Світ Заходу і світ Сходу
Вступ
1. Основні
риси східної
цивілізації
а)
соціально-економічні
риси східних
суспільств
б)
суспільно-політичний
розвиток, роль
релігій
2. Цивілізації
Сходу і Заходу
на рубежі Нового
часу
3. Занепад
Сходу і перехід
світової гегемонії
до країн Західної
Європи: причини
і наслідки
Висновки
ВСТУП
ДИХОТОМІЯ
"СХІД-ЗАХІД"
В історії
світ Заходу
і світ Сходу
багато разів
тісно стикалися.
Історія Стародавнього
світу розповідає
про греко-перські
війни і величезну
державу Олександра
Македонського,
у яку входили
народи Європи,
Африки і Азії.
Після її розпаду
виникли елліністичні
держави, у яких
грецька культура
перепліталася
з культурою
персів, єгиптян
і інших східних
народів. Із
історії Середніх
віків нам відомо
про арабські
завоювання,
які доходили
до кордонів
Франкської
держави і ударах
хрестоносців,
які рухалися
визволяти гроб
господній від
мусульман.
Багатовікове
панування турок
над слов’янськими
народами,
монголо-татар
над Київською
Руссю – це історія
не тільки
пограбувань,
пригнічення
і насильства,
але і історія
культурних
впливів, це і
досвід життя
"на кордоні",
- "на стику"
різних світів.
До XVI
століття навіть
у найжорстокіших
зіткненнях
двох світів
Захід залишався
Заходом, а Схід
– Сходом. До
кінця XV
століття світ
Сходу ні в чому
не поступався
світові Заходу.
Уже
в ІІІ – ІІ тисячоліттях
до х. е. у містах
Індії були
підземні водопроводи,
каналізація,
подача гарячої
води. На декілька
століть раніше,
ніж у Європі,
з’явився університет
у африканському
місті Тімбукту.
В І столітті
хр. ери китайці
винайшли кормове
стерно (європейці
тільки в ХІІІ
ст.). В VII ст.
в Китаї вже
вміли будувати
20-тонні кораблі,
які навіть у
безвітряну
погоду ходили
зі швидкістю
15 – 20 км/год. За
вісім століть
до хр. ери китайці
винайшли механічний
годинник, а у
ІІ ст. хр. ери
- папір. Друкування
типографським
способом там
знали за чотири
століття до
Іоганна Гутенберга.
А по виплавці
заліза Китай
обігнав Європу
на 15 століть.
У країні була
розвинута
оптика, акустика,
виробництво
пороху, побудована
обсерваторія.
Але
в XVI – XVII
ст. світ Сходу
втрачає своє
"історичне
обличчя", поступово
попадаючи в
залежність
від Заходу. Як
це сталося, що
дало привід
декому говорити,
що Схід, мовляв,
- відсталий,
нерозвинутий
і тому потребує
допомоги і
опіки? Можливо,
справа не у
світі Сходу,
а у світі Заходу,
а точніше, в
людях Заходу?
Про це ми розглянемо
нижче.
Що ж
таке дихотомія
"Схід-Захід",
які її історичні
віхи формування.
Торгові інтереси
з давніх давен
зв’язували
європейців
із різними
людьми, навіть
із далеких
країн. Частіше
це були жителі
арабського
Сходу і турки,
рідше індійці
і китайці.
Ще з
первісного
періоду людина
поділяла собі
подібних на
"своїх" і "чужих".
Із глибокої
давнини такий
поділ допоміг
людству вижити,
виробити першооснови
моралі. Коли
люди вступили
у фазу цивілізації,
поділ на "своїх"
і "чужих", "нас"
і "їх" зберігся,
але наповнився
новим змістом.
"Чужими" вважали
не тільки людей
іншого роду
або общини, але
і людей іншої
віри, мови, раси,
нації, держави.
На цьому ґрунті
часто відбувалися
конфлікти і
війни, існували
і продовжують
існувати
непорозуміння,
недовіра і т.д.
Звичайно,
люди близьких
культур, які
мають подібні
риси, набагато
легше знаходять
спільну мову.
