Дискурс

ЗМІСТ

Вступ.........................................................................................................................4

1.Типологія діалогічних дискурсів……………………......................................6

2. Типи дискурсів і формування їхніх векторів..................................................11

3. Способи організації дискурсу і типологія мовних особистостей................17

Висновки ..............................................................................................................20

Список використаної літератури..........................................................................21

ВСТУП

Існує велика різноманітність комунікативних навичок та вмінь, які без сумніву є корисними і необхідними кожному бажаючому встановити вербальний зв’язок, продовжити й розвинути комунікацію. Вони відіграють важливу роль в реалізації процесу спілкування, забезпечують зв’язанність текстів найрізноманітніших жанрів, від доброзичливого глузування один над одним та невимушеної балаканини до офіціальних інтерв’ю й судових допитів. Саме дискурс відображає комунікативний феномен, що складається з деяких сукупностей висловлень, які породжують текст, і таких когнітивних компонентів, як знання, думки, цілі.

Питання про визначення дискурсу продовжує хвилювати багатьох вчених-лінгвістів. Існують протилежні думки щодо диференціації усього дискурсивного масиву мови, що обумовлює метонімізацію терміну “дискурс”.

Дискурс (лат. aiscursus - міркування, фр. awcours - промова, виступ) - сукупність висловлень, які стосуються визначеної проблематики, розглядаються у взаємних зв'язках з даною проблематикою, а також у взаємних зв'язках між собою. Одиницями дискурсу є конкретні висловлення, які функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змісті і структурі відображають часовий аспект, інтеракції між партнерами, які творять даний тип дискурсу, а також простір, у якому він відбувається, значення, які він створює, використовує, репродукує або перетворює [1, 26].

Французька школа дискурсу (Э.Бенвеністе і його послідовники) визначає в ньому два основних аспекти: висловлений і висловлюваний; перший стосується того акта висловлення чогось (мова, записування), що відбувається тут і зараз, а другий - того, про який говорять, чи визначеної фабули або історії (reeit), що презентується як безособова, відносно самостійна, зі своїми елементами цілісність. Категорія дискурсу набула більш широкого теоретичного значення в 60-х XX ст. у Франції, звідкіля поширилася в інші країни. Вона включила елементи структуралізму, етнолінгвістики і частково пов'язаних з нею таких напрямків, як дискурс-аналіз, психоаналіз, російський формалізм, теорія ідеології Л.Альтюсоера і прагматика.

У сфері мовознавства за заснування теорії дискурсу береться правильне твердження про недостатність аналізу мови як системи. Розширення проблематики дискурсу здійснив французький філософ М.Фуко. Він зв'язав лінгвістичні аспекти дискурсу з проблематикою створюваною різними дискурсами понятійної і логічної структури, яка ними починається, розгортається, чи видозмінюється або усувається. Теорія дискурсу визначає різні типи: дискурс політичний, правовий, філософський, художньо-літературний і ін. У межах окремих дискурсів іноді визначають так звані архетексти, або конститутивні дискурси, які окреслюють і визначають дискурси, похідні і вторинні.

Теорія дискурсу, як правило, керується переконанням, що, незважаючи на їхні різновиди, велику кількість типів, різниць дискурсу, у них діють правила, які визначають історичні способи взаєморозуміння людей між собою і їхні пізнавальні можливості.

Об'єкт роботи - дискурс.

Предмет роботи - проблема дискурсу, як об'єкта сучасної теорії комунікації.

Мета: дослідити і проаналізувати основні підходи і теорії в розумінні проблеми дискурсу в сучасній теорії комунікації.

Задачі:

- проаналізувати теоретичну базу, на яку спираються сучасні дослідження дискурсу;

- виділити типи комунікацій;

- позначити основні напрямки в розумінні дискурсу;

Практична цінність: результати роботи можуть бути використані при підготовці до семінарів і лабораторних занять з предмету теорії і практики комунікації, а також при подальшій розробці обраної тематики.

