522].

За мирним договором, підписаним у Вестмінстері 15 квітня 1654 р., Голландія визнала «Навігаційний акт» і зобов’язалась відшкодувати збиток, завданий англійській Ост-Індській компанії з 1611 року. Цей мир ознаменував початок відступу Голландії перед Англією в торговому суперництві [20, 264].

Не дивлячись на поразку Голландії, перша англо-голландська війна не розв’язала суперечностей між країнами. Ще в роки протекторату відносини між ними не раз загострювалися. Голландська дипломатія кілька років безуспішно домагалася від Англії скасування «Навігаційного акту», що завдавав значних збитків голландській стороні [37, 287].

Реставрація Стюартів в Англії не пом'якшила англо-голландське суперництво. Двір Карла II був матеріально і політично зацікавлений у військових авантюрах проти голландської буржуазії і проводив агресивну політику, відчуваючи легку здобич. Новий «Навігаційний акт», виданий Карлом II в 1660 р., був ще менш прийнятним для голландців, порівняно з актом 1651 р. В 1663 р. англійці атакували головне джерело голландської работоргівлі – західноафриканські порти, а наступного року захопили Новий Амстердам в Північній Америці і перейменували його у Нью-Йорк. Ці зіткнення в колоніях послужили формальним приводом нової англо-голландської війни, яка розпочалася в 1666 році [26, 174].

Головним театром військових дій були Північне море, Англійський канал і Дуврська протока. Якщо в першій англо-голландській війні основним об’єктом дій англійців були голландські морські комунікації, то у другій війні стратегічна мета англійського флоту полягала у завоюванні панування на морі шляхом розгрому голландського флоту [12, 523].

Голландці значно посилили свій флот з часу першої війни і поліпшили його організацію. Перейнявши досвід англійців у веденні морських битв, голландський флот під командуванням де Рюйтера 11 -14 червня 1666 року завдав англійцям поразки у морському бої в протоці Па-де-Кале. Після цього 19 липня флот голландського адмірала де Рюйтера прорвався до гирла Темзи й заблокував його, загрожуючи Лондону [20, 265].

Такий поворот подій був настільки несподіваним для англійської сторони, що у цій ситуації англійці були змушені 31 липня 1667 р. підписати Бредський договір. Голландці втратили свої колонії у Північній Америці, визнавши право англійців на Новий Амстердам, але домоглися пом'якшення умов «Навігаційного акту», отримали Суринам (Гвіану) в Південній Америці і зберегли захоплений у англійців острів Пулоран (Молуккські острови) [5, 766].

Виникнення двох воєн протягом одного десятиліття між високорозвиненими на ті часи державами змусило багатьох політиків по-новому подивитись на ті суперечності, що призводили до воєнних дій. Необхідно було усунути ці протиріччя більш цивілізованим шляхом. Мова йшла про розподіл ринків збуту ненасильницькими, мирними методами. Вже в ході другої англо-голландської війни відбулись певні зміни у відносинах між обома державами. Відхід англійців з Індонезії, а голландців з Північної Америки фактично означав розподіл сфер впливу між голландською і англійською буржуазією [37, 287].

І хоча протиріччя між сторонами ще не були повністю врегульовані, проте їхня гострота була знята. Тому третя англо-голландська війна (1672–1674) вже не носила такого запеклого характеру, як у попередні роки. Головним супротивником Голландії цього разу виступила Франція, для якої завоювання Голландії було однією з умов встановлення гегемонії в Європі. Багато дослідників вважають, що Англію втягнув у війну Карл II, пов'язаний таємними зобов'язаннями з Людовіком XIV. Англійську буржуазію вдалося також спокусити обіцянками приєднання до Англії голландського острова Валхерн і міст Бріля і Кадзанда; Шельда опинилася б таким чином, відкритою для англійської торгівлі, а голландське узбережжя – під контролем англійського військового флоту [20, 266].

План союзників передбачав наступ проти Голландії з трьох напрямків: з моря – англо-французький флот, з півдня – французька армія, зі сходу – армія німецьких князів. Голландці вирішили на суші оборонятися, спираючись на систему укріплень, а на морі активними діями не допустити з’єднання англійського і французького флотів і завдати їм поразки [12, 523]. У березні 1672 р. англійський флот атакував голландські торговельні судна. У квітні французька армія вторглась у Голландію й підійшла до Амстердама. Перед загрозою втрати національної незалежності голландці відкрили шлюзи й, затопивши частину території, зупинили просування супротивника.

На морі де Рейтер спрямував головний удар проти сильнішого англійського флоту і зумів організувати надійний захист голландського узбережжя [5, 766].

Перемоги голландського флоту викликали незадоволення буржуазії. Після поразки в бою при Текселі (21 серпня 1673 р.) Англія вийшла з союзу з Францією й 19 лютого 1674 р. під тиском громадськості уклала з Голландією мир на основі статус-кво. Мирний договір суттєво не змінив становище сторін, хоч і став моральною перемогою голландців. Війна ж з Францією продовжувалася до 1678 р., коли був укладений Німвегенський мир, що зупинив кровопролиття [20, 268].

Отже, у середині XVII століття Англія вийшла на широку арену боротьби за торгову, морську і колоніальну гегемонію. У цій боротьбі суперником Англії була Голландія, з якою вона зіштовхувалася всюди у віддалених морях, особливо біля берегів Америки, де у голландців була своя колонія – Новий Амстердам, і в Ост-Індії. У трьох кровопролитних морських війнах другої половини XVII століття голландська торгово-колоніальна першість була зламана.

Незважаючи на те, що Голландії вдалося зберегти майже всі свої колоніальні володіння (окрім північноамериканських), подальше зміцнення воєнно-морського флоту Англії та її прискорений промисловий розвиток змусили голландців відмовитися від суперництва з нею.


3.4 Англо-французьке колоніальне суперництво на фоні міжнародних конфліктів I пол. XVIII ст.


З XVIII ст. у міжнародній дипломатії утверджується принцип рівноваги сил, згідно з яким будь-які зміни в якійсь частині Європи становили потенційну загрозу для всіх країн. Підтримка відносної рівності сил виступала в якості «європейської системи» безпеки. Складовою частиною цієї рівноваги були колоніальні володіння. Майже всі тогочасні війни мали морські або колоніальні театри воєнних дій, де точилися війни паралельно з головним воєнним конфліктом на континенті [32, 600].

У стані міжнародної рівноваги чи не найдужче була зацікавлена Британія, у якій з 1688 р. при владі перебували віги, прихильники розширення морської могутності країни. Дотримуючись принципу «рівності сил», Англія протидіяла будь-якій континентальній країні, якщо вона претендувала на гегемонію [31, 415].

Із середини XVII ст. такою державою в Європі стає Франція. Виснаження Іспанії й руйнування Німеччини після Тридцятирічної війни, а також ефективна державна політика, спрямована на підйом французької індустрії, ще більше проявили її перевагу. Цілим рядом розпоряджень французьку промисловість було ізольовано від іноземної конкуренції. Так, тариф 1667 р., укладений Кольбером в дусі меркантилізму, встановлював такі високі мита на імпортні вироби, що ввозити більшу частину товарів стало невигідно й неможливо; у свою чергу французькі виробники могли піднімати ціни на свої товари без побоювання, що їх виб'ють із ринку іноземці. Своїм тарифом Кольбер понад усе хотів послабити голландську торгівлю, вибити голландців із французького та інших європейських ринків. Іншим промисловим суперником французів були англійці, тим більше, що саме з ними вони стикалися на колоніальному терені [26,187].

Зіткнення колоніальних інтересів Англії і Франції відбувалося в усьому світі: у Вест-Індії, де англійцям належали Ямайка, Барбадос і ряд інших островів, а французам – західна частина Сан-Домінго, Мартиніка і Гваделупа; у Північній Америці, де королівській Франції належали 2 колонії – Канада на півночі, вздовж ріки Святого Лаврентія, і Луїзіана в гирлі Міссісіпі, англійські ж володіння розташовувались від Мена до Флориди вздовж східного узбережжя Атлантичного океану; у Індії, де англійськими опорними пунктами слугували Мадрас, Бомбей і Калькутта, а французи на Коромандельському узбережжі і в Бенгалії володіли такими укріпленими базами, як Пондішері і Чандернагор. Не менш гострі протиріччя виникали між Англією і Францією у Леванті, де розвивалося їхнє суперництво за торговий і політичний вплив. Нарешті, як англійці, так і французи, які брали активну участь у работоргівлі, прагнули монополізувати цю прибуткову справу у своїх руках [20, 313].

Безперервні прагнення Людовіка XIV розширити французьку територію неминуче вели до конфліктів. У короля недаремно був девіз: «Менше, ніж Бог, але більше, ніж земна куля». З 54 років його самостійного правління (1661–1715) тридцять три роки пройшли у війнах [26,194].

Саме в цей час Людовік XIV захоплюється ідеєю загарбання всієї іспанської монархії з усіма її колоніями і володіннями в Нідерландах та Італії. Для цього потрібно було схилити бездітного іспанського короля, останнього з Габсбургів, скласти заповіт на користь онука Людовіка XIV – Філіпа, герцога Анжуйського, одруженого на сестрі Карла II Марії Терезі. Таким чином Франція демонструвала намір повністю оволодіти іспанською спадщиною. Але коли в 1700 році помер останній іспанський Габсбург, Карл II, і Людовік відправив за Піренеї свого онука, Вільгельм Оранський та його союзники (Голландія, більша частина князів німецької імперії, Бранденбург, Австрія, Савойя й Португалія) виставили кандидатом на іспанський престол представника австрійської гілки Габсбургів, другого сина імператора Леопольда I. Не бажаючи ані французького, ані австрійського панування, морські держави Англія й Нідерланди виступали за поділ іспанських володінь і домагалися для себе морських станцій, колоніальних придбань і переваг у морській торгівлі [26, 201].

Почалася Війна за Іспанський спадок (1701–1714). Битви відбувалися ледве не у всіх країнах Європи: в Іспанії, де боролися один проти одного обидва претендента, у Бельгії, на Рейні і в південній Німеччині, в Італії й у самій Франції. Союзники повсюдно здобували перемоги над арміями і флотом Людовіка. Безпосередня участь Англії в операціях на континенті була мінімальною, разом з тим вона взяла на себе фінансування союзників, по суті, купуючи собі солдатів. Свої власні військові зусилля Англія зосереджувала переважно в колоніальних і морських операціях. На чолі англійської армії стояв спочатку Вільгельм III, а після його смерті королева Анна, прийнявши військову програму вігів, доручила командування неабиякому полководцеві і дипломатові Джону Черчіллю, представнику великої англійської династії, більш відомому під ім'ям герцога Мальборо, яке він отримав в ході війни [41, 127].

Перемоги Мальборо в Баварії і південних Нідерландах помітно послабили французьку армію. Але для завершення англо-французького суперництва набагато більше значення мали операції на морі і в колоніях. Англійський флот нападав на французькі судна, а колоністи в Північній Америці, скориставшись тим, що канадські французи не могли отримати допомоги з метрополії, захопили Нью-Фаундленд і землі навколо Гудзонової затоки [20, 334].

Головним успіхом Англії в ході війни було захоплення в 1704 р. фортеці Гібралтар у єдиної протоки, що з'єднує Середземне море з океаном. Отримавши цей важливий стратегічний пункт, Англія різко зміцнила свої позиції на півдні Європи, і в колоніальній політиці наступних століть англійські панівні класи зуміли скористатися цими «ключами від Середземного моря» [26, 202].

Підписаний у 1713 р. Утрехтський мир закріпив перемогу Англії. За договором Франція змушена була