Емоційна експресивність у невербальній поведінці вчителя

Вступ

Розділ 1. Теоретичні та прикладні дослідження емоційної експресивності у невербальній поведінці педагога

1.1 Поняття емоційної експресивності та ступінь його дослідження в психологічній літературі

1.2 Психологічні особливості невербальної поведінки та комунікації

1.3 Прояви емоційної експресивності у невербальній поведінці вчителя

Розділ 2. Експериментальна частина

2.1 Організація експерименту

2.2 Процедура вивчення емоційно-експресивної поведінки вчителя

2.3 Визначення результатів дослідження

Висновки

Список використаної літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми дослідження. В останнє десятиліття спостерігається значне зростання інтересу вчених і громадськості до проблем невербальної комунікації, до тих невловимих способів, за допомогою яких люди передають свої почуття. Зазвичай люди не зважуються виражати свої почуття відкрито (у мові), тому найчастіше вони виражають їх у менш явних і розпізнаваних формах. Прикладами цього є легкі зміни мови, такі як описані Фрейдом застереження, голосові характеристики мови, такі як сарказм, і всілякі пози, рухи й жести.

На відміну від цілком певних систем кодів, що існують у мовах, коди цієї, більше невловимої комунікації залишаються прихованими. Проте, в експериментальних даних виявляється певна згода й щодо кодування, і розшифровування невербальних сигналів. У своєму вузькому й більше точному змісті поняття "невербальне поводження" відноситься до дій, які відрізняються від мови. Таким чином, сюди входять міміка, жести кисті й руки, пози, положення тіла й різноманітні рухи тіла, або ніг.

Дослідники відзначають, що ще не вироблено "чітких правил для кодування й розшифровки паралінгвістичних феноменів або більш складних сполучень вербального й невербального поводження, у яких невербальні компоненти впливають на зміст повідомлення [28, 13].

Проблема інтерпретації невербальних аспектів міжособистісного спілкування має багатовікову історію. Однак детально дана проблема стала розроблятися лише в останні десятиліття (починаючи з 60-х рр. у роботах Дж. Фаста, А. Піза, М. Крічлі, Ч. Морріса, І.Н. Горєлова, В.А. Лабунської, О.О. Леонтьєва й ін.). У зв'язку із цим, вона залишається недостатньо вивченою. [28, 14]

У наш час на сторінках психолого-педагогічної літератури велика увага приділяється проблемі спілкування в професійно-педагогічній діяльності. Одним з аспектів даної проблеми є вивчення невербального компонента спілкування педагога, зокрема його емоційно-експресивних складників. Невербальний компонент спілкування відіграє істотну роль у процесі взаємодії вчителя з дітьми, оскільки відомо, що різні засоби невербального спілкування (жест, міміка, поза, погляд, дистанція) виявляються в деяких випадках більше виразного й діючими, ніж слова. Дуже важливим є відображення у невербальній поведінці вчителя емоційно-експресивного компонента.

Емоційна сфера особистості включає в себе емоції та почуття. Емоції – це переживання людиною свого відношення до чого-небудь (в ситуації, до себе, до інших людей і т.п.) в даний момент. Емоції поділяються на позитивні і негативні, тобто приємні і неприємні. Більш складні позитивні емоції (радість, захоплення і т.д.) і негативні (гнів, горе, страх і т.п.) називають почуттями

Експресивність – властивість вираження людиною власних емоцій через міміку, жести, голос, рухові реакції. Саме правильне застосування даної властивості дозволяє вчителю чітко передати власну думку та ставлення, стати лідером колективу учнів. При цьому досягається тісний контакт з учнями, що є потрібною умовою спілкування і передавання інформації, активізації свідомості і закріплення в них певних знань, умінь та навичок. Емоційно-експресивна сфера значним чином впливає на поведінку особистості, накладаючи печатку на мову, жести, міміку і т.п.