1. типологія діалогічних дискурсів

Однією з актуальних проблем у лінгвістичній прагматиці є побудова типології діалогічних дискурсів. Дана проблема має об'єктивні складності, зосереджені в самому об'єкті дослідження в багатоаспектності мовного спілкування. Здійснювалися спроби класифікації мовного спілкування в опорі на різні критерії. Так, Х.Гайснер як критерій бере комунікативну функцію спілкування, на засаді якої виокремлює п'ять класів діалогів :

1) фактичні діалоги служать для підтримки соціального контакту в суспільстві;

2) риторичні діалоги спрямовані на зміну соціально-економічного буття;

3) естетичні діалоги дозволяють інтерпретувати дійсність;

4) терапевтичні діалоги усувають функціональні перешкоди суб'єктів комунікації;

5) метакомунікативні діалоги дозволяють здійснити рефлексію комунікативної поведінки [2, 220].

Проте для Х.Гайснера це скоріше класифікація форм усної комунікації, ніж перебування факторів, що відтворюють особливості побудови діалогічних дискурсів.

Як таксономічні ознаки можуть виступати самі категорії дискурсу. Сюди відносять зміст тем діалогу і динаміку мовного обміну репліками. Так Г.Бубнова визначає 4 класи діалогів на цій підставі:

1) нейтральний діалог-бесіда про збереження дистантності і зі зменшенням дистантності між партнерами;

2)діалог-унісон із особистісною-побутовою тематикою;

3) діалог-дискусія із нейтрально-абстрактною тематикою;

4) подієвий діалог із особистісною-побутовою тематикою, яка емоційно гостро переживається партнерами [3, 190].

В основу розбивки на типи може бути покладений більш глибинний фактор. Тоді виділяється три класи діалогів, які, звичайно ж, не покривають усього різноманіття зразків людської комунікації. В.Франк розрізняє "Комплементарний тип діалогу" [4, 29], який характеризується дефіцитом інформації в одного з партнерів, і "компететивний діалог" [4, 29] із конкуренцією думок і прагнень партнерів, тоді як за допомогою "координативного діалогу" [5, 40] партнери вирівнюють суб'єктивні інтереси і прагнення. Цінність підходу В.Франка полягає в тому, що дослідник намагається простежити зв'язок між типом діалогу і його конкретним інтеракційним утіленням.

Деякі дослідники намагаються з'єднати в одному синтетичному факторі мовні й інтеракційні ознаки, як це робить А.Харитонов. У такому випадку мовна поведінка одержує бінарне членування, тобто визначається два глобальних типи діалогу: інформаційний тип діалогу, що характеризується розривом знань між партнерами, і інтерпретаційний тип діалогу, у якому порівняння інтерпретацій дійсності партнерами по спілкуванню.[5, 67]

Іноді як класифікаційний фактор береться ознака симетрії - асиметрії в широкому змісті даного слова . Такого роду спробу здійснював І.Швиталла. Правда, детальне вивчення одержав асиметричний тип діалогу [6, 228].

Аналіз існуючих підходів до типологізації мовного спілкування показує, що найбільш релевантним критерієм класифікації може виступати інтерціональний фактор. Але в діалогічному дискурсі об'єктивується результат взаємодії партнерів. У залежності від соціальної сфери міра твердості організації мовних зразків здійснюється по-різному. Так, у виробничо-інституційній сфері дискусії відповідає суперечка в сімейно-побутовій сфері. Причому дані поняття охоплюють скоріше динамічну сторону мовного обміну в діалогічному дискурсі, ніж його субстанціональну структуру. Інші критерії орієнтовані на поверхневі елементи в діалозі; тема, дистанція між партнерами, характер протікання обміну репліками й ін. Проте глибинні утворення - потреба вступу в діалог, можуть складати саме вихідний критерій розмежування різних класів мовної взаємодії. У діалозі такого роду потреба виступає в різновиді макроінтенцій, у яких синтезується соціальна активність суб'єктів. Макроінтенції виступають у діалозі чимось об'єктивованим і виводяться із соціальних мотивів. Адже в подієвому підході "аналіз структури діяльності суб'єкта повинен починатися з того моменту, коли з числа актуальних потреб визначається домінуюча" (Головахо). На засаді наявних уявлень про мотиви діяльності людини (Якобсон, Обухівський, Хекхаузен, Ковальов) можна виділити чотири класи соціальних мотивів [7, 111].

