Наукова та громадська діяльність В.Б. Антоновича

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЧОМУ ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ В. Б. АНТОНОВИЧА НЕОДНОЗНАЧНІ

РОЗДІЛ 2. ОФІЦІЙНО ПРО АНТОНОВИЧА

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В. АНТОНОВИЧА

РОЗДІЛ 4. НАУКОВА ПРАЦЯ АНТОНОВИЧА

4.1 Антонович як науковець: загальний погляд

4.2 Діяльність В. Антоновича в галузі архівістики

4.3 Історичні праці В. Антоновича

4.4 Здобутки Антоновича в сфері археологічної науки

4.5 Праці В. Боніфатійовича по географії та етнографії

РОЗДІЛ 5. ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ АНТОНОВИЧА

5.1 Антонович як просвітник

5.2 Викладацька робота Антоновича

ВИСНОВКИ

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність проблеми: на мою думку життя людського суспільства постійно змінюється на краще, відбувається його розвиток, прогрес. Звичайно кожна людина робить свій внесок для того, щоб цей процес відбувався, але саме інтелігенція, вчені першими серед усіх інших знаходять і вказують іншим подальші шляхи розвитку. Першими відкривають і відстоюють (іноді навіть до смерті) такі наукові, життєві істини про які інші ще навіть не здогадуються. Тому мені здається варто вивчати праці науковців і знати де, коли, чому вони робили свої відкриття. Варто знати, як жили такі видатні твої попередники-українці, як наприклад В.Б.Антонович та багато інших, чим ти їм завдячуєш, навчитися того, як вони приносили користь всьому людству і з якою відданістю служили Україні та українцям.

Мета і завдання: дослідити чому, як, коли відбувалося становлення як науковця і громадського діяча В.Б.Антоновича. Що зробив нам і чого досяг цей видатний вчений. Підсумувати наслідки його багатогранної діяльності.

Огляд історіографії: я писав свою роботу на основі спогадів всіх тих , що знали Антоновича, були його друзями, знайомими, ворогами. Іноді їх спогади суперечливі, але все-таки правдиве уявлення про В.Б.Антоновича можна скласти. Це праці Дорошенка Д., Доманицького В., Грушевського М., Лотоцького О., Крім того залишились праці самого В. Антоновича та інші матеріали.

Предмет дослідження: предметом дослідження в цій роботі є наукова та громадська діяльність В. Б. Антоновича.

Об’єкт дослідження: об’єктом мого дослідження являється видатний український вчений та громадський діяч другої половини 19 ст. В. Б. Антонович.

Практичне значення: якщо прирівняти історію до книги, то своєю курсовою роботою я відкриваю в цій книзі одну з дуже важливих і повчальних сторінок . Адже серед українських національних діячів другої половини 19 ст. Найбільш відомим був Володимир Антонович. І розповідь про те як він жив, чого добивався для блага України - повчання і дороговказ нам. Тому мені здається, що дана курсова робота може успішно використовуватись вчителями на уроках в школах, викладачами на лекціях в вузах для розкриття цієї теми, а також всіма бажаючими знати сторінки нашого минулого.

РОЗДІЛ 1. ЧОМУ ОЦІНКИ ДІЯЛЬНОСТІ В.Б. АНТОНОВИЧА НЕОДНОЗНАЧНІ

...Ми, українська інтелігенція, досі не сповнили свого обов'язку перед людиною, що стільки літ тому прийшла до нас, щоб «усе розділити з нами». Ми не постарались відповідно вивчити і освітити його життя, повне самовідреченої любові і праці для нашого народу. Антонович як історик, як громадський діяч і як людина не досліджений і не спопуляризований.

Михайло Грушевський

В історії України другої половини XIX ст. важко знайти більш відоме в середовищі національних діячів ім'я, ніж Володимир Антонович. Разом із тим важко назвати з-поміж насельників українського Олімпу більш загадкову й оповиту різними легендами, міфами і переказами постать, душа якої залишилася закритою й незбагненною для сучасників і навіть близьких людей. Як тільки не характеризували Антоновича! З одного боку, його вважали мозковим центром українського руху, могутнім керманичем, який тримав у своїх руках усі незримі нитки національного життя, керував кожним зачинанням, кожною справою, знав, пам'ятав і оцінював буквально все. Так, Дмитро Дорошенко твердив, що зі свого будинку на Жилянській Антонович «керував фактично цілим українським рухом протягом останніх десятиліть XIX віку, і його впливи сягали далеко поза межі України наддніпрянської, аж до Львова й Чернівців».

