Культурний підйом у Європі у 8-9 століттях, Каролінзьке відродження

вестверком, трансептом та баштами в Корвеє (822—885 рр.), ораторій в Жермін’ї-де-Пре збудований після 806 р. Поряд з ранньохристиянською традицією, що сягає античності, елементами простору й обсягу в монументальному живописі 9 в. спостерігаються риси поривчастості, експресії. Ще сильніше вони проявилися в книжковій мініатюрі (зображення євангелістів, біблійних сцен, монархів каролінзької династії). У деяких мініатюрах, "Євангеліє Годескалька", "Євангеліє Ади", антична стилістика сполучається із середньовічною символікою та орнаментикою, інші ("Євангеліє Эббо" написане близько 816—835) - хвилюють, заворожують своєю красою, свободою й динамікою композиції та малюнка. На перший погляд здається, що живість відсутня. Це далеко не так! Вона скрита за зовнішньою маскою непохитності і монументальності, спокою. Виділяють низку місцевих шкіл мініатюри: палацова в Ахені, реймська, турська та ін. Також розвинуте було лиття, чеканка та гравюра по металу, прикрашання виробів емаллю та дорогоцінним камінням, різьба по камінню і алебастру, і головне по кістці.

2.2 Роль церкви у піднесенні

Важко переоцінити роль церкви у феномені каролінгського відновлення культури. Фактично вона була його основною рушійною силою. Отримання освіти не могло проходити поза межами церковних установ, бо по-перше, як вже згадувалось церковники, на той час були єдиними освіченими людьми, духовні кадри в Карл в не великій кількості, але все ж мав. Основним завданням в нього постала справа створення світської, обізнаної та з високим інтелектуальним рівнем, еліти і адміністративних кадрів. По-друге, Біблія сформувала світогляд таким чином, що поза її межами мудрість не визнавалась, і мудрість людська прирівнювалась до невігластва. У 787 р. відається «Капітулярій про науки», який зобов’язував при монастирях та єпископських кафедрах створювати школи для навчання духовників, кліриків, і монахів. Випускники цих шкіл, при успішному закінченні могли вільно займати високі пости, деякі з них становились єпископами і направлялись до віддалених земель держави Карла Великого, у (Північну Іспанію, Західну Німеччину) інколи навіть поза її межі, проповідувати до Британії, Центральної Італії і т.д. [20. - C. 306].

До початку IX ст. вміннями читати та писати не володіла навіть вся світська верхівка суспільства, не говорячи вже про його низи. Для отримання базової освіти для усіх прошарків і класів соціуму залишалось ще декілька сотень років. Тому уклін в просвітленні народних мас ставився на аристократію [16. - C. 44], але й усю привілейовану частину населення забезпечити було неможливо – не вистачало посібників, книг, кадрів. Головним добродієм монахи вважали, ретельне переписування старих книг, щоб ті не загубились у темряві віків, на нові у середньостатистичного монаха не хватало ні часу ні отриманих знань. Незважаючи на те що, знання просували до світських мас, по своїй суті вони всі були глибоко релігійними. Після того як по граматичним підручникам вивчали алфавіт першою книгою яка читалась, без сумніву була Біблія, а потім вже апокрифічні та історичні твори. Диктат християнства був у всьому. Капітулярієм про обов’язкову освіту, Карл закріпляв мінімум, який складався лишень з головних біблійних тез та «Символу віри».

Головним, що відділяло культуру середньовічного західноєвропейського суспільства від передуючого йому античного, було тотальне домінування теоцентризму. Людина, хоча й була центром створеного Богом Всесвіту, але над нею завжди був сам Господь який став центром життя цієї людини. Вона була її рабом, якому у разі непокори загрожували вічні жахливі муки пекла. Християнство утвердило в історії принцип конечності. Він замістив концепт кола, що домінував у філософів Стародавнього Риму та Греції. Відбулась зміна сприйняття парадигми історії! Логіка Середньовіччя була проста, вона запевняла про не важливість земного життя. Важливою була ціль – «Царство Небесне». Такий принцип пізніше, у XII ст. проявить себе у готичних храмах та церквах. Зовні похмурі вони наче намагаються сягнути небес, своїми довгими витонченими баштами. Античне захоплення людським генієм та розумом минуло, як його й не було.