Таким чином, у наявності проблема, суть якої полягає в тому, що, незважаючи на ріст інтересу й досліджень в області невербального спілкування в цілому, з одного боку, з іншої сторони спостерігається недостатній рівень вивченості емоційно-експресивного аспекту невербального компонента спілкування в професійній діяльності вчителя. Дослідження емоційної експресивності у невербальній комунікації вчителя є майже не проводилися, що і зумовило вибір теми курсового дослідження «Емоційна експресивність у невербальній поведінці вчителя»

Мета дослідження. Дослідити особливості відображення емоційної експресивності у невербальній поведінці вчителя.

Об'єкт дослідження. Педагогічне спілкування як важливий компонент загальної структури педагогічної діяльності.

Предмет дослідження. Емоційно-експресивні аспекти невербального педагогічного спілкування.

У відповідності до мети, об’єкта та предмета дослідження визначені його завдання:

вивчити психолого-педагогічну літературу по проблемі невербальної комунікації, емоційно-експресивної сфери особистості;

визначити особливості невербальної поведінки вчителя у його професійній діяльності;

проаналізувати вплив емоційної експресивності на невербальний компонент спілкування вчителя;

дослідити особливості використання емоційно-експресивного невербального спілкування вчителя, проаналізувати отримані емпіричні дані.

Методологічну основу дослідження склали теорія діяльності (культурно-історичний, або діяльнісний підхід у дослідженні психолого-педагогічних аспектів життєдіяльності особистості: О.О. Леонтьєв, О.О. Бодальов, В.А. Кан-Калик й ін); погляди вчених, що розглядають проблему невербального спілкування з позицій кінесіки й проксеміки (Р. Хорст, А. Піз й ін.). [1], [2], [29], [20], [21]

Для розв’язання поставлених мети і завдань застосовувався комплекс теоретичних та емпіричних методів дослідження:

теоретичні: вивчення та аналіз психолого-педагогічної, науково-методичної літератури, що забезпечило розгляд загальних теоретичних питань з проблеми дослідження; вивчення, аналіз і узагальнення психолого-педагогічного досвіду;

емпіричні: діагностичні (спостерігання) з метою визначення емоційно-експресивного компоненту невербальної поведінки вчителя на уроці; анкетування вчителів за допомогою анкети «Самооцінка жестикуляції вчителя на уроці»

Експериментальна база дослідження. Дослідно-експериментальна робота проводилась на базі ЗОШ №1 І–ІІІ ст. с. Зірне, Березнівського р-ну, Рівненської обл. Дослідженням було охоплено 15 вчителів.

Практичне значення дослідження. Результати курсового дослідження можуть бути використані вчителями, шкільними психологами загальноосвітніх навчальних закладів різного типу в практичній роботі з учнями, та для корекції невербального поводження з урахуванням емоційно-експресивної сфери. Матеріали курсового дослідження можуть бути використані при підготовці курсів «Психологія», спецкурсів «Психологія спілкування», «Педагогічна психологія» а також у ході подальшої науково-дослідної роботи по цій проблематиці.

Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (29 найменування) та додатків.

Розділ 1. Теоретичні та прикладні дослідження емоційної експресивності у невербальній поведінці педагога

1.1 Поняття емоційної експресивності та ступінь його дослідження в психологічній літературі

Психологічні дослідження емоційно-експресивної поведінки людини набувають особливого значення саме тепер, коли вивчення різних форм досягнення успіху у будь якій діяльності людства набуває самих поширених значень. Адже через цю категорію розпізнається емоційний стан людини, та скрита інформація її поведінки.

У дослідженнях емоційності як риси темпераменту, початих з ініціативи Б.М. Теплова й В.Д. Небилицина й проведених надалі О.Є. Ольшанніковою, вона розглядається як одна з фундаментальних характеристик індивідуальності й трактується як комплекс індивідуально-стійких властивостей, що відбивають особливості виникнення й протікання емоційних переживань. Найважливіші параметри емоційності − якісні (знак і модальність переживання). [18, 24]

Аналіз процесів емоційної експресії дозволяє виявити їхню неоднорідність і виділити, принаймні, два головні елементи їхньої структури: процеси вираження емоції (функціональна система, що реалізує моторні акти) і процеси контролю за цим вираженням (функціональна система, що здійснює корекцію цих актів: посилення, ослаблення або їхню заміну іншими). Така структура обумовлена функцією процесів емоційної експресії і особливостями їхнього розвитку.

