Вплив другої Світової війни на долю народів Азії та Африки

Зміст

Вступ

1. Передумови катастрофи колоніальної системи

2. Розпад колоніальної системи

2.1. Південна і Південно-Східна Азія

2.2. Близький і середній Схід

2.3. Країни Африки

Висновки

Література

Вступ

Перемога об’єднаних націй – СРСР, США, Великої Британії та їх союзників над агресивними державами "осі" в Другій Світовій війні докорінно змінила ситуацію у світі і визначила майбутній розвиток держав на десятиріччя. Питання про систему міжнародної опіки (іншими словами, колоніальну проблему ) у відповідності з домовленістю керівників урядів Англії, СРСР і США було включене в повістку дня конференції в Сан-Франциско в 1945 році, коли було засновано ООН.

Радянські представники настирливо виступали за принцип незалежності для колоніальних народів, а їх опоненти, і понад усе англійці, що представляли в той час найбільшу колоніальну імперію, добивались щоб в уставі ООН говорилось лише про рух "в напрямку до самоуправління". В результаті була прийнята формула, близька до пропонованої радянською делегацією: система опіки ООН повинна вести підопічні території в напрямку "до самоуправління та незалежності".

Закінчення другої світової війни та післявоєнні роки склали для країн Африки та Азії цілу історичну епоху. Перемогла Серпнева революція у В'єтнамі, почалося звільнення Індонезії, стали незалежними Бірма, Лаос, Камбоджа. Що ж стосується Африки, то напередодні завоювання незалежності в цих колоніях панували докапіталістичні, а найчастіше і дофеодальні форми суспільного розвитку. В останні роки перед звільненням цих країн метрополії посилено насаджували тут капіталізм залежного, неоколоніального типу. З початку 50-х років Африка переживає незгасаючу буру національно-визвольних революцій. Але основні формаційні процеси не одержали тут свого завершення, характеризувалися перехідним станом.

В нашій роботі ми розглянемо вплив другої світової війни на долі народів країн Азії та Африки.

1. Передумови катастрофи колоніальної системи

Новий підйом національно-визвольного руху відбувся після другої світової війни. Саме в післявоєнний період відбувся розпад колоніальної системи. Розпад колоніальних імперій супроводжувався як веденням у ряді країн (в Алжирі, Анголі, Індонезії, Індокитаї) колоніальних воєн, так і спробами зберегти політичну залежність колоній у нових юридичних формах. Великобританія використовувала в цих цілях форму співдружності, значно видозмінивши неї. Членами Співдружності (офіційна назва об'єднання з 1948 р.) поряд з Великобританією і "старими" домініонами могли тепер стати колишні колонії, що одержали статус домініону, і навіть нові республіки. Однак зв'язки усередині Співдружності продовжували неухильно слабшати. У 1948 р. Ірландія відкинула статус домініону, проголосила себе республікою і вийшла зі Співдружності. Індія та Шрі Ланка, що прийняли республіканські конституції в 50-х рр., залишилися в Співдружності, однак перестали брати участь у нарадах з питань оборони. У результаті цього єдина система оборони Співдружності стала розпадатися, хоча сама Співдружність і наш час поєднує майже 50 держав.

Зовнішні зміни в структурі французької колоніальної імперії одержали відображення в конституції Франції 1946 р. У ній проголошувалося утворення Французького союзу. У цей союз входили, з одного боку, сама метрополія, її "заморські департаменти" і "заморські території", а з іншого боку, " території, що приєдналися, і держави". "Заморські департаменти" (3 департаменти Алжиру, Реюньон, Гвіана, Гваделупа, Мартініка) формально керувалися аналогічно департаментам самої метрополії, однак префекти тут мали ще більш широкі повноваження. Керування "заморськими територіями" (Французька Західна Африка, Нова Каледонія, Мадагаскар і ін.) зосереджувалося в руках призначуваного французьким урядом губернатора, що мав право дострокового розпуску місцевої асамблеї (ради) і право вето у відношенні її рішень. "Територіями, що приєдналися, і державами" були французькі протекторати.

