Діяльність ОУН до початку другої світової війни

ПЛАН


Формування ОУН, як єдиної структури

Терористична діяльність та її наслідки

2.1 Варшавський та Львівський процеси

2.2 Розбудова та оформлення руху

Розкол в націоналістичному таборі

3.1 ОУН перед початком Другої Світової Війни

Висновки

Список використаних джерел

Список скорочень


1. ФОРМУВАННЯ ОУН, ЯК ЄДИНОЇ СТРУКТУРИ


Формально та виразність була вже внесена постановою конгресу Українських Націоналістів в січні-лютому 1929 року, що всі існуючі до того часу українські націоналістичні організації в Краю й закордоном, а в тому числі й Українська Військова Організація — УВО, зливаються в покликану тим Конгресом до життя єдину Організацію Українських Націоналістів — ОУН. Та в практиці здійснення тієї постанови зустрілося з несподіваними труднощами. Частина провідного членства УВО висунула застереження щодо повного злиття УВО з іншими націоналістичними організаціями в одну організацію ОУН і протиставила цьому свою концепцію — збереження організаційної та дійової автономії УВО й ОУН, які тільки на верхах координували б свою діяльність. Призначення в 1930 р. Крайовим Провідником ОУН і одночасно Крайовим Командантом УВО сотника Юліяна Головінського, що мав великий авторитет як серед членства УВО так і серед молодого націоналістичного студентства, як вкритий славою колишній старшина УГА та кількалітній Крайовий Командант УВО, ліквідувало цей конфлікт. Але тільки на деякий час. Після смерті сотника. Ю. Головінського цей конфлікт повчав знову розгоратись. Це, очевидно, спиняло працю революційного підпілля, тому, зустрівшись із ним як Крайовий Провідник ОУН, Бандера намагався не допустити розколу.1

Про суть того конфлікту пише сам Степан:

«В тридцятих роках, від І Конгресу ОУН до 1933 року, в революційно-визвольному підпіллі на ЗУЗ ішла внутрішня боротьба за зміст, форму й організацію подальшої визвольної боротьби. Після майже десятирічного періоду бойової діяльності УВО (Української Військової Організації) вступила в дію Організація Українських Націоналістів. Почалося змагання між двома тенденціями та суперечки, нераз гострих форм, між їхніми речниками й прибічниками. Серед членства була вже утвердилась загальна свідомість, що далі зводити революційну дію лише до бойових форм недоцільно, як недоцільно залишати політичну ділянку боротьби існуючим легальним партіям опортуністичного напрямку, натомість доцільно розгортати широку революційно-політичну акцію і творити підпільну ,ідеологічно-політичну організацію з націоналістичною ідеологією та революційно-визвольною політичною концепцією. В тому відношенні щодо потреби творення на ЗУЗ Організації Українських Націоналістів не було ще ні сумнівів, ні суперечок.»2

Питання стояло інакше. Одна течія заступала організаційний і дійовий паралелізм УВО-ОУН. Обидві мали б існувати окремо, з розмежованим полем діяльності, формами й методами дії, тільки в самому проводі мала б бути координація.

ОУН, ведучи ідеологічно-виховну, політичну й пропагандистську роботу в дусі самостійництва й революційного націоналізму, але не пов'язану організаційно з революційно-бойовою УВО та її актами, не зважаючи на нелегальні, підпільні методи дії і форми праці, повинна б мати в умовах польської окупації вільніше становище і ширші можливості розвитку.

Друга течія, заступала концепцію послідовного «уодностайнення» революційно-визвольного руху під кожним оглядом. Вся боротьба повинна мати, як основну, одну ідеологію, програму, одну визвольну політичну концепцію. Всі форми боротьби, в ідеологічній, національно-політичній, пропагандистській, виховній, мілітарній та бойовій ділянці — повинні проходити за одним планом, одна одну посилювати, доповнювати. Це забезпечується дієвої революційної організацією — ОУН, а УВО як один із секторів боротьби, що набирає повного значення й вартості через ідеологічно-політичну будову, повинна стати військово-бойовим відділом ОУН.

