Вірменія. Іст. нарис

Сирію та інші країни.
      Страшним результатом сорокарічного турецького геноциду вірменів стали понад два мільйони понесених життів.

      Доля Східної Вірменії у другій половині XIX і початку XX ст. злилася з долями народів Російської імперії. З'явилися умови для розвитку економічного, політичного і культурного життя. Капіталізм поступово прийшов на зміну патріархальним відносинам. Почався ще один етап багатовікової історії вірменського народу. Транспорт, промисловість і торгівля - цей вічний трикутник економіки, вбирав в себе все більше людей, втягуючи Східну Вірменію в орбіти імперського і світового товарообігу.
      Залізниці - артерії країни, були тут, на далекій околиці імперії, особливо необхідними. Після закінчення будівництва залізниці Баку-Тбілісі-Батумі, в 1896 році було почато будівництво лінії Тбілісі-Єреван, що проходить через Алаверді і Александрополь. Офіційне відкриття цієї дороги відбулося 5 грудня 1902 року. Приблизно за десять років початку XX ст. у Східній Вірменії було побудовано близько 350 кілометрів залізничних шляхів, шосе Тбілісі- Єреван, безліч допоміжних доріг.

      Розвиток дорожньої мережі відкрив доступ до природних багатств - концесію Алавердських мідних рудників придбав французький капітал, там був побудований новий завод, споруджена електростанція. Кафанські мідні рудники спільно розроблялися вірменським (А. Мелік-Азарян) і грецьким капіталом, протягом 1858-1900 років у Кафані було вироблено близько 10 тисяч тонн чистої міді.

      У кінці XIX століття виросла торгівля хлібом, тільки з Єреванської губернії щорічно вивозилося близько 32 тисяч тонн зерна. Швидкими темпами зростало виробництво вин, коньяків і спирту. Коньячний завод К. Афрікяна, заснований у 1893 році (пізніше перекуплений Л. Шустовим), поклав початок виробництву відомих на весь світ вірменських коньяків.
      Зростали населення і міста, за даними перепису 1897 року в Єреванській губернії налічувалося 830 тисяч жителів і на один квадратний кілометр, в середньому, доводилося близько 33 мешканців. У Єревані - 29006, Александрополі (Ленінакані) - 30616, Нор-Баязеті (Камо) - 8486 жителів. Центр Східної Вірменії - Єреван поступово набував обрисів губернського міста. Відкривалися школи, лікарні, засновується вірменська театральна трупа, друкарня і механічний завод. Єреван сполучається з Тбілісі телефонним і телеграфним зв'язком. У 1879 році відкривається перша міська дума.
      Різні гуртки, громади і союзи національно-демократичного напрямку, що виникали у 1860-70 роках на території як Східної так і Західної Вірменії, підготували грунт для створення національних політичних партій. Першою вірменською політичною партією була партія Арменаканів, заснована у 1885 році в Марселі М. Португаляном - діячем вірменського визвольного руху, який емігрував із Західної Вірменії у Францію, в основі програми арменаканів лежала ідея звільнення і незалежності Західної Вірменії, створення буржуазно-демократичного ладу. У 1921 році ця партія була перетворена у партію "Рамкавар-азатакан" (демократичної свободи), яка й по сьогодні у вірменських колоніях за кордоном представляє демократичну програму.
      У 1890 році, у Тбілісі була заснована партія "Дашнакцутюн" (Союз). Її фундаторами і лідерами були X. Мікаєлян, С. Заварян, С. Зорьян (Зростанням), X. Малумян (Акнуні) та інші. Програма партії змикалася з програмою соціалістів-революціонерів (есерів). За соціальним складом, згідно з архівними даними, у 1907 році партія складалася з 165 тисяч членів, з яких більше 23 тисяч були робітники.
      У першому десятиріччі XX ст. Вірменія, разом з народами Росії, прямувала до нових ідеалів - політична обстановка в Росії викликала страйковий рух, демонстрації, селянські хвилювання у Східній Вірменії і усьому Закавказзі. Світова війна перервала розвиток цих подій. Від Чорного моря до озера Урмія проліг Кавказький фронт, де російські війська протистояли турецьким. У складі російської армії билися десять тисяч вірменських добровольців. У регулярних частинах служили близько 250 тисяч вірменів. Східний Легіон французької армії, який складався з вірменів, бився проти Туреччини на палестинському фронті. До літа 1916 року майже уся Західна Вірменія, завойована у Туреччини по праву війни, була оголошена тимчасовим генерал-губернаторством Російської імперії, підлеглим головному командуванню російської Кавказької армії.
      Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року і відхід російської монархії з історичної сцени не внесли істотних змін у військову ситуацію на Кавказькому фронті, але значно пожвавили політичне життя Закавказзя. Демократичні партії, у тому числі і Дашнакцутюн, вважали революцію завершеною і співпрацювали з Тимчасовим урядом.
      29 грудня 1917 року Рада Народних Комісарів Радянської Росії видала декрет "Про турецьку Вірменію", яким проголошувалося право Західної Вірменії на повне самовизначення. Декретом передбачалося безперешкодне повернення на рідну землю біженців-вірменів, утворення народного демократично обраного уряду, виведення усіх іноземних військ. Але історична обстановка кінця 1917 року - початку 1918 року унеможливила реалізацію цього декрету. У січні 1918 року Туреччина, скориставшись відведенням російських військ з Кавказького фронту, почала наступ на Закавказзя. Наступ супроводжувався різаниною вірменського населення. Уряд Радянської Росії висловив протест проти звірств турок у ноті союзнику Туреччини - Німеччині. 22 квітня 1918 року Закавказський Сейм оголосив про відділення Закавказзя від Радянської Росії і Туреччина відразу визнала проголошення "незалежної республіки". Більшовицькі організації Закавказзя висловили протест проти цього акту. Турецький уряд, порушивши перемир'я, укладене з незалежною Республікою, у травні 1918 року знов розпочав наступ військ, які вийшли на підступи до Єревана.
      На захист батьківщини піднявся увесь народ, Вірменська церква закликала прихожан до опору, її служителі брали участь у військових діях. У період з 21 по 28 травня, у битвах біля Сардарапату, Караклісу (нині Кіровакан), Баш-Апарану (нині Апаран) вірменське народне ополчення і регулярні війська розбили турок, запобігли захопленню Єревана, Араратської долини, Севанського басейну.

      Після саморозпуску Закавказького Сейму 26 травня 1918 року Грузія, Азербайджан і Вірменія оголосили себе незалежними. 28 травня вірменська Національна Рада проголосила "Республіку Вірменія". Восени 1918 року, після поразки Німеччини та її союзників у світовій війні, Туреччина звільнила займані території Східній Вірменії, були відновлені кордони 1914 року.

      Повоєнний хаос в економіці, інфляція, розвал сільського господарства у Республіці Вірменії, нове турецьке нашестя у вересні 1920 року, спричинили те, що 29 листопада 1920 року влада у Вірменії перейшла у руки Революційного Комітету Вірменії, очолюваного більшовиками.
      З тих пір Вірменія, яка офіційно вважалася незалежною, керувалася з Москви. Жорстке уведення радянських порядків, що супроводжувалося насильницькими реквізиціями майна заможних громадян, привело до антирадянського повстання 8 лютого - 13 липня 1921 р. 13 грудня 1922 р. Вірменія об`єдналася з Грузією й Азербайджаном, утворивши Закавказьку Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (ЗСФРР), що увійшла до складу СРСР.

      У 1922-1936 рр. у Вірменію було репатрійовано 40 тис. біженців з колишньої Османської імперії. В економічній програмі республіка ставила на індустріалізацію, хоча при цьому доводилося рахуватися з майже повною відсутністю енергетичних ресурсів і обмеженістю водних ресурсів. Вірменія була змушена будувати ГЕС на мілководних, але швидких річках. Одночасно прокладалися зрошувальні канали: у 1922 р. в Ечміадзині був споруджений канал ім. Леніна, а через два роки на півночі республіки був зданий в експлуатацію Ширакський канал. Перша ГЕС була побудована у 1926 р. на р. Раздан поблизу Єревана. Однак широке використання водних ресурсів для виробництва електроенергії, потреб промисловості і сільського господарства почалося у 1929 р.

      При Сталіні в країні була встановлена диктатура, супроводжувана форсованою колективізацією сільського господарства та індустріалізацією, швидкою урбанізацією, жорстким переслідуванням релігії та встановленням офіційної "партійної лінії" в усіх областях життя - від літератури до генетики рослин. Була уведена жорстка цензура, будь-яке інакодумство переслідувалося і піддавалося репресіям. У 1936 р. у Середню Азію було депортовано близько 25 тис. вірменів, які виступали проти політики колективізації. Того ж року ЗСФРР була ліквідована, а Вірменія, Грузія та Азербайджан були проголошені самостійними союзними республіками у складі СРСР.

      Хоча Вірменія і не була ареною бойових дій в роки Другої світової війни, у лавах Червоної Армії служило близько 450 тис. вірменів. З них 60 стали генералами; троє - адміралами, Ованес (Іван) Баграмян став маршалом Радянського Союзу, а Сергій Худяков (Арменак Ханперян) - маршалом авіації. Незважаючи на важкі втрати під час війни, приріст населення Вірменії тривав: в середньому він складав 18,3 на 1000 жителів.
      З 1945 по 1948 роки на батьківщину повернулося близько 150 тис. вірменів, в основному з країн Близького Сходу і небагато - з країн Заходу. У подальшому багато з них були репресовані. В червні 1949 р. була проведена масова депортація вірменської інтелігенції разом з сім`ями у Средню Азію, де більшість з них загинули.

      Після смерті Сталіна у 1953 р. почався хоча й повільний, але стійкий підйом добробуту народу. У 1960-ті роки Вірменія з переважно сільскогосподарської перетворилася в індустріальну країну з високим рівнем урбанізації.
      За керівництва М.С.Горбачова (1985-1991 рр.), який проголосив програму проведення радикальних реформ, населення Вірменії відкрито висловило бажання об`єднати країну з областю компактного проживання вірменів - Нагірним Карабахом, який волею Сталіна у 1923 р. був переданий Азербайджану. У лютому 1988-го в республіці виникли масові демонстрації.
      Критична ситуація посилилася сильним землетрусом у грудні 1988 року, який забрав 25 тис. життів і близько 100 тис. осіб залишив без даху. Були зруйновані міста Спітак, Ленінакан і Кіровакан. Незабаром у республіку ринуло близько 200 тис. вірменських біженців з Азербайджану.
      23 серпня 1990 р. законодавчий орган Вірменії (тоді Верховна Рада Вірменської РСР) проголосив суверенітет республіки, проголосував за нову офіційну назву - Республіка Вірменія і відновив раніше заборонений "ерекгуйн" (триколор з червоної, блакитної та оранжевої смуг) у якості національного прапора. 23 вересня 1991 р. Республіка Вірменія проголосила незалежність, а 21 грудня того ж року приєдналася до Співдружності Незалежних Держав (СНД). До кінця 1991 р. близько 80% оброблюваної землі було передано тим, хто її оброблював. 25 грудня 1991 р. Республіка Вірменія була визнана США, а 22 березня 1992 р. прийнята в ООН.
      Навесні 1992 р. напіввійськові формування Вірменії встановили контроль над Нагірним Карабахом. У 1993 р. збройні сили карабахських вірменів атакували позиції азербайджанців, з яких ті обстрілювали Карабах і села, розташовані на сході Вірменії. У травні 1994 р. за посередництва Росії було укладено угоду про припинення воєнних дій.

      У 1994 р. почалося спорудження сучасного мосту через р.Аракс, що з`єднує Вірменію з Іраном поблизу м. Мегрі, завершене у 1996 р. Влітку 1996 р. укладено торговельну угоду зі США, виконання якої, однак, пов`язувалося з припиненням війни у Нагірному Карабаху.

      Перший Президент Вірменії Тер-Петросян став особливо непопулярним, коли запропонував сміливе компромісне рішення карабахського конфлікту і узяв за основу план міжнародної спільноти, згідно з яким Нагірний Карабах формально залишається у складі Азербайджана, але отримує повну автономію і самоуправління. Навіть найближчі політичні соратники відвернулися від Тер-Петросяна, і йому довелося піти у відставку у лютому 1998 р. Після виборів президентом Вірменії став Роберт Кочарян, колишній керівник Нагірного Карабаху. Політика Кочаряна у карабахському питанні виявилася менш гнучкою, але уряд вирішив взятися за викорінення корупції і налагодження відносин з опозицією (партія Дашнакцутюн знову була легалізована).