Не менш рішуче підтримував цю думку Василь Доманицький: «Можна з певністю сказати, що ніяка, мабуть, справа, коли тільки вона була чимсь важна або доторкалася якогось більшого гуртка українців, не минала без того, щоб в їй не брав участі, не дав допомоги чи поради Володимир Боніфатійович, і завжди з надзвичайною скромністю, ніколи не висовуючи своєї особи наперед».

З іншого боку, говорили про те, що Антоновичу, який буцімто не так багато й робив, особливо стосовно української ідеї, приписували чимало чужих думок та справ. У листі Миколи Стороженка до Вадима Модзалевського” можна прочитати”:«Теперь (по смерті Антоновича.— A.P.) пойдет, конечно, в особенности из лжеосвободительного лагеря, обычное навязывание покойному того, чего он никогда не думал, и он сделается фетишем политиканствующих, но, насколько я его знал, он придерживался лишь формы Іаіssеz fоіrе, laissez posser (дозвольте зробити, дозвольте пройти), будучи сам человеком умеренных во всех отношениях взглядов и чистым ученым с широким образованием и научной инициативой»[3; 7-7].

З ворожого табору лунали звинувачення у подвійній грі, зраді «своїх», пристосуванстві. Микола Могилянський безапеляційно прирікав: «Антонович — двуликий Янус, який з кафедри університету проповідував одне і був у дружбі навіть з Новицьким (жандармський полковник.— A.P .), а у себе вдома, у колі вибраної молоді проповідував інше: ненависть до Росії». Та звинувачень із боку росіян-державників було замало. Поляки теж докидали свою дещицю чорної фарби. Якщо Ф. Равіта-Гавронський досить обережно писав про загадковість, невизначеність справжнього обличчя Антоновича, яке «незмірне складне і неможливе для схоплення»[5; 6] то Вацлав Лясоцький просто називав його «інтриганом, зодягненим в тогу демократичної простоти і товариської популярності в стосунках з тією ідеальною і найжертвеннішою з жертвенних молоддю».

Нарешті, безсумнівно провокаційну роль у створенні відповідної «опінії» щодо Антоновича відіграло жандармське управління. Вже згадуваний полковник Новицький на допиті студента Невестюка у 1892 р. вів Із ним розмову про Антоновича, який, мовляв, граючи роль лояльної до влади людини, загрібає жар чужими руками, наражаючи на небезпеку недосвідчену молодь. Новицький «довірочно» повідомив студентові, що Антоновичу як поляку в університеті не давали стипендії, тоді він перейшов у православ'я і отримав стипендію, а згодом улаштувався на кафедрі. Насправді ж він не поляк, не українець і не росіянин, а досить темна особа. Повернувшись у Галичину, Невестюк переповів усе це на сторінках коломийської газети «Народ» (1893, 1 вересня). Так Антонович із подачі жандармів був ославлений галицькими радикалами і через цензуру та політичні мотиви навіть не міг виступити зі спростуванням.

Згадані обставини спричинили до того, що Антонович у принципі майже не виступав у друці з якимись відвертими заявами попри всі закиди супроти нього. Його учень, людина з російського табору Іван Линниченко, слушно зауважував, що «Сповідь» була чи не єдиним відвертим виявом почуттів і поглядів Антоновича. Взагалі він «был крайнє скуп на подобные излияния — во всех последующих его многочисленных работах и статьях (за исключением косвенных намеков в одной) автор, ушедший весь в работу и самого себя, крайне мнительный и подчас даже чересчур осторожный, избегал касаться этого рокового для него периода жизни» [8; 259].

Надмірну обачність Антоновича, його неймовірний самоконтроль і майже повну замкнутість зазначали більшість із тих, хто з ним спілкувався. Олександр Барвінський згадував, що визнаний учений «так навик був до великої обережності, що навіть у своїй кімнаті говорив півголосом, вистерегаючися підслухання, розмови з ким-небудь непокликанним».