Конечність остаточної ліквідації того непотрібного конфлікту з'ясував Степан Бандера учасникам празької Конференції Проводу ОУН і делегатів Крайової Екзекутиви, на якій його формально затвердили Крайовим Провідником ОУН. Саме формальне призначення його одночасно і Крайовим Комендантом УВО його не задовольняло, бо воно й далі зберігало щонайменше вид організаційного дуалізму ОУН—УВО. Тому на його пропозицію Конференція прийняла остаточну постанову про те, що УВО перетворюється повністю в військово-бойову частину ОУН як її інтегральна частина і тільки назовні, для пропагандистських цілей, бойову діяльність ОУН дозволялося й далі називати «діями УВО». Організаційно УВО остаточно злилася повністю з ОУН і як окрема організація перестала існувати.3

Це було великим і важливим у своїх позитивних наслідках досягненням Степана Бендери, як нового керівника всього українського революційного підпілля на західноукраїнських землях.

Завершенням організаційного процесу українського націоналістичного руху було створення в 1929 році єдиної Організації Українських Націоналістів, в якій зіллялися всі українські націоналістичні організації, що діяли до того часу окремо.

Членом ОУН стає Степан Бандера від першого моменту її існування. А що свій організаційний хист він виявив уже раніше, в первопочинах організування націоналістичного руху, а під час усяких слухань з приводу акцій, в яких він брав активну участь; він доказав свою рішучість в боротьбі проти поліційного терору, йому доручили відразу одне з дуже важливих завдань організацію виготовлення підпільної літератури ОУН. Тоді ОУН видавала поза межами Польщі свої пресові органи «Розбудова Нації» та «Сурма» а згодом «Націоналіст», які були заборонені й переслідувані польською владою, а Крайова Екзекутива ОУН на західноукраїнських землях видавала підпільно «Бюлетин КЕ ОУН», «Юнацтво» та «Юнак».4 Крім цього друкувалися як на українських землях, так і на чужині різні брошури й летючки, присвячені пропагуванню націоналістичної ідеї серед українського населення та революційній роботі проти окупантів. Всі видання, друковані поза кордонами Польщі, треба було нелегально доставляти на українські землі і разом з підпільною літературою, друкованою на місці, поширювати по всіх закутках України. Виготовлення націоналістичної літератури була одним із найважливіших завдань ОУН, бо ці видання були смолоскипами, що розносили полум'я націоналістичної революції по всій Україні.

Оце важливе й важке завдання — зорганізувати по всій Західній Україні організаційну мережу підпільних видань ОУН, доручив референт пропаганди Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ Степанові Бандері.5

Завдання це виконав Степан Бандера блискуче. Польська окупаційна влада мала сотні вишколених публіцистів та таємних поліційних агентів, кордони Польщі були обставлені сотнями граничної сторожі, а польські колоністи, що розлізлись сараною по всій західній Україні, помагали польській окупаційній владі в переслідуванні українського підпільного руху. Помагали в тому наїзникові за один гріш і деякі перевертні, а все таки всі вони були неспроможними розкрити й спаралізувати дії сміливих українських юнаків, керованої Степаном Бандерою регулярного переваження підпільної літератури з-за кордону та розповсюдження її по всіх містах і селах Західної України. Три точки виготовлення літератури ОУН з-за кордону — один на Гуцульщині, один на Бойківщині й один у Тешині — діяли справно, а якщо котрийсь із них впадав у небезпеку, тоді його заступав котрийсь із резервних шляхів контрабанди: через Данціг або через Литву й Білорусь.