Конституція Франції 1958 р. передбачала новий варіант об'єднання – так називане Співтовариство, куди ввійшли 17 африканських колоній, що одержали місцеву автономію. Інші території зберегли колишній статус. Ст. 77 конституції проголошувала самоврядування і "вільне розпорядження власними справами" держав, що входять у Співтовариство. Разом з тим, згідно ст. 78, з компетенції окремих членів Співтовариства були вилучені зовнішня політика, оборона, грошова система, спільна економічна і фінансова політика і деякі інші найважливіші області державного життя. Президент Франції, що був і президентом Співтовариства, був представлений у кожній державі Співтовариства верховним комісаром, що спостерігав за діяльністю місцевої адміністрації. У конституції передбачалася можливість зміни статусу держави-члена Співтовариства на підставі рішення законодавчих зборів цієї держави з наступним підтвердженням такого рішення на місцевому референдумі. З дотриманням цих же умов держава-член Співтовариства могла стати незалежною і вийти з об'єднання. Однак у 1958 р. тільки в Гвінеї вдалося на референдумі домогтися відхилення конституції 1958 р. і завоювання незалежності мирним шляхом.

Протягом двох десятиліть після другої світової війни розпад колоніальних імперій в основному завершився. Наприкінці 40-х рр. завоювали незалежність найбільші колонії Південної і Південно-Східної Азії, у 50-х рр.—більшість країн Середнього Сходу. Наприкінці 50-х-початку-60-х рр. відбувся розпад колоніальної системи в Африці. Останні великі колонії в Африці, що належали Португалії, звільнилися в 70-х рр. XX в., а в 1990 р. був реалізований план ООН по наданню незалежності Намібії.

Ряд найбільш відсталих країн, що звільнилися, де капіталістичні відносини були відсутні, заявили в різний час про некапіталістичний розвиток, "соціалістичної орієнтації". У 70-х рр. їх нараховувалося більш 10.

Правлячі угруповання в цих країнах (звичайно іменовані "революційними демократами") проголосили своєю метою і конституційно закріпили орієнтацію на соціалізм. У деякі конституції були навіть включені положення про створення "народно-демократичного суспільства" і встановленні "соціалістичної демократії". У різний час і в різних масштабах тут проводилися націоналізація приватних підприємств, аграрні реформи і кооперування селянства, соціальні реформи.

Конкретно-історичні форми держав, що звільнилися, надзвичайно різноманітні, хоча маються й усе більш чітко виявляються деякі загальні тенденції. Там, де до влади прийшла національна буржуазія, для форми держави, політичного режиму були характерні деякі ліберальні риси, елементи парламентаризму. В інших країнах (а їхня переважна більшість) незалежно від "орієнтації" склалися, як правило, авторитарні політичні системи з характерною концентрацією влади в руках глави держави, особливою роллю армії, злиттям партійного і державного апарата, надцентралізацією державної структури, відсутністю єдиної системи представницьких органів влади.

2. Розпад колоніальної системи

2.1 Південна і Південно-Східна Азія

В англійських колоніях Азії за винятком Малайї, незалежність була завойована в цілому відносно мирним шляхом. Наприкінці 40-х рр. XX ст. вона була дарована Індії, Бірмі і Цейлону. При цьому Індія була розділена на дві частини, що одержали статус домініонів - Індійський Союз і Пакистан. Поділ Індії по общинно-релігійній ознаці відбивав традиційний принцип британської колоніальної політики і не тільки не вирішив колишніх проблем країни, але і породив нові, що стали причиною гострих зіткнень на релігійному й етнічному ґрунті. У свою чергу в складі Пакистану штучно об'єдналися два національно різнорідних і географічно вилучених один від одного райони.

Прихід до влади національної буржуазії в Індії і Шрі Ланці сприяв виробленню політичної лінії на розвиток незалежної національної економіки, становленню демократичних форм національної державності.

Конституція незалежної держави Індії 1950 р. проголосила створення суверенної і демократичної республіки, у якій заборонялася рабство і які б то не було форми примусової праці. У конституції говорилося про рівність усіх громадян перед законом незалежно від релігійної, расової і кастової приналежності, статі та місця народження. Ці положення були потім підтверджені рядом законодавчих актів, у тому числі виданим у 1955 р. законом про караність кастової дискримінації. Конституція проголосила недоторканність приватної власності.

За формою правління Індія являє собою парламентарну республіку. Вищим законодавчим органом по конституції є парламент, що складається з глави держави і двох палат-народної палат і Ради штатів. Народна палата і законодавчі збори в штатах обираються шляхом загальних прямих виборів. Рада штатів формується шляхом непрямих виборів - колегією вибірників, що складається з членів законодавчих зборів штатів. Кожні два роки склад верхньої палати повинен обновлятися на одну третину.

У 1971 р. на території Західного Пакистану була утворена незалежна держава Бангладеш. Главою держави по конституції є президент, що обирається колегією вибірників. Відповідно до букви закону, він наділяється широкими повноваженнями. Як "складова частина" парламенту, він володіє разом з палатами законодавчою владою. Йому належить право призначати прем'єр-міністра й інших вищих посадових осіб держави, а також губернаторів штатів. Президент має право вето у відношенні законів, прийнятих парламентом, право дострокового розпуску Народної палати. Він може припиняти дію багатьох статей конституції. У період між сесіями парламенту президент може видавати укази, що мають силу закону. Парламент може покласти на президента й інші тимчасові повноваження.

Президент, однак, спочатку по неписаних нормах, а тепер відповідно до виправлень до конституції діє "за порадою" уряду Індії на чолі з прем'єр-міністром. Уряд - рада міністрів - відповідальний не перед президентом, а перед нижньою палатою парламенту. Парламент може змусити уряд піти у відставку шляхом винесення вотуму недовіри. Компетенція ради міністрів у конституції чітко не визначена. Як і в інших парламентських республіках, уряд сам здійснює повноваження, що формально належать президенту.

Індійський Союз, відповідно до конституції, є федерацією. Разом з тим до компетенції центральних органів віднесене рішення всіх основних питань федерації, що дає можливість установити ефективний контроль за діяльністю уряду штатів. У визначених умовах центральний уряд може змістити обрані державні органи штатів і ввести так називане президентське правління (через призначеного губернатора). Ця конституційна прерогатива президента використовувалася більш 70 разів.

Одним із проявів колоніальної спадщини стало закріплення в конституції 1950 р. колишнього територіального розподілу. Він передбачав існування різних груп штатів, у тому числі таких, де главою виконавчої влади був один з місцевих князів. У 1956 р. був прийнятий Акт про реорганізацію штатів, за яким з врахуванням національних і мовних особливостей населення було створено 14 штатів і ряд союзних територій. Згодом число штатів зросло за рахунок перетворення в штати деяких союзних територій і поділу окремих штатів. У деяких штатах, незважаючи на прийняті міри, склалася напружена обстановка, діють сепаратистські сили, сильні релігійно-общинні протиріччя.

Конституція 1950 р. визначила й основні принципи миролюбної зовнішньої політики країни, з яких Індія неухильно виходить, будучи одним з лідерів Руху неприєднання.

Державно-правові інститути Шрі Ланки також розвивалися в умовах буржуазно-демократичного ладу. З кінця 40-х і до кінця 70-х рр. еволюція цих інститутів відбувалася в рамках буржуазного парламентаризму, на основі "вестмінстерської моделі". У 1978 р. була прийнята конституція, найважливішими рисами якої з'явилися відмовлення від основних рис традиційного буржуазного парламентаризму і наділення президента дуже широкими повноваженнями. У 1988 р. у Шрі Ланці після тривалої боротьби був створений автономний район для тамільського населення.

Авторитарні тенденції розвитку державного механізму чітко проявилися в тих країнах Південно-Східної Азії, де до влади прийшов блок буржуазії і феодалів. Після завоювання незалежності в 40-х рр. ХХ в. у більшості країн регіону були сприйняті привнесені метрополіями західні державно-правові і політичні форми. Однак штучно створені політичні структури не відповідали в той час місцевим соціально-економічним умовам, і в ряді країн надалі вони були змінені.

Діюча в даний час конституція Індонезії 1945 р. проголосила суверенітет народу і п'ять принципів державної ідеології: віру в єдиного бога, єдність нації, демократію, гуманізм, справедливість. Своєрідним вищим органом державної влади став Народний консультативний конгрес. Він складається з парламенту (Рада народних представників), а також призначуваних президентом представників від провінцій і груп населення. Народний консультативний конгрес збирається один раз у п'ять років для розробки й удосконалювання конституції, обрання президента і віце-президента. Президент автоматично стає прем'єр-міністром і главою виконавчої влади, має дуже широкі повноваження. Посилення особистої влади президента відбулося наприкінці 50-х початку 60-х рр., коли президент Сукарно проголосив перехід до "демократії". Після масових репресій проти лівих сил у 1965 р. і встановлення "нового порядку" під керівництвом генерала Сухарто в Індонезії була продовжена перебудова політичної системи. Існуючий військовий режим спирається на перевагу однієї партії - Голкар (офіційно дозволені три), що має переважну більшість місць у парламенті. Вирішальна роль у державному керівництві суспільством належить військовим, котрі складають особистий апарат президента і велику частину призначуваних членів консультативного конгресу і парламенту.

На Філіппінах у 1946—1972 р. діяла американська модель президентської республіки з двопартійною системою. Разом з тим вже в 50-х рр. ця система продемонструвала відступи від буржуазної демократії, оскільки були заборонені ліві партії і профспілки. З початку 70-х рр. був проголошений курс на створення "нового суспільства", що характеризувався подальшою концентрацією влади в руках президента, опорою на армію, установленням монополії однієї партії. У якості "прикриття" режиму особистої влади на основі конституції 1973 р. у країні продовжували формально діяти багатопартійна система і законодавчий орган, що тривалий час не скликувався. Після скинення президента Мартоса була прийнята нова конституція Філіппін 1987р. Вона зберегла форму президентської республіки і передбачила створення двох автономних районів.

Прикладом встановлення в 70-х рр. конституційного авторитаризму служить ряд інших військово-бюрократичних режимів в азіатському регіоні (Таїланд, Пакистан). Військова верхівка, незважаючи на різні маневри і прикриття у виді організації виборів, передачі влади цивільним особамс, відіграє тут вирішальну роль у суспільному житті і здійсненні політичної влади. У Мьянмі (Бірма), що ще в 1962 р. проголосила програму соціалістичної орієнтації, у 1988 р. був остаточно встановлений військовий режим.

У результаті національно-демократичної, антифеодальної революції в 1978 р. була проголошена Демократична Республіка Афганістан. Протягом багатьох літ в Афганістану йде громадянська війна зі збройною опозицією, підтримувана рядом закордонних держав.

2.2 Близький і середній Схід

Традиційною формою правління в країнах Арабського Сходу була монархія. В умовах панування феодальних сил монархії найчастіше мали абсолютно теократичний характер. Абсолютні монархії збереглися і після завоювання незалежності в королівстві Саудівська Аравія, у князівствах Аравійського півострова (Оман, що входять в ОАЕ). В інших арабських країнах після звільнення утворилися конституційні монархії (Єгипет до 1953 р., Туніс до 1957 р. Ємен до 1962 р., Лівія до 1971 р., Йорданія, Марокко, Кувейт, Бахрейн). У цих країнах були прийняті конституції і засновані конституційні органи влади і керування. Однак у міру загострення економічних і соціальних протиріч монархи найчастіше розширювали свою владу до абсолютної, встановлювали особисту диктатуру. Для цього звичайно використовувалося право глави держави на введення в країні надзвичайного стану, що нерідко супроводжувалося призупиненням конституції, розпуском парламенту і забороною діяльності політичних партій.