Іван Линниченко так пояснював потайність Антоновича і стриманість його наукових праць (у висновках та констатаціях): «За ним постоянно и упорно следили, вскрывали его переписку, вызывали его для объяснений куда следует, подсылали к нему ловких агентов, выдававших себя то за ярых украинофилов, то за делегатов Ржонда. И он жил вечно под страхом репрессий, тяжелых и обидных объяснений, высылки из обстановки, в которой только и мог работать на пользу той цели, которой он всецело отдался. И это сделало его крайне скрытным, уклончивым, осторожным в писательстве, личных разговорах и лекциях университетских и публичных, для последних он, если не мог от них отказаться, выбирал темы самые безобидные, в которых самая придирчивая критика не могла бы найти материала для обвинения в тайных замыслах».

Політичні причини замкнутості Антоновича підкреслював також Сергій Єфремов, зауважуючи, що дехто безпідставно звинувачував його «в полохливості» (наприклад, Михайло Драгоманов). Однак обережність Антоновича, очевидно, була наслідком виховання в «суворій школі життя». Єфремов слушно зазначав, що тут були й певні ідеологічні міркування: Антонович відсував чисту політику (а радше політиканство) на задній план, висуваючи культурницьку роботу серед мас, в якій він бачив «грунт і на політичну працю в майбутності». Тому всю його діяльність як професора, популяризатора, видавця, ініціатора Південно-Західного відділу Географічного товариства, «Киевской Старины», літературні виступи проти Сенкевича, Флоринського тощо,— словом, «всякі культурно-наукові заповзяття широкого громадського значення» слід розглядати як працю саме в цьому річищі [11; 7].

Прагнення Антоновича залишатися в тіні пояснюється також іншими причинами. Проминувши-юнацький вік «бурі й натиску», Антонович утратив нахил до прилюдних полум'яних виступів. Тепер він найкраще почував себе у «невидимій атмосфері товариської конспіративної роботи — і тут справді виявлявся великий організаторський талант та вміння єднати людей біля себе».

Інший учень Антоновича — Орест Левицький — зазначав, що вчений мав чимало таємних ворогів і «через те звик не всякому діймати віри й виявляти свою душу»[13; 19]. Це була правильна політика: жандарми постійно скаржилися, що за Антоновича ніяк не можна ухопитися, адже він постійно «тримає дистанцію». Одна з його учениць дуже тонко відзначила цю невидиму демаркаційну лінію, яку той одразу проводив у будь-якому спілкуванні.

Ота межа була для всіх, «її утворило життя: той, хто стільки пережив замолоду, хто написав свою знамениту чудову «Исповедь», той повинен був утворити круг себе цю невидиму межу, щоб укрити за нею своє внутрішнє «Я» від чужих замахів. І наскільки зовнішнє «Я» Володимира Боніфатійовича було просте, привітне, товариське, настільки внутрішнє його «Я» було складне, замкнене й обережне, і дібратись до нього було нелегко. Навіть в оточенні своїх однодумців, в зібраннях Громади, Антонович «не розгортався», не висловлювався до кінця. Мені здається, що тільки Рильський розумів його цілком, хоч і не згоджувався де в чому з ним».

При цьому у стосунках із людьми Антонович був рівний. Навіть коли він говорив зі своїм явним чи потайним ворогом, учений не демонстрував своїх негацій. Це часто викликало подив і нерозуміння, а з боку радикалів — навіть прямі звинувачення. Як, мовляв, Антонович може відвідувати митрополита, розмовляти з жандармом Новицьким, узагалі спілкуватися з реакціонерами?

Линниченко писав, що Антонович мав широке коло знайомств: «...к нему заезжали с визитом многие очень высокопоставленные особы, до великих князей включительно, и к его скромному домику на углу Кузнечной й Жилянской, подчас к великому изумлению соседей, внезапно подъезжала карета с звездоносцем-генералом, генерал-губернатором или командующим войсками...» Одного разу Новицький викликав Антоновича для допиту і почав із запитання про його знайомих. Учений почав диктувати: «Его Императорское Высочество наследный принц итальянский, великий князь...» Новицький знітився і припинив допит. Справді, невдовзі перед цим спадковий принц Італії Віктор-Емануїл і один із великих князів Романових зробили візит «крупнейшему на Руси знатоку южнорусской истории и местной археологии».