У Середньовіччі ж утворилась впевненість у вродженій гріховності та ницості людини. Суспільство було у постійній напрузі, очікуванні Страшного суду, церква навмисно нагнітала становище концентруючи увагу людини на собі. Розкоші та прикраси, накоплення багатства взагалі щастя у земному житті вважалось найбільшою провиною. Заможна людина жила під постійним тиском, залякуваннями карою на тому світі. Основним постулатом стало твердження Нового Заповіту: «Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже царство ввійти» (Матвія 19:24) Тому багатії мали постійно жертвувати монастирям, молитись та каятись тільки за те, що вони живуть у достатку, саме тому за часів реформації бюргерство активно підтримало протестантів, які відкинули цей постулат. А за часів утворення імперії Каролінгів, саме коли стала формуватись заможна та активна верхівка, Папський Рим намагався контролювати всі сфери життя і світську владу, особливо монарші двори, одним з керуючих елементів яких є накоплення економічних багатства. [17. - C. 612]. Тому усі надбання торгівлі та господарства, матеріальні здобутки накопичувались, як правило або у церкви, або у євреїв, які випадали з християнського контексту релігії, проте це вже зовсім інша тема для розгляду. Чого тільки варті гравюри та обрамлення для Євангелій, це дійсно шедеври середньовічної західно-християнської культури. Роль релігійної організації та її службовців, посилювалась тим, що прихожани не мали доступу до Святого Письма, вони не могли його прочитати та примірників головної книги Середньовіччя було не багато, тільки при церквах та монастирях.

Розвиток скульптури та гравюри пов'язаний безпосередньо з розбудовою церков, храмів, соборів. Суть у тому, що скульптура при соборах та монастирях була в великій кількості, і вона повністю відповідала світогляду тодішніх церковників, - людське тіло стало символом гріховності та розпусти, тому й відтворювалось як найпримітивніше, але у відображені людських облич майстри досягли найвищого рівня, бо на лиці відображується людська душа та її внутрішній світ, і саме він, і тільки він на думку сучасників Карла Великого, заслуговує уваги. Незважаючи на схематичність тіл (основної частини статуї) виготовлення скульптурних композицій набуло максимальних щаблів досконалості. Вони виражали духовний порив людини до Божого знання, намагались, як найточніше передати духовну складову епізоду, що зображувався.

Тут треба було б звернутись до впливу королівського двору, бо може виникнути зауваження, що вплив «Академії Карла» основний та набагато більший ніж церковних установ. Воно так і є. Але! Церква та релігія відіграла через цю Академію, таку саму роль, як і поза її межами. Найважливішим чинником був сам Карл, який як вже не раз згадувалось, відзначався побожністю та християнськими чеснотами, у своїй культурницькій діяльності постійно користувався порадами духовенства. Це була єдина особистість яка утримуючи повноту світської влади, контролюючи навіть склад духовенства при монастирях так, як йому заманеться, не розсварилась з Папським Римом. [22. - C. 223]. Така вдача Карла була спричинена не тільки тим, що він перетворив Франкську державу у Західній Європі в найпотужнішу у військовому плані, а й тим, що характер своєї особистої влади він зробив релігійним і наближеним у своїх пріоритетах до духовенства. На перших порах це було необхідно, адже церква являла собою єдину силу, яка дійсно могла консолідувати роздрібнену Європу. Проте наступники Карла спробували звільнитись с під її опіки, яка за нього ще не встигла себе проявити. Таким чином можна сказати, що це хід цього піднесення контролювався релігійними діячами. Вони мали на меті чітко окреслені цілі: об’єднання Європи та подальша її християнізація. У більш пізній етап проявило себе бажання контролю світської влади. Такий докорінний влив обмежувала тільки народна культура, яка сама позначилася на духовенстві.