У 50-60-х рр. продовжувало неухильно зростати число арабських країн з республіканською формою правління. Установлення цієї форми в багатьох випадках було пов'язане з військовими переворотами і приходом до влади регіональних загонів загальарабської партії Арабського соціалістичного відродження (БААС), що ставила антимонархічні, національно-визвольні цілі. Подальший вибір шляху розвитку визначався перемогою усередині БААС тих чи інших фракцій і угруповань.

Розвиток політичних систем арабських країн незалежно від форми правління як і раніше характеризується концентрацією вищої військової і цивільної влади в руках глави держави. Особливою своєрідністю відрізняється державний лад Лівії — "джамахірія" (держава мас), де основним законом держави проголошена священна книга мусульман - Коран. У деяких арабських країнах стали здійснюватися обережні заходи для демократизації політичного ладу (Йорданія, Алжир, Туніс). Разом з тим у тих арабських країнах, де здійснюється демократизація й офіційно дозволена опозиція, підсилюється вплив мусульманських фундаменталістів, що стають головними опонентом правлячих угруповань і прагнуть до теократичної форми політичного устрою (Єгипет, Алжир, Йорданія).

Конституція Єгипту 1923 р. формально оголосила його незалежною державою і конституційною монархією. Фактично ж у країні зберігався режим англійської військової окупації. У 1951 р. єгипетський парламент пішов на однобічне скасування англо-єгипетського договору 1936 р., що викликало введення в країну англійських військ і глибоку політичну кризу. У цій обстановці в 1952 р. патріотична військова організація "Вільні офіцери" на чолі з Гамалем Абдель Насером зробила державний переворот. Усю повноту влади зосередила у своїх руках Рада керівництва революцією. З 1952 по початок 60-х рр. у Єгипті здійснювався перший етап національно-визвольної революції, що супроводжувався прийняттям закону про аграрну реформу (1952 р.), скасуванням старої конституції (1952 р.), ліквідацією монархії і прийняттям республіканської конституції (1956 р.). Президентом Єгипту був обраний Г. А. Насер, що проголосив курс на поглиблення соціально-економічних перетворень. Після націоналізації компанії Суецького каналу й агресії, що пішла за цим, Англії, Франції й Ізраїлю (1956 р.) був виданий закон про "єгиптизацію" іноземних банків і фірм, причому негайній націоналізації підлягала власність Великобританії і Франції.

Із середини 1961 р. почався другий етап революції, що означав подальший наступ на позиції великих і середніх промислових і земельних власників. У цей період здійснювалися заходи для націоналізації банків і підприємств, проведення другої аграрної реформи, уведення державного планування. Прийнята в липні 1962 р. Хартія національних дій відкинула капіталістичний шлях розвитку, а тимчасова конституція 1934 р. проголосила Єгипет соціалістичною демократичною республікою"

До середини 60-х рр. державний сектор економіки Єгипту значно зріс, однак програма поглиблення економічних реформ не змогла вирішити цілого ряду важливих економічних проблем. У зв'язку з цим з метою стимуляції виробництва був знову посилений приватний сектор у місті й у селі.

У вересні 1970 р. Насер помер. Президент Садат, що змінив Насера узяв курс на "лібералізацію економіки", "відкритих дверей" для іноземного капіталу. Після смерті Г. А. Насера на референдумі була схвалена нова конституція Арабської Республіки Єгипет 1971 р., що у редакції 1980 р. діє і зараз. Конституція проголошувала Єгипет "державою із соціалістичним демократичним ладом, заснованою на союзі сил трудового народу". Вищим органом державної влади проголошувалися Народні збори, главою держави - президент. Однак фактично правляче угруповання в 70-х рр. відкинуло радикальну програму насеристів і змінило колишній курс у внутрішній і зовнішній політиці.

До числа великих арабських країн, що проголосили ідеї "ісламського соціалізму", відносився Алжир, незалежність якого була визнана Францією після тривалої національно-визвольної війни (1954—1962). Курс на соціалістичну перебудову суспільства, проголошений Фронтом національного звільнення Алжиру у 1962 р., був закріплений у конституційних документах (1963, 1976 р.). Конституція 1976 р. проголосила, що алжирське суспільство "є соціалістичним" і покликане вирішити три задачі: зміцнення національної незалежності, створення суспільства, вільного від експлуатації, і забезпечення всебічного розвитку особистості. Конституція закріпила пануюче положення суспільної власності, роль ФНЗ в побудові соціалізму в рамках "національних і ісламських цінностей", єдність політичного керівництва партії і держави.

"Некапіталістичний" шлях розвитку був проголошений урядом Народної Республіки Південного Ємену, утвореної в 1967 р. у результаті боротьби колоній і протекторатів півдня Аравії за незалежність. Після фракційної боротьби в Національному фронті цей шлях був остаточно закріплений у конституціях 1970 і 1978 р. Конституція Народної Демократичної Республіки

Ємен 1978 р. проголосила метою побудову єдиного демократичного Ємену, закріпила виключну власність держави на землю, повновладдя народних рад. Протягом багатьох років між Північним (Єменська Арабська Республіка) і Південним Єменом велися переговори про возз'єднання, що завершилися прийняттям конституції єдиної держави.

Однією з найважливіших політичних проблем на Арабському Сході після другої світової війни стало питання про створення самостійної Палестинської держави. До 1948 р. Палестина являла собою англійську підмандатну територію. Після рішення Генеральної Асамблеї ООН у 1947 р. про розділ Палестини і створенні на її території двох самостійних держав - арабської і єврейської - англійський мандат утратив силу. По закінченні мандата на підставі зазначеного рішення в єврейській частині країни була створена держава Ізраїль. Однак в іншій частині Палестини, фактично поділеній між Ізраїлем і Йорданією, рішення ООН не здійснилося. Арабо-ізраїльський конфлікт супроводжувався захопленням Ізраїлем у 60—80-х рр. ряду територій, що належать арабським державам.

У 1988 р. на сесії вищого органу палестинського народу - Національної ради Палестини - поряд з офіційним визнанням Ізраїлю було проголошене утворення Палестинської держави. Однак фактична реалізація принципу "два народи – дві держави" наштовхується на значні перешкоди.

2.3 Країни Африки

Однієї з перших країн, що вступили на шлях "соціалістичної орієнтації", була Танзанія. Об'єднана Республіка Танзанія виникла в 1964 р. у результаті добровільного об'єднання Республіки Танганьїки і Народної Республіки Занзібар і Пемба. У 1967 р. в Арушській декларації був проголошений некапіталістичний шлях розвитку. Конституція 1977 р. підтвердила як основну мету будівництво в Танзанії соціалістичного суспільства. Керівництво суспільством і державою здійснюється єдиної в країні Революційною партією, створеною в 1977 р. у результаті об'єднання правлячих партій Танганьїки і Занзібара. Її ідейно-теоретичною основою є теорія "уджамаа" - особливого африканського шляху розвитку соціалізму "общинного типу" при особливій ролі держави як представника колективної волі народу.

Главою держави й уряду є президент, наділений дуже широкими повноваженням. Його кандидатура висувається на загальне голосування Національним виконкомом Революційної партії за рішенням її конференції. Законодавча влада здійснюється парламентом, що складається з однопалатних зборів і президента. За формою державного устрою країна є федерацією, у яку входять Материкова Танзанія (Танганьїка) і Острівна Танзанія (Занзібар).

Конституція Народної Республіки Мозамбік 1975 р. оголосила основою політичної системи і керівної силою суспільства Фронт звільнення Мозамбіку, перетворений в Авангардну партію ФРЕЛІМО в 1977 р. Засновувалися Народні збори й інститут президента республіки, що одночасно були головою партії, уряду і Народних зборів. У 1990 р. у Мозамбікові були здійснені важливі реформи: заміна монополії однієї партії багатопартійністю, скасування посади прем'єр-міністра і перехід його функцій до глави держави, прийняття програми ринкової економіки.

В Ефіопії державне керівництво в 1974—1987 р. належало Тимчасовій військовій адміністративній раді, голова якої був одночасно главою уряду і головнокомандуючим збройних сил. У 1934 р. була утворена "авангардна" Робоча партія Ефіопії, а в 1987 р. на референдумі була прийнята нова конституція, що проголошувала країну Народно-Демократичною Республікою. У 1987 р. були обрані Національні збори, Державна рада і президент, наділені великими повноваженнями. За формою державного устрою Ефіопія є складною унітарною державою. Тут п'ять автономних утворень, з яких одне (Ерітрея) має законодавчі повноваження. Однак, фактично в Ефіопії військово-авторитарний режим, не зумів вирішити гострі етнонаціональні проблеми і був скинутий одним з повстанських угруповань, що виступають за створення коаліційного уряду і перехід до демократичного правління.

Висновки

За десять післявоєнних років від колоніальної і напівколоніальної залежності звільнилось більш 1,2 млрд. чоловік. На карті світу з’явилось 15 суверенних держав, в яких проживало більше 4/5 населення колишніх колоніальних володінь. Домоглись звільнення великі англійські колонії Індія (1947) та Цейлон (1948), території підмандатні Франції - Сірія та Ліван, від Японської колоніальної залежності звільнився В’єтнам, що завоював незалежність від Франції в ході восьмирічної війни (1945-1954), перемогли революції соціалістичного характеру в Північній Кореї та Китаї.

З середини 50-х рр. Почався крах колоніальної системи в її класичних формах прямого підпорядкування та диктату. В 1960 році генеральна асамблея ООН по ініціативі СРСР прийняла декларацію про надання незалежності колишнім колоніальними країнам.

До кінця Другої світової війни на 55 територіях Африканського континенту і ряду островів, що примикали до нього проживало близько 200 млн. чоловік. Формально самостійними вважались Єгипет, Ефіопія, Ліберія та Домініон Великобританії – Південно-Африканській союз, що мали свої уряди та адміністрації. Велика частина територій Африки була поділена між Англією, Францією, Бельгією, Португалією, Іспанією, Італією. 1960 рік ввійшов в історію як "рік Африки". Тоді була проголошена незалежність 17 країн центральної та західної частини континенту. В цілому процес звільнення Африки завершився в 1975 році. До цього часу у всьому світі в колоніях, що збереглися проживало 3,7 % населення планети на території, що складала менш одного відсотка площі земної кулі.

Розпад колоніальної системи, виникнення нових національних республік – Індії, Єгипту й інших, становлення і зміцнення демократичних режимів на всій цій величезній території незалежно від зв'язаних з цим труднощів став результатом багаторічної боротьби народів цих країн.

Всього після Другої світової війни звільнилось від колоніального гніту більш 2 млрд. чоловік. Крах колоніальної системи -, безумовно, прогресивне явище в сучасній історії людства, так як для величезної маси населення планети відкрились можливості самостійного вибору шляху, національного самовираження, доступу до досягнень цивілізації.

Література

Васильев Л.С. История Востока: В 2 т. Т. 2: Учеб. по спец. "История". — М.: Высш. шк., 1998.

Война и послевоенное развитие мирового сообщества. 1939-1991: Учебное пособие. – М.: МАИ, 1992.

Всемирная история: Учебник для вузов. Под ред. Г.Б.Поляка, А.Н.Марковой. – М.: Культура и спорт, ЮНИТИ, 1999.

Всесвітня історія: Навч. посіб. Б.М.Гончар, М.Ю.Козицький, В.М.Мордвінцев, А.Г.Слюсаренко. 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Т-во "Знання", КОО, 2002.

История государства и права стран Азии и Африки // Под ред. Кузнецова Ю.Д. - М, 1972

Киплинг Р. Восток есть Восток. М., 1991.

Хрестоматия по всеобщей истории государства и права зарубежных стран // Под ред. Черниловского. – М., 1973

Широков Г.В. Развивающиеся страны в мировом капиталистическом хозяйстве.