Крайова підпільна література друкувалася так, що у Львові виготовляли матриці в кількох примірниках і звідти доставляли до кількох таємних організаційних друкарень, скритих у різних сторонах Західної України, де й виготовляли відповідну кількість літератури, потрібної для визначеного терену. Як тільки література була готова чи прийшла з-за кордону, в умовленому місці й часі з'являлися окружні кур'єри розповсюджувачі, що забирали приготований контингент для даної округи й зараз же передавали її повітовим кур'єрам. Увесь цей апарат був дуже зорганізований і діяв надзвичайно справно. Весь поліційний апарат польських сил намагався боротися проти такої пропагандисткою загрози. Звідусіль лунали патріотичні пісні в час вшановування могил на Зелені Свята та в річницю Листопадового, зонову пригадували, популяризували й закріплювали в душах мас ідеї, за які впали українські герої. А заборони сипання могил та репресії польської влади пригадували всім сучасну політичну дійсність — стан національного поневолення України. Тому чинний спротив мас польській поліції в обороні посвячених символічних могил втягав широкі маси в активну революційну боротьбу. Боротьбу проти алкогольних напоїв і тютюну вело на західноукраїнських землях у тому часі товариство «Відродження», але це була тільки культурницька акція, скерована на рятування українського населення від наслідків вживання тютюну й алкоголю та проти культурного занепаду, яке спричинює алкоголізм. ОУН, за почином Степана Бандери, як референта пропаганди Крайової Екзекутиви, підхопила цю протиалкогольну і протинікотинну акцію і використала як засіб політичної — протипольської боротьби, надавши їй характеру акції протимонопольної.6 Справа в тому, що продаж горілки й тютюну був у Польщі державним монополем, що приносив польській державі великі приходи. При стані загального вживання горілки та тютюну мільйони злотих ішло кожного року з кишень українських селян до скарбниці польської держави. Тому ОУН кидає в маси клич: Геть з українських сіл і міст горілку й тютюн, бо кожен сотик, виданий на горілку й тютюн збагачує фонди польських окупантів, які вживають їх проти українського народу, на закріплювання польського панування на західних землях України. Таким способом і сама оздоровчо-культурницька протиалкогольна і протинікотинна акція серед українського населення набрала більшого розмаху і втягнула якнайбільше патріотичного елементу та всю сітку ОУН, Це, без сумніву, піднесло економічний добробут українського села і — що найважливіше — ввело в найширші маси народу політичну пропаганду проти польського окупанта, спонукуючи кожного українського селянина й робітника вже при самому погляді на чарку чи цигарку пригадувати собі проблему національного поневолення українського народу. Не треба й казати, що ця акція таки серйозно підривала польський державний бюджет.7

Шкільна акція була підготована з ініціативи Степана Бандери тоді, коли він був головою пропагандистського відділу ОУН, а проведена в 1933 р.. Ця акція мали великий політичний успіх як на зовні, так і політично-революційною мобілізацією українських мас. Такі акції були вже й раніше по українських гімназіях, але то були тільки епізоди, обмежені до даної гімназії. ОУН надав їй масового, спонтанного, всенародного характеру. Акція в обороні українського шкільництва проти калічення душ української дітвори польською шовіністичною пропагандою по школах була проведена одного дня по всіх селах Західної України. Бойовики ОУН розліпили по парканах та підкинули до хат по всіх українських селах десятки тисяч летючок, «в яких ОУН пояснювала причини та цілі шкільної боротьби й закликала все українське населення до активної участи. Із шкільних зал викидали польські державні герби що були символом польського панування на українських землях, та прив'язували їх ранком собакам і коровам до хвостів, щоб ті волочили символ польського панування по вуличному смітті й болоті. А вранці, діти відмовлялися відповідати учителям на запити в польській мові, домагалися навчання в українській мові і закликали польських учителів забиратися з українських земель до Польщі. Ця акція була проведена в несподівано широких розмірах. Українська шкільна дітвора виявила патріотичну відвагу в час проводження акції та мужність в час поліційного слідства, а батьки й матері солідаризувалися із своїми дітьми й масово ставали активно в їхній обороні перед поліцією. Ця акція засіяла зерно національної свідомості й ненависті до ворожого панування над українським народом та бажання активної участи в революційній боротьбі за національні права в не одного сільського хлопця, що виріс опісля на відважного бійця Української Повстанської Армії.