3. Наслідки Каролінзького відродження для Західної Європи

3.1 Вплив події в галузі освіти

Головною ціллю Каролінзького відродження, проголошеною ще Карлом, була освітня діяльність, направлена на створення освітніх закладів по всій підвладній франкам території. Це була одна з тих галузей в яку монарший двір вклав найбільше зусиль. Результати цього процесу були незначними, як що враховувати показники кількості населення, що фактично отримало освіту. Його гальмувало те, що стара антична система шкіл та академій занепала, а нова ще не утворилась. Виробленням нового устрою навчання й зайнялись провідні вчені епохи Карла Великого. Якщо за античності освітянські заклади існували, як окремі організації, то середньовіччя зробило їх невід’ємною частиною монастирів. Як самостійні утворення вони перестали фігурувати аж до XVIII ст. Головним надбанням у цій сфері відродження було повернення до вивчення «семи вільних мистецтв». Їх введенню у систему освіти Середньовіччя зобов’язане не тільки Алкуіну, а його наступникам, які поширювали такий метод навчання по Франкській імперії. Одним з них був учень Флака на ім’я Рабан Мавр, абат Фульди, який в подальшому отримав посаду архієпископа Майнца. Він залишив по собі відомий у вчених колах Середньовіччя трактат «Про виховання кліриків», проте оригінальністю цей твір не вирізнявся, а був лишень вдалою видозміною праці св. Августина «Про християнське вчення».

Рабан також написав енциклопедію «Про Всесвіт». Як зазначає Ле Гофф ці книги: «… в усіх основних бібліотеках зайняли місце поряд з Кассиодором та Ісідором». [21. - C.157-158]. Саме ця епоха остаточно закріпила монополію духовенства на інформацію. Про це яскраво свідчать погляди самого Алкуіна, який запевняв Карла, що вчити та давати доступ до знань першочергово треба майбутнім священикам, а вже потім простому люду. Знання плебсу повинно було закінчуватись на рівні загальних відомостей про християнство, і знайомство з «Символом віри», це попереджало виникнення єресі. Люди зобов'язані знати головні тези, щоб їх виконувати, але не повинні володіти інформацією настільки, щоб вони могли нею вільно оперувати. На засадах монополії релігії трималась влада духовенства над суспільством. Щоб поширити її на теренах Європи церква активно використовує інший тип освіти – просвітницьку місіонерську діяльність.

При розгляді трактату «Про виховання кліриків» можна побачити, що первинна задача викладачів була привити його вихованцям чесноти, які передбачали канони. Як що перераховувати їх то виявляється, що важливо аби людина підкорялась вже сформованим нормам, нововведення – вважалось одним із наслідків марнославства, нікого не хвилювало, що й саме християнство для античного світу було новаторством, головне, щоб підтримувалась строга ієрархія. Учня не треба було навчити думати та оперувати, вільно володіти інформацією. Таким чином в них розвивалась не навичка розуміти та навіть знати вивчене, а вміння сліпо підкорятися. Утворилась така система у суспільному середовищі, коли альтернативи у культурній сфері не було, - яка не-будь зміна вважалась гріхом, людина не мала права на особисте сприйняття світу: кожного змушували бути, як усі, а усіх - як предки. [23. - C.226]. Здебільшого ніхто не звертав увагу на протиріччя не тільки у Біблії, а у таких педагогічних трактатах, як вищезгаданий. Де у деяких випадках навіть алегоричні образи не співпадають, так лев міг позначати, як Христа, так і його ворога Сатану. Використання натяку, було повністю узурповано церковниками, і як вони запевняли, тільки духовенство може правильно його використовувати. Тому тим, хто навчався давали запам’ятати низку сталих ситуацій, які відігравали роль повчань. Розглядаючи мистецтва Рабан простежує розвиток та деякі головні принципи діалектики. При цьому він доволі різко критикує софістів, які вміло використовували закони логіки та маніпулюють ними за рахунок досконалого знання. [11. - С.144]

