Державний устрій Афінської рабовласницької республіки

ВСТУП

Рабовласницьке суспільство досягло більш високого рівня розвитку у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. В історичній науці рабовласницьке суспільство прийнято називати античним (від лат. Antiqus — стародавній).

Цей ступінь розвитку рабовласницького суспільства є більш прискореним, ніж в державах Стародавнього Сходу, темпами розпаду первіснообщинного устрою, розвитком приватної власності і розширення експлуатації праці рабів і рабство.

В цих країнах у надзвичайно великих темпах розвивалась і застосовувалась рабська праця і рабство набуло форм класичного, всеохоплюючого явища, особливо у виробничий сфері. Рабство в античних державах стало основою всієї системи виробництва і виробничих відносин.

Державність у Стародавній Греції виникла спочатку у своєрідній формі держав-міст, на базі колективу вільних і повноправних громадян. Згодом, в силу різних обставин, як зовнішніх так і внутрішніх, відбувається процес централізації. Утворюються більш міцні держави.

Щоправда, в Греції єдиної держави так і не виникло, хоч утворювалися різні союзи — Афінський морський, Пелопоннеський, Еталійський, а потім майже вся Греція увійшла до складу Македонської дуже нетривалої, короткочасної імперії.

Щодо держави і права, то державно-правовий досвід Грецьких держав, а особисто Афінської республіки в широких масштабах був використаний багатьма наступними поколіннями, суспільствами і державно-політичними системами. Чимало державних інститутів, правових норм, явищ, елементів, понять з тих часів діє і донині, в тому числі і в Україні. Також не безпідставним є висловлювання про те, що без основи, закладеної Стародавньою Грецією, не було б сучасної цивілізації.

1 Органи державної влади Афін

Найважливішими органами державної влади Афін у період існування демократії були: Народні збори — агора. Рада — буле та виборні посадові особи — стратегі, архонти та інші. [11] 1)3 У законодавстві і контролі за управлінням державою деяку участь брали судові органи: ареопаг (до реформи 462 р. до н.е.) і геліея.

1.1 Народні збори

Це юридично і фактично найважливіший орган Афінської держави, який вирішував найважливіші справи країни. В засіданнях мали право і обов'язок брати участь тільки повноправні громадяни Афін чоловічої статі, які досягли 18 років, але фактично — з 20 років, бо молодь з 18 до 20 років навчалася військовій справі у спеціальних таборах і служила в охороні кордонів. Не мали права участі у зборах позбавлені політичних прав громадяни, жінка, метеки, чужинці і раби. Отож, незабаром був встановлений кворум — 6 тис. Чоловік. З меншою кількістю громадян збори не проводились. Місцем зібрань був пагорб Пнікс біля Акрополя, потім афінський театр або агора (площа в Афінах). Спочатку народні збори скликались один раз у місяць (місяців у греків було 10). Потім (у IV ст. до н. е.) — чотири рази на місяць, тобто 40 разів на рік. У разі потреби відбувалися позачергові, надзвичайні збори.

Збори скликали спеціальні геральди. При вході урядовці перевіряли по списках правомочність учасників. По кожному громадянину видавали значок ("символ"), на підставі якого потім виплачували за присутність на зборах гроші. За головні збори — по 9 оболів, за всі інші — по 6 оболів (з IV ст. до н. е.). За порядком стежили ЗО наглядачів, що мали загін поліцейських — токсотів.

Перші збори кожного місяця (пританій) вважалися головними. На них приймали найважливіші закони і загальнодержавні рішення, проводили перевірки діяльності вищих службових осіб (епіхойротонія). Кожне з питань, яке виносили на народні збори, попередньо обговорювали у Раді 500.

Другі збори були призначені для розгляду поданих громадянами всіляких заяв і прохань. Кожен громадянин міг звернутися до народних зборів з приводу як державних справ, так і своїх особистих проблем, які не могли бути вирішені органами виконавчої влади.

Треті і четверті збори призначалися для розгляду всіх інших державних питань, причому три питання порядку денного могли стосуватися культу, три — прийому послів і три — інших справ.