Іще одна обставина цілком особистісного характеру, про яку не можна не згадати. Антонович, як твердить більшість його знайомих, був надзвичайно скромною людиною. Він «ніколи й нікому не хвалився своїми учинками, і часто траплялось, що навіть близькі приятелі Антоновича тільки випадково довідувались про той або інший його добрий учинок, та й то не від його, а од інших людей»[16; 19]. Василь Ляскоронський, приміром, наводив згадку про те, що Антонович щороку виділяв із власних гонорарів стипендії гімназистам і студентам. «Про це ніхто не знав до самої його смерті, робилося те таємно од усіх».

Дружина вченого Катерина Мельник-Антонович пояснювала цю рису настійливим самовихованням чоловіка. Річ у тім, що в дитинстві у польському середовищі у хлопчика помітно розвинулося бахвальство, яке він згодом вирішив побороти. І вже в університеті студенти медичного факультету підкреслювали «велику скромність, стриманість та ввічливість» Антоновича. А Драгоманов з цього приводу навіть іронізував «Антонович колись умре з ввічливості, щоб комусь догодити». Скромність та стриманість, на думку К. Мельник, «так вросли йому в плоть і кров, що зробились головнішими, немов природженими рисами його вдачі» [18; 76].

У 1874 р., коли у Києві проходив III Археологічний з'їзді І. Срезневський виголосив промову про визначні наукові заслуги Антоновича. М. Білінський згадував: «Присутні вчені дружніми оплесками відповіли на доповідь Срезневського. Антонович при цій овації так зігнувся, сидячи в кріслі, ніби мав пірнути» [І9; 123].

Отож, цілком очевидним є те, що через різні причини Антонович для своїх сучасників був людиною незбагненною, так би мовити, лицарем з опущеним забралом і без зафіксованого списку перемог. А що вже казати про нащадків... Тому подати образ Антоновича як добре виписаний портрет сьогодні практично неможливо. Це неодноразово підкреслювали його численні біографи, що знали свого героя особисто.

Михайло Грушевський порівнював свого вчителя з античним філософом, який у вирі людського життя лише зрідка обмінюється враженнями й думками з тісним колом учнів. Грушевський досить тонко пояснював протиріччя у громадській оцінці Антоновича: одні, зовсім не знаючи його політичної діяльності, вважали вченого крайнім об'єктивістом, представником суворого академізму в науці й ставили за приклад іншим, більш емоційним дослідникам-полемістам; інші ж, обізнані з діяльністю Антоновича у громадських організаціях, «роздували до розмірів фантастичних його пилини, його активну участь в національнім і політичнім українськім житю, творили цілі легенди і байки про нього» [20; 7]. А мудрий філософ із посмішкою вислуховував усі пересуди, нічого не спростовуючи...

Але чи слід думати, що образ Антоновича назавжди залишиться загадкою? Зрозуміло, що документи, які збереглися, підбивають лише зовнішній перебіг подій, але не дух і помисли Володимира Боніфатійовича. Та чи буде ця постать вічним айсбергом? Хотілося би думати, що на це запитання ми можемо відповісти скоріше оптимістичним «ні», аніж песимістичним «так».

Справа в тому, що в архіві Антоновича та його близьких знайомих, друзів і родичів все ж залишилися матеріали, які з різною повнотою та адекватністю віддзеркалюють ті сторінки його діяльності, які за життя Володимир Боніфатійонич майже не демонстрував. Це насамперед листи вченого до найближчих йому людей, у спілкуванні з якими душа його розкривалася. Показовими в цьому сенсі є думки, висловлені в листі до Катерини Мельник: «Формальное письмо претит моей натуре; я бы унизил себя глубоко и Вам бы оказал (по моему убеждению) высочайшее неуважение, если бы писал письмо без дела и впечатлений... По моему мнению, всяк человек пошлеет, если предпринимает деяния, не вытекающие из его убеждений или этического направления, а только по внутренним, для него нравственно обязательным побуждениям. Я всю жизнь держался (может быть, глупого) убеждения, что человек в неофициальных отношениях должен бить строго правдив, т. е. делать, писать и говорить только то, что у него лежит на мысли, совести и чувстве, а не то, к чему его обязывают внешние, кем-то и почему-то, без его ведома и согласия устроенные формы и обязательные отношения. Может быть, все это крайний идеализм или так называемая «философия», но меня долгий век от неё не вылечил, и предпочитаю свою философию всему тому, что «принято», «обязательно» й т. п. Не правда ли, что я неисправимый мечтатель?» [21; 47-47].

Зацитований уривок попервах шокує. «Застібнутий на всі ґудзики» у своїх відомих (переважно опублікованих) листах, тут Антонович постає надто незвичним. Це стосується, напевне, і його листів до близького друга Федора Вовка та соратника по «хлопоманству» Бориса Познанського. Саме останньому вже 70-річний учений напише: «Всяка правда повинна відрізнятися простотою, ясностью і законченностью» [22; 107].

Іще одна характерна деталь, яка дає змогу осягнути самооцінку Антоновича. Маємо на увазі його судження про іншу, не менш незбагненну людину — Пантелеймона Куліша.

Ще у 1901 р. Антонович засуджував хитання Куліша та його пристосуванство, тим засвідчуючи, що його власне кредо було іншим,— хоч, можливо, зовні не завжди його поведінка видавалася твердою і несхитною. Зокрема, він писав Познанському: «З оптимізмом твоїм взглядам Куліша не зготжуюсь. Мабудь, ти не читав його останніх творів: «История воссоединения Руси», статья про козаків в «Рускому архіві», «Хуторная поезія» і т. д. Опріч того сей поворот ілюструється рукописним документом прошенієм до Міністра внутренних дел, коему він посилає «Историю воссоединения Руси» як доказ своєї лояльності і просить позволити йому докончити служебну карьєру» [23; 106]. В ранішому листі до Феофана Лебединцева Антонович узагалі нарік Куліша «двулицым Пантюшкой Кулишевым» [24; 6] , отже, позиція його була вкрай негативною.

Цікавим є висловлювання Антоновича про складність життєвого шляху до ідеалу (лист до Б. Познанського від 1901 р.): «На те і єсть ідеал, штоби визначати еволюцію правди в будучині, і на те дійсність, щоби поволі переробляв ти ідеал, тягнучи за собою дуже важку і неморальну спадщину прошлого. Зістається бажати, щоби ідеал здійнявся як змога скоріше, і думаю, що нема чого сердитися за те, що в житті зустрічаємо антиідеальні прояви»[25; 106].

Це твердження є знаменним. Усе життя Антоновича, на наш погляд, показує, що він ішов раз і назавжди визначеним шляхом, стискуючи в кулаці емоції, ховаючи ненависть до ворогів, сприймаючи всі прояви людського єства рівно. Все це було марнотою в порівнянні з визначеним ще в юності ідеалом. І глибоко в душі він залишався «невиправним мрійником», який умів піднятися над буденністю життя, оцінюючи його іншими, набагато вищими мірками.

Тут ми не можемо не згадати влучні слова одного з сучасників Антоновича: «В. Б., кроме того, что поддерживал все свои «надії і жадання», умел их и отстаивать,— он служил живым примером, что царское правительство не есть какой-нибудь неизбежный Молох, в который бросают жертвы инакоумствующих. Он был символом смелости, он везде среди своих друзей умел найти бодрый элемент и без всякого опасения и страха смотрел на противников» [26; 6].

Отже, зіставляючи окремі визнання самого Антоновича в листах із розкиданою по численних споминах про нього інформацією та зафіксованими документально його «зовнішніми» вчинками та їхніми наслідками, з його прямо висловленими чи завуальованими думками в наукових працях та лекціях, спробуємо реконструювати головні риси образу Володимира Боніфатійовича. Кажемо саме про головні риси, бо ще раз наголосимо, що Антонович настільки багатогранний і нерозшифрований у своєму духовному житті, що змалювати його портрет нам удасться лише й лише почасти.

Ще за життя Антоновича почали виходити дослідження про нього. На сьогодні їх уже кілька десятків. За традицією статті містять огляд громадської, наукової та педагогічної діяльності вченого. Така тематична розчленованість, імовірно, краще сприйматиметься, коли на початку буде подана хоч якась загальна характеристика цієї непересічної людини”.

Найкращу, на мій погляд “загальну характеристику постаті В. Б„ Антоновича на тлі українства дав його учень і наступник М. С. Грушевський. Він поділяв життєвий шлях учителя на три основних періоди [27; 8-10].

Початковий охоплює перше тридцятиліття життя Антоновича. Це час наступу і штурму, «час жадного, гарячого шукання доріг індивідуальному життю і громадській роботі». З дитячих років він інстинктивно, завдяки вродженому гуманізмові, хилиться від свого польського середовища до світу «хлопського українського». Згодом до цього прилучилися впливи французького раціоналізму XVIII ст. та демократичні, поступовські погляди вихователя (фактичного батька) Я. Джидая. Все це, сполучившись в одне ціле, привело до бурхливої громадської діяльності й рішучого кроку — розриву з польським середовищем, до маніфестації своїх поглядів у «Моїй сповіді», русі «хлопоманів» та створенні «Громади».

З 1860-х років починається другий період в житті Антоновича. Це час майже двадцятилітньої напруженої продуктивної наукової праці, яка значною мірою пов'язувалася з суспільними поглядами та громадською діяльністю. Це насамперед архівні досліди польсько-українських відносин, які підтверджували думку про негативну роль польсько-шляхетської держави в українській історії. З великим талантом і повнотою Антонович змалював «соціальний устрій і житі українського народу під польським режимом і непримиренні суперечності його з польське-шляхетським устроєм». Цей період став вершиною діяльності Антоновича. Саме тоді він заявив про себе як одного з найвизначніших репрезентантів українства і в науці, і в громадській діяльності.

Третій період розпочинається з середини 1880-х років, коли стають помітними «виразні прикмети вичерпання і утоми» Антоновича. Погіршуються умови суспільного життя в Росії, українство придушується політично-жандармською системою, відбувається розкол у «Громаді», спалахує ідейний конфлікт із недавніми товаришами («політики» і «культурники»), не вдається польсько-українська угода в Галичині. Все це стає причиною знеохочення і послаблення діяльності Антоновича. В українському русі з'являються нові лідери, напрями, молодь схиляється до революційного радикалізму. Наукові праці вченого також утрачають живий громадський зміст. Антонович віддає перевагу археології, нумізматиці, історичній географії. З 1890-х років відчутний досить значний упадок фізичних сил, і «серед спокійніших антикварських занять тихо догорає його могутній дух — до смерті не стративши, одначе» своєї незвичайної живості, інтелігенції і рідкого, незвичайного чару».

Реконструюючи процес становлення та розвитку світогляду Антоновича, М. С. Грушевський визначав кілька найважливіших моментів.

Насамперед, це вироблений в дитинстві «гуманний погляд на жите» і зацікавлення українськими сюжетами. По-друге, це вплив французького раціоналізму, почерпнутого з батькової бібліотеки. «Скептик і позитивист, — писав Грушевський,— індиферентний до всякої трансцедентної метафізики, він заховав одну релігію — релігію людства. Віра в вічне і неустанне уліпшуваннє життя і платність людства до безграничного облагородження, культурного і етичного, дорогою розуму, культурної роботи — сі провідні ідеї французького раціоналізму зісталися його провідними ідеями». Однак він не став «вселюдиною», будучи міцно прив'язаним до українського життя. В основі всієї його наукової діяльності лежить «глибокий пієтизм, тепла і сердечна любов до сього народу». Грушевський написав про це так: «Він обожав в нім його суцільність, стихійну гармонію, високу красу побуту і глибоку природну логічність мисли; хилив чоло перед його високими культурними і соціальними інстинктами, високогуманною вдачею і тонким стичним почутім, горючою жагою і непохитним жаданим справедливості».

Однак Антонович ніколи не обстоював національну виключність. Він завжди високо підносив роль культури в історії народу, орієнтуючись на західні взірці. Політичну роботу без культурних підстав він вважав спорудою на піску. Усі нещастя України Антонович убачав у «малій культурності українського суспільства, в браку української інтелігенції, культурного і політичного виховання». Як послідовник еволюціонізму, він не вірив у швидкісні революційні перетворення, вважаючи, що лише послідовна просвіта й піднесення свідомості народу є єдино правильним шляхом. Грушевський зазначав досить сильний вплив на Антоновича також кирило-мефодіївців, які «завершили ідейну еволюцію його своїми ідеями автономізму і федералізму», їхня проповідь фізичної й духовної свободи була співзвучна ідеям, які виробилися у Антоновича під впливом революційних подій у Західній Європі. На терені історіографії ці ідеї духовно і персоніфіковано уособлював М. І. Костомаров, слідом за яким пішов і Антонович, їм обом було притаманне різке засудження польської доби в українській історії. М. С. Грушевський наголошував: «Можна сказати, що всі історичні праці Антоновича з невеликими виїмками — се оден акт обжаловання історичної Польщі, з її всевласним панованнєм шляхетської верстви і поневоленнєм недержавних народностей». Однак Антонович не був ворогом поляків, «він був тільки ворогом історичної Польщі — її хиб, шкідливих не тільки для пригнетених нею народностей, а і для самих поляків; був ворогом польсько-шляхетської ідеольогії, ворожої польському демосу також, не тільки українському».

Саме звідти іде й негативна оцінка Антоновичем державності як елемента суспільного життя. Він підкреслював не державність українців і вважав це їхньою «імманентною прикметою». Антонович говорив про це «з тим легшим серцем, що державну стихію вважав елементом скоріше негативним в життю суспільності, народу, ніж творчим, позитивним». Польське й російське державне володарювання в Україні, на його думку, руйнувало провідний общинний елемент української спільноти. Втім, і в цьому середовищі Антонович ясно бачив соціальну нерівність, протистояння різних верств, внутрішнє поневолення, насильство, визиск, проти чого повставало усе його єство.

М. С. Грушевський так писав про Антоновича: «Громадянські інтереси були сильно розвинені у нього і могутньо кермували його науковими заняттями, особливо в період розцвіту його сил і наукових занять. Інтереси наукові тісно сполучені у нього з інтересами громадянськими, національними та політичними». Однак, на думку Грушевського, Антонович «боєвою натурою не був»; делікатний і вразливий, «він не мав в собі того всепалющого огню, який змушує людину перемагати най прикріші для неї обставини й перешкоди в своїм служінню провідній ідеї свого життя». Йому були органічно противні боротьба, конфлікти, «вуличні» методи. Лише натяками, ледь помітними для втаємничених, давав Антонович у своїх працях «ширші виводи соціально-політичного або національного характеру», ховаючи від читача справжній «ідейний підклад своєї наукової роботи». «Історик-філософ, з великим, навіть надмірним нахилом до синтезу і схематизації, він не любив вводити публіку в лабораторію своєї мислі, ставлячи перед її очима готовий, можливо у прощений рисунок певної доби, певного складного історичного або соціального процесу»[29; 5-6]. Його узагальнюючі концептуальні думки стосовно української історії висловлювалися лише в тісному колі, де читалися лекції, непризначені для широкої публіки. Лише окремі з них виходили в Галичині під псевдонімом.

Визначний український громадсько-політичний діяч, письменник, історик церкви О. Г. Лотоцький, який запізнав Антоновича наприкінці 1880-х на початку 1890-х років, так характеризував громадянську еволюцію «одного з найбільших людей української справи»: «В. Б. на протязі півстоліття своєї діяльности наукової та громадської хоч як твердо йшов до одної незмінної цілі, але під непереможним тиском режиму мусів зміняти тактику та звужувати шлях свої діяльности, аби зовсім од життя не усунутись. На полі науковому він мусить покинути ті ділянки української історії, яким на початку віддає свою увагу, в яких виявлялася органічна сила української нації. Від подій і діб великого національного підйому був він примушений перейти до нейтральніших об'єктів наукового досліду, впірнає в архівну роботу і нарешті майже замикається наявні у вузькій ділянці археології. Як се взагалі було в тодішньому життю під самодержавним режимом, робота Антоновича — наукова й громадська — переходить в таємні підвали життя... Врешті В.Антонович та спільники його по національно-громадській роботі приходять до думки забезпечити можливість і здобутки української національної праці на терені іншої держави, де частина українського люду все ж користувалася певним мінімумом національної свободи під охороною державної конституції, бодай би й такої, як австрійська» [30; 168-169]. Антонович поряд з О. Я. Кониським став одним із творців так званої «нової ери» (польсько-українська угода 1893 р. у Галичині).

Саме в Галичині Антонович мріяв почати