Під керівництвом Коновальця належно використано теж велетенський моральний капітал, створений героїзмом Данилишина й Біласа. Змобілізований пропагандистський апарат ОУН функціонував справно. Вся література ОУН, видавана у зв'язку з процесом і геройською смертю Данилишина й Біласа доходила негайно до кожної української хати, а на світанку того дня, коли на подвір’я львівської тюрми польський кат вішав героїв української революції, членів ОУН Дмитра Данилишина й Василя Біласа, по всіх селах Західної України заграли жалібно дзвони, взиваючи кожну українську людину вшанувати пам'ять героїв і боротися аж до перемоги за ідеали, за які віддали своє життя Дмитро Данилишин і Василь Білас. Завдяки усім тим акціям, які ініціювала ОУН чиї революційні кличі та ідеї вийшли далеко поза рамки української інтелігенції та студентської молоді. Вони доходили до кожної української хати, до українських селян і робітників, мобілізуючи їх до революційного спротиву окупантам і гуртуючи їх в один легіон борців за відновлення самостійної і соборної української держави. Як раніше підпільне видавництво, так тепер всю пропаганду ідей та кличів українського революційного націоналізму зуміла Організація Українських Націоналістів поставити на високий рівень.

Свою працю на становищі референта пропаганди в Крайовій Екзекутиві ОУН на ЗУЗ продовжував Степан Бандера і тоді, коли після смерти Степана Охримовича в 1931 р. становище Крайового Провідника ОУН на ЗУЗ перебрав Іван Габрусевич «Джон». Коли ж Габрусевич, змушений поліційним переслідуванням виїхати закордон, він запропонував на свого посаду Степана Бандеру в чому Коновалець не відмовив. Але Бандера перебував тоді у слідчій тюрмі. Тому Крайовим Провідником був призначений Б. Кордюк-«Новий», а для Степана Бандери зарезервовано місце заступника Крайового Провідника.8

Та вже через шість місяців прийшла потреба дисциплінарної інтервенції ПУН супроти КЕ. Закордонний Провід Українських Націоналістів визнав у зв'язку із справою нападу на поштовий уряд у Городку, що тодішній Крайовий Провідник «Новий» та безпосередній організатор нападу «Марко» поповнили в технічній підготов, за те до організаційної відповідальності. Обидва згаданих викликали закордон і віддали організаційному судові. З уваги на це, в січні 1933 р., Степан Бандера перебрав фактичне керівництво ОУН на ЗУЗ, як «виконуючий обов'язки Крайового Провідника». Рішенням суду ОУН, затвердженого Проводом ОУН, «Новий» був знятий з посту Крайового Провідника. На його місце призначила Конференція Проводу ОУН, що відбулася з наявності представників Краю у Празі, в днях 3—6 червня 1933 р., Степана Бандеру. Так у січні 1933 р. фактично, а в червні 1933 р. формально Степан Бандера (24 літ) став Крайовим Провідником ОУН на ЗУЗ, переймаючи в свої руки керівництво всією революційною боротьбою українського народу на ЗУЗ. І, як це виразно видно з Попереднього, зовсім не випадково і не завдяки якомусь збігові обставин, як це нераз буває, а заслужено здобув собі те становище Степан Бандера своїми-здібностями, виявленими в невсипущій і особливо успішній революційній праці. В свою чергу Коновалець залишався осторонь цих подій за кордоном і мало міг впливати на ситуацію. Перейнявши керівництво ОУН на ЗУЗ, Степан Бандера постановив перш за все внести виразність у організаційну побудову українського революційного підпілля.

2 ТЕРОРЕСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ


2.1 ВАРШАВСЬКИЙ ТА ЛЬВІВСЬКИЙ ПРОЦЕСИ


Організаційній розбудові та діяльності бойової референтури ОУН надавалась особлива увага. До складу Крайової Екзекутиви вводиться ще один референта, при чому головний бойовий референт, що ним був Роман Шухевич-«Дзвін», став законспірованим навіть перед рештою членів КЕ, наскільки це було можливим, беручи до уваги вимоги співпраці референтур. Всім Обласним та Повітовий Екзекутивам доручено зорганізувати окремі бойові п'ятки, згідно трійки, що повинні були пройти належний бойовий вишкіл.