Потреба в діалозі підставлена експресивною макроінтенцією. Суть її полягає у визначенні предметності причин дискомфорту особистості і пошуку підтримки і співучасті у партнера по спілкуванню, а також підтримці контакту за допомогою розваги партнера. При цьому комуніканти спираються на емоційно-афективний різновид зв'язку, що передбачає близьку дистанцію між ним, або на раціонально-рефлексивний зв'язок в оказіональній сфері (випадково знайомі партнери). Такого роду діалоги утворять афілятивний тип діалогічного дискурсу, який характеризується особистісною-орієнтованою тематикою, експресивним типом мовних дій (жалю, радості, вираження солідарності, розчарування, роздратованості й ін.) і контактним типом мовних дій (згоди, сумніву, незгоди, відмови, звернення, вітання й ін.), а також довірчим типом інтерперсональної модальності.

Пізнавальна потреба реалізується в евристичній макроінтенції. Такого роду мовне спілкування можна визначати як інтерв'ю.

Даний зразок діалогічного дискурсу може бути самостійним: наприклад, наведення довідок, допит підсудного, інтерв'ю репортера, а також входити складовою частиною в комплексний діалогічний дискурс, "Головною ознакою інтерв'ю є існування розриву в інформації між партнерами. Даний тип дискурсу може містити в собі комплексні зразки дій (розповідь, пояснення, опис, аргументацію)" [9, 90].

Евристична макроінтенція може реалізуватися не через власний зразок дискурсу, а побічно, коли один партнер хоче довідатися більше про іншого партнера, не даючи зрозуміти це іншому партнерові. У такому випадку найчастіше удаються до інтерпретаційного діалогу.

За допомогою цього типу діалогу реалізується координативна макроінтенція, яка відтворює потребу суб'єкта в ідентифікації і виділенні його в соціумі, здійснюється обмін інтерпретаціями суб'єктів, який може протікати у формі дискусії при дотриманні принципу кооперації або у формі суперечки-сварки або порушенні даного принципу. При цьому зіставляються ціннісні орієнтації, знання у визначеній предметній сфері, емоційні переливання. Інтерпретаційний тип діалогу має місце як у комунікації, орієнтованої на стосунки, у результаті яких підтримуються, розширюються або, навпаки, звужуються стосунки між партнерами, так і в предметній комунікації, у результаті якої формується загальна понятійна база для здійснення спільної діяльності.

Потреба в нормуванні діяльності фіксується в регулятивній макроінтенції, яка лежить у засаді інструментального типу діалогічного дискурсу. У виробничо-інституційній сфері це отримання завдання або розпорядження, інструкції і т.д. Як правило, до ілокутивного складу даного типу діалогу входять спонукання з різною мірою імперативності. Як різновид інструментального типу діалогу можна розглядати діалоги, де спонукання має м'яку міру імперативності, реалізовану за допомогою стратегій переконання, відношення партнера до чогось. Жорстка ж імперативність спирається на стратегії докорів, обсмикувань, заборон, що обумовлює постійно конфліктний різновид інтерперсональної модальності діалогу [10, 44].

Отже, засаду варіантності виділених чотирьох типів діалогу (афілятивного, інтерпретаційного, інтерв'ю, інструментального) складають стратегії комунікантів, структура їхньої особистості, соціальні сфери. В одному діалогічному дискурсі можуть реалізуватися кілька макроінтенцій. У такому випадку ми маємо справу з комплексним діалогічним дискурсом. Людське спілкування має поліфункціональний характер. Це, імовірно, може пояснюватися тим, що, вступаючи в спілкування, партнери можуть не усвідомлювати (рефлектувати) усіх мотивів їхньої соціальної активності, це цілком відповідає концепції А.Леонтьева [11, 50].

Виділені чотири типи діалогу, як абстракції визначеного порядку, зустрічаються украй рідко. У реальній комунікації в діалогічному дискурсі взаємодіють кілька зразків діалогу. Наприклад, сполучення афілятивного зразка з інтерв'ю обумовлене тим, що один зразок створює умову для реалізації іншого зразка. Виділені типи діалогів можуть протікати у формі бесіди або суперечки, дискусії. У стратегічних цілях комунікант може маніпулювати зразками діалогу. Так, для маскування інтересу до визначеної інформації комунікант замість інтерв'ю може використовувати образний інтерпретаційний діалог для досягнення своєї мети. Такого роду використання залежить від рис мовної особистості і ситуації спілкування.

2. ТИПИ ДИСКУРСІВ І ФОРМУВАННЯ ЇХНІХ ВЕКТОРІВ

Мовна діяльність і дискурс у нашому розумінні розглядається як сутність і явище.

Простір дискурсу, будучи крапкою в безмежному континуумі мовної діяльності, сам собою гранично і внутрішньо подільний. Він складається з одиниць мовної діяльності різного комунікативного статусу, мовленнєво-розумових сил із різними векторами і спрямованістю на адресата/адресатів дискурсу. Адресатом дискурсу може, бути мовна особистість із будь-якою комунікативною роллю (слухач, читач, сторонній слухач, той, що підслуховує і т.д.), на якого автором дискурсу орієнтований мовний вплив.

Мовленнєво-розумовий простір дискурсу багатомірний. Різнобічна розробка понятійного апарата семіотики стосовно до лінгвістики дозволяє поширити, з урахуванням особливостей мовної діяльності, основні характеристики опису мовного знака на його функціонування в умовах реальної комунікації. До таких характеристик мовного знака відносяться насамперед аспекти опису ставлень, у які він вступає з об'єктами мовної/немовної дійсності; сигматичний, семантичний, прагматичний, синтаксичний [12, 85].

Перший з них виражає зв'язок між мовним знаком і відбиваним в ньому об'єктом навколишнього світу, другий - зв'язок зі своїм значенням, третій - створення і використання мовного знака людьми, четвертий - зв'язок мовного знака з іншими собі подібними. Стосовно до розроблювальної нами моделі мовної діяльності аспекти мовного знака можуть розглядатися в комунікативно-функціональному плані як координати мовновиробництва /комунікативного розгортання/ дискурсу. Сигматична координата - це координата комунікативного розгортання адресантом особистісних змістів з урахуванням співвіднесеності даних змістів із навколишньою дійсністю на засаді власного досвіду пізнавальної діяльності. Такі значення мають характер думки. Семантична координата описує область змістовної інтерпретації знака, що передає стосунки знака і його розумового еквівалента /значення/ і власну сукупність знань про світ через з’ясовану в соціумі систему понять, категорій і т.п. про неї. Прагматична координата зв'язує створення і використання в мовному потоці одиниць мовної діяльності з прогнозованою дією відповідного тексту на адресата і його відповідною мовною/немовною активністю. Нарешті, "синтаксична координата описує сукупний акумулюючий /що нагромаджується/ мовний вплив на адресата послідовності одиниць мовної діяльності в рамках одного дискурсу або мовного акта. " [13, 79].

Комунікативно-функціональний простір дискурсу інтегрує мовновпливові сили чотирьох вищезгаданих координат і описує сукупний мовний вплив на адресат, планований автором дискурсу.

"Стосовно до дискурсу конкретної мовної особистості, реалізовані мовні дії в даних вимірах приймають характер використаного потенціалу даних координат у різновиді застосовуваного адресантом відповідного арсеналу сигматичних, семантичних, прагматичних і синтаксичних способів мовної діяльності: сигматикона, семантикона, прагматикона та синтактикона мовної особистості" [14, 220].

Простір дискурсу чотиривимірний. У даному випадку його вплив будується по осях одночасно діючих сигматичних, семантичних і прагматичних координат, а також по осі дії протяжно в часі і в мовному просторі координаті синтаксичної. Кожна наступна одиниця мовної діяльності, особливо тематична, створює свій мікропростір.

"Мовленнєводієвий простір конкретного дискурсу мовної особистості розглядається як відповідно розгорнута за даними координатами інтеграція елементарних мовленнєвовпливових сил: що аргументує (семантика), що мотивує (сигматика), що прагматує (прагматика) і що акумулює (накопичувана)" [14, 204].

Крапки відліку дії, аргументуючої і мотивуючої сили визначаться векторами дискурсу, відповідно, по сигматичній семантичній координаті простору дискурсу. Вектором сили, що активує, назвемо той факт (об'єкт, явище), на семантичний опис якого орієнтований дискурс. Семантична інформація регулюється критерієм істинності/хибності значень, остільки із його допомогою комунікантами тотожно співвідноситься об'єктивний фонд знань про навколишній світ, що виражається в особистісних значеннях дискурсів, із дійсністю. Така інформація може не бути спільною для адресанта й адресата. Вектором мотивуючої сили назвемо той перелік фактів, які тісно зв'язані із особистістю адресата і є фондом загальних переконань комунікантів. Стоматична інформація призначається для сигналізації адресантом адресатові про існування в них такого фонду загальних думок і регулюється критерієм щирості/нещирості [15, 10].

Сила дискурсу, що аргументує, таким чином, є похідною від величини вектора семантичної інформації, що міститься в дискурсі, і спрямована, як і інші мовленнєво-розумові сили, на адресата дискурсу. Мотивуюча сила дискурсу, відповідно, є похідною від величини вектора семантичної інформації, що міститься в дискурсі.

Сила, що акумулює, виявляється в дискурсі, що містить питання або складається більш ніж з одного мовного акта. Вона описує ефект посилення/ослаблення сукупності сил тривимірної площини простору дискурсу "сигматика-семантика-прагматика" [16, 98] по четвертій координаті - "синтактика". Сила, що акумулює, може будувати свою дію на кількаразовому, відповідно до кількості одиниць мовної діяльності одного рангу, мовному впливі на картину світу адресата, впливі, протяжному в часі і мовному просторі або мовному впливі, що вимагає від адресата відповідних інформативних мовних дій [17, 90].

Прагматичній силі притаманна цільова мовновпливова спрямованість на адресата дискурсу. Вона відкрито виявляється в "прямих" (нетранспонованих) мовних актах і чітко орієнтує адресата на добуток/недобуток відповідних мовних/немовних дій.

Всі елементарні мовленнєво-розумові сили розширюють по відповідних координатах чотиривимірний простір дискурсу, тим самим збільшуючи його комунікативну силу. "Комунікативна сила - це просторово-часова інтеграція аргументуючої, мотивуючої, прагматичної і акумулюючої сил в утворенні мовновпливового простору дискурсу" [18, 118].

Запропонований опис координат, сил і векторів чотиривимірного простору дискурсу дозволяє перейти до опису типів дискурсів відповідно до домінування в них одного/декількох параметрів їхніх мовновпливових просторів .

Елементарними типами дискурсів назвемо дискурси, у яких явно домінує одна з мовновпливових сил.

Основною мовленнєво-розумовою силою дискурсу знання є сила аргументації. З даною метою у векторі дискурсу розташовуються щирі/неістинні (по координаті семантика) факти (об'єкти, явища) навколишнього світу. Дискурс знання орієнтує адресата на відповідні мовні/немовні дії достатком, семантичної і малою кількістю інформації, аж до її відсутності. Це — розмова мовою фактів, а не вказівок. Діалектика використання дискурсу знання полягає в тому, що знання розширює свободу вибору подальшої розумової/матеріальної активності адресата, і одночасно її обмежує, оскільки в дискурсивній формі воно є цілеспрямовано структурованим комплексом сигматичної інформації, що впливає на багато елементів концептуальної картини світу адресата: соціальний, етичний, психологічний і інші.

Заперечення мовновпливової сили дискурсу знання передбачає незгоду адресата з істинністю викладених у ньому фактів (явищ, подій) навколишнього світу. Піддати запереченню комунікативні наміри автора дискурсу в даному випадку неможливо в силу їхньої невиразності в мові. Істина - це шлях, у своїй засаді - пізнання інформації, і дискурс знання спрямований на те, щоб адресат його пройшов по координатах, прокладеним автором дискурсу.

Дискурси думки (бажання, повинності, можливості) щодо відбиваних у них особистісних значень автора більш безпосередньо, ніж дискурс знання, орієнтовані на сферу матеріальної (мовний/ немовний) діяльності адресата. Основною мовленнєвовпливовою силоміццю дискурсу бажання є сила мотивації. З даною метою у векторі дискурсу щиро/нещиро викладаються факти (події, явища) навколишнього світу, тісно пов'язані з особистістю адресата у відповідному задумі автора дискурсу семантичному способі мовної діяльності. Критерієм розмежування сигматичних і семантичних способів мовної діяльності є:

1) усвідомлене співвіднесення адресантом описуваних у тому або іншому конкретному дискурсі фактів (явищ, подій) навколишнього світу з особистістю адресата;

2) існування/відсутність у реальності зв'язку між такими фактами й особистістю адресата .

Наявність сигматичної, гіпотетично/реально пов'язаної з особистістю адресата, інформації і мала кількість (аж до її відсутності) регулятивної (прагматичної) інформації ставить перед адресатом задачу вибору своєї подальшої мовної/немовної поведінки виходячи з повторення/неповторення свого минулого життєвого досвіду. У даному полягають мовленнєво-розумові обмеження і свобода вибору, що задається дискурсом бажання. Це спілкування з опорою на мотиви, в остаточному підсумку - на формовані за допомогою дискурсу і прогнозовані його автором бажання адресата. Заперечення мовновпливової сили дискурсу бажання передбачає вираження адресатом сумніву в щирості адресанта, істинності приведених фактів (явищ, подій).

У цілому, дискурси знання і бажання за допомогою аргументуючої і мотивуючої сил і відповідних векторів задають весь спектр таких явищ мовної діяльності, які в прагмалінгвістиці називаються непрямими мовними актами [14, 206].

Найбільше прагматично орієнтований дискурс повинності. Його змістовна сторона бідна, відсутні або майже відсутні як аргументування, так і мотивування відкриті в мовленні, що виражаються автором у вимагаючих від адресата мовних/немовних дій. Відповідно, у відсутності семантичного і сигматичного компонента, простір дискурсу повинності вузько направлений на отримання адресантом визначеної ментальної/матеріальної активності адресата.

3. СПОСОБИ ОРГАНІЗАЦІЇ ДИСКУРСУ І ТИПОЛОГІЯ МОВНИХ ОСОБИСТОСТЕЙ

Звертання до поняття способу організації дискурсу продиктоване самою природою людського спілкування, що розуміється як діяльність. У загальному потоці діяльності, який утворить людське життя; визначають окремі діяльності, дії, тобто процеси, що підкоряються свідомим полям, і операціям, які безпосередньо залежать від умов досягнення конкретної мети (А.Леонтьєв). Названі базисні поняття, як відомо, знайшли відтворення й у діяльності спілкування в термінах, що варіюють, як мовна/комунікативна дія, мовний/комунікативний акт, мовна/комунікативна мета. У загальній теорії діяльності також розглядаються такі суттєві поняття, як засоби і способи виконання дій, способи досягнення цілей (А.Леонтьєв), обсяг концептуального змісту яких, стосовно до діяльності спілкування, співвідноситься з обсягом поняття способом організації дискурсу. Подібно тому, як у здійсненні будь-якого різновиду діяльності активний початок належить суб'єктові діяльності, в організації дискурсу така роль належить суб'єктові дискурсу. Варто зауважити, що термін (суб'єкт діяльності, суб'єкт дискурсу) відноситься до сфери абстрактно категоризуючого мислення і позначає людського індивіда взагалі. Тим часом, як відомо, у конкретних актах комунікації беруть участь не якісь знеособлені людські істоти, а конкретні особистості, тобто суб'єктом конкретного дискурсу є конкретна особистість. Спосіб організацій дискурсу ніяк не можна розглядати у відриві від особистості, тому що саме поняття спосіб пропонує екстеріоризацію внутрішніх здатностей особистості на результати її діяльності, у даному випадку на дискурс [20, 79].

Зв'язок між способами організації дискурсу і здатностями організувати дискурс, тобто дискурсними здатностями особистості, є взаємообумовлюючим . Якщо за вихідне взяти дискурсні здатності особистості, то з упевненістю можна прогнозувати породження особистістю визначеного дискурсу. У свою чергу спосіб організації конкретного дискурсу дозволяє передбачати визначені здатності особистості, що реалізуються в даному дискурсі. Особистість, що володіє сукупністю дискурсних здатностей на рівні всіх "фаз інтелектуального акта", а саме орієнтування і планування мовних і немовних дій, формулювання плану дії в мовній формі, контролю і корегуванні (у міру необхідності) мовних дій, можна назвати мовною особистістю. Те, яким чином і якою мірою особистість реалізує свій потенціал дискурсних здатностей, багато в чому залежить від умов комунікативної обставини і властивостей і стосунки особистості, і про конкретну мовну особистість можна говорити лише у випадку реалізації в конкретному дискурсі її конкретних дискурсних здатностей.

З розумінням дискурсу як ієрархічно конструйованої складної структури, що складається з трьох рівнів, а саме формально-семіотичного, когнітивно- інтерпретованого, і соціально-інтерактивного (Сусов), видається можливість покласти в засаду типології особистостей трирівневу репрезентацію дискурсу. Кожний з рівнів на етапі породження дискурсу характеризує мовну особистість у термінах "готовностей" реалізувати ті або інші дискурсні здатності (Караулов), а на рівні перцепції - реалізованих дискурсних здатностей особистості.

Дискурсні здатності особистості, що реалізуються на першому рівні, містять у собі основні дії й операції семіотичної діяльності. Дискурсні здатності другого рівня відповідають за адекватне відображення в дискурсі фрагментів реального або мислимого світу. Дискурсні здатності третього рівня орієнтовані на доречність використання вербалізованих актів у соціальній взаємодії людей. Цілком очевидно, що кожний з рівнів по-своєму репрезентує мовну особистість, але при її характеристиці як цілісного суб'єкта дискурсу вони знаходяться в стосунках додатковості .

Як приклад можна розглянути авторитарний спосіб організації дискурсу, тобто авторитарний дискурс.

Соціально-рольовий статус, породжений ієрархічно сформованими політичними, економічними, державними, сімейними стосунками, є умовою здійснень подієвого панування, керівництва, керування, організації, контролю сформованих політичних, економічних, державних, сімейних стосунків. Недарма авторитарний спосіб взаємодії в першу чергу асоціюється з такими поняттями, як "начальник", "підлеглий". У суспільній свідомості також міцно викорінилося поняття авторитарного стилю взаємодії "начальства" із “підлеглими" як адміністративно-командного, командно-наказового, командно-бюрократичного, казармено-деспотичного. Як відомо, авторитарний спосіб взаємодій характерний насамперед для інституційної сфери спілкування, яка визначається сукупністю соціальних інститутів - державних інстанцій науки, культури, освіти, провадження і т.п. [21, 300]

Не виключено, що він може бути перенесений цілком або частково й у неінституційні сфери спілкувань - родина, відпочинок, дозвілля, побут. Цілком природно, що такий перенос авторитарного способу взаємодії із інституційної сфери спілкування в інші притаманний у першу чергу особистості авторитарного складу, тобто стосовно до авторитарного соціально-психологічного типу. Проте досвід повсякденного спілкування свідчить про те, що у визначених життєвих ситуаціях неавторитарний тип особистості може використовувати елементи авторитарного способу взаємодій. Проте, авторитарна мовна поведінка неавторитарної особистості буде кваліфікуватися як авторитарна, а сама особистість - як авторитарна мовна особистість.

Таким чином, можна запевнити, що типовий авторитарний дискурс у своєму мовленнєвоактивному уявленні містить у собі наступні мовні акти: категорично орієнтовані директивні акти без права свободи на альтернативну дію з боку адресата, акти позитивної самооцінки, включаючи акти хвастощів, акти негативної оцінки партнера, включаючи акти негативної оцінки його діяльності, компетентності, акти приниження, образи, загрози, іронії, глузування.

ВИСНОВКИ

Розглядаючи мову як основну і єдину форму життєдіяльності людини, спосіб розвитку і становлення особистості в процесі комунікації не можна не торкатися таких моментів в участі мови, які безпосередньо відтворюють динаміку розвитку комунікативного процесу, виявляючи при цьому особистісний початок кожного окремого етапу комунікації. Основна властивість комунікативного фокуса - його зміна, перехід з однієї фази розвитку в іншу.

Мова як засіб осмисленої комунікації містить у своїй структурі одиниці, що здатні виконувати розумову і комунікативну функції. Мінімальною мовною одиницею, що сполучає в собі дві основні функції мови, є пропозиція. Вона має потенційну здатність виразити конкретну думку і передати конкретне повідомлення. Пропозиція реалізує ці потенції в текстах, дискурсах.

Таким чином мовлення розглядається як спосіб комунікації; текст—як цілісна семіотична форма організації комунікації; комунікація—як процес інформаційного обміну; дискурс—як комунікативна подія, ситуація, що включає текст та інші складові.

Запропонована у роботі класифікація діалогічних дискурсів, типологія дискурсів, формування їх векторів, способи організації дискурсу та типологія мовних особистостей дозволяє нам проаналізувати основні підходи і теорії в розумінні проблеми дискурсу в сучасній теорії комунікації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Язык, личности, дискурс. Межвузовский сборник научных трудов /Под ред. И.Сусова. – Тверь: тверской государственный университет, 1990. – 136 с.

Актуальні проблеми сучасного літературознавства і мовознавства: Збірник праць. – К.: НМК ВО, 1991. – 360 с.

Методологические основы новых направлений в мировом языкознании /Под ред. С.Ермоленко, Ю.Жлуктенко, Т.Линник. – К.: Наукова думка, 1991. – 380 с.

Колшанский Г. Коммуникативная функция и структура языка. – М.: Просвещение, 1984. – 200 с.

Караулов Ю. Русский язык и языковая личность. – М.: Наука, 1987. – 263 с.

Дридзе Т. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации. – М.: Наука, 1985. – 310 с.

Сорокин Ю. Психологические аспекты изучения текстов. – М.: Высшая школа, 1985. – 168 с.

Славгородская Л. Научный диалог. – М.: Наука, 1986. – 168 с.

Соколов А. Проблемы научной дискуссии: логико-гноселогический анализ. – М.: Наука, 1980. – 157 с.

Ярошевский М. Дискуссия как форма научного общения. – М.: Просвещение, 1977. – 150 с.

Пушкин А. Прагмалингвистические характеристики дискурса личности //Личностные аспекты языкового общения. – Калинин: Аренал, 1989. – С. 45-54.

Сухих С. Языковая личность в диалоге //Личностные аспекты языкового общения. – Калинин: Арсенал, 1989. – С. 82-87.

Зернецкий П. Динамические аспекты семантики и прагматики дискурса //Личностные аспекты языкового общения. – Калинин: Арсенал, 1989. – С. 75-81.

Дейк Т. Язык. Познание. Коммуникация. – М.: Наука, 1989. – 335 с.

Сусов И. Деятельность, сознание, дискурс и языковая система //Языковое бщение: Процессы и единицы. – Калинин: Арсенал, 1988. – С. 7-16.

Головахо Е. Структура групповой деятельности. – М.: Наука, 1979. – 138 с.

Сухих С. Аспект отношения в диалоге //Высказывание и дискурс в паралингвистическом аспекте. – К.: Наука, 1989. – С. 89-95.

Аврорин В. Проблемы изучения функциональной стороны языка. – Л.: Наука, 1975. – 276 с.

Ахманова О. Словарь лингвистических терминов. – М.: Советская энциклопедия, 1969. – 607 с.

Брунер Дж. Онтогенез речевых актов. – М.: Прогресс, 1984. – 3-230 с.

Гордон Д., Лакофф Дж. Постулаты речевого общения //Новое в зарубежной лингвистике. – 1985. – Вып. 16. – С. 276-303.