Російське самодержавство 1905-1914 рр.
тільки
у небагатьох
присвячених.
Санкт-Петербурзька
Рада продовжила
досвід Іванівської
Ради. До кінця
1905 р. в головних
промислових
центрах країни
вже нараховувалося
кілька десятків
Рад,
У кінці
листопаду
робітничі
заворушення
в країні спалахнули
з новою силою.
Ідея Леніна,
висловлена
в книзі "Дві
тактики соціал-демократії
в демократичній
революції",
про необхідність
озброєного
повстання для
вступу в наступний
етап революції,
проникала все
глибше в свідомість
маси. її втілила
в життя Московська
Рада. Вона була
заснована 22
листопада і
об'єднала членів
різних соціалістичних
партій, обраних
внаслідок
багатоступінчастих
виборів. Досить
численні в Раді
більшовики
організували
"бойові дружини".
2 грудня в одній
із частин
Московського
гарнізону
почалися заворушення.
Рада вирішила,
що настав час
діяти, і призначила
на 7 грудня початок
загального
політичного
страйку і повстання,
яке повинне
було скинути
царську владу.
Незважаючи
на підтримку
значного числа
страйкуючих
Раді все ж не
вдалося, як в
жовтні, зупинити
роботу життєво
важливих галузей,
зокрема залізничного
транспорту.
Повстання було
приречене. За
чотири дні
(15-18 грудня) війська
під командуванням
адмірала Дубасова
зуміли розправитися
з осередками
повстання, на
чолі яких стояли
бойові загони
більшовиків,
сконцентрованими
головним чином
в районі Пресні,
на заході Москви.
Незважаючи
на невдачу,
революціонери
визнали, що
підсумки повстання
не були тільки
негативними.
Якщо ще рік
тому робітничий
рух був "політично
аморфним і
позбавленим
класової свідомості",
то досвід, набутий
в ході повстання,
повністю перетворив
його, остаточно
вбивши в робітниках
патріархальні
ілюзії і лояльність
по відношенню
до монархії.
В історичній
перспективі
розгром Рад
сприяв зміцненню
в країні консервативних
позицій, а жорстка
політика репресивних
заходів остаточно
зупинила реформи
і "мирне оновлення"
Росії.
Власті,
відчувши свою
силу в боротьбі
з соціальною
революцією,
зважилися
переглянути
свої обіцянки,
дані 17 жовтня.
Усього за кілька
місяців вони
перетворилися
"в недосяжні
золоті яблука
саду Гесперід",
як з гірким
гумором писала
газета "Право".
Перша з обіцяних
свобод - недоторканість
особистості
- була не більш
ніж пустим
звуком, бо повсюди
йшли арешти
підозрюваних.
За один тільки
грудень і
905 р. в столиці
було арештовано
близько 2 тис.
чоловік. Навесні
1906 р. загальне
число взятих
у в'язниці і
висланих перевищило
50 тис. чоловік.
Такої кількості
репресованих
при царській
владі ще ніколи
не було.
З прийняттям
24 листопада
"Тимчасових
правил" преса
користувалася
відносною
свободою. Однак
через кілька
місяців набагато
жорсткіші
правила знову
обмежили свободу
преси. Право
на страйк фактично
зводилося на
нівець законом
від 2 грудня,
який забороняв
страйкувати
державшім
службовцям,
працівникам
громадських
установ і робітникам
підприємств,
"життєво важливих
для економіки
країни".
Про свободу
слова варто
було й говорити.
Як могла вона
поєднуватися
із законом від
ІЗ лютого 1906 р.,
згідно з яким
можна було
піддати переслідуванню
будь-яку особу,
винну в "антиурядовій
пропаганді"?
Прийнятий 11
грудня виборчий
закон обманув
надії ліберальної
опозиції, хоча
в порівнянні
її законом від
6 серпня все ж
являв собою
крок уперед.
Виборчий ценз
став менш суворим,
25 мли. чоловік
дістали право
голосу. Однак
вибори залиша-мюі
багатоступінчастими,
а права виборців
- нерівними.
Всі виборці
ділилися па
чотири курії
(поміщики, міські
власники, робітники
і селяни). Кожна
з них вибирала
своїх вибірників
у виборчі округи.
Закон про вибори,
дуже складний
і заплутаний,
прагнув насамперед
забезпечити
права поміщиків.
І Іовповаження
Думи заздалегідь
сильно обмежувалися.
Напередодні
передвиборної
кампанії уряд
вирішив провести
реформу Державної
ради. З адміністративного
органу вона
перетворювалася
на вірну владі
верхню палату
майбутнього
парламенту
і наділялася
рівними з Думою
законодавчими
повноваженнями.
Одночасно
з цими заходами
24 квітня, всього
лише за три дні
до відкриття
Думи, були ухвалені
Основні закони,
які сильно
обмежували
її законодавчі,
бюджетні та
політичні
права. Дума
позбавлялася
багатьох своїх
повноважень.
їй заборонялося
обговорювати
питання, які
відносяться
до "ведення
государя", такі,
як міжнародні,
військові і
внутрішні
справи двору.
Фінансові
прерогативи
Думи були ще
більш куцими,
ніж законодавчі.
До її компетенції
не входили всі
витрати, пов'язані
з питаннями
"ведення государя",
а також із державною
заборгованістю;
в кінцевому
результаті
половина бюджету
країни не підлягала
контролю з боку
Думи. Государ
зберігав "вищу
самодержавну
владу" (з офіційних
документів
було виключене
лише слово
"необмежену");
в перервах між
сесіями Думи
(а час сесій
визначався
государем)
тільки він міг
проголосити
і затвердити
новий закон,
оголосити або
відмінити
надзвичайний
стан, припинити
по своїй волі
дію будь-якого
закону або
цивільних
свобод. Міністри
призначалися
і знімалися
зі своїх постів
згідно його
побажанню і
відповідали
за свої дії
перед ним одним.
Таким чином,
про парламентське
правління не
могло бути й
мови.
Єдиною невдачею
консервативної
реставрації,
яка блискуче
проводилася
Вітте, стали
вибори в Думу.
Закон про вибори
робив ставку
на монархічні
і націоналістичні
почуття селянської
маси. Насправді
ж селяни підтримали
опозиційні
партії. З урахуванням
відсутності
досвіду, вибори
розтягайся
на три тижні
(з 26 березня по
20 квітня 1906 р.) і
пройшли дуже
погано. Власті
мало втручалися
в хід виборів;
участь в них
прийняла лише
половина виборців.
Це були перші
вибори за всю
історію Росії.
Багато які
партії претендували
на голоси виборців:
- Союз російського
народу - партія,
націоналістична
за духом, дотримувалася
монархічних
і антисемітських
поглядів.
Союз 17 жовтня
(так звані
октябристи)
- представляв
помірне крило
ліберального
руху, цілком
задоволене
обіцяними
свободами і
скликанням
Думи.
- Партія
конституційних
демократів
(кадети) - ліве
крило лібералів,
об'єднувало
земських діячів,
які стояли на
конституційних
позиціях, а
також більш
радикальних
елементів з
професійних
союзів. На відміну
від октябристів
кадети вважали
Маніфест 17 жовтня
початковою
стадією політичної
боротьби, яку
вони мали намір
продовжити
в самій Думі,
з метою встановлення
справжнього
парламентського
правління в
країні. У зв'язку
з тим, що більшість
соціалістичних
партій бойкотувала
вибори, кадети
зуміли залучити
на свою сторону
багато виборців,
не тільки своїх
співчуваючих
- освічену буржуазію
та середній
клас, - але й
представників
національних
меншин, на захист
яких вони виступили,
а також частину
селян, яким
вони обіцяли
проведення
земельних
реформ.
Що стосується
соціалістичних
партій, вони
загалом залишилися
вірні тактиці
бойкоту виборів.
Однак позиції
їх були різними.
Найбільш послідовно
політику бойкоту
проводили
більшовики,
які не висунули
в Думу жодного
депутата. Меншовикам
вдалося провести
в Думу кількох
депутатів,
головним чином
від Грузії.
Есери бойкотували
вибори, замість
них були обрані
депутати від
близьких до
есерів селянських
кіл, які утворили
згодом фракцію
трудовиків.
Результати
виборів були
обнародувані
20 квітня. Виходячи
з них, можна
зробити декілька
загальних
висновків:
1. Незважаючи
на всі захисні
заходи, такі,
як виборчий
ценз і багатоступінчасті
вибори, власті
потерпіли
відносну поразку
на виборах.
Праві партії
та октябристи
отримали всього
лише 10% голосів.
Вибори завдали
жорстокого
удару по основному
догмату самодержавства
- непорушній
єдності царя
й народу.
2. Більшість
селян, замість
того, щоб підтримати
на виборах тих,
хто вважав себе
їх природними
захисниками,
поміщиків або
місцевих державних
службовців,
проголосувало
за своїх власних
кандидатів
або за кандидатів
опозиції. Таким
чином, в Думу
були обрані
близько 100 безпартійних
депутатів, що
виступали за
аграрні реформи,
і ще 100 депутатів
- трудовиків.
3. Головну
перемогу на
виборах отримала
партія кадетів,
яка отримала
більше третини
всіх місць. Це
був результат
досить вмілої
кампанії, яку
провели кращі
публіцисти
й оратори країни.
Конфлікт між
опозиційно
налаштованою
Думою і государем,
що претендував
на роль носія
історичної
і монархічної
законності,
став неминучим.
Ллє боротьба
виявилася
нерівною.
За кілька
днів до відкриття
Думи Вітте
подав у відставку
(14 квітня), отримавши
перед цим дуже
значну іноземну
позику, більш
ніж половину
якої надав уряд
Франції. Позика
врятувала
царський режим
від фінансового
краху. Вітте
критикували
як ліберали,
так і консерватори.
Останні звинувачували
його у своїй
невдачі на
виборах. Відставка
Вітте знаменувала
собою серпочну
поразку: оновлення
самодержавства
за прусською
моделлю не
вишино.
Дума урочисто
відкрилася
пишним прийомом,
який Микола
II влашту-пав
для депутатів
у Зимовому
іалаці. Але не
пройшло й тижня,
як її представники
прийняли (5 травня)
адресу монарху,
в якій знову
висувалися
основні вимоги
лібералів: мова
знову йшла про
введення загальних
виборів, про
скасування
всіх обмежень
на законодавчу
діяльність
Думи, про особисту
відповідальність
міністрів,
скасування
обмежувальних
законів, про
Державну раду,
про гарантію
цивільних
свобод, включаючи
право па страйк,
скасування
смертної страти,
розробку аграрної
реформи, перегляд
оподаткування,
введення загальної
та безкоштовної
освіти, задоволення
вимог національних
меншин, повну
політичну
амністію. Цей
документ був
відображенням
тактики депутатів
від опозиції,
які увійшли
до складу Думи
з метою розширити
її повноваження
і перетворити
на повноправний
парламент. Вони
були переконані,
що цар не посміє
зачепити "народних
представників",
які вважалися
"єдиними спасителямн
Росії", внаслідок
чого уявляли
себе невразливими.
Однак уряд,
керований
слухняним і
посереднім
прем'єр-міністром
І.Горемикіним,
категорично
відкинув всі
ці вимоги. Діставши
відмову, Дума
прийняла більшістю
голосів (проти
семи) вотум
"повної недовіри"
уряду і зажадала
його "негайної
відставки".
Двох тижнів
вистачило, щоб
між урядом і
Думою стався
остаточний
розрив. Уряд
у свою чергу
бойкотував
Думу, подаючи
на її розгляд
лише закони
другорядного
значення. їй
залишалося
тільки використовувати
право депутатів
на депутатський
запит. Протягом
кількох тижнів
379 запитів були
подані на адресу
уряду, який
відхилив або
проігнорував
їх. Депутатська
асамблея прийняла
також проект
аграрного
закону, згідно
з яким селяни
могли б за
"справедливу
компенсацію"
отримати землі,
які ними орендуються.
Уряд визнав,
що це питання
не входить у
компетенцію
Думи, будучи
занадто важливим
для країни, і
9 липня розпустило
Думу. Те, що приводом
для розпуску
Думи послужило
саме аграрне
питання, в той
час як більшість
депутатів
виражали побажання
селянства, не
могло залишитися
без наслідків.
Представник
ліберальних
кіл князь
Є.Трубецькой
писав Миколі
II: "Тепер,
коли Дума розпущена,
вони (селяни
- авт.) переконані,
що причиною
розпуску послужила
відмова в наділенні
землею. І ваші
радники переклали
відповідальність
за цю відмову
на монарха.
Вони зуміли
перетворити
питання земельне
на питання
династичне,
на питання про
спосіб правління.
Вони віддали
селянство в
жертву тій
самій республіканській
пропаганді,
за яку ще так
недавно кидали
у вогонь агітаторів".
9 липня ввечері
182 депутати -
представники
опозиції (кадети,
трудовики,
меншовики) -
зібралися у
Виборзі й склали
маніфест. Він
закликав до
відмови від
виплати податків
і від воїнської
повинності
"аж до скликання
нового народного
представництва".
"Виборзька
відозва" переслідувала
подвійну мету.
З одного боку,
виразити суспільне
несхвалення
авторитарним
діям уряду, з
іншого - попередити
вибух народного
обурення, намагаючись
одягнути його
в прийнятні
форми протесту,
щоб зберегти
шанс на встановлення
конституційного
правління.
Насправді
відозва не
отримала в
країні достатнього
відгуку і мала
тільки один
результат: його
укладачі зазнали
судового
переслідування
й тим самим
втратили можливість
балотуватися
до складу наступної
Думи. Партія
кадетів позбавилася
багатьох своїх
депутатів.
Підпорядковувати
опозицію і
втихомирювати
останнє революційне
безладдя випало
на долю П.Столипіна,
який змінив
на посту прем'єр-міністра
Горемикіна,
міністра внутрішніх
справ у попередньому
кабінеті. Борець
за збереження
монархії шляхом
її модернізації,
консерватор
за переконаннями,
колишній предводитель
дворянства
в Ковно, де,
спостерігаючи
життя польсько-литовських
селян, став
переконаним
прихильником
приватної
власності, він
спрямував свою
діяльність
на розв'язання
трьох основних
задач: придушення
заворушень,
контроль за
виборами у
Другу думу та
аграрне питання.
Селянські
бунти, що спалахнули
під час обговорення
аграрного
питання на
засіданнях
Першої думи,
були жорстоко
придушені за
допомогою
спеціальних
каральних
загонів і масових
репресій. Чудом
уникнувши
замаху з боку
есерів (12 серпня
1906 р.), Столипін
заснував
військово-польові
суди, які протягом
восьми місяців
винесли близько
1000 смертних
вироків. Одночасно
з цим у ході
підготовки
нової виборчої
кампанії Столипін
спрямував свої
зусилля на
підрив діяльності
опозиційних
партій. 260 щоденних
і періодичних
видань були
призупинені
з липня по жовтень
1906 р. Обіцяна в
1905 р. свобода слова
була забута.
Власті вдалися
ще до одного
досить дійового
засобу боротьби
з опозицією:
опозиційним
партіям було
відмовлено
в "адміністративній
санкції", свого
роду свідченні
лояльності
по відношенню
до влади, без
якої жодна
партія не могла
проводити
публічних
засідань.
Скориставшись
розпуском Думи,
Столипін підготував
два знаменитих
земельних
закони. Згідно
із першим (від
5 жовтня 1906 р.), селянам
нарешті надавалися
рівні з іншим
населенням
країни юридичні
права. Другий
закон (9 листопада
1906 р.) дозволяв
будь-якому
селянинові,
який обробляє
землю на умовах
громадського
землекористування,
в будь-який
момент зажадати
належну йому
частку у
повну власність.
Мета даного
закону, який
підписав смертний
вирок віковій
селянській
громаді, - повернути
аграрну проблему
іншим боком:
замість того,
щоб експропріювати
поміщиків -
збезземелювати
громаду, оскільки
між селянами
розподілялися
землі, належні
їй . Однак потрібна
була ще згода
останніх на
руйнацію інституту,
який тільки
зміцнився в
ході революційних
подій. За цей
час - поки складалися
селянські
запити і проходили
земельні бунти
- громада затвердилася
як справжній
орган селянського
самоврядування.
І знову в центрі
конфлікту між
урядом і Другою
думою, яка зібралася
20 лютого 1907 р., постало
земельне питання.
Передвиборна
кампанія пройшла
не без втручання
і тиску на виборців
з боку влади,
однак Друга
дума виявилася
ще більш радикальною,
ніж Перша. До
неї увійшло
більше 100 депутатів-соціалістів
(37 есерів, 66 соціал-демократів,
з них 2/3 меншовиків),
близько 100 трудовиків,
100 кадетів і 80
депутатів від
національних
меншин з важко
визначаємою
політичною
орієнтацією;
октябристів
було всього
лише 19, монархістів
- 33. У результаті
кандидати від
урядових партій
склали в Думі
дуже незначну
фракцію, в той
час як переважна
більшість
виявилася в
опозиції.
Навчена
попереднім
досвідом, Дума
вирішила діяти
в рамках законності,
уникаючи непотрібних
конфліктів.
Комісії приступили
до розробки
численних
законопроектів.
Після початкового
періоду затишшя
з березня по
квітень 1907 р.
суперечки
розгорілися
з двох питань:
щодо аграрної
політики і
вживання надзвичайних
заходів проти
революціонерів.
Уряд зажадав
засудження
революційного
тероризму, але
більшість
депутатів
відмовилися
це зробити.
Більше того,
17 травня Дума
проголосувала
проти "незаконних
дій" поліції.
Тим часом повсюди
поновилися
терористичні
й антитерористичні
акції (тільки
за травень
загинуло кілька
сот чоловік).
Під тиском
консервативної
преси, в якій
Дума називалася
"розсадником
бунтів і непокори",
"притулком
єврейського
мракобісся
і тероризму",
уряд вирішив
оголосити про
її розпуск,
але, щоб не
зв'язувати його
знову з аграрним
питанням, звинуватив
багатьох депутатів
у змові проти
царської сім'ї.
1 червня Столипін
зажадав виключення
з Думи 55 депутатів
(соціал-демократів)
і позбавлення
36 з них парламентської
недоторканості.
Не чекаючи її
рішення, Микола
її сам оголосив
3 червня про
розпуск Думи
і призначив
скликання
чергової Думи
на 1 листопада
1907 р. У маніфесті,
який проголосив
розпуск Думи,
було також
оголошено про
корінні зміни
в законі про
вибори. Дана
міра повністю
суперечила
Основним законам,
прийнятим у
1906 р., згідно з
якими будь-які
зміни вимагали
попередньої
згоди двох
палат - Думи і
Державної ради.
Новий закон
розроблявся
в умовах абсолютної
секретності
протягом кількох
останніх місяців.
Він посилював
виборчий ценз
основних виборців,
скорочував
представництво
селян і національних
меншин, збільшував
нерівшсть у
представництві
різних соціальних
категорій.
Тепер голос
одного поміщика
дорівнював
голосам 7 городян,
ЗО селянських
виборців або
60 робітників.
Період, який
відкривався
Маніфестом
17 жовтня 1905 р., коли
була зроблена
перша в історії
спроба поєднати
самодержавний
режим із конституційною
формою правління,
прийшов до
кіпця. "Проклятий
закон", як прозвали
в народі новий
закон про вибори,
знову повертав
країну до
самодержавства.
На даному
етапі перемога
була, безумовно,
на боці царської
влади. Країна,
втомлена від
двох з половиною
років безладдя,
не прореагувала
на прийняття
нового закону
про вибори.
Уряд отримав
покірну Думу,
функції якої
обмежувалися
затвердженням
представлених
їй законів.
Таким чином,
державний
переворот 3
червня 1907 р. знаменував
собою поразку
революції 1905
р. і явне відродження
самодержавства,
якому вдалося
відмовитися
від більшості
поступок, вирваних
під тиском
опозиції 17 жовтня
1905 р. Однак 1907 р. в
жодному разі
не був поверненням
до 1904 р. Зі слів
Вітте, "революція
в розумах"
здійснилася,
і сила її перевершувала
силу існуючого
режиму. Країна
прокинулася
до політичного
життя, самодержавство
не уявлялося
відтепер єдино
можливою формою
правління,
питання про
вибір режиму
стояло на порядку
денному. Спочатку,
в 1905 р. здавалося,
що від такого
політичного
"пробудження"
виграли ліберали.
Вони краще за
інших виявляли
вимоги нижчих
верств населення,
але в 1907 р. їх час
було упущено,
і спроба вкоренити
Думу на ґрунті
нової державної
законності
провалилася.
Концепція
ліберальної
парламентської
революції, яка
могла б привести
мирним шляхом
до конституційної
демократії,
зазнала поразки.
Разом із тим
ліберали хоч
і не володіли
реальною владою,
але складали
більшість в
обох Думах і
виявилися
достатньо
наближеними
до влади, щоб
тим самим
дискредитувати
себе в очах
значної частини
народних мас,
керівництво
якими вони не
взяли на себе
через страх
перед люттю
стихії. Народний
рух все більше
підпадав під
вплив інших
ідей, особливо
соціалістичних.
У результаті
події 1905-1907 рр. не
привели Росію
до політичної
інтеграції
з демократичними
режимами інших
європейських
країн. Вони
лише підірвали
довіру до лібералів
і посилили
конфронтацію
між представниками
крайніх течій.
3. Невдача
просвіченого
консерватизму
Звільнившись
від опозиційної
Думи, Столипін
протягом чотирьох
років (з липня
1907 по вересень
1911 р.) намагався
проводити
політику авторитарну
і консервативну,
засновану на
твердій рішучості
оновити країну.
З цією метою
він скористався,
і небезуспішно,
зростанням
націоналістичних
настроїв у
середовинп
російської
буржуазії.
Згідно з концепцією
Столипіна,
модернізація
країни вимагала
трьох умов:
перше - зробити
селян повновладними
власниками,
щоб найбільш
"міцні та сильні",
звільнившись
від опіки громади,
могли обійти
"убогих і п'яних";
друге - досягти
загальної
письменності
в об'ємі обов'язкової
для всіх чотирирічної
початкової
школи. Ще будучи
пред-водителем
дворянства
в Ковно, Столипін
писав з цього
приводу, що
тільки письменність
допоможе поширенню
сільськогосподарських
знань, без яких
не може з'явитися
клас справжніх
фермерів. 1, нарешті,
третє - необхідно
було досягти
посиленого
росту промисловості,
підкріпленого
розвитком
внутрішнього
ринку.
Руйнуванню
селянської
громади сприяв
не тільки указ
від 9 листопада
1906 р., але й інші
закони 1909-1911 рр..
які передбачали
розпуск громад
і можливість
його проведення
рішенням простої
більшості, а
не двох третин
членів громади,
як було раніше.
Власті всіляко
сприяли відокремленню
селянських
господарств.
Якщо господарство
залишалося
на території
села, воно називалося
відрубом, якщо
воно знаходилося
поза його межами
- хутором. Держава
також допомогла
багатьом селянським
сім'ям у придбанні
земель за допомогою
Селянського
банку. Банк
продавав у
кредит землі,
що були скуплені
раніше у поміщиків
або належали
державі. Між
1905 і 1914 рр. в руки
селян перейшли
таким шляхом
9,5 млн. га землі.
Ця політика
була дуже розумного
у відношенні
до найбільш
прецездатної
частини селян,
вона допомогла
їм встати на
ноги, однак не
могла вирішити
аграрну проблему
загалом. Селяпи-бідпяки
не змогли
скористатися
реформами. Вони
були вимушені
найматися
батраками,
переселятися
в міста, або
виїжджати в
неосвоєні
регіони країни.
Уряд всіляко
заохочував,
наприклад,
заселення
Сибіру. Кредити,
що відпускалися
переселенцям,
збільшилися
в чотири рази
в порівнянні
з періодом
1900-1904 рр. Однак це
не виправдало
надій уряду
і не дало належних
результатів.
Переселенці
вважали за
краще влаштовуватися
у вже обжитих
місцях, таких,
як Урал, Західний
Сибір, аніж
займатися
освоєнням
безлюдних
лісових зон.
Між 1907 і 1914 рр, 3,5 млн.
чоловік виїхало
в Сибір, близько
1 млн. з них повернулися
в європейську
частину Росії.
Проте, якщо в
1897 р. в Сибіру
нараховувалося
8,2 млн. жителів,
то в 1917 р. їх було
вже 14,5 млн.
Загалом
можна сказати,
що аграрним
реформам Столипіна
не вистачило
часу. Приблизно
за десять років
тільки 2,5 млн.
селянських
господарств
вдалося "звільнитися"
з-під опіки
сільської
громади. Рух
за скасування
"мирського"
правління на
селі досяг
найвищої точки
між 1908 і 1909 рр. (близько
півмільйона
запитів щорічно,
що свідчило
про одне з таємних
бажань багатьох
селян - вийти
з-під опіки
"миру"). Однак
згодом цей рух
помітно скоротився.
Випадки повного
розпуску громади
загалом були
дуже рідкими
(всього 130 тис).
"Вільні" селянські
землеволодіння
становили лише
15% загальної
площі обробленої
землі. Навряд
чи половині
селян, що працювали
на цих землях
(1,2 мли.) дісталися
відруби або
хутори, закріплені
за ними постійно,
як власність.
Водночас це
був найбільш
важливий етап,
оскільки тільки
він перетворював
селянина на
справжнього
власника, господаря
достатнього
для життя наділу.
Власниками
змогли стати
лише 8% загального
числа трудівників,
але вони губилися
в масштабах
країни.
Не вистачило
також часу для
проведення
в намічений
десятирічний
термін і шкільної
реформи, затвердженої
законом від
3 травня 1908 р.
(передбачалося
ввести обов'язкове
початкове
безкоштовне
навчання для
дітей з 8 до 12
років). І все ж
з 1908 по 1914 р. бюджет
народної освіти
вдалося збільшити
втроє, було
відкрито 50 тис.
нових шкіл.
Усього ж у країні
в 1914 р. нараховувалося
150 тис. шкіл, тоді
як було потрібно
300 тис. Іншими
словами, для
реалізації
плану загального
початкового
навчання дітей
такими темпами,
як в 1908-1914 рр., було
потрібно ще
не менше 20 років.
Для проведення
своєї лінії
Столипін уміло
скористався
економічними
і політичними
"козирями",
які знаходилися
в його руках.
У Третій
думі, прозваній
"поміщицькою",
оскільки вона
була обрана
на нерівноправній
основі (курія
поміщиків і
перша міська
курія, тобто
менше за 1% населення,
становили 65%
виборців), значній
більшості
правих, "урядовому
блоку" (225 депутатів
від націоналістів
і октябристів),
протистояла
ослаблена новою
виборчою системою
опозиція (52 кадети,
26 депутатів
від національних
меншин, 14 трудовиків
і 14 соціал-демократів).
Аж до 1909 р. завдяки
позиції октябристів
між урядом і
Думою не було
конфліктів.
Партія октябристів
була однією
з провідних
у Думі. її очолив
О.Гучков, онук
кріпосного
селянина, який
розбагатів
на виробництві
тканин. Починаючи
з 1909 р. взаємовідносини
між Гучковим
і Столипіним
погіршилися,
каменем спотикання
стало, передусім,
питання про
військові
витрати країни,
які Гучков
прагнув поставити
під безпосередній
контроль Думи.
Але до того
часу на хвилі
націоналізму
в ділових колах
частина октябристів,
які представляли
інтереси російської
буржуазії,
пішла на зближення
із владою. Частина
депутатів
об'єдналася
із представниками
правих націоналістичних
кіл помірного
плану, утворивши
нове угруповання
- Партію російських
націоналістів,
яку очолив
П.Балашов. Це
угруповання
згодом перетворилося
на "законодавчий
центр" Третьої
Думи. На нього
аж до 1911 р. спирався
Столипін.
Націоналістичний
чад за ці роки
розповсюдився
й на більш ліві
кола. Зрозуміло,
кадети не
підтримували
антисемітські,
ксенофобні
лозунги надто
правих, проте,
їх, безсумнівно,
притягала
ідеологія
раціоналізму,
яка на той час
в Росії, як і в
інших країнах
Європи, являла
собою альтернативу
соціалізму.
Соціалістична
ідеологія в
Росії втрачала
популярність.
Столипін
використав
у своїх цілях
як роздробленість
революційної
опозиції, так
і відсутність
згоди серед
радикально
настроєної
інтелігенції.
Якщо в 1905 р. обставини
змусили революціонерів
різних поглядів
згуртуватися,
то після поразки
революції
різнородність
руху ослабила
його й розколола.
Багатьом
революціонерам
довелося знову
емігрувати.
Надія Крупська
добре описала
стиль мислення
емігрантів-революціонерів,
які вважали
себе громадянами
деякої власної
республіки.
Втративши
будинок, сім'ю,
батьківщину,
вони підкорялися
лише своїм
власним законам,
особливому
кодексу честі
революціонерів,
ритуалу своїх
зборів. Між
ними існувала
сувора ієрархія,
з власними
ренегатами
і відщепенцями,
і кожний з них
діяв відповідно
до тієї ідеології,
яку він сповідував.
1907-1911 рр. стали
роками спаду
революційного
руху. Число
членів дозволених
із березня 1906
р. профспілок
скоротилося
з 250 тис. в 1907 р. до
12 тис. в 1910р.; число
страйкуючих
робітників
знизилося до
50 тис. У партії
соціал-демократів
стався остаточний
розкол через
полярність
висновків,
зроблених
кожною фракцією
з поразки революції
1905-1907 рр. Меншовики,
проаналізувавши
невдачу московського
повстання в
грудні 1905 р., прийшли
до думки, що
Росія ще не
дозріла для
соціальної
революції- Поки
потрібно було
надати ініціативу
буржуазії,
допомогти їй
скинути царський
режим, а головне
- не сполохати
її починів.
Більшовики
ж па досвіді
революції
1905-1907 рр. переглянули
свою революційну
тактику і
запропонували
новий план дій,
більш прийнятний
для специфічних
умов Росії, як
підтвердило
майбутнє. Більшовики
вважали, що
дуже ризиковано
довіряти буржуазії
керівництво
майбутньою
революцією,
- як показала
невдача ліберального
руху, у буржуазії
немає ні сил,
ні справжнього
бажання знищити
самодержавство
і здійснити
докорінні
соціальні
зміни. Тільки
робітничий
клас у союзі
із селянською
біднотою, слідуючи
за авангардом
професійних
революціонерів,
зможе примусити
буржуазію
здійснити нову
революцію.
Серед
соціал-демократів
йшла постійна
боротьба різних
тенденцій, а
конструктивних
дій було мало.
На IV
(Стокгольм,
квітень 1906 р.) і
V (Лондон,
травень 1907 р.)
з'їздах партії
збереглася
лише зовнішня
їх єдність.
Полеміка розгорілася
з особливою
силою з питання
про експропріації,
здійснені
підпільними
більшовистськими
загонами. Найбільш
відома з цих
акцій була
проведена 13
червня 1907 р.
Тер-Петросяном,
соратником
Сталіна. Він
вилучив із
Державного
банку у Тифлісі
340 тис. руб. Меншовики
та частина
більшовиків
виступили проти
подібних дій.
Ленін же відмовився
від засудження
цих "партизанських
дій" і па V
партійній
конференції,
що відбулася
в Парижі в грудні
1908 р., різко обрушнвся
па меншовиків,
звинувативши
їх у бажанні
"ліквідувати"
підпільні
організації
й обмежитися
тільки легальною
діяльністю.
У ці роки більшовикам
довелося боротися
із тенденцією,
що виникла в
робітничому
середовищі,
яку Ленін
охарактеризував
як "ліквідаторську".
Вона ставила
за мету створення
легальної
демократичної
робітничої
партії за зразком
західних країн,
дуже далекої
від тієї підпільної
бойової організації,
якою була партія
більшовиків.
Кращим союзником
Леніна в його
боротьбі з
"ліквідаторами"
став сам уряд,
з його безкомпромісністю
і повною відсутністю
будь-якої соціальної
політики, направленої
на поліпшення
життя робітників.
Леніну довелося
боротися і з
численними
внутрішньопартійними
фракціями.
Суперечки
виникали з
будь-якого
приводу: з питань
теорії, методів
революційної
боротьби, керівництва
газетами,
розпорядження
грошовими
фондами. Фракції
розділилися
таким чином:
з одного боку
- уго-дівці (на
чолі з Риковим),
які схилялися
до загальних
дій із меншовиками,
з