В характері бойової дії ОУН введено деякі зміни: «екси», тобто напади на поштові уряди, що до того часу були головною формою бойової дії УВО-ОУН, тепер припинено, а замість цього скеровано бойову дію насамперед на індивідуальний терор супроти представників окупаційної влади та їхніх помічників, як теж проти розсадників совєтофільства на ЗУЗ. Про ціль і значення таких акцій писав «Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ:

«Акти терору супроти найвизначніших представників окупаційної влади, це приклад акцій, в яких їхній безпосередній ефект та політично-пропагандистський капітал як їх наслідок ми ставимо нарівні». Бо «консеквентним тероризуванням ворога і спрямовуванням уваги мас на безпосередню боротьбу створюється стан, який зближає хвилю остаточного зриву. А разом з цим, ряд таких акцій постійно послаблює ворога морально й фізично і підриває його авторитет». А «Юнак» додавав: «ЦІ революційні акти вдаряють по всяких угодовецьких затіях, викликають у душах мас ворожість і ненависть до окупанта та копають непрохідну прірву між ним і нами».9

Тільки ж бойова діяльність ОУН не стала ні єдиною, ні навіть найважливішою ділянкою дії ОУН. Про це з притиском пригадав Степан Бандера як крайовий провідник ОУН у своєму «останньому слові» перед польським судом у Львові в липні 1936 р.:

«Прокуратор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів і їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя».10

Найпомітнішими з-поміж актів індивідуального терору того часу, скерованих проти представників польської окупаційної влади, був замах на шкільного куратора Гадомського, виконаний бойовиком Мадою 28 вересня 1933 р., і вбивство польського міністра внутрішніх справ, Пєрацького виконане бойовиком Мацейком у Варшаві 15 червня 1934 р. В першому випадку йшло про революційний протест українського народу перед усім світом проти польського нищення українського шкільництва та полонізації. В другому випадку йшло про голосний та дошкульний удар по авторитеті польської держави і про виконання присуду смерті на одному з найголовніших організаторів пацифікації в 1930 р. та авторові нового плану «на зніщенє Русі», згідно з яким мало бути зліквідоване все українське політичне й культурне життя на окупованих Польщею українських землях, а все українське населення мало бути піддане плановому, посиленому процесові повної полонізації. Про причину вбивства щодо особи Пєрацького писала одна з найбільших та найпопулярніших англійських газет «Манчестер Гардіян» від 22 листопада 1935 р. з приводу заповідженого процесу проти обвинувачених за вбивство Пєрацького:

«Генерал Пєрацький був міністром внутрішніх справі він був теж відповідальний за ганебну «пацифікацію» України в 1930 році. Українці видержували важкий гніт з пасивністю гідною подиву, аж поки дехто з крайніх кругів почав палити скирти польських дідичів. У відповідь на те наїхали відділи польської кінноти та поліції на українські села, арештували селян без розбору і били їх. Ці операції робилися в тайні, але для теперішньої історії не було найменшого сумніву, що тут відбувався один з найбільших актів насильства, що був коли-будь переведений у новітніх часах. Не відомо докладно»; скільки селян побито, але обережне обчислення вказує <на кругло 10.000, з яких майже всі були невинними. Побиття були такі жорстокі, що багато з селян лежали тижнями в ліжку, а кількох померло від ран. Ті побиття йшли в парі з нищенням майна українців».11

Коли польське пресове бюро в Лондоні дало до цієї газети своє «спростування», в якому говорилося, що генерал Пєрацький не був міністром внутрішніх справ у 1930 р. в періоді «пацифікації» та що «політика генерала Пєрацького зовсім не була ворожа до української меншості», редакція «Манчестер Гардіян», поміщуючи не «спростування» в числі від 3 грудня 1935 р., додала від себе: «Ми не писали, що генерал Пєрацький був міністром внутрішніх справ під час «пацифікації». Тоді він був головою польської тайної поліції в складі міністерства Складковського. Як такий, генерал Пєрацький був відповідальний за проведення «пацифікації» в Східній Галичині в 1930 році. Він був також відповідальний за «пацифікацію» в Львівському повіті в 1931 р. та на Волині й Поліссі в 1932 р., про які не згадувалось в польській пресі ні словом. Його миролюбні промови служили тільки для того, щоб закрити перед світом ті жорстокі вчинки, за які він і його уряд були відповідальні».12