Мавру доводиться погодитись, що не завжди у античних та язичницьких твердженнях є помилка у ході роздумів, але в цьому випадку він стверджує про хибність самих посилань, які на його думку беззаперечно правильні тільки у Святому Писанні. На ділі ж розвиток і використання логіки у Середньовіччі шкутильгало на обидві ноги, бо жорстоко критикуючи софістів, церковники самі того не замічаючи (до речі на відміну від самих софістів, які розуміли у чому логічна помилка і лишень робили її настільки тонкою та скритою, щоб її не помітили інші) уподібнювались до них, підганяючи логічні конструкції під протиріччя у Біблії та церковних книгах, або ж просто закривали на такі розбіжності очі. Тай взагалі, логіка немала значення, бо усі відповіді шукались у Святому Письмі, яке не піддавалось ніякій критиці.

Крім того у «Про виховання кліриків» проводиться психологічний аналіз виникнення тих чи інших людських рис – «пороків та чеснот», хоча він дуже поверхневий і бачить у виникненні тих чи інших емоцій лише одну причину. Автор не раз попереджує, коли вчитель намагається у скупих розвити щедрість, треба не допустити, що при цьому у щедрих розвинулось марнотратство. Проте практичних вказівок, як розвинути ті чи інші вміння, навички, риси характеру Рабан не дає.[11.- C. 161]. Навчання зводилось до прочитання низки обов’язкових творів та запам’ятовування молитвословів. Духовенство не раз наголошувало, що науки, які залишились у спадок від античності значні цінності, якщо їх використовувати у благо християнства. Проте розвивались вони дуже повільно. Було втрачено й багато того, що мала античність, адже став діяти зовсім інший принцип: Сredo, quia absurdum – Вірю, оскільки безглуздо.

3.2 Внесок відродження у подальший розвиток Європейської цивілізації

Виникає доволі доцільне запитання: що дало Каролінзьке відродження Європі та подальшім поколінням. Визначити його вплив на культуру Франкської держави та її наступниць: Франції, Італії, Німеччини, - досить не легко. Сказати що воно зовсім не відзначилось, було б такою ж помилкою як стверджувати про надзвичайні здобутки. Отже вважається, що головній розмах культурного піднесення припадає на час правління Карла Великого та Людовика Благочестивого, хоча якщо звернути увагу на такий факт як закриття монастирських шкіл для мирян, то вже можна прогледіти його спад. [21. - C.157]. Потім прийшла пора феодальної роздробленості та міграції норманських племен. До речі пересування вікінгів з півночі та їх напади на Англію і прибережні регіони Європи розпочались разом із початком Каролінзького відродження, але активне їх просування на континенті стає можливим лише після відходу від влади Карла та розпаду його імперії. Нашестя вікінгів схвилювало християнський світ, який щойно заспокоївся після Великого переселення народів зі Сходу. Головним чином нормани запам’ятались, як безжалісні мародери. Зруйнування, які принесла ця навала були катастрофічними, особливо для Англії та регіонам, що межували з морем, або ж з великими ріками. Грабувались монастирі, храми, міста, випалювались селища – величезна кількість матеріальних здобутків Каролінгів була знищена! Монастирі загрузнули у політичній боротьбі за владу та землю. Європу розірвали на шматки її ж правителі, а нормани лишень довершили справу. Майже все було напрацьовано у попередні часи піднесення зникло, хочеться сказати безслідно, але ні! Концептуальні принципи культури та релігії, методологія наукового знання, зв'язок із християнством Пізньої Античності передалися через епоху феодальної роздробленості до часів Високого Середньовіччя. Якщо праць, самого Каролінзького відродження було не так то і багато, і до нас дійшли далеко не всі, то праці старовини, Августина Блаженного, отців християнства, деякі античні труди ретельно оберігались церквою, і заслугою це було перш за все саме діячів доби VIII – IX ст.

Таким чином можна прийти до висновку, що ця епоха майже нічого не створила, а тільки кодифікувала набуті знання початку ранніх Середніх віків, та зберегла деякі елементи античності, які потім дали можливість виникнути Ренесансу. Воно утворило базу на якій виникла європейська цивілізація, стало основою Високого Середньовіччя. В цю добу закріплялись здобутки трьох культур, з яких складається класична культура Заходу. Перша з них антична, друга народна варварська, третя – східна, деякі принципи та елементи якої принесло християнство, яке зародилось як одна з течій східної культури. Економічно-політичне відродження тих часів взагалі було винятком для історії Європи після розпаду Римської імперії. Держави більшої за імперію Карла Великого у західній Європі не виникло і до тепер, і треба врахувати, що у ній не було міжетнічних конфліктів. Наладились економічні зв’язки з Італією, торгівельні шляхи по рікам проходили по всьому Середньовічному заходу. Проте не слід переоцінювати ці здобутки, адже такими яскравими вони здаються на фоні того довго занепаду, який тривав з V по VIII ст..

Рабан Мавр коли порівнює вихід євреїв з Єгипту із полишенням християнами так названого «рабства гріховності», під яким розумів епоху Стародавньої Греції і Риму, зіставляє винесення євреями єгипетських коштовностей із перейняттям християнами семи вільних мистецтв. Він говорить, що це набутки, які потрібно правильно використовувати на благо віруючих в Христа та в ім’я Господа. [11. - C. 152-153]. Доволі іронічно читати строки написанні більш як тисячоліття по тому Жаком Ле Гоффом: «Рукописи в той час все більш становились предметами розкоші, втрачаючи усіляке утилітарне призначення, в тому числі й освітянське. Їх не стільки читали, скільки роздивлялись. Реформа письма, яка поклала початок каролінзькому мінускулу, керувалась з розрахунків каліграфії, турбота про яку притаманна людям недалекого розуму, навіть не освіченим. Так що каролінзька культура була розкішшю, смак до котрої проявився так само, як до дорогих тканин чи пряностей.»[ 21. - C.157] І як тут не погодитись з вченим у тому що культура сприймалась, як прикраса, золоте брязкальце. За розумними словами Акуіна, проте що мудрість це прикраса людської душі, стоїть саркастична реалія дійсності.

Вклад у архітектуру та живопис не був тотальним, приніс деякі важливі та помітні зміни. В них вноситься символічність. К прикладу, так Марка символізував лев, Луку – телець, Іоанна – орел, Матвія – ангел.[24. - C. 5]. Це час розквіту книжної мініатюри. Будови, що були зведені у Ахені, виділяються своїм стилем з домінуючої тоді архітектури монастирів, яка перейняла варварський спадок – це малі конструкції із укріпленими товстими стінами, як зазначає більшість вчених вони скоріше нагадували фортеці. Спільні риси в них теж є, на роки у будівництві були задані округлі форми. У X ст. використовуючи елементи цього зодчества виникне романський стиль. Мініатюра та живопис, особливо розвинуті додали до мистецтва нові сюжети, серед яких слід виділити образ Страшного суду. Перше відоме нам його зображення датується 780 – 790 роками і знаходиться у церкві Святого Іоанна Хрестителя. У фресці ще дотримувались канонів античності - витримані пропорції фігур, але наповнення вже інше, у них відчувається неспокій, поривчастість. Здається типовий для середніх віків образ, так, але не зовсім. Сюжет Страшного суду ще довго панував у європейському живописі, і найяскравіше проявив у картинах епохи Ренесансу.

Якщо ж поглянути на глибинне Відродження, то помітно, що вражаюча кількість сюжетів далеко не з повсякденно життя ввібрана, а перейнята з тем, закладених у мистецтво ще за Каролінгів, і домінуючих на протязі усього Середньовіччя. Звісно, що це фабули напряму запозичені з Біблії. Ось, наприклад декілька назв робіт доби Ренесансу, що говорять самі за себе: «Гріхопадіння і вигнання з раю» (Мікеланджело Буонарроті), «Поклоніння волхвів» (Беноцо Гоццолі). А образ Мадонни, що вічно символізує Відродження, чи виник він у саме цю епоху? Ні! В часи Ренесансу він лишень поширився, та набув більш чуттєвих рис. І якщо, Високе та Пізнє відродження перейняли світський дух, то Раннє ще тісно пов’язане з церковною культурою Середньовічної Європи, і Каролінзьким відродженням зокрема.

Висновки

Відновлення культури за часів Франкської держави припадає головним чином на час правління Карла Великого та в деякій мірі інерційно продовжується за доби Людовика Благочестивого і аж до смерті Пипіна Лисого у 877 році. Таким чином воно охоплює приблизно століття. На базі того з чого воно виникло, навряд чи можна стверджувати, що занепад був не значний. Він був тотальний, політичний насамперед, за яким як при ланцюговій реакції почався економічний, соціальний та нарешті культурний, вийти з якого виявилось набагато важчим а ніж з інших. І тільки коли виникає Франкська держава, з відносно стабільними кордонами, з’являється ґрунт для хоча б незначного але піднесення культури. В перші роки цього складного процесу його головним центром Академія у Ахені при королівському, а згодом імператорському дворі. Де зібрався цвіт тодішньої науки: Павло Диякон, Алкуін, Ейнхард, диякон Пізанський, Павлін патріарх аквілейський. Якщо навіть вчені не знаходились при дворі, а розвивали освіту та працювали у віддалених частинах країни, як Рабан Мавр, вони все ж підтримували тісний зв'язок із двором.

Відбувається сплеск літописання, - найціннішою частиною яких звісно ж являються ті події очевидцями яких були автори. Факти віддалених від літописця діб носять компілятивний характер і майже не піддавались хронології, як би б не аналогічні про них згадки у римських, а потім у італійських джерелах. Діяльність направлена на поліпшення освіти характерна для Карла, почала спадати, вже після його смерті і зовсім занепала к кінцю IX ст. З педагогічних трактатів і порад залишилась праця Рабана Мавра та настанови Алкуіна у листах до імператора. В них піднімаються й такі питання, як процес християнізації дорослого населення та викорінення язичества. Процес навернення у віру хоча мав би за цими документами бути добровільним, проте насправді навряд чи таким являвся у більшості випадків. Тиск монастирів та не тільки не зменшувався, а навіть підсилювався і набував рис політичної влади. Не писемна кількість населення сягала більш як 90% населення, вміти писати так до кінця життя не навчився і сам Карл. Читати вміло не набагато більше, ось саме тому й стала розвиватись архітектура і живопис, які церквах доносили до безграмотного населення зміст Старого та Нового Заповітів. У мініатюрах супроводжуючих книги, вперше за весь час існування цього виду мистецтва в Західній середньовічній Європі з’явились людські образи.

Поряд із мініатюрою розвивалось також різьблення по кості. Яке було тісно пов’язане із нею – у них навіть були розповсюдженні однакові художні стилі. Вище за інших цінувався слоновий бивень, який потрапляв на Захід зі Сходу, і придбати його було важко. Кісткою прикрашались оклади книг, зброя, виготовлялись натільні прикраси. Архітектура і скульптура розвивались у парі, домінував похмурий приземистий стиль монастирів, серед яких виділяються будови, що зводились під прямим покровительством монаршого двору. Особливо вражає зодчество Ахену. На сьогодні від нього залишилась тільки багато кутова центрична капела імператорської резиденції, хоча побудовано за свідченнями біографів Карла було значно більше.

Так чим же все таки було це піднесення, - дійсним відродженням чи першою невдалою спробою грядущого Ренесансу, частковою стабілізацією на тлі тотального здичавіння та розрухи. Виникає ряд питань не тільки в області історії, а й у філософії і культурології. Чи приєднувати до кола задіяних у відродженні сфер народну культуру? Чому не говориться про відродження культури у Англії та Ірландії, коли воно почалось там значно раніше і було набагато глибшим у галузі науки та теософії. Може це лиш від того, що у франків королі були проголошенні імператорами у Римі. Тобто політичний розвиток сплутали з культурним, і це надовго закріпилось у свідомості багатьох поколінь. Слово відродження, як відновлення античних принципів та її культури в цьому випадку відпадає. Доцільніше вжити його, як поновлення культурного рівня взагалі та утворення сучасної європейської цивілізації. Це був початок і головним його досягненням було показати орієнтири для подальшого розвитку культури, яка проявила весь свій блиск у Високому середньовіччі. Якщо, розрізняти Античність і те, що було після неї, на дві різні цивілізації, то сміливо можна сказати «Каролінзьке зародження»! У цей же час непомітно була закладена скрита передумова для виникнення глибинного Відродження Античності. Розроблення та опрацювання теми Каролінзької доби має проводились й наділі. Безумовно слід виділити політичний розвиток та економічний, який підкреслюють історики школи «Анналів», але слід розділяти культуру і політику. Це речі нерозривні, але різні. Розробкам заважає хиткість понятійного апарату, бо якщо у Західній Європі «Каролінзьке відродження» сприймається з точки зору цивілізаційного підходу, то на території колишнього СРСР його й досі багато науковців сприймають лише як явище у сфері науки, літератури, мистецтва. На сам перед важною є уніфікація термінології, а відповідь на деякі концептуальні питання даної проблематики ще тільки доведеться поставити.

Список літератури

Алкуин. [Иное] письмо к Карлу Великому // Стасюлевич М.М. История средних веков: От Карла Великого до Крестовых походов (768 - 1096 гг.). – СПб., 1906.

Алкуин. О святителях и святых Церкви Йоркской // Стасюлевич М.М. История средних веков: От Карла Великого до Крестовых походов (768 - 1096 гг.). – СПб., 1906.

Алкуин. Письмо к Карлу Великому // Стасюлевич М.М. История средних веков: От Карла Великого до Крестовых походов (768 - 1096 гг.). - СПб., 1906.

Алкуин. Разговор об истинной философии // Стасюлевич М.М. История средних веков: От Карла Великого до Крестовых походов (768 - 1096 гг.). - СПб., 1906.

Алкуин. Словопрение высокроднейшого юноши Пипина с Альбином Схоластиком // Памятники средневековой латинской литературы IV-IX веков. М., 1970.

Алкуин. Энхиридион, или о грамматике // Стасюлевич М.М. История средних веков: От Карла Великого до Крестовых походов (768 - 1096 гг.). – СПб., 1906.

Ноткер Заика. Деяния Карла Великого // Памятники латинской литературы IV-IX вв. - М., 1970.

Павел Диакон. Деяния мецких епископов // Памятники латинской литературы IV-IX вв. - М., 1970.

Павел Диакон. Из «Истории лангобардов» // Памятники средневековой латинской литературы IV-IX веков. — М., 1970.

Песнь о Роланде // Европейский эпос Античности и Средних веков/ Пер. со старофр. Ю. Корнеева. – М.,1984.

Рабан Мавр. О воспитании клириков // Латинский язык средневековой философии. СПб., 1996.

Эйнгард. Жизнь Карла Великого // Источники эпохи Каролингов. – М., 2000.

Гаспаров М.Л. Памятники средневековой латинской литературы IV-IX веков. — М., 1970.

Гуревич А.Я. Культура и общество средневековой Европы глазами современника. — М., 1989.

Даниленко В.М., Кокін С.А. Всесвітня історія: Хронологія основних подій. –