Відповідно до подань сучасної психології, основною функцією емоційної експресії є функція засобу спілкування, засобу невербальної комунікації. Здатність використання емоційної експресії як засіб спілкування розвивається в процесі онтогенезу [16, 20]. З віком виникає й збільшується відрив вираження емоцій від їхнього переживання, здійснюваний за рахунок розвитку функції контролю за емоційною експресією.

Невербальні або експресивні засоби комунікації, стан людей, їхні стосунки, наміри, особливості характеру, які виявляються у міміці, жестах, позах, ході, манері триматися, навіть у дистанції, на якій знаходяться один від одного індивіди, що спілкуються, вираз їх очей. [15]

Оскільки емоції - це психофізіологічний феномен, тому про виникнення переживання людини можна робити висновки: 1) за самозвітом людини про пережитий нею стан; 2) за характером зміни вегетативних показників (за частотою серцевих скорочень, артеріальним тиском, частотою подиху тощо); 3) за психомоторикою: мімікою, пантомімікою (позою), руховими реакціями, голосом тощо.

Експресія виражається через мовні, мімічні, пантомімічні, жестикуляційні засоби, а також через увагу до своєї зовнішності. Найбільшу здатність виражати різні емоційні відтінки має обличчя людини. Ще Леонардо да Вінчі говорив, що брови й рот по-різному змінюються, коли є різні причини плачу, а Л.М. Толстой описував 85 відтінків виразу очей і 97 відтінків усмішки, що розкривають емоційний стан людини (стримана, натягнута, штучна, сумна, презирлива, сардонічна, радісна, щира тощо).

Я. Рейковський зазначає, що на формування мімічного виразу емоцій впливають три чинники:

вроджені видотипові мімічні схеми, які відповідають певним емоційним станам;

набуті, соціалізовані способи вияву емоцій, довільно контрольовані;

індивідуальні експресивні особливості, які надають видовим і соціальним формам мімічного виразу специфічні риси, властиві лише даному індивідові. [22, 25]

Найчастішими мімічними патернами, які виявляються, є усмішка (при задоволенні) і «кисла міна» (при відразі). П. Екман і В. Фрізен виокремлюють три види усмішок дорослої людини: щиру, нещиру й нещасну, жалібну. [7, 138]

Нещиру посмішку поділяють на два різновиди. Вимушена посмішка виражає не стільки радість, скільки бажання здаватися радісним. Удавана посмішка має на меті приховати від навколишніх свої негативні емоції. Для нещирої посмішки характерна відносна пасивність колових м'язів ока, у результаті чого щоки майже не піднімаються і відсутні характерні зморшки в зовнішніх кутиках очей («гусячі лапки»). Нещира посмішка буває, як правило, асиметрична, з більшим зсувом уліво або вправо. Крім того, вона виникає або раніше, або пізніше, ніж того вимагає ситуація. Фальшива посмішка вирізняється й тривалістю: її кульмінаційний період триває довше від звичайного (від однієї до чотирьох секунд). Період її розгортання й згортання, навпаки, коротший, і тому вона з'являється й зникає ніби раптово. За цими ознаками нещиру посмішку розпізнати досить легко. Однак при навмисно нещирій посмішці, коли скорочення виличних м'язів піднімає щоки, віддиференціювати її від щирої усмішки без аналізу її тимчасового розгортання буває важко.