Подібне вияснення, чому це якраз генерала Пєрацького вибрала ОУН на об'єкт терористичного акту для демонстративного революційного протесту проти польської окупації західноукраїнських земель, подала теж чеська пресова агенція «Центропрес» у своєму повідомленні про смерть Пєрацького, назвавши його «кривавим міністром», що сплямив свої руки кров'ю тисяч невинних українців, та багато інших чужинських газет. Вони пояснювали своєму громадянству, що генерал Пєрацький був чільним репрезентантом та реалізатором безоглядного терору супроти поневолених Польщею українців, послідовного викорінювання всяких самостійницьких змагань та насильного «перевиховування» українців у покірних «співгромадян польської держави». За те й постигла його заслужена кара з рук українського революційно-самостійницького підпілля».13

Подібні акти індивідуального терору проти носіїв ворожого поневолення українського народу доручило Оонівське керівництво виконати і на волинському воєводі Юзефському та підкомісарові тюремної сторожі у Львові Кособудському, який жахливо знущався над українськими політичними в'язнями. Але масові арешти у зв'язку з убивством міністра Пєрацького, жертвою яких упав і сам Степан Бандера, перешкодили у виконанні цих замовлень.

Поруч із цим Бандера доручив теж виконати кілька актів індивідуального терору супроти національних зрадників, що стали на службу польського окупанта проти власного народу. Іде тут про вбивство директора української гімназії у Львові Бабія та українського студента Якова Бачинського.

Обидвох вбито у виконанні присуду Революційного Суду ОУН за доказану службу польській поліції проти українського революційного підпілля. За те, що Бабій, директор української гімназії намовляв українських гімназистів виявляти польській поліції, за його посередництвом, членів ОУН та їхньої діяльності, рішенням КЕ ОУН, Бабія зразу тільки набили для остороги. Коли ж ця осторога не опам'ятала його й не завернула з ганебного шляху національної зради, і він особисто приловив одного учня на розкидуванні проти-польських летючок та передав його в руки польської поліції, а потім з власної ініціативи зголосився на про-кураторського свідка проти Лемика, виконавця атентату на більшовицький консулат у Львові, щоб при тій нагоді прилюдно сплюндрувати революційно-визвольну боротьбу українського народу, Революційний Суд ОУН видав на нього смертний присуд. Подібно й Якова Бачинського засудив український революційний Суд на смерть за доказану службу польській поліції в характері конфідента в поборюванні ОУН. Обидва присуди виконано в часі, коли Степан Бандера перебував уже в тюрмі і крайовим провідником ОУН був уже хто інший. Та на львівському процесі Степан Бандера добровільно взяв моральну відповідальність за обидва акти на себе, заявляючи, що Революційний Трибунал ОУН розглядав обидві справи на його доручення і коли був виданий вирок смерті, він як крайовий провідник ОУН дав наказ виконати обидва присуди.

Безперечно, вбивство українця українцем є національною трагедією. Тільки ж коріння тієї трагедії в тому, що серед здорового громадянства трапляються безхарактерні одиниці, що за один гріш продають ворогові власну націю. Кара за єдину роботу це тільки неминучий акт справедливості і конечна самооборона 9 стані боротьби за існування перед смертельною пошестю зради. А що так оцінює цю проблему кожен українець, якщо розглядає її об'єктивно, свідчить справа Сидора Твердохліба, українського письменника, журналіста й політичного діяча, що став на службу польського окупанта проти власного народу, і його покарали за це смертю в 1922 році за виразною апробацією всіх тодішніх українських політичних середовищ.

Степан Бандера з'ясував своє становище в цій справі у своїй промові перед польським судом у Львові в 1936 р. так: «На директора Бабія і студента Бачинського Революційний Трибунал видав присуд смерті за злочин національної зради. Прокуратор сказав, що я не дав тут доказів вини директора Бабія та Бачинського.14 Я навіть не старався цього робити, бо їх вину розглядав Революційний Трибунал, який на основі конкретних даних і матеріалів видав присуд. Я тільки назвав тут ті злочини і провини тих людей за які їх засуджено. Кожний зрозуміє, що з конспіративних мотивів я не міг тут переводити доказів вини тих людей. Ми стоїмо на становищі, що обов'язком кожного українця є підпорядкував . ти свої особисті справи і своє життя інтересам нації. Коли ж хтось добровільно і свідомо працює з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерті. Суд, що ті дії засуди, видав мандат від ОУН».15

Варто на кінець у цій справі відмітити, що й польський прокурор на судовій розправі проти авторів і виконавців атентатів на Бабія й Вачинського у своїй промові навіть не пробував звернутися до моралі і тільки дав розяснення, що польський суд мусить карати за ті акти членів ОУН просто тому, що це суд польський, який зобов'язаний заступати інтереси польського пануванні на цих землях.

Діяльність ОУН на ЗУЗ не обмежувалась боротьбою за незалежність українського народу тільки на західно-українських землях. ОУН була носієм ідей соборності українського народу, тому КЕ ОУН під проводом Бандери вирішила зайняти слово і в боротьбі українського народу проти московсько-большевицького поневолення.

Боротьба українських націоналістів на західних землях проти більшовизму йшла в двох напрямах: проти совєтофільства і совєтофілів у краю як прислужників московського більшовизму та безпосередньо проти московського більшовизму як такого. В обидвох випадках застосовано ці методи боротьби: політичну пропаганду і терор.

Політичну пропаганду як засіб боротьби проти більшовизму розвинена до найширших меж. Однаково як легальна українська преса, що стояла під впливами ОУН, так і вся підпільна преса ОУН на ЗУЗ присвятила цій справі максимум уваги, з'ясовуючи суть більшовизму й демаскуючи його як новітню форму московського імперіалізму та представляючи західноукраїнських «радянофілів» у правдивому світлі як національних запроданців, що присипляють сторожкість українського народу в його боротьбі проти московського «наїздника» та помагають своєю роботою більшовицькій Москві закріплювати своє панування в Східній Україні і промощувати їй шлях до поневолення теж Західної України. Крім цього, всі члени ОУН на ЗУЗ мали доручення використовувати якнайширше «Просвіти», «Рідні Школи» та інші українські легальні організації для того, щоб доповідями й дискусіями усвідомлювати український народ щодо суті й цілей більшовизму та «радянофільства» і їхньої небезпеки для українського народу.16

В період голоду, зорганізованого більшовиками в Східній Україні, ОУН провела на ЗУЗ посилену роз'яснювальну протибільшевицьку кампанію, що розкривала трагедію голодомору та загибелі мільйонів українців на східноукраїнських землях як вид планової акції, зорганізованої й безоглядно реалізованої більшовицькою Москвою з метою знесилення українського народу як фізично, так і морально та змушення його тим нелюдяним способом упокоритись перед московським окупантом. З доручення КЕ ОУН під проводом Степана Ба-дери в усіх студентських осередках відбувалися спеціальні доповіді, виготовлені та виголошені найздібнішими пропагандистами з-поміж націоналістичного студентства, а поданий у тих доповідях матеріал був використаний націоналістичним студентством у подібних доповідях для всього українського населення західних земель. Користуючись мережею «Просвіт», «Рідних Шкіл» та інших легальних українських товариств і організацій, силами націоналістичного студентства відбулася у визначеному часі ця політична кампанія так, що не залишилося жодної місцевості на західних землях, де не відбулася б така доповідь з широкою дискусією та резолюціями, що викривали злочинну дію більшовицької Москви.

Ця роз'яснювальна акція ОУН серйозно вдарила по більшовицьких впливах та совєтофільству всіх форм на західних українських землях. Доповненням тієї «паперової» та «словесної» боротьби були акти індивідуального терору проти свідомих більшовицьких запроданців та чинного революційного протесту проти більшовицької Москви.

У аспекті тієї боротьби виконано 12 травня 1934 р. у Львові бомбовий атентат на редакцію більшовицької газети «Праця», що розташовувалась тоді в друкарні Ясифва У Львові. Молода українська студентка, член боївки ОУН, занесла того дня до друкарні «Праці» пакуночок з часовою бомбою, яка вибухла кілька хвилин після її відходу, і знищила