Перед початком зборів приносили жертви, читали молитви. Обговорення питань починали з викладення їх суті і оголошення проекту рішення Ради 500 — пробулевми. В обговоренні питань міг виступити кожен громадянин. Виступаючий вставав на відведене місце і одягав на голову миртовий вінок — в знак того, що він виконує державну функцію і в цей момент є недоторканою особою. Оскільки в Афінах було високо розвинене і цінувалось ораторське мистецтво (існували спеціальні ораторські школи), то виступали, як правило, професійні політики, оратори ("демагоги").

Голосування в народних зборах проводилось в давні часи криком, згодом — піднесенням рук (хейротонія). Таємне голосування іноді також мало місце (білими і чорними камінцями) — у справах, що стосувалися окремих громадян. Остракізм проводили шляхом таємного голосування глиняними черепками, де писали ім'я людини, яку вважали за потрібне вигнати з Афін.

Компетенцію народних зборів не було чітко визначено. Вони могли розглядати будь-яки питання внутрішнього і зовнішнього життя. Народні збори обирали вищих посадових осібдержави.

Кожен учасник народних зборів мав право запропонувати проект нового закону, проте, якщо члени народних зборів не приймали його, то автор ніс кримінальну відповідальність (аж до смертної кари)1.

Народні збори розглядали також питання про війну чи мир, фінансові питання (накладання податків, встановлення зборів, мит), питання заборони чи дозволу ввозити чи вивозити певні товари, культові справи, обирання державних урядовців, а у військовий час — військового командування. У будь який час вони могли зажадати від урядовців звітувати про свою діяльність, притягати їх до відповідальності і віддавати до суду. Народні збори виступали і як найвища судова інстанція.

Народні збори розглядали скарги громадян з приводу хабарництва, зловживань державних урядовців владою, на зловмисних донощиків ("добросовісні" донощики одержували половину майна засуджених ворогів держави). В Афінах навіть були спеціальні люди, які порушували звинувачення проти недобросовісних урядовців і політичних діячів — сикофанти.

У народних зборах, як уже згадувалось, проводився і остракізм. Для законності рішення на зборах мав бути встановлений кворум не менше 6 тис. громадян." Засуджений остракізмом повинен був протягом 10 днів залишити Афіни. [4] 1)4 Засуджений не позбавлявся ні громадянських, ні інших прав, майно теж не конфіскувалось.

1.2 Рада п'ятисот

Створена Рада, як зазначалось, Клісфеном. Членів Ради обирали за жеребом у кожній філі — по 50 чоловік не молодших ЗО років. Особи, обрані у Раду — булевти, проходили спеціальну перевірку Радою попереднього скликання — виясняли громадянську позицію булевтів, політичні погляди, моральність, відсутність компрометуючих фактів, боргів та ін. У разі виявлення якихось негативних відомостей булевта переобирали, Раду обирали на один рік і переобирати булевтів можна було тільки один раз. Булевти складали клятву.

Члени буле одержували жалування у розмірі 6 обалів (обал — 6 коп. золотом) щоденно. [11] 2)5 Під час засідань вони накладали на голови миртові вінки (на знак виконання державних функцій), у театрі, на видовищах їм виділяли кращі почесні місця.

Після закінчення строку повноважень кожен булевт складав звіт про свою роботу. За здійснені злочини булевти притягались до кримінальної відповідальності. Рада 500 виключала булевта із свого складу, його могли віддати до суду і кинути до в'язниці.

Рада засідала щоденно, крім святкових і траурних днів. На засіданнях могли виступати з власної ініціативи, або викликані для цього службові особи держави. У разі потреби її збирали у повному складі у спеціальному приміщенні — булевтерії, або у храмі Деметри, або в інших місцях.

Компетенція Ради 500 була досить широкою. Це був своєрідний уряд країни. Вона охоплювала законодавчу, виконавчу і судову сферу. Вона попередньо слухала і готувала усі питання які виносили на обговорення народних зборів, пропонуючи свій проект рішення. Без рішення Ради збори не могли прийняти жодного закону чи іншої відповідальної постанови.

Рада 500 відала також впровадженням прийнятих законів у життя. Вона повинна була точно дотримуватись рішень народних зборів. Проте, нерідко збори залишали Раді широке поле діяльності і навіть надавали їй майже необмежені повноваження щодо реалізації законів.

Раді належали повноваження у сфері фінансового управління. Вона визначала джерела державних прибутків, статті витрат, відала всіма надходженнями в державну скарбницю, стягувала державні борги, здійснювала продаж конфіскованого майна, розподіляла допомогу малозабезпеченим громадянам. Відала випуском грошей.

У галузі цивільної адміністрації Рада здійснювала все поточне управління країною, контролювала діяльність усіх органів адміністрації і службових осіб, могла порушити справу про притягнення їх до відповідальності.

Рада відала дипломатичними зносинами з іншими державами: приймала чужі і виряджала свої посольства, вела переговори, укладала міжнародні угоди, заслуховувала звіти афінських постів про виконання ними доручених справ та ін.

Раді належала також судова влада. Спочатку вона була широкою, але з IV ст. до н. е. скоротилась, бо чимало судових повноважень Ради перейшло до народних зборів і геліеї. Все ж до Ради надходили заяви про державні злочини, службові порушення та ін. Однак право щодо покарання винних у неї були

15 обмежені: вона могла накладати штраф — до 500 драхм, але й такий вирок можна було оскаржити в геліею.

Рада піклувалась про храми, громадські будівлі, влаштовувала свята та ін.

1.3 Геліея

Утворена згідно з реформами Солона. Складалася з 6 тис. членів (геліастів), яких за жеребом щорічно обирали архонти з середовища повноправних громадян чоловічої статі кожної філи (по 600 чол.), що досягли 30-ти річного віку. Після жеребкування обрані геліасти складали клятву, потім, також шляхом жеребкування, у делегації кожної філи визначали по 500 основних суддів і 100 запасних. В такий спосіб утворювалось 10 колегій — дикастерій. Кожна колегія виконувала свої функції протягом місяця. В разі потреби (для розгляду важливих справ) скликали дві-три колегії разом. У повному складі геліея засідала рідко.

Геліея — найвищий судовий орган держави — діяла як перша і друга інстанції. Як перша судова інстанція, вона розглядала найважливіші публічні та приватні справи. До публічних належали антидержавні — зрада, перехід на бік ворога, видання державної таємниці, завдання шкоди суспільству, державі та ін.; службові злочини і проступки. Приватні справи розглядали за приватними скаргами. Згодом, приватні справи з компетенції геліеї вилучили і передали іншим судам. Антидержавні справи могли розглядати й народні збори та Рада 500. Геліея брала активну участь у процесі законодавства: їй належало, як ми бачили, право вирішувати долю законопроекту, прийнятого вже народними зборами.

1.4 Архонти і ареопаг

Довгий час архонти були найвищими службовими особами Афін. У їхніх руках знаходилось управління державними справами, судочинство. З часу реформ Клісфена їх значення почало втрачатись, оскільки зростала роль колегії стратегів. З початку архонтів укількості 9 чоловік обирав за жеребом з середовища знаті ареопаг. З часу реформ Солона громадяни кожного племені, яких було чотири, обирали по 10 кандидатів — усього 40 осіб. [4] 1)6 З них на народних зборах шляхом жеребкування обирали 9 архонтів.

Архонти обирали голову колегії стратегів — архонта-епопіма. Його іменем називали рік, протягом якого діяла колегія. Також до його компетенції входив попередній розгляд сімейних справ, які потім у разі необхідності скерували до суду. Архонт-епопім здійснював загальну опіку над сиротами, вдовами, організовував деякі свята, споряджав посольства у священні місця (у Дельфі, о. Делос та ін.)

Другій архонт, базилевс, наглядав за здійсненням релігійних культів і, водночас, був ніби верховним жерцем. Він же приймав і скарги та головував у суді по справах, що торкалися релігійного культу і пролиття крові, оскільки це вимагало сакрального очищення і покарання, яке б відвернуло гнів богів. Базилевс був також головою ареопагу.

Третій архонт — полемарх. Спочатку це був військовий вождь. Потім, від військових справ його відсторонили і він робив жертвоприношення на честь богів війни Артеміди і Еніалія. Полемарх відав цивільними справами метеків та іноземців (сімейними і спадковими).

Кожен з трьох архонтів міг підібрати собі двох помічників (паредрів).

Інші шість архонтів складали судову колегію фемофетів. Фемофети скликали судові засідання геліеї чи її колегії, голосували за них. Вони мали обов'язок щороку здійснювати перегляд усього діючого законодавства, вносити поправки, доповнення, пропозиції.

Отже, компетенція колегії архонтів зводилась до справ релігійних, культових та судових, які полягали не у безпосередньому розгляді справ, а у прийнятті скарг, позовів, у підготовці справ до розгляду у відповідних судових інстанціях та головували у цих судах.

Ареопаг в ранню епоху був в Афінах одним з найважливіших органів державної влади. Ареопаг до середини V ст. до н. е. був одним з найважливіших органів державної влади, що контролював діяльність посадових осіб та народних зборів. [11] 1)7 Після реформи Ефіальта (462 р. до н. е.) ареопаг втратив своє політичне значення і став органом майже виключно судовим, частково — релігійним. До його складу входили діючи архонти і усі колегії, які успішно пройшли докімасію. Члені колегії були озброєні пожиттєво, вони щорічно звітували про свою діяльність, їх можна було притягнути до відповідальності. Винних засуджували, і вони втрачали свою посаду. Засіданні ареопагу відбувалося на Ареєвому узгір'ї і були переважно закритими. Головував на засіданнях архонт-базилевс. Ареопаг доглядав священні місця, святині, стежив за громадянською мораллю, додержанням звичаїв.

Ареопаг розглядав справи про навмисне вбивство, поранення чи спричинення каліцтва при замаху на життя людини, про підпал і отруєння. Убивство громадянина ще вважали антирелігійним вчинком, що викликає гнів богів.

Ареопаг за дорученням народних зборів міг розслідувати справи про антидержавні злочини. Після битви при Хіронеї ареопагу було доручено судити усіх громадян, які не захищали батьківщину покинули її напризволяще, а також в час римського панування.

1.5 Колегія 10 стратегів та ін.

Замість військового вождя — полемарха, згідно з реформами Клісфена, для військового керівництва був утворений колегіальний орган — колегія десяти стратегів. Згодом (у V ст. до н. е.) вони не просто стали військовими вождями, а найвищими державними урядовцями країни.

Спочатку їх обирали по філах: по одному від філи, він командував ополченням своєї філи. З середини V ст. до н. е. народні збори почали обирати стратегів незалежно від приналежності до філ. Стратегів могли переобирати без обмежень у строках.

Усі стратеги займали рівне становище і мали одинакові права. Уразі війни вони рушали на чолі війська і щоденно інший з них здійснював верховне командування. Народні збори могли визначити одного з них на увесь час походу як головнокомандуючого.

Удругій половині IV ст. до н. е. кожному стратегу визначили певну компетенцію, яку визначали шляхом голосування у народних зборах. У походах стратеги представляли державу, вирішували від імені держави конфлікти і спори, затверджували заповіти воїнів, голосували у судах, які розглядали справи про військові злочини та ін. Стратеги мали право одноособово визначати воїнам покарання — усунення з рядів війська або штраф.

Збройні сили. Основою збройних сил Афін було ополчення громадян. З цією метою усі громадяни чоловічої статі фізично здатні у віці з 18 до 60 років повинні були нести військову службу. Молодь з 18 до 20 років (сфеби) проходила військове навчання під керівництвом спеціально виділених фахівців (софропістів, педотрібів та ін.). Вони відповідали за фізичну справність, військову виучку і морально-патріотичне виховання юнаків. Ухилятися від військової служби було ганьбою, це загрожувало позбавлянням громадянських прав. І, навпаки, хоробрість, взаємовиручку, мудрість у бою всіляко стимулювали і відкривали дорогу до політичної кар'єри, високих посад у державі.

2 Афінський державний устрій

Афінський державний устрій V ст. до н. е. залишив великій слід в світовій історії, конкуруючи з іншими досягненнями цього універсально наділеного народу — мистецтвом, архітектурою, філософією, наукою. З початком буржуазної епохи принципи афінського політичного устрою стали знаряддям в боротьбі з силами реакції. Що приваблювало до них ідеологів буржуазного

Просвітлення в їхній боротьбі з абсолютизмом? [10] 1)8 В небагатьох словах на це питання можна відповісти так: народоправство і виборність, колегіальність і підзвітність влади і суд присяжних.

Перший принцип — народоправство — був найбільш виражений в процесі видання законів. Наявність системи отримань легко пояснюється устремлінням посприяти законодавству "знизу", ініціативі мас. Кожний раз, коли ініціатива пробиває собі дорогу, це проходить при виключних обставинах (війна, смута). В звичайний час законодавча ініціатива виходила, як правило, від Ради 500, від колегії стратегів чи іншої влади. Можливе і інше тлумачення такої складної процедури законодавства: не допустити реакційного (антинародного) перегляду афінської конституції.

В свій час Арістотель радить уважність у законодавстві: "Якщо польза зміни законівневелика, між іншим як привичка порушувати закони — справа шкідлива, то вже краще допустити деякі помилки", ніж змінювати старий закон. В так званий еліністичний період історії Греції, у II ст. дон. е. більшість міст зовсім заборонили перегляд своїх конституцій.

Наступним по значенню органом державної влади була геліея — суд присяжних. Геліея вирішувала питання про наділення громадян правами; вона спостерігала за законністю заміщення посад і мала право відводу; вона затверджувала міжнародні договори. Головним її ділом була участь в законодавстві, а також суд по політичним, релігійним і багатьом інших справах.

Раз в місяць в Афінах скликалось особливе народне зібрання, яке вважали головним. На ньому проводилась перевірка діяльності влади. Зібрання після відкритого обговорення вирішувало, чи була ця діяльність правильною.

Така форма контролю знизу була, напевно, достатньо ефективною.

За типом, Афіни були рабовласницькою державою, а за формою правління — демократичною республікою. Проте демократія в Афінах мала своєрідний характер. Справа в тім, що реальних свобод і прав окремо взятий громадянин Афін не мав. Афіняни боролись і вмирали за свободу. Але під свободою вони розуміли або незалежність свого міста-батьківщини, або його демократичне самоуправління. Це була свобода для держави, на яку не могли претендувати ні особа, ні меншість. Ця своєрідність свобод сприяла підриву міцності патріархальної сільської моральності, появі моралі нових торговельно-промислових груп населення. Нова мораль, носіями якої були софісти, розтлівала старі звичаї, побут, вірування. У моральній пустоті стало легше жити, насолоджуватись життям без перешкод з боку застарілих норм. Моральний занепад сприяв підриву підвалин демократії.

Діяльність вищих державних органів влади Афін сприяла їх економічному занепаду. Справа в тім, що розорені землероби, які були громадянами Афін, користувалися широкими соціальними гарантіями, вони одержували від держави компенсацію за свої втрати як натурою, так і грошима. За участь в засіданні судових органів, роботі Народних зборів Афіняни одержували платню. Коли та або інша особа попадала до суду, то їй краще було бути бідною, ніж заможною для того, щоб його жертвувати громадянам. Тому-то, заможні завжди оплачували розваги народу, споряджали кораблі і таке інше. Це називалось нести літургію.

Соціальні гарантії для бідних стали важким тягарем для держави, для заможних людей. Такі гарантії сприяли розквіту античної культури, але загубили античну економіку, а вимоги "хліба і видовищ" стали надійною зброєю у політиці тиранів. Ринок товарів з'явився, але ринок робочої сили так і не виник. Громадяни Афін, прирівнявши права громадянина до права кормління, не допускали в країну чужоземців та іногородніх, а тому ця держава, невелика за розміром і чисельністю населення, врешті-решт була завойована.

Своєрідність афінської демократії відбилася на правовій системі. Основним джерелом права в Афінах був закон, систематизовані зводи законів — закони Драконта (VII ст. до н. е.), закони Солона, звичай, а гелія керувалась і своїм переконанням, створюючи нову норму права.

Афінськи порядки викликали злість аристократів. Платон був невдоволений тим, що в Афінах править "демос, великий і сильний звір", при якому влада попадає до рук демагогів. На його думку правителі Афін не мали досвіду, знання в управлінні державою, а громадяни робили велику помилку, вибираючи посадових осіб по жеребу. "Правильною" державою Платон вважав тільки Спарту.

Демократизація державного устрою мала позитивне значення. Великі суспільні роботи, які проводились при Періклі забезпечували зайнятість більшого числа людей: моряків, промисловців, кораблевласників. Бідним селянам давали наділи за границями Аттіки. Перікл увів невелеку плату за участь у роботі народного зібрання, в суді присяжних, а також членам Ради п'ятисот. Допомогу давали і тим хто служив в армії і на флоті. Громадянам, які не мали нічого безплатно роздавали хліб, гроші на візит до театру.

Розвиток тісніших торговельних, дипломатичних, військових та інших зв'язків між грецькими державами зумовило виникнення проксеній — інституту "гостинності", що регулював відносини громадян до іноземців-греків за принципом взаємності. Проасанія здійснювалась між окремими особами чи категоріями громадян, а згодом, між цілими державами. Уряд доручав піклуватися про таких іноземців спеціальним уповноваженим — проксенам, або одні держави посилали своїх проксенів у інші, щоб ті були захисниками і посередниками для своїх громадян перед громадянами і властями інших держав. Через проксенію вели й дипломатичні переговори з іншою державою, спершу звертаючись до свого проксена, який там проживав. Але, поза цією системою "гостинності", іноземець не міг користуватися правами нарівні з місцевими громадянами, не мав жодних політичних прав, більшості цивільно-правових та ін. (не міг, наприклад, купувати нерухомості).

Потім виникає інститут "ісополітії" — коли дві чи більше держав бажають поєднатися узами дружби і взаємного сприяння. Ісополітія була двох видів: двостороння, тобто взаємна, або одностороння, тобто однобічна. Ісополітія була й персональна, коли її діставали приватні особи, політичні діячі.

В Афінах був досить розвинений інститут рабства. [11] 1)9 Раба можна було купити, продати, віддати у найм. Вбивство раба заборонялось, але й не каралось. Разом з тим, раби виконували поліцейські функції під час роботи народних зборів. Афіняни вважали ганебним для себе служити у поліції. Ф. Енгельс вказував: "Афіняни утворили, таким чином, одночасно зі своєю державою також і поліцію, справжню жандармерію із піших і кінних лучників... Але ця жандармерія формувалась із рабів. Ця поліцейська служба представлялась вільному афінянину такою принизливою, що він краще дасть себе заарештувати озброєному рабу, тільки б самому не займатися такою ганебною справою". [5] 2)10

Але маси вільних громадян створили в країні перший опір спробам родової знаті добитися їх закабалення. Це привело до ранньої ліквідації боргового рабства і створило відносну стійкість дрібного селянського господарства і незалежного промислового виробництва, що характерне для античного суспільства в найбільш цвітучу пору існування. Ці ж причини викликали стримління до максимального розширення рабства. У зв'язку з цим рабовласництво в античному суспільстві втратило риси патріархального рабства, які воно довго зберігало в країнах Стародавнього Сходу і, швидко розвиваючись стало основою системи, направленої на виготовлення товарів І виключення прибавленого продукту при нещадній експлуатації рабів. Але перетворення рабства в провідну систему виробництва потягло за собою гостра криза всієї системи,привело до розорення селян І промисловців, які не можуть витримати конкуренцію дешевої рабської праці і поставило перед провідними кругами суспільства проблему вільної бідноти, яка стікалася у великі міста. Але праця зробилася рабським діянням, безчестячим вільних людей, ухилявшихся від виробничої праці, в наслідок чого рабство ставало на заваді розвитку виробництва. Це нерозв'язане протиріччя привело античне суспільство до загибелі.

Держава в Стародавній Греції складається у формі держави-міста, як общини вільних і повноправних громадян. Загострення протиріч і необхідність давати відпір різним агресорам привели в Греції до формування більш чи менш великих союзів міст.

Політичний устрій Афін був самим передовим в країнах стародавнього світу. Властивостями її демогратії були: участь громадян в прийнятті законів, утворення правосуддя, виборність, зміна і підзвітність посадових осіб, відносна простота управління, колегіальність рішення питань, відсутність бюрократизма. Формула закона починалась словами: "Рада і народ вирішили".

Навряд чи випадково в цей період Афіни, по словам К. Маркса, переживали розквіт внутрішнього життя. Високій рівень культури і наукової думки мав всезагальне визнання. Але не треба допускати ідеалізацію інститутів афінської демократії. Вона трималась на рабстві, жорстокому гнобленні напів вільних громадян, іноземців, вільновітпущеників. Навіть в роки розквіту демократії в Афінах вільних було менше, ніж рабів.

Не мали політичних прав і вільні, але не афінськи громадяни (так звані метеки). Якщо особа незаконно присвоїла право афінського громадянина, його могли перетворити на раба. В народному зібранні більшість мали жителі столиці, так як селяни, будучи зайнятими в своїм господарстві, нерідко ухилялись від явки в місто. Жінки до участі в політичному житті не допускались. Фактично демократія існувала для закоренілих вільних афінських громадян.

Афінська держава по своїй класовій сутності була рабовласницькою, по формі правління — рабовласницькою демократичною республікою для вільних громадян.

ВИСНОВОК

Дослідження такої теми як державний устрій Афінської рабовласницької республіки є досить цікавим і, на мою думку, корисним явищем.

У своїй роботі я намагався як загальні закономірності так і специфічні особливості утворення Афінської держави, розвиток і функціонування, її сутність, окремі інститути державного ладу.

Як відомо, без пізнання минулого неможливо зрозуміти теперішнє, передбачити майбутнє. В кінцевому випадку ключ багатьох сучасних суспільних проблем лежить в минулому.

Україна зараз переживає процес державотворення. Хоча ми вже визначились щодо напрямку побудови держави, основ державного і суспільного ладу, які закріплені Конституцією України. Але слід зазначити, що окремі державні інститути перебувають на початковій стадії розвитку, потребують вдосконалення, є багато проблем, пов'язаних із соціально-економічним життям. Тому, я вважаю, що дослідження державного устрою окремих країн в конкретно-історичних умовах є актуальним.

Використовуючі набуті знання можемо визначити ті позитивні риси певної держави і застосувати, модернізувати їх в сучасних умовах з метою оптимальної побудови і утвердження окремих державних інститутів.

Крім того, слід зазначити, що державно-правовий досвід Афінської республіки широко використовувався багатьма державно-політичними системами.

Чимало державних інститутів, явищ, правових норм, понять часів Афінської держави діють і в наш час, включаючи Україну.

З огляду на все вищесказане я вважаю, що дослідження даної теми не втратило свого значення в наш час і є позитивним явищем, покликаним сприяти поглибленню державно-правових знань.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. История государства и права зарубежных стран. /Под общей ред. проф. Галанзы П.Н. — М.: Госюриздат, 1963.

2. История государства й права зарубежних стран. /Под ред. О.А.Жидкова. —Мл.1988.

3. Лісовий І.А. Античний світ у термінах, іменах і назвах: довідник з історії та культури Стародавньої Греції і Риму. — Л.: Вища школа, 1983.

4. Тищик Б.Й. Історія держави і права зарубіжних країн.– Л. ЛДУ, 1996.

5. Федорів Г. К. Історія держави і права зарубіжних країн. — К.: Вища школа, 1994.

6. Фролов Э.Д. Рождение греческого полиса. — Л.: ЛГУ, 1988.

7. Хрестоматия по истории государства й права зарубежних стран. /Под ред. З.М. Черниловского. — М.: Юрид. лит., 1984.

8. Хрестоматія по історії держави і права зарубіжних країн. /Под ред. О.О.Шевченко.— К.: Вентурі, 1994.

9. Черниловский З.М. Всеобщая история государства й права. — М.: Юристъ, 1983.

10. Черниловский З.М. Всеобщая история государства й права. — М.: Юристъ, 1995.

11. Шевченко 0.0. Історія держави і права зарубіжних країн. — К.: Вентурі, 1994.

[11] 1) 1) [11] Шевченко О.О.Історія держави і права зарубіжних країн. – К.: Вентурі, 1994.– С. 42.

[11] 2) 2) [11] Шевченко О.О.Історія держави і права зарубіжних країн. – К.: Вентурі, 1994.– С. 42

[11] 1) 1)