Звукові й мовні засоби експреси. Зі звукових засобів експресії найбільш характерними є сміх і плач. Сміх є виразником декількох емоцій, тому він має різні відтінки і зміст. У людини він починається вдиханням, за яким ідуть короткі спазматичні скорочення грудної клітини, грудочеревної перепони та м'язів живота (у зв'язку із чим кажуть: «живота надірвав від сміху»). При реготанні все тіло відкидається назад і трясеться, рот широко розкритий, кутики губ відтягуються назад і нагору, верхня губа піднімається, обличчя і вся голова наливаються кров'ю, колові м'язи очей судомно скорочуються, ніс, що зморщився, здається вкороченим, очі блищать, часто з'являються сльози.

Вираження емоцій у мові. Вивченню зміни різних характеристик мови при виникненні емоційних станів присвячено досить багато досліджень. До характеристик, з яких судять про зміну мови, зараховують інтонаційне оформлення, чіткість дикції, логічний наголос, чистота звучання голосу, лексичне багатство, вільне й точне вираження думок й емоцій.

Встановлено, що різні емоційні стани відображаються в інтонації, інтенсивності й частоті основного тону голосу, темпі артикулювання і паузації, лінгвістичних особливостях побудови фраз: їхній структурі, виборі лексики, наявності або відсутності переформулювань, помилках, самокорекції, семантичне нерелевантних повторах.

М.П. Фетіскін виявив ознаки неекспресивної, монотонної мови. До них належать байдужий виклад матеріалу, автономність його викладу («читання лекції для себе»), поодиноке використання питальної інтонації, ліричних наголосів, прискорень й уповільнення мови, відсутність прагнення викликати в учнів емоційний відгук, менша гучність мови, теноровий тембр голосу (на відміну від емоційних педагогів, у яких частіше трапляються альт і баритон), вища частота основного тону. [8, 39]

Інтерес до проблеми вивчення невербальної поведінки людини та її зв’язок з іншими областями та сторонами життєдіяльності людини в науці почалися ще за часів Стародавньої Греції – Аристотеля (трактат «Фізіогноміка»). Проте широко обговорюватися тема експресивної поведінки людини стала в епоху інтенсивного розвитку суспільно-наукових знань. Традиційно вважається, що засновником сучасної психології експресивної поведінки особистості є Ч. Дарвін. Книга «Выражение эмоций у человека и животных» (1953) стала відправним пунктом у становленні наукового вивчення експресивної поведінки людини та тварин. Використовуючи його окреслення експресії базових емоцій, вчені створили графічні коди (до яких входять м’язові рухи верхньої, середньої, нижньої частини обличчя та комбінації малюнків вік, роту, розрізу очей, напрямки зморшок на лобі, біля роту та очей). Вагомий внесок у розвиток вітчизняної психології виразної поведінки відіграли роботи І.М. Сєченова, В.М. Бєхтєрєва, С. Волконського, І.А. Сікорського, С.Л. Рубінштейна та інших. [5, 19-20]

І.М. Сєченов у своїй книзі «Рефлексы головного мезга» (1866) зауважив, що різноманіття зовнішніх проявів мозкової діяльності зводиться до одного явища – м’язового руху, тим самим доводячи, що і експресивні рухи служать засобом психічних процесів. На основі ідей Сєченова став розвиватись підхід до виразних рухів як засобу об’єктивізації психологічних характеристик особистості, та засобу створення зовнішнього Я особистості.

У своєму труді «Объективная психология» (1907-1912рр.), відомий психоневролог В.М. Бєхтєрєв обґрунтував підхід до вивчення психіки через аналіз її зовнішніх виявлень. Особисту увагу він приділяв до міміки, експресії обличчя; він запропонував класифікацію мімічних рухів, розглядав їх індивідуальний розвиток [5, 21].

Вітчизняний психолог С. Волконський у книзі «Выразительный человек» (1912р.), розглядав жести, міміку людини як особливу знакову систему, яку можна розвивати за допомогою різних вправ, приділяв особливу увагу проблемі взаємозв’язку поміж жестами, експресією людини та його внутрішнім світом.

Професор І.А. Сікорський у своїй праці «Всеобщая психология с физиогномикой» (1912г.) представив експресивні патерни найскладніших переживань людини, таких як стид, скорбота, зв’язав експресію з професійною діяльністю, вказав на різні типи людей, представлені в їх експресивному репертуарі.