Але чим менше
цих рис, тим
важче встановлюються
контакти між
людьми. Незрозуміла,
чужа культура
часто здатна
викликати
ворожість.
"Своя" культура,
як правило,
здається "кращою".
Так народжується
уява, що ми –
це "ми", а вони
– це "вони".
"Вони" люди
другого сорту,
які живуть "не
по-людськи".
Якраз так з’являється
бажання навчити
"їх" жити "як
треба", "по-нормальному",
"як люди". Якщо
ж "вони" роблять
опір цьому (що
абсолютно
природно!), то
"їх" треба
заставити
силою. Якщо ж
і це не допоможе,
то вигнати,
ізолювати,
заставити
повільно вмирати,
а часто і знищити.
Мабуть якраз
цією логікою
керувалися
європейці по
відношенню
до тих, хто жив
за межами Європи.
На
лекціях і
семінарських
заняттях з
курсу нової
і новітньої
історії країн
Азії і Африки
студенти третього
курсу зустрічаються
з Сходом і Заходом
як цілими світами.
Люди, які їх
населяють,
розмовляють
на різних мовах,
у них – інший
спосіб мислення
і уявлень, інший
уклад життя.
Ці особливості
і різниці складались
на протязі
довгого історичного
часу. Образ
життя і думок
людини Сходу
може здатися
дивним людини
Заходу і навпаки.
Історичний
простір Заходу
– це насамперед
землі, які заселяють
європейці –
спадкоємці
античної
(греко-римської)
і середньовічної
християнської
цивілізації.
Але європейці
вже декілька
століть живуть
не тільки в
Європі. Тому
під заходом
розуміють світ
людей, які ведуть
європейський
спосіб життя,
навіть якщо
вони – жителі
Австралії,
Північної або
Південної
Америки, держави
Ізраїль або
півдня Африки.
На Заході важливу
частину спадку
складає повага
до права приватної
власності,
цінностям
свободи особистості.
Якраз на Заході
виникли і отримали
розвиток
капіталістичні
відносини.
Історичний
простір Сходу
– спадкоємці
великих цивілізацій
Стародавнього
Єгипту, Межиріччя,
Стародавньої
Індії, Стародавнього
Китаю – це світ
величезної
кількості
народів Азії
і Африки. Найдавніші
цивілізації
з’явились і
розвивались
в долинах рік
Нілу, Тигру і
Євфрату, Інда
і Ганга, Хуанхе
і Янцзи. Такі
досягнення
людства, як
писемність,
мистецтво,
іригація, виникли
на Сході. Там
були створені
перші держави.
І все це викладач
нагадує студентам
(адже вони вивчали
це на першому
курсі). Основним
методом вивчення
і розуміння,
як на лекціях
так і на семінарських
заняттях є
методи порівняння.
Тільки так, на
нашу думку,
студент може
зрозуміти
основу основ
дихотомії
"Схід-Захід".
Просте перерахування
рис Заходу і
Сходу не дають
ефективного
результату.
Ось звичні
приклади на
лекціях і
семінарських
заняттях. Схід
багатовекторний.
Не так вже багато
спільного у
чорного африканця
з японцем, або
у в’єтнамця
з кочівником-арабом.
Спільне у людей
Сходу стає
помітним тоді,
коли вони
зустрічаються
з людьми світу
Заходу. Для
людей Заходу
почуття свободи
було природним,
вихованим
поколіннями.
У їх уявленнях,
у країнах Сходу
панувало загальне
рабство. Адже
там над усіма
жителями стояв
правитель –
цар, імператор,
хан, султан,
падишах – який
вважав своїх
підданих своїми
рабами.
Вільна
особистість
для людини
Заходу – це
особистість,
яка володіє
багатьма правами,
в тому числі
правом приватної
власності. На
Сході верховним
власником
землі, майна
і навіть життя
своїх підданих
був правитель
держави. В цих
умовах приватна
власність не
була пануючою
і капіталістичні
відносини не
могли виникнути.
На
відміну від
людей Заходу
люди, які живуть
на Сході, не
прагнули змінити
порядок, який
колись був
встановлений
богами і предками.
Закони неба,
життєвий шлях
вони вважають
вічними і незмінними.
Багаточисельні
народні повстання
і війни не змінювали
порядку речей:
раб міг стати
царем, а цар –
рабом, але самі
рабство і царська
влада залишалися
незмінними.
Для
людей Сходу
була лише одна
можливість
змінити своє
положення –
духовне вдосконалення.
Для цього потрібно
насамперед
свято виконувати
свій обов’язок:
перед Богом,
правителем,
старшими, вчителем,
родичами, членами
касти, общини,
сім’ї…
На
Заході вважали,
що Бог створив
природу для
потреб людини.
Він завжди
намагався
підкорити
природу, поставити
її сили на службу.
Для цього люди
оволодівали
знаннями,
використовували
техніку. Для
них був важливий
не стільки
авторитет
предків, скільки
спілкування
зі своїми
побратимами,
використання
їх знань, вмінь,
навичок, досвіду.
Людину Заходу
відрізняла
діловитість,
готовність
до ризику, рішучість.
Суспільства
Заходу – це
суспільство
прогресу.
Як би
не відрізнялися
між собою культури
і цивілізації
Сходу, тут положення
людини у світі
було зовсім
іншим, ніж на
Заході. Для
багатьох людей
на Сході єднання
з Природою –
це шлях удосконалення
душі і тіла.
Природа – це
велика книга,
це мудрий Учитель,
а не майстерня
або лабораторія,
як вважає людина
Заходу. Тому
людям Сходу
незрозумілий
самий вислів
– "підкорення
природи". Вони
не бачать в
цьому сенсу.
Їх ідеал – гармонія
з природою і
суспільством.
Вони не перетворюють,
а споглядають,
не борються,
а зберігають,
не дерзають,
а пристосовуються,
вживаються,
змиряються.
Східна людина
– це людина
традиційного
суспільства.
Він не виділяє
себе із світу,
а почуває себе
його частинкою,
яка сама по
собі просто
не має сенсу.
Для
людей Заходу
Схід, мабуть,
завжди, або
дуже довго буде
залишатись
таємницею "за
сімома печатками".
Східний світ
живе своїми
законами. У
Сходу – свої
ритми життя,
логіка мислення,
норми поведінки,
духовне сприйняття
світу, культура.
Світ
Заходу в основному
співпадає з
кордонами
християнської
Європи, в той
же час світ
Сходу – це величезна
територія, яка
включає світи
ісламу, буддизму,
індуїзму,
конфуціанства,
даосизму, ламаїзму,
синтоїзму і
інших великих
релігій Сходу.
1. Основні
риси східної
цивілізації
Цивілізації
Сходу... "Деспотія",
- скажуть одні,
"скромність
образу життя",
- відмітять
другі, "віротерпимість",
- треті. Що ж стоїть
за цим поняттям?
Держава
– верховний
власник землі.
Верховним
власником землі
на Сході виступала
держава, і це
явище було
однією із відмінних
рис східної
цивілізації.
Східні релігії
освячували
принцип безмежної
верховної
влади, освячували
і її власність
на землю. В свою
чергу держава
в особі імператора
роздавала землю
феодалам за
службу в армії
і податки, а ті
в свою чергу
передавали
її селянам для
обов’язкового
обробітку і
вони були прикріплені
до неї. Це і була
власність на
землю як об’єкт
господарювання.
Кріпаків на
Сході не було.
В міру
розвитку східного
суспільства
розвивалася
і приватна
власність. В
Індії, наприклад,
безпосередньо
в розпорядженні
правителя
держави – падишаха
– знаходилася
1/8 частина оброблювальної
землі, інша
роздавалася
феодальній
знаті. В Китаї
імператорські
родичі, великі
феодали, впливові
сановники
"поглинали"
землі не рахуючись
із тим були
вони державними
або приватними.
Не дивно, що
маючи власність,
з одного боку,
були дуже зацікавлені
в її захисті
державою і тому
в її збереженні
в існуючому
вигляді, а з
іншого боку
– виступали
проти деспотії,
її безмежності
і свавілля.
І як
результат,
практично у
всіх країнах
Сходу існувало
протиріччя
між прагненням
держави зміцнити
свою верховну
владу і приватною
власністю,
розвитку якої
всіляко перешкоджали
встановлені
порядки. Занадто
розбагатілі
власники завжди
зустрічали
протидію властей
і ризикували
головою.
Наприклад,
багатством
прославився
рід Едоя із
японського
міста Осака,
якому належали
зерносховища,
склади, сотні
тисяч золотих
злитків, безліч
дорогоцінних
каменів і творів
мистецтва. Такі
багатства і
вплив не подобалися
властям. Рід
був звинувачений
в непокорі
державі і все
його майно
конфіскували.
Державна
регламентація
життя. Державно-релігійна
регламентація
життя в умовах
східної цивілізації
носила всеохоплюючий
характер. Податками,
відрахуваннями,
традиційними
поборами держава
привласнювала
основну частину
продукту, який
вироблявся.
В Японії
чиновники, які
збирали податки
з селян, керувалися
прислів’ям
яке побутувало
в ті часи: "Селянин
– що мокрий
рушник, чим
більше крутиш,
тим більше
викручуєш".
Сільське і
міське населення
(рента з купців,
ремісників)
оподатковувалися
на користь
держави. Розподіл
всіх цих величезних
прибутків
здійснювалося
як шляхом надання
прав військовим,
службовцям
і деяким іншим
категоріям
населення на
одержання
прибутків від
різних надходжень
(з областей,
районів, сіл,
промислів і
т. д.), так і шляхом
закріплення
джерел прибутків
за різними
державними
відомствами.
Всі
військові і
службовці
держави повинні
були під страхом
смерті підкорятися
встановленому
порядку. Страта
непокірних
або тих які
провинилися
була звичайною
повсякденною
справою. "Якщо
одна сім’я
порушить порядок,
дев’ять інших
сімей притягуються
за співучасть"
– такий напис
був вибитий
на одній із
кам’яних стін
XVIII ст. у місті
Сучжоу (Китай).
Кожен громадянин
був занесений
у спеціальні
книги, приписаний
до своєї вулиці
і кварталу,
зобов’язаний
був два рази
в місяць ходити
на спеціальні
перевірки в
управу. Всі які
прибували у
міста або хто
виїздив звідти
проходили
реєстрацію.
Монахи зобов’язані
були писати
доповіді і
доноси на ремісників.
В таких
умовах торгово-грошові
відносини і
приватна власність
на землю могли
зароджуватися
тільки в зіткненні
з тривалими
традиціями,
релігійними
ідеями, системою
державного
управління.
Общинне
господарство.
Характерним
для східної
цивілізації
було і збереження
общинного
господарства.
Індійська
община, як правило,
складалася
із одного села.
Більшість сіл
були схожі одне
на одного: у
центрі – храм
і головна площа,
тут також знаходилися
квартали чистих
каст – брахманів,
купців, землевласників,
ткачів. За межами
основної території
села жили люди,
які належали
до нижчих каст,
їх поселення
були розташовані
на віддалині.
Найвіддаленішими
були селища
недоторканих.
У всіх селах
почесне місце
займав його
духовний голова,
який виконував
релігійні
обряди і давав
поради у всіх
справах. Другою
особою був
нотаріус. Він
записував у
книзі всі угоди
і вів опис ділянок,
скільки кожна
повинна сплачувати
податків і
надходження
прибутків.
Необхідною
особою на селі
вважався перукар.
Він не тільки
підстригав
і брив жителів,
але і займався
лікуванням,
розтиранням
тіла, масажем
який індійці
дуже любили.
Крім
того, кожна
община колективно
утримувала
10 – 12 ремісників,
а також старосту,
людину яка
збирає податки
та інших посадових
осіб.
Всі
посади і обов’язки,
які виконували
окремі общинники,
передавалися
по наслідству
із покоління
в покоління.
Цим община
прив’язувала
селян і сільських
ремісників
до землі, тому
що тільки в
своїй общині
селянин і ремісник
мали право на
певне заняття.
Юридично більшість
селян були
вільними, але
фактично індійський
селянин не міг
покинути свою
общину.
На чолі
японського
села стояв
староста, який
або вибирався
всім селом, або
призначався
феодалом. Всі
жителі села
поділялися
на групи, до
складу яких
входило п’ять
сусідніх будинків.
На чолі кожної
"п’ятірки"
стояв особливий
уповноважений.
Всі члени "п’ятірки"
були пов’язані
круговою порукою
у справі сплати
податків і
виконанні
повинностей.
Якщо хто-небудь
із членів цієї
групи втік, не
виконавши своїх
обов’язків
перед казною,
то за нього
відповідали
всі члени групи,
які залишилися.
Коли податки
і повинності
були занадто
важкими, починалася
втеча "п’ятірки".
Ні один власник
будинку не міг
залишити в себе
ночувати людину,
якщо не повідомив
про це свою
групу. Без такого
повідомлення
він не мав права
хоча б на короткий
час переселитися
в інше село.
Таким
чином, община
володіла відносною
самостійністю
у питаннях
самоуправління
і вирішення
своїх внутрішніх
проблем в рамках
звичая, традиції,
релігійно-моральних
норм.
Контроль
феодалів над
містами. Існували
відмінності
у положенні
східних і
європейських
міст. Якщо в
країнах Європи
ріст і зміцнення
міст супроводжувалися
боротьбою
міського населення
за звільнення
від феодальної
залежності,
то Схід являв
іншу картину.
Тут зберігався
контроль феодалів
над містом.
Багато міст
в Індії виникали
як ставки князів.
Біля двора
феодального
князя кормилися
десятки тисяч
підлабузників,
слуг, рабів.
Міські резиденції
великих феодалів
були зменшеною
копією князівського
двору. Наймане
військо, яке
було розквартироване
у місті, обслуговувалося
величезною
кількістю слуг,
погоничів
в’ючних тварин.
Таке місто було
найтіснішим
чином зв’язане
з феодалом і
його армією.
Якщо феодал
переїздив у
інше місто, то
в залишеному
місті наставало
запустіння.
Наприклад, одне
із найбагатших
міст Фатхпур-Сикри,
яке певний час
було столицею
імператора
(падишаха) Акбара,
через декілька
років після
того як столиця
була перенесена
в Агру наступив
занепад. "У
самому центрі
воно все в руїнах...
– писав англієць,
який відвідав
Фатхпур-Сикри
на початку XVII
ст. – Будинки
стоять пусті,
без жителів,
значна частина
землі зорана
під городи".
Крім
міст, які виникали
як ставки феодалів,
існували і
міста, які служили
центрами внутрішньої
торгівлі і
ремесла. Але
і тут панували
феодали.
Міста
Китаю як і раніше
зберігали
середньовічні
риси. Дві широкі
вулиці за звичаєм
пересікали
місто хрест-навхрест
з півночі на
південь і з
заходу на схід.
Ці вулиці були
настільки
прямі, що, хоча
і простягаються
вони на всю
довжину міста,
з перехрестя
можна було
бачити всі
четверо міських
воріт. Будинки,
навіть багатіїв,
були низькими.
Більша частина
будівель –
дерев’яні,
розмальовані
і покриті лаком
ззовні. У вікна
вставлявся
папір, скло,
красива решітка,
пластинки або
слюда. Якщо в
будинках було
п’ять або шість
квартир, то
вони розташовувалися
не одна над
іншою, а одна
за другою і
розділялися
великими дворами.
Приватні
палаци як правило
виходили на
вулицю одними
тільки воротами.
Ворота, навколо
яких були дві
низьких будівлі,
належали слугам,
працівникам
крамниць, робітникам.
Тому на вулицях
було багато
крамниць і
крамничок з
вивісками на
високих стовпах,
які часто
прикрашалися
прапорцями
з матерії. Високі
будинки багатих
людей розташовувалися
всередині
садиби. Все що
потрібно було
для домашнього
господарства
можна було
купити біля
самих воріт
будинку. Для
більш успішного
залучення
покупців, продавці
весь час голосно
кричали, вихваляючи
свій товар.
Втомленому
пішоходу на
кожному кроці
надавалися
місця для відпочинку
і підкріплення
сил: готелі,
харчевні, палатки
де продають
фрукти, чай,
воду з льодом.
Вулиці
були заповнені
бродячими
торгівцями
і підмайстрами,
тут були вуличні
перукарі, факіри,
писці, жебраки.
Не дивно, що
іспанського
мандрівника,
який побував
у Китаї, така
маса народу
на вулицях
вражала: "Якщо
б кинути пшеничне
зерно, воно не
могло б впасти
на землю", - відмітив
він.
Придворні
сановники і
принци імператорського
дому показуються
на вулицях,
оточені загонами
кінноти. Всьому
натовпу приходилося
розступатися,
щоб дати дорогу
якому-небудь
важному чиновнику,
якого завжди
носили на носилках
у супроводі
багато численної
свити.
Квартали
простолюдинів
були брудні
і запущені.
Ремісники,
міська біднота
жили в жалюгідних
лачугах, а у
південних
містах жили
в човнах з накриттям.
Ходили вони
в лахміттях,
харчувалися
чим попало.
Землеволодіння
– основне заняття
населення.
Землеробство
залишалося
основою господарського
життя. Формувалися
райони інтенсивного
землеробства,
де була зайнята
абсолютна
більшість
населення.
Працьовитість
китайських
землеробів
не мала собі
рівних: праця
вважалася в
Китаї не тягарем,
не покаранням
за гріхи, а священним
обов’язком,
на який небо
благословило
рід людський.
Благоустрій
селян залежав
від цієї праці,
і китайські
землероби були
надзвичайно
працьовитими
господарями.
Ось
чому лорд Макартней,
який мандрував
по Китаю в кінці
XVIII ст., з подивом
відмічав, що
за виключенням
скелистих
частин гір, він
на своєму шляху
не бачив ні
однієї необробленої
ділянки землі.
Навіть на гірських
схилах від
самого підніжжя
до верхівки
гори упорядковані
тераси, на яких
сіють зерно,
садять цибулю,
сіють моркву
і т. д. У болотистих
місцевостях
китайці спускають
на воду бамбукові
плоти з насипаною
землею, обладнуючи
своєрідні
плавучі городи.
Становий
лад. У східних
суспільствах
існували станові
перегородки,
які не так то
просто було
перебороти.
Розглянемо
цю систему на
прикладі Китаю.
До
вищого стану,
привілеї якого
передавалися
по наслідству,
належали: родичі
імператора
і їх потомки
– "жовтопоясні",
які мали право
носити пояс
імператорського,
жовтого кольору,
"червонопоясні"
і "залізношоломні"
– потомки наближених
перших імператорів.
Привілейованим
станом, приналежність
до якого не
передавалася
по наслідству
були шеньші
- "вчені". Щоб
стати шеньші,
треба було
здати екзамен
і одержати
вчену ступінь,
яка дозволяла
поступити на
державну службу.
Правом здавати
екзамен користувалися
не тільки поміщики,
але і селяни,
ремісники.
Але
необхідність
заучувати
напам’ять
тексти релігійних
книг, сухий
характер творів,
які давали на
екзамені, як
правило прирікали
переважну
більшість
пошукувачів
на провал. Із
середовища
шеньші призначалися
управителі
міст, судді та
інші високопоставлені
чиновники.
Європейці
назвали їх
мандаринами
(від португальського
слова "мандар"
– "управляти").
Мандарини
ходили у формі,
на шапках у них
були маленькі
шарики: рубінові,
коралові або
інші в залежності
від рангу. На
одягу вони
носили великі
квадрати тканини
нашиті на груди
і спину з зображенням
птахів: журавля,
фазана, павліна,
цаплі – у цивільних
мандаринів,
звірів: однорога,
лева, леопарда,
тигра і інших
– у військових.
Вищі
стани звільнялися
від ганебних
покарань, їх
не мали права
карати бамбуковою
палицею. Їм не
дозволялося
займатися
торгівлею,
лихварством
і ремеслом.
Нищі
сходинки станової
драбини складали
стани землеробів,
ремісників
і торгівців.
Стан землеробів
включав у себе
не тільки селян,
але і поміщиків,
ремісниками
вважались
власники великих
майстерень
і мануфактур.
На самому низу
станової драбини
знаходилися
раби. Як і вони
презирливими
вважалися
актори, прибиральники,
приватники
державних
установ, а також
люди, які постійно
жили в човнах
на воді.
У Індії
все населення
ділилося на
касти. Місце
людини в суспільстві,
його професія
суворо визначалися
кастою і заняттям
його батьків:
син землероба
ставав землеробом,
син купця –
купцем. Вигнання
із касти ставило
людину поза
суспільством.
Все
життя японського
суспільства
було обплутано
павутинням
заборон і
рекомендацій,
настанов і
наказів. Головною
метою регламентацій
було збереження
існуючого
порядку в
суспільстві.
Укази і зведення
правил визначали
життя всіх
станів, заняття,
норми поведінки,
якість і характер
одежі, харчів
і т. д.
Селянам
згідно опублікованих
циркулярів
наказувалось
вставати вдосвіта,
не пити горілки
і чаю, не курити
тютюну, вживати
в їжу тільки
просте зерно,
носити одежу
із бавовняно
паперових
тканин, будувати
маленькі житла,
не класти килим
на сідло і т.
п. Міським жителям
було заборонено
носити шовковий
одяг, мати в
будинку лаковані
меблі, носити
золоті і срібні
прикраси, будувати
триповерхові
будинки і т. д.
Соціальна
приналежність
уже не відповідала
майновому і
фактичному
положенню
людей. Але вся
соціальна
система східного
суспільства
сприяла збереженню
станового ладу.
Релігії
Сходу – шлях
самовдосконалення.
Релігії Сходу
– це насамперед
шлях самовдосконалення
і удосконалення
навколишнього
світу.
Багато
століть пануюче
положення в
духовному житті
китайців займало
конфуціанство.
Творець цього
вчення – філософ,
історик і державний
діяч Кун Фуцзи
(551 – 479 рр. до хр. е.)
– Конфуцій. Він
говорив, що
простолюдини
не знають велінь
неба і не бояться
їх, вони стають
аморальними,
нешанобливими
до великих
людей і перетворюються
в розбійників,
які нападають
на благородних
людей. Основним
у вчені Конфуція
є людинолюбство,
яке, на його
думку, може
бути тільки
у знаті. Простолюдинам
не властиві
хоробрість,
шанобливість,
широта душі,
вірність, доброта,
освіченість,
а без них немає
і людинолюбства.
Розглядаючи
державу як
велику сім’ю,
мислитель
доказував
необхідність
шанувати "сина
неба" – правителя.
"Государ –
батько і мати
народу", - повчав
він. "Кожний,
хто служить
государю, знатний
або незнатний,
багатий або
бідний, ні при
яких обставинах
свого життя
не повинен
повставати
проти государя".
Конфуцій
проголошував,
що кожна людина
зобов’язана
завжди твердо
пам’ятати своє
положення в
суспільстві,
яке наперед
визначено
небом. Небо
вказало, що
"відносини
між паном і
підлеглим
подібні відносинам
між вітром і
травою. Трава
повинна схилятися,
якщо вітер
віє."
Конфуцій
висунув принцип
середини як
правило поведінки
"благородних
людей, які уникають
крайності".
"Той, хто хоче
стати правителем
держави, - говорив
він, - повинен
сам жити невибагливо;
при управлінні
своїми рабами
повинен проявляти
свою добродушність".
Конфуціанство
стало офіційною
державною
доктриною,
одним із об’єктів
культового
поклоніння.
Ще одна
релігія Сходу
– індуїзм –
об’єднувала
в собі багато
чисельні релігійні
уявлення, вірування
і обряди, які
склалися у
народів Індії
на протязі
тисячоліть.
Багато чисельні
народні вірування
визнавали
велику кількість
богів, які вважалися
втіленням
головних богів:
Брахми – бога-творця,
творця Вселеної
і всього живого,
Вішну – який
зображає вічно
живу природу,
Шіви – який
уособлює її
грізні сили
і здатність
до постійного
відродження.
Індуїстська
релігія стверджувала,
що мета життя
полягає в приєднанні
людини до Бога.
І тому не потрібно
турбуватися
про тілесне
життя, тому що
"тіло – це мильна
булька".
Індус
глибоко вірив,
що всі події
наперед визначені
долею, і якщо
він потрапив
у біду, то говорив
слідуюче: "Це
у мене було
написано на
чолі".
Індуїзм
вимагав дотримання
кастових особливостей
– поділ суспільства
на чотири самостійних
стани: брахманів
(жерців), кшатріїв
(воїнів), вайшья
(землеробів),
шудра (слуг і
рабів). Якщо
людина при
житті виконала
свій обов’язок,
слідувала
законам своєї
касти, дотримувалася
наказів брахманів,
то після смерті
його душа
відроджується
у тілі людини
більш високої
касти. Якщо ж
порушував, то
опиниться у
тілі людини
більш низької
касти або навіть
у тварині, птаху,
рибі або комахи.
Якщо людина
здійснила
крадіжку у
брахмана 1000 раз
перевтілюється
у змію, хто вкрав
хліб стає після
смерті пацюком.
В реальному
житті поділ
на касти був
дуже жорстким,
перехід від
однієї касти
в іншу, особливо
із нищих каст
у вищі був майже
неможливим.
Виходячи
із вчення про
неминучість
земного страждання,
буддизм, який
виник у Північній
Індії у VI
– V ст. до
хр. е. Стверджував,
що справа порятунку
кожної людини
знаходиться
в його руках.
Всяка спроба
вести боротьбу
за земні інтереси,
за словами
проповідників
буддизму, таїть
в собі страшну
небезпеку
безкінечного
продовження
нових страждань.
Відмова від
жадоби життя,
піти від нього,
перебороти
у собі "усякого
сильного почуття"
– все це приводить
до припинення
страждань.
"Закривай очі,
щоб не спокуситися
спокусливими
речами, заткни
вуха, підкори
язик і тіло,
мову, розум,
підкори все".
Буддизм проголошував
непротивлення
злу, байдуже
відношення
до дійсності,
примирення
з нею, заперечував
поділ людей
на касти, адже
згідно буддизму
всі люди рівні.
Ще одна
релігія, яка
виникла на
Сході, - синтоїзм.
"Синто" у перекладі
на українську
мову означає
"шлях богів,
духів". Зовсім
не важко побачити
в цьому зв’язок
синтоїзму з
стародавніми
віруваннями
в добрих і злих
духів, з обрядами,
з допомогою
яких люди прагнули
духів задобрити,
змилостивити.
В синтоїзмі
було дуже багато
богів. Але особливе
місце серед
них займала
богиня сонця
Аматерасу, від
якої ніби ведеться
родословна
японських
імператорів.
Світські правителі
шанувалися
як посланці
неба, споконвіку
їх авторитет
був незаперечним.
Згідно
вчення синтоїстів,
в Бога при певних
умовах може
перетворюватися
душа кожної
людини, яка
померла. Але
для цього потрібно
неодмінно
виконувати
усі релігійні
накази: молитися,
здійснювати
жертвоприношення.
Синтоїзм
використовувався
в Японії для
зміцнення влади
імператора.
Ще в VII ст.
імператор став
верховним
жерцем синтоїзму.
Люди
Сходу були
переконані
в тому, що лише
тоді людина
може удосконалювати
світ, коли шляхом
удосконалення
здійснить
гармонію в
самому собі.
2. Цивілізації
Сходу і Заходу
на рубежі Нового
часу
На
рубежі Нового
часу Схід був
найбагатшою
і населеною
частиною світу.
В 1500