Зовнішня політика Англії у XVI-XVIII столітті

20 травня 1588 р. «Непереможна Армада» залишила Лісабонський порт і вийшла у відкрите море, тримаючи курс до берегів Англії. Іспанці мали у своєму розпорядженні 175 воєнних і 57 транспортних кораблів, на борту яких знаходилось 8 тис. матросів, 2 тис.і невільників-гребців, 19 тис. солдат, тисяча офіцерів. На чолі Армади стояла людина, незнайома з морською справою, однак знатного роду – герцог Медина Сидонья [19, 147].

Війна з Іспанією в Англії набула значення боротьби за національну самостійність країни. Для відсічі десанту і захисту Лондона були створені сухопутна армія і флот [5, 337]. Англійський флот, який складався із невеликого ядра королівських кораблів і більшої частини приватних купецьких і піратських суден з різних міст Англії, нараховував близько 197 бойових і транспортних кораблів, здебільшого невеликих за розмірами. Вони, однак, відрізнялися маневреністю і були краще озброєні артилерією [38, 272]. Англійськими морськими силами командували не бездарні вельможі, а досвідчені капітани, в тому числі Ф. Дрейк, Д. Хоукінс. Головне керівництво англійським флотом взяв на себе Чарльз Говард [19, 147].

26 липня 1599 року армада вийшла із Ла-Коруньї і через кілька днів досягла англійських вод у Плімута, звідси вона попрямувала в Дюнкерк. Іспанці розраховували не на морську битву, а на висадку багато чисельного флоту, тактика ж англійців полягала у постійних нальотах на Армаду, поки вона рухалась протоками, що відділяли Англію від континенту [5, 338]. Протягом двох тижнів більш легкі і маневрені англійські судна під командуванням Френсіса Дрейка, використовуючи свою перевагу в артилерії, атакували іспанців. За висловом «Залізного пірата» англійці «виривали із хвоста іспанського птаха одне перо за іншим». У цей час основна частина англійського флоту на чолі з Чарльзом Говардом прикривала підхід до Дувра – місця можливої висадки ворога [38, 273].

Після кількох сутичок виснажена Армада, не зумівши дійти до Дюнкерка за поповненням, пристала до французького берега в Кале, очікуючи десантний загін з Фландрії. Але англійці не вагалися, застосувавши воєнну хитрість. Як тільки піднявся вітер, англійці, начинивши кілька своїх човнів-брандерів вибухівкою, і проникнувши у французьку бухту, підпалили їх і пустили на ворожу ескадру. Армада розсіялася, кораблі втратили зв’язок один з одним. Скориставшись цим, англійці розпочали битву. Іспанці зазнали повної поразки і великих втрат [19, 148]. Так і не дочекавшись підкріплення, залишки «Непереможної Армади» розпочали відступ. Але сильний південний вітер не дозволив їм здійснити плавання через Ла-Манш. Буря розкидала кораблі Армади поблизу берегів Шотландії і завершила її розгром [5, 338].

Таким чином, причиною багатолітнього суперництва Англією з Іспанією була англійська торгівельно-колоніальна експансія, якій було тісно в умовах іспанської монополії. Згодом конфлікт набув характеру глобального протистояння, в якому посилився конфесійний акцент. Англія не мала змоги протистояти іспанцям у відкритій війні, тому піддані Єлизавети І проводили своєрідну партизанську морську війну проти Іспанії. Англійські пірати під захистом корони систематично перехоплювали іспанські судна, що йшли з Америки, й здійснювали напади на іспанські колонії. Перемога над Непереможною Армадою знаменувала собою утвердження Англії в ролі нової морської держави. Англія не тільки довела своє право бути володаркою морів, але і відстояла свою національну незалежність і протестантську віру.

2.3 Посилення Англії як морської держави після перемоги над Іспанією

Після подій 1588 р. значно посилились міжнародні позиції Англії, для якої відкрились шляхи до морської гегемонії. Англійці звільнились від іспанського іга на морях з ідеєю потіснити колишніх конкурентів, головним чином, в Індії і в Новому Світі. Загибель «Непереможної Армади» дозволила англійським корсарам і мореплавцям, лондонському, плімутському і взагалі всьому приморському англійському купецтву, яке фінансувало їхні експедиції, відійти від стратегії оборони і подумати про прямі напади на іспанські воєнні порти. Відтепер доцільним було не тільки організовувати напади на іспанські галеони, але і здійснювати далекі розвідки в заокеанські іспанські і португальські володіння з метою завести самостійні торгівельні зв’язки [20, 127].

Вже з перших десятиліть XVII ст. розпочинається поступове заселення англійськими переселенцями тієї частини східного узбережжя Північної Америки, яка лежить між сучасною територією штату Нью-Йорк і півостровом Флоридою З іншого боку, починаються перші спроби відбити у іспанців частину захоплених ними ще з часів Колумба земель. Майже одночасно відбуваються перші розвідки і початок торгових відносин з Індонезією, а згодом з Індією [53, 125].

Із розгромом іспанської Армади було підірвано морську могутність Іспанії. Панування на морях почало переходити до Англії і Голландії, що відкривало перед ними можливість здійснення великих колоніальних захоплень [5, 338].

Вступаючи наприкінці XVI ст. в боротьбу за колонії і за право на заморську торгівлю, Англія зіткнулася не лише з голландцями, які випередили її у цій сфері, але і зі своїм заклятим ворогом, Іспанією. Загибель «Армади» значно послабила, але не доконала Іспанію. Вона не була викреслена із списку конкурентів на морську торгівлю. Вже більше не було воєнно-морських сил, достатніх для того, щоб ризикнути ввійти в Ла-Манш, підкорити Англію і повернути собі першорядне значення в Європі. Але у іспанців залишалися деякі ресурси, за допомогою яких вони ще трималася на поверхні політичного життя Європи, хоч і на статусі другорядної держави. В Іспанії залишалася і Центральна, і Південна Америка, а також пости і факторії в південних морях Тихого океану [20, 148].

Крім того виявилося, що для боротьби на Атлантичному океані англійський флот продовжував залишатися безпорадним. Французи і голландці врахували нову ситуацію. Вони поспішили вигнати англійців із вод Ньюфаундленда, що в свою чергу знайшло відгук в Іспанії. Іспанський уряд оголосив, що Тордесільяська угода зовсім не пустий звук, і що його дію потрібно відновити. Це однак не припинило діяльність англійських піратів, які незмінно користувалися підтримкою правителів і великої частини буржуазії, зацікавлених в морській торгівлі [53, 126].

В XVIІ ст. яскраво виділилися 3 райони зіткнення колоніальних і торгових інтересів: Індія і країни Південних морів, Вест-Індія і Північна Америка. У Вест-Індії держави, які конкурували з Іспанією (Голландія, Англія і Франція), не мали можливості використовувати позбавлені будь-якої самостійності місцеві сили. В цій частині світу зусилля держав спрямовуються на розрив морських зв’язків Вест-Індії з метрополією шляхом контрабандної торгівлі і піратства [5,702].

Вже наприкінці 20-х років XVII ст. Вест-Індські острівні групи – Великі Антильські і Малі Антильські острови, – які «числилися» за Іспанією на підставі Тордесільясського угоди 1494 р., починають заселятися англійцями, французами і голландцями. Однак найбагатші Антильські острови (Еспаньола або Гаїті, Куба, Ямайка, Пуерто-Ріко і Тринідад) як і раніше належали іспанцям [5,707].

У 1654 р. між Іспанією і Англією спалахнула нова війна, Кромвель відразу ж відправив експедицію у вест-індські води. Характерною є розмова, яку Кромвель мав з іспанським послом перед тим, як почати війну: Кромвель вимагав свободи торгівлі для англійців у Вест-Індських володіннях Іспанії. Посол відповів, що це рівнозначно тому, якби Кромвель зажадав у іспанського короля, щоб той віддав обидва своїх ока [53, 258].

У квітні 1655 р. англійська ескадра вийшла в похід. Спроба відняти у іспанців Санто-Домінго (Гаїті) не вдалася, але Ямайка вже в травні того ж року була завойована англійцями. Цю війну проти іспанців Кромвель вів в союзі з Францією. Іспанці були позбавлені можливості повернути втрачене. Багатюща Ямайка надовго залишилася за Англією. Після того, як маршал Тюренн, керуючи союзними англо-французькими військами, розбив іспанців (у червні 1658 р., в битві біля Дюнкерка), Іспанія була змушена укласти Піренейський мир (1659 р.), за яким віддавала Ямайку англійцям [12, 522].

Таким чином, після тріумфальної перемоги над іспанською Армадою, яка вважалась непереможною, морська могутність Іспанії була підірвана, відтепер торгівельна і колоніальна першість почала переходити до нових морських держав, що ступили на капіталістичний шлях розвитку, до Англії і Голландії. Англійці відкрито заявляють про свої претензії на світове панування. Користуючись занепадом Іспанської колоніальної імперії Англія переходить до прямого захоплення великих заокеанських територій і претендує на роль першорядної морської держави.

2.4 Колоніальні завоювання Англії У Вест-Індії і в Північній Америці

Колоніалізм довгий час був обмежений тими морськими державами, які його започаткували. Англійці взялися до колонізації відносно пізно, створюючи свою колоніальну імперію на уламках іспанської. Перші переселенські колонії Англії виникли в Північній Америці. Після кількох невдалих спроб, здійснених у 80-х роках XVI ст., в 1607 р. було засноване перше постійне поселення – Джеймстаун. 1620 р. у Масачуссетську затоку приплив корабель «Мейфлауер», привізши 120 отців-пілігримів – пуритан, що тікали від релігійних переслідувань в Англії. В 1733 р. утворилася остання із 13 колоній – Джорджія [32, 529].

Англійські колонії в Північній Америці утворювалися на різній основі: як поселення релігійних громад (Плімутська колонія в Новій Англії); як поселення, засновані торговельними компаніями (Массачусетс, Вірджинія); як колонії, організовані приватними особами, що одержали хартії від короля (Пенсільванія, Меріленд). У період Англійської революції й протекторату Кромвеля кількість емігрантів значно зросла, з’являлися нові колонії. Боротьба з голландцями, які в 1624 р. заснували Новий Амстердам (сучасний Нью-Йорк) і намагалися закріпити за собою область, названу Новими Нідерландами, завершилась тим, що в 1664 р. англійці захопили голландські володіння. До середини XVII ст. в Америці вже існувало 13 англійських колоній, у яких проживало понад 330 тис. осіб [5,709].

Колоністи, захопивши великі земельні простори, не могли їх освоїти своїми силами, а спроби перетворити індіанців у підневільну робочу силу завершилися безуспішно. Тому, починаючи з 1620 р., для роботи на плантаціях, орієнтованих на світовий ринок, і промислах європейці розпочали активно завозити до Америки жителів з Африки, перетворюючи їх на рабів. Наприкінці XVII ст. у колоніях працювало вже близько 50 тис. невільників [53, 262]. Причини широкого застосування рабської праці в колоніях полягали насамперед у тому, що величезна кількість дрібних виробників легко здобувалася тут основний засіб виробництва – землю. Внаслідок цього пропозиція робочої сили в колоніях була досить обмеженою, а наймані робітники були надто дорогими. Рабство негрів, таким чином, було виправдане потребами капіталістичного розвитку в умовах дефіциту робочих рук [21, 87].

Англійські купці й судновласники звернулися до работоргівлі як до джерела величезних прибутків. Вони купували у Вест-Індії патоку, переганяючи її в ром на численних винокурних заводах Нової Англії. На західноафриканському узбережжі ром був головним платіжним засобом при купівлі рабів; ціна негра дорівнювала 100 галонам рому, тобто 10 ф ст. Отриманих рабів перепродавали у Вест-Індію й американські колонії по 30–60 ф. ст. «за голову» [61, 68]. На работоргівлі наживалися ліверпульські купці; її учасниками були англійські лорди та єпископи, врешті-решт у цій торгівлі були зацікавлені й самі американські плантатори, які відчували потребу у постійному притоку робочої сили [20, 289].

До середини XVII ст. у колоніях діяло вже багато мануфактур. Вони спільно з «домашніми» ремісниками за короткий час забезпечили внутрішній ринок всіма необхідними промисловими товарами й розпочали його масово експортувати в Європу. Прискореному розвиткові промисловості сприяли багаті й недоторкані природні запаси сировини Північної Америки [35,20]. Успіхи товарного виробництва та розширення торгівлі з країнами Західної Європи дали значний поштовх до розвитку кораблебудування й перетворення його у високорозвинену галузь промисловості. На початку XVIII ст. понад 30% кораблів англійського флоту було побудовано в колоніях [20, 289].

Прискорений економічний розвиток поселень, розширення й поглиблення в них елементів самоврядування привели до різкого загострення суперечностей між колоніями й метрополією. Англійська буржуазія й аристократія дивилися на колонії, як на джерело сировини і ринок збуту для зростаючої в метрополії промисловості. Цій політиці відповідав характер розвитку південних колоній з їхнім плантаційним господарством. Але північні колонії розвивалися тим же шляхом, що й сама метрополія, і американська буржуазія виявилася процвітаючою суперницею англійської буржуазії у суднобудуванні і мануфактурному виробництві [35, 21].

З метою обмеження економічного зростання колоній в останній чверті XVII ст. їм було заборонено вивозити з-за океану промислову та сільськогосподарську продукцію. В 1750 р. англійський парламент визнав промислові успіхи колоній настільки загрозливими, що заборонив споруджувати в них прокатні станки, залізорізні майстерні [5, 710]. Водночас тим же актом заохочувався вивіз в Англію напівфабрикатів: чавуну і заліза. Особливо ревно англійська буржуазія охороняла свою монополію на виробництво вовняних виробів, тому вживала всіх заходів для обмеження розвитку в американських колоніях вовняної промисловості. Окремими актами колоністам заборонялося виготовляти підкови, цвяхи, ґудзики, фетрові капелюхи, тонкі сорти сукон і т.д. [2, 107].

Спочатку більшість колоній управлялися затверджуваними англійською короною губернаторами, які призначали посадових осіб і мали право вето по відношенню до колоніальних законодавчих зборів. Законодавчі збори, що обиралися переселенцями, спочатку виконували лише дорадчі функції. Але з посиленням економічної могутності колоній ці органи поступово набували автономії. Влада в колоніях поряд з губернатором фактично належала місцевій купецькій і плантаторській олігархії [39, 31].

Економічно й політично північноамериканські колонії довгий час були більше пов'язаними з метрополією, ніж між собою. Метрополія використала їхню роз'єднаність для підтримки свого колоніального панування. Залежність від метрополії була перешкодою до утворення в них єдиного внутрішнього ринку. Таке становище відповідало інтересам англійської буржуазії, яка прагнула до повного панування на американському ринку [35, 23].

Одночасно з колонізацією Північноамериканського континенту відбувалось освоєння закинутих іспанцями Вест-Індських островів, якими Англія оволоділа в такому хронологічному порядку: з 1609 р. англійці обживаються на Бермудських островах, між 1614 і 1635 роками займають острови св. Христофора, Барбадос, Невіс, Тортуга, Антігуа і Провіденс; в 1655 англійці захопили Ямайку, в 1666 р. – Багамські острови, в 1762 р. – два острови із групи Навітряних островів – Сент-Вінсент і Гренада [53, 261].

У всіх цих пунктах працею рабів велося плантаційне господарство. Сприятливі природні умови вест-індських територій робили тут плантаційне господарство надзвичайно прибутковою справою. Вирощування тютюну, бавовни, кави, какао, перш за все цукру швидко і в нечуваних розмірах збагачувало колоністів і англійських купців, які торгували колоніальними продуктами. Англійські купці і промисловці (особливо лондонські), що спрямовували колоніальну політику британського уряду і парламенту в те чи інше русло, дуже посилено піклувалися про те, щоб Вест-Індські острови не завели самостійної промисловості, і у найвідвертіший спосіб мотивували свою тривогу: якщо колоністи заведуть свої міста і свою мануфактуру, то це завдасть непоправних збитків торгівлі і промисловості Англії [53, 263].

Отже, Англія ступила на шлях колоніальних захоплень значно пізніше від Іспанії, Португалії, і навіть Голландії. До початку XVIII ст. колоніальні володіння Англії охоплювали поселення в Північній Америці та острови в Карибському морі. З метою встановлення своєї монополії в торгівлі і економіці колоній Англія використовувала широкий спектр як економічних, так і економічних важелів впливу. На той час колонії забезпечували Англію сировиною і умовами для збуту власних товарів, вони були прибутковою сферою вкладення капіталу і місцями для еміграції, а також одним із елементів престижу на міжнародній арені.

Таким чином, англійська торгово-колоніальна експансія, суперництво на морях, а також релігійні протиріччя були головними причинами англо-іспанського конфлікту. Англійці не ризикували вступати з Іспанією у відкритий конфлікт, оскільки перевага сил була на боці іспанців. З середини ХVІ століття боротьба Англії проти Іспанії набула форми контрабандної торгівлі з американськими колоніями і піратського грабежу іспанських портів і суден. Уряд Єлизавети таємно підтримував піратські експедиції проти Іспанії, так як вони завдавали відчутного удару її торгово-колоніальній монополії. Занепад і втрата Іспанією колишньої могутності після розгрому «Непереможної армади» в 1588 р. створила сприятливі умови для англійської колонізації Нового світу й переходу від періодичних, часом піратських, походів до систематичного освоєння нових земель. Англія зміцнює свої міжнародні позиції і заявляє про свої претензії на звання першочергової морської держави.

3. Розширення зовнішньої експансії Англії та нові військово-політичні конфлікти

3.1 Вплив торгівельних інтересів та ідей меркантилізму на зовнішню політику Англії в XVII – I пол. XVIII ст.

Багато вчених сучасності, говорять про торговельну революцію XVII століття в Англії, про справжній торговий вибух. Впродовж цього сторіччя індекс зростання тих галузей промисловості, що працювали виключно на експорт збільшився з 100 до 550. Англійський успіх за межами острова полягає у створенні досить обширної торгової імперії, у поверненні британської економіки у бік обширної зони обміну від моря навколо Антильських островів до Індії, Китаю і африканських берегів [24, 378].

До середини XVIII ст. англійська зовнішня торгівля невпинно зростала, відносно зменшуючись у напрямі оточуючої Європи і збільшуючись на рівні заморських торгових операцій. Обмежена зростанням внутрішніх цін і вартості робочої сили, Англія не могла стримати французьку і голландську конкуренцію на близько розташованих ринках Європи. Центр тяжіння англійської торгівлі проявляв тенденцію до віддалення від Європи, тоді як її торгові операції з американськими колоніями і з Індією постійно збільшувалися [20,285].

Така ситуація була результатом перемоги над відстанню, яку отримала англійська торгівля, спираючись на перший флот світу. В світі не було жодної країни, включаючи Голландію, де розподіл праці у сфері мореплавства просунувся б так далеко, як в Англії [49, 46]. Сама по собі торгова революція не пояснює піднесення Англії на міжнародній арені, але жоден історик не заперечуватиме вплив торгово-колоніальної експансії на її зовнішню політику.

На початку Нового часу тільки вища державна влада таких великих країн, як Англія, була здатна керувати великим міжнародним обміном. З розширенням виробництва й торгівлі в країні вона збільшувала свій дохід шляхом наполегливого втручання у внутрішньогосподарські справи свого населення і дотримання торгівельного балансу, що передбачав збільшення експорту своїх вітчизняних товарів і зменшення імпорту. Цієї системи притримувалися в Європі близько двох століть. Згодом вона одержала назву меркантилізму [26, 186].

Меркантилізм – сукупність ідей, які становили головний масив економічного мислення ще на початку ранньоновітнього періоду і полягали у переконаності, що задля процвітання новітньої держави, збільшення її національного багатства треба маніпулювати всіма доступними юридичними, адміністративними, військовими і регулятивними засобами [31, 542].

В одній зі своїх популярних форм меркантилізм полягав у бульйонізмі – думці, що багатство й могутність країни залежать від суми нагромадженого золота. Інший різновид меркантилізму зосереджувався на вдосконаленні торговельного балансу через сприяння експортові, заборону імпорту і заохочення власного виробництва. В усіх своїх формах меркантилізм зосереджувався на зміцненні джерел економічної могутності – колоній, мануфактур, військово-морського флоту – і був зумисне спрямований проти комерційних конкурентів країни. В голландському варіанті меркантилізм здебільшого був полишений приватній та місцевій ініціативі. У французькому варіанті політика меркантилізму перебувала в твердих руках королівських міністрів [32, 540].

У Англії меркантилізм спирався на поєднання приватних і королівських ініціатив. Ранню теорію меркантилізму можна знайти в трактаті Т. Мана «Міркування про торгівлю Англії з Ост-Індією» (1621 p.). «Звичайний спосіб збільшити наше багатство – зовнішня торгівля, – писав він, – причому вартість товарів, проданих іноземцям, має бути вищою від вартості спожитих іноземних товарів» [20, 301].

Англійська буржуазія прагнула свободи підприємництва і шукала нові шляхи збагачення, але за часів правління Якова I, який у своїй зовнішній політиці не надто керувався національними інтересами, зовнішня торгівля перетворилась у монополію вузького кола великих, переважно лондонських, купців. В 1608 р. король прийняв рішення про збір додаткових податків на предмети зовнішньої торгівлі. Внаслідок чого її баланс став пасивним: в 1622 р. імпорт в Англії перевищив експорт майже на 300 тис. ф. ст. [41, 76].

Після подій 1649 р., що ознаменувалися падінням монархії в Англії й установленням республіканського устрою, який проіснував до 1653 pp., зовнішня політика Англії спрямовувалася на зміцнення буржуазії та держави в цілому. З цією метою парламент розробив систему протекціоністських законів, які забороняли ввозити в Англію товари іноземного виробництва. Так, Кромвель заборонив вивіз сирої вовни й допустив безмитне ввезення чужої вовни, щоб втримати низькі ціни на продукт, від чого найбільшу користь отримали мануфактуристи. В 1651 р. з законодавці схвалюють Навігаційний акт, згідно з яким уся морська торгівля мала обслуговуватися виключно англійськими кораблями [26, 174].

Під час правління Карла II (1660–1685), який відновив старі аристократичні основи, в інтересах великих землевласників парламент призначив дуже високе мито на привізний хліб, цим самими закривши його ввіз; разом з тим він допустив вільний вивіз англійського хліба. Крім того за Карла II декілька разів був повторений Навігаційний акт 1651 р. [20, 302]. Ці заходи повинні були посилити і без того існуючу ворожнечу між англійцями й голландцями, які намагалися захопити монополію всесвітнього транспорту. У період правління Карла II між ними двічі починалися запеклі війни: англійський парламент, який після громадянської війни не хотів створювати сухопутне військо, на посилення військового флоту коштів не шкодував [26, 174].

Однак Стюарти шукали опори за кордоном, особливо у Франції. Це робило їх глухими до торгівельних інтересів своєї країни. Французький міністр фінансів Кольбер заборонив ввіз англійських товарів у Францію й наповнив Англію французькими виробами й предметами розкоші. В Англії вказували на те, що внаслідок невигідного балансу (переваги видачі грошей із країни над одержанням) втрачається кілька мільйонів золота й срібла щорічно; англійський комерційний світ вимагав у вигляді відплати заборони ввезення продуктів французької промисловості. Після довгих коливань Карл II задовольнив бажання торгівельного класу, але Яків II знову скасував заборону на ввіз французьких товарів [20, 302].

Вільгельм III, прийшовши до влади в результаті «Славної революції» 1688 р., зробив значні поступки землевласницькій аристократії, яка допомогла йому сісти на англійський престол та залучив до кола своєї політики весь торгівельний світ Англії. Зовсім по-новому він розв'язав фінансове питання: шляхом націоналізації фінансової системи і встановленням контролю над Англійським банком [26, 184]. З появою останнього (1694 р.) пов'язано створення ефективної системи кредиту, вирішальним елементом якої була довгострокова внутрішня позика, що перетворилася на постійний національний борг. Це дозволило Англії вести в XVIII ст. успішні війни, спираючись тільки на внутрішні ресурси [49, 47].

Саме з часів другої революції 1688 р. в Англії остаточно тріумфує меркантилізм. В інтересах торгівлі й промисловості забороняється ввіз товарів іноземних фабрик, особливо французьких, але заохочується ввіз через кордон сировини, важливої для місцевого обробітку, або забороняється вивіз із країни вовни, наприклад, якщо це було корисно для англійських фабрикантів. Всі ці заходи відповідали політиці вігів. Але Англія була далекою від тієї однобічності, яку засвоїли Кольбер і його спадкоємці у Франції, де сільські господарі скаржилися на зневагу до їхніх інтересів. Віги, навіть у той час, коли користувалися повною перевагою, змушені були враховувати інтереси землевласників, що складали головну базу протилежної партії, торі. За ними зберігалися премії за вивіз англійського хліба. Таким чином, у країні було тільки деяке протиріччя інтересів, однак не було протилежності й ворожнечі між основними групами виробників. Ця обставина надавала Англії більшої згуртованості у зовнішніх справах і переваги у зіткненнях з конкурентами [41,77].

Однак на початку XVII століття воювати і змагатися за владу в Європі надалі міг лише той, хто мав змогу здобувати кошти з інших джерел. Тобто, грабувати великий світ, який лежав поза Європою або торгувати з ним. Для цього постійно і у достатній кількості потребувалися кошти. Дати їх могла лише торгівля. І тому, перш ніж війна стала справою професійних армій, по всьому світу мали прокотитися не менш жорстокі Війни Торговців [30, 47].

Торгові війни XVII і XVIII століть велися європейськими державами за колоніальну і торгівельну гегемонію. Ці війни супроводжувалися грабіжницькими нападами на чужі колоніальні володіння і сприяли залученню нових заокеанських країн і народів до сфери європейських колоніальних завоювань. Наполегливість і жорстокість, з якими велися торгівельні війни, пояснюються, з одного боку, прагненням кожної із конкуруючих європейських держав монополізувати в своїх руках пограбування країн Азії, Америки і Африки, з іншого – тим винятковим значенням, яким у мануфактурний період капіталізму характеризувалися зовнішні, в першу чергу монополізовані колоніальні ринки, зазвичай закриті для іноземної конкуренції [9, 506].

Виняткова вигідність торгівлі з колоніальними країнами полягала в тому, що вона завжди була нееквівалентною. Колонізатори нерідко придбавали продукти колоніальних країн задарма, шляхом відкритого насильства і грабежу. В індіанців Північної Америки вони в обмін на спиртні напої отримували дорогоцінні хутра, а в Африці – слонову кістку і рабів. В країнах Далекого Сходу ціна золота була значно нижчою по відношенню до срібла, ніж в Європі, і вивезення золота з Китаю, Японії і країн Південних морів приносило додаткові прибутки європейським купцям [9, 505].

Англійці та французи прагнули створити закриті, антагоністичні та взаємовиключні торгові системи, кожна з яких, на їхню думку, могла розквітати найпишніше лише на руїнах іншої [27,134]. З точки зору французького міністра Ж.-Б. Кольбера, Франція могла зростати у величі й статках, знищуючи добробут своїх ворогів. У досить різкій формі Кольбер висловив точку зору, яку в другій половині XVII століття поділяли як державні діячі, так і комерсанти: що торгівля є однією з форм війни. Перефразуючи можна сказати, що війна сприяла розвитку комерції іншими засобами. У другій половині XVII століття цій доктрині судилося стати загальноприйнятою в усій Європі [30, 47].

Найбільш рішуче цих поглядів дотримувалися в Англії, особливо на початку XVIII століття, коли вона перетворилась на провідну комерційну силу Європи. Один з англійських комерсантів заявляв: «Наша комерція краще процвітатиме за умов рішучої і добре організованої війни флотів, ніж за умов будь-якого миру, який забезпечує відкриті стосунки між націями» [30, 48]. Інший автор тих часів переконував уряд, «що треба настільки виснажити комерцію і флот постійного ворога, щоб у майбутньому вони не змогли успішно змагатися з нами й торгівлі» [41,77]. Якщо Кольбер вважав комерцію інструментом державної влади, то англійські купці необхідним засобом для розвитку їхньої комерції вважали власне владу, особливо її військово-морські сили.

Англійські купці були переконані, що торгівля породжувала багатство; якщо уряд міг прибрати його до рук, воно перетворювалося у відповідно оснащені і керовані флоти та армії, які у свою чергу, посилювали владу держави. Англійський письменник Чарльз Давенан у кінці XVII століття відзначав: «Сьогодні все мистецтво війни зведено до грошей: і нині той принц найвірогідніше матиме успіх та перемоги, хто наділений вмінням знаходиш гроші, щоб годувати, одягати армію та платити їй, хоч вона й не буде найхоробрішою» [30, 48]. Протягом XVII століття збільшення військово-морських сил Англії вимагало мобілізації всіх наявних ресурсів, особливо фінансових. Тому від Державного банку та казни успіх Англії у торгівельних війнах залежав не менше, ніж від генералітету головнокомандуючого графа Мальборо та професіоналізму сухопутних та морських збройних сил [26,184].

Складна комбінація гарячого релігійного ентузіазму, непереборного тяжіння до грабіжництва і щирого бажання чесно та вигідно торгувати, які протягом двох століть надихали на експансію європейців, розпалюючи їхню ворожнечу на морях і океанах, у XVII ст. поступово спростилася. Тепер це був звичайнісінький прямий збройним конфлікт між кількома державами – Голландією, Англією та в першу чергу Францією. Торгівля визнавалася державною справою, оскільки зростали не тільки індивідуальні капітали окремих комерсантів, але й багатство та могутність країни загалом. «За будь-яких умов нація здатна, – писав англієць у часи прийняття першого Договору про мореплавство в 1651 р., – здобути і збільшити величезну торгову мережу та флот, що дасть їй