Суттєвий вплив на формування теорії вітчизняної психології виразної поведінки людини відіграли ідеї одного з перших методологів С.Л. Рубінштейна, представлені у «Основах общей психологи» (1989). Включення їм розділу о виразних рухах в підручник по загальній психології надало цій проблемі не тільки фундаментальний науковий статус, а й звернуло увагу всього психологічного суспільства до експресивної поведінки людини.

Серед іноземних авторів, роботи яких мали вплив на розвиток психології експресивної поведінки, слід відмітити Д. Ефрона, який застосував структурно-лінгвістичного методу з ціллю вивчення між культурних відмінностей у рухах тіла, жестах; Р. Бердвістелла, який створив візуально-кінетичний язик спілкування; П. Екмана – патріарха англо-американської психології невербальної поведінки, засновника оригінальної нейрокультурної концепції експресивної поведінки; А. Мейерабиана, який встановив, що передача інформації здійснюється за рахунок невербальних засобів на 7%, за рахунок звукових на 38%, і за рахунок невербальних засобів на 55% [5, 24].

Виразним прикладом знайдення компромісу між еволюційно-біологічним підходом та ідеями культурно-психологічного аналізу зв’язків між експресією і психічними станами людини є книга К.Ізарда «Емоції людини», де він аналізує еволюційно-біологічне значення експресії обличчя, а також показує її роль у соціальній взаємодії, описує «коди» експресивних проявів основних емоцій [6].

Одним із напрямків подальшого вивчення експресивних засобів спілкування у рамках лінгвоструктурного підходу було почато в роботах Б.А. Успенського та Т.М. Ніколаєвої, пізніше продовжено О.С. Ахматової, Н.І. Гореловим, Є.В. Красільніковой, Г.В. Колшанським.

Важливим етапом у розробці цієї проблеми є дослідження Алана Піза, який вказує що особливістю мови рухів тіла є те, що його проявлення зумовлено імпульсами нашої підсвідомості, та відсутність можливості підробити ці імпульси дозволяє нам довіряти цій мові більше, ніж звичайній, навіть не підозрюючи цього; та розробив методику навчання основам комунікації [20], [21].

Важливі наукові позиції для розуміння категорії експресії представлені у працях Д. Морріса, він розділяв експресивні рухи на шість основних категорій: 1) мімічні, тобто відображуючи будь які дії, 2) схематичні - відображуючи дії у прийнятій для окремої культури традиції, 3) символічні – відображуючи абстрактні поняття, 4) соціальні – які використовуються як атрибут ролі, 5) театрально – гротескні, 6) експресивно – спонтанні, не свідомі [4, 212].

Інший підхід до вивчення невербального спілкування людини приводить Л.І. Анциферова. Вона звертає увагу на той факт, що активність виявляється в установках усього тіла людини, наприклад, у позах уваги, чекання, тривоги і т.д. Вона пише, що «У специфіці поз, у динаміці їхньої зміни чітко виявляються психодинамічні характеристики й особистісні властивості людини» − наголошує на тому, що психотонічна активність людини чітко «виражає емоційно-афективне відношення особистості до подій».

Л.І. Анциферова наводить як приклад два невербальних паттерна, коду емоційно - афективного відношення особистості. Перший з них характерний для людини, що випробує напругу в соціальних ситуаціях, а другий невербальний паттерн поведінки включає рухи людини, що відносяться з довірою до соціального світу [5, 62].

Поняття невербальне спілкування є більш широким, ніж поняття невербальні комунікації, визначаючи яке, багато авторів звертають увагу на те, що невербальні комунікації представляють систему символів, знаків, жестів, що використовуються для передачі повідомлення з великим ступенем точності, що у тому чи іншому ступені відчужені і незалежні від психологічних і соціально - психологічних якостей особистості, що мають досить чітке коло значень і можуть бути описані як лінгвістичні знакові системи. Проблемі кодування - декодування невербальних комунікацій присвячена досить велика кількість робіт, що переконують у тому, що конвенціальні, інтенціональні, довільні жести, рухи тіла, пози, вираз обличчя успішно кодуються і декодуються [9, 54].

Узагальнюючи дослідження, присвячені цій проблемі Ян Рейковський дійшов до висновку, що виникнення емоційного процесу призводить до формування нових форм реагування. Емоційні реакції можуть формуватися як несподівано так і поступово. Емоція, яка має достатню силу впливає на функціональний стан різних психічних механізмів. Організуюча функція емоцій виявляється у деяких різних формах: у формах виразних рухів, у формі емоційних дій, у формі висловлювань випробуваних емоційних станів, у формі певного відношення до оточуючих [22, 63].

Висновок, який можливо зробити з робіт багатьох авторів заключається у наступному: люди в різній ступені можуть усвідомлювати свої немовні реакції та володіти ними.

Маючи одне для всіх професій експресивне ядро, кожна з професій залишає свій відбиток на невербальну поведінку окремої особистості. В свою чергу, ядро невербальної поведінки складається з різноманітних рухів (жести, експресію обличчя, погляди, постаті, інтонаційно-ритмічні характеристики голосу), котрі сполучені із змінними психологічними станами людини, з ситуаціями взаємодії та спілкування.

В цій системі є і інтегруючі якості (системність). У процесі пізнання особистості за допомогою її немовної поведінки актуалізуються та функціонують поняття та уявлення, які виявляються результатом багатоманітної діяльності людини як суб’єкта сприйняття.

Сукупність рухів, які складають структуру невербальної поведінки, є цілісними, важко роздільними на окремі одиниці, де переважають мимовільні рухи над довільними, неусвідомлені над усвідомленими [9, 57].

Вивчення психологічних засобів оптимізації невербальної поведінки особистості дозволило вважати, що внутрішня підсистема є домінуючою по силі дії на не речову поведінку людини. Це твердження може бути підтверджено наступними фактами у експресивній поведінці особистості: експресія людини як інформаційна насиченість рухів тіла відображає силу та визначає значимість переживання внутрішніх або зовнішніх взаємодій. Експресія невід’ємна та на стільки неповторна, як сама людина [9,32].

1.2 Психологічні особливості невербальної поведінки та комунікації

Поряд із словесними (вербальними) засобами спілкування велике значення в педагогічній діяльності мають і невербальні засоби. Вони доповнюють та підсилюють взаємодію спілкування. З огляду на це, їх необхідно застосовувати не ізольовано, а з урахуванням контексту, оскільки невербальне спілкування має такі форми самовиразу, які не спираються на слова та інші мовні символи. Мова невербального спілкування – це «мова» жестів, інтонації, паузи, рухів тіла тощо.

Виключно важливим елементом спілкування є в педагогічній діяльності візуальний контакт «викладач-учень». Він допомагає регулювати увагу учнів, робити зауваження без слів, контролювати хід проведення уроків.

Техніка публічного мовлення, як і мова в цілому, підпорядкована до ідеї, думки, змісту уроку. В процесі викладання вираз обличчя вчителя, його жести, інтонація, тембр голосу, швидкість мови використовують як засоби мовної виразності, засоби впливу на клас.

У соціально-психологічних дослідженнях до невербальних засобів спілкування найчастіше відносять усі рухи тіла, інтонаційні характеристика голосу, тактильні впливи, просторову організацію спілкування Найбільш виразними й дійовими серед невербальних знаків, якими користується вчитель у своїй професійній діяльності, є інтонація, міміка й жести. Усі ці немовні знаки є комунікативно значущими. Будучи проявами внутрішніх мотивів і реакцій людини, вони виконують емоційно-експресивну функцію спілкування.

У процесі комунікації невербальні засоби спілкування можуть заміщати словесну інформацію, дублювати її, однак частіше виникає ефект доповнення змісту повідомлення, підсилення впливу: міміка й жести, комунікативна, тональність і мелодика мовлення підсилюють його виразність.

Не всі компоненти «мови» невербальних знаків є однаково важливими в професійній діяльності вчителя. На думку науковців, однією з найменш важливих для педагога складових невербальної системи є «проксеміка» – просторове розташування комунікантів, однак і про неї не можна забувати. Дистанція, що виявляється оптимальною для комунікації, в різних ситуаціях спілкування змінюється. Антропологи вживають термін «особиста територія», що означає простір, який людина вважає своїм, ніби він є продовженням її фізичного тіла, тобто це відстань, на якій людина намагається триматися від інших для того, щоб почуватися комфортно. [14, 53]

Традиційно виділяють чотири зони особистої просторової території людини:

Інтимна зона (від 15 до 46 см) – порушення її сприймається людиною боляче. На таку дистанцію можуть наближатися тільки люди, що знаходяться в тісному емоційному контакті (подружжя, мати й дитина).

Особиста зона (від 46 см до 1,2 м) – відстань руки, протягнутої для рукостискання. Така відстань оптимальна при розмові з товаришем. Учитель повинен пам’ятати, що порушення цих двох зон людиною. яка не має на це права, викликає у партнера по комунікації негативну реакцію, яка не може не заважати продуктивному спілкуванню.

Зона соціального спілкування (від 1,2 м до 3,6 м) – відстань найбільш прийнятна для соціально-побутового й ділового спілкування (з колегами тощо).

Суспільна зона (від 3,6 м і більше) [5, 14]. [14, 59]

Ще один компонент мови невербальних знаків – це кінесика – мова рухів тіла, зовнішнього вигляду вчителя, його пози, жестів. Традиційно розрізняють:

індивідуально-фізіологічні особливості, зумовлені насамперед темпераментом людини;

прояви сформованої манери спілкування, манери вдягатися, робити зачіску й т.п.;

безпосередні рухи тіла людини, зумовлені ситуативно, схарактеризувати які дозволяє існування універсального коду комунікативних знаків [11, 20-21].

Учителю необхідно просто знати й враховувати свої індивідуальні особливості: стримувати прояви агресії, гарячковості, контролювати жести невпевненості чи непоступливості й т. ін. На особливу увагу заслуговує третя група знаків мови рухів тіла – порухи, ситуативно обумовлені й насамперед жести.

Жести (від. лат. gesta – діяння) – виражальні рухи голови, тіла, рук є важливим засобом підсилення виразності читання, мовлення. Жести зближують читця, мовця зі слухачами, але надумані, вони можуть навпаки, призвести до повного розриву зв’язку читця зі слухачами, навіть викликати подив, а то й сміх. Жестикуляція вчителя відрізняється від виражальних рухів людини характерних для повсякденної поведінки, насамперед комунікативною виправданістю. Для того, щоб уміти контролювати свої жести, необхідно знати їх класифікацію. За приналежністю жести поділяються на фізіологічні, не пов’язані безпосередньо з процесом читання, мовлення, й комунікативно значущі. Перші пов’язані з фізичним станом людини, другі причетні до цілеспрямованого мовлення й служать допоміжним засобом виразності. Всі жести класифікують за структурою (прості, складні, складені), за характером створення (вказівні, зображальні, символічні, ритмічні, емоційні або психологічні) [11, 131-132], за їх співвідносністю з вербальними засобами спілкування. Детальніше розглянемо останню класифікацію, в якій виділяють три групи жестів:

Жести цієї групи можуть доповнювати чи повністю заміщати мовленнєві форми: вони зрозумілі без слів, поза мовленнєвим контекстом. Сюди ж відносять загальновідомі жести-символи, про які слід пам’ятати, що вони мають свою національну специфіку, й той самий жест-символ у різних народів несе різне смислове навантаження. Найбільш універсальними виявляються жести повсякденного міжособистісного спілкування. Це етикетні жести привітання, прощання, привертання уваги, заборони чи дозволу, погодження чи заперечення.

Жести, які органічно вплітаються в контекст мовлення. Їх застосовують, використовуючи наочність невербальних засобів інформації. Так іноді жест, який вказує на розмір чи форму предмета, з успіхом замінює більш поширене, однак менш виразне вербальне пояснення.

Жести, які вживаються паралельно зі словами і можуть дублювати чи доповнювати значення мовних засобів, наприклад, жест, що супроводжується фразою: «Зверніть увагу на портрет письменника», зазвичай доповнюється вказівним жестом, який привертає увагу учнів та підказує їм напрямок погляду.

У ситуації сумісного (з вербальними засобами) вживання жестикуляції дублювання підсилює ефект достовірності інформації, підвищує ступінь запам’ятовування. З цією метою необхідно використовувати жести, які виражають те саме значення, що його сповіщає мовлення, підсилюючи, конкретизуючи, але не суперечачи йому, бо психологами експериментально доведено, що в більшості випадків супроводу слів жестами неадекватного змісту зорове сприймання виявляється сильнішим і сприймається значення невербальних знаків.

Російський психолог О. Єрмолаєва пропонує класифікувати жести за їх функціями й поділяє жести на жести-симптоми – експресивні знаки самовираження, жести-регулятори, які реалізують регулятивно-комунікативну, спонукальну функцію, й жести-інформатори, що несуть інформацію про предмет. Розподіл цей певною мірою умовний, бо більшість жестів є поліфункціональними, вони можуть нести інформацію про особистість мовця, про його ставлення до змісту мовлення й так чи інакше впливати на слухача. однак якась одна функція руху завжди виявляється домінантною, що й створило підстави для такої класифікації.

Учитель постійно перебуває в центрі уваги учнів, тому навіть жести-симптоми педагогу доводиться контролювати. Настрій педагога одразу передається класу, й робота на уроці часто залежить від першої хвилини невербального контакту (форми привітання, інтонування першої фрази й тому подібного). Контролюючи жести-симптоми, вчитель намагається приховати фізичне нездужання, втому чи просто зіпсований настрій, які можуть вплинути на темп та результативність роботи на уроці. Важливо не тільки вміти контролювати свої жести «самовираження», а й розкодовувати жести-симптоми учнів, щоб своєчасно помітити перші ознаки втрати уваги, переключити її, знайти засоби викликати інтерес, зняти психічну напругу, зробити паузу для відпочинку, якщо діти перевтомилися. Педагог стежить за реакцією всього класу й кожного учня окремо. Основними ознаками втоми виявляються насамперед розслаблена поза, важка опора на парту, на руку, опущена голова; запитливий погляд, мимовільні рухи рук (учень дивиться на вчителя, а в руках крутить якийсь предмет, наприклад, олівець) свідчать про нерозуміння матеріалу; школяр намагається стати «непомітним»(опускає очі, голову втягує в опущені плечі) – неготовність до відповіді, дискомфорт від спілкування з учителем.

Жести-регулятори, як і жести-симптоми, значною мірою традиційні, автоматичні, загальнозрозумілі. У педагогічному спілкуванні – це переважно знаки початку контакту чи його завершення, це жести привітання чи прощання, початку чи кінця певної стадії комунікації між учителем та окремим учнем. Так, під час бесіди з учнем педагог може жестом руки знизу-вверх попросити учня піднятися і навпаки дозволити сісти (зверху-вниз). Регулятором дисципліни на уроці може бути пауза мовчання в поєднанні з підкресленою нерухомістю пози вчителя, рух руки, що вимагає уваги до матеріалу, розташованому на дошці чи в книзі. До професійних регулятивних жестів можна віднести й такі, що допомагають учневі відкоригувати темп мовлення (рука витягується вперед, звернута до учня долонь піднімається й опускається: «не поспішай», завмирає – «зроби паузу»), жести-заборони (докірливі похитування головою чи рукою).

Жести-інформатори насамперед підсилюють предметно-логічне сприймання навчального матеріалу. Ці жести можуть відбивати предмет, рухами рук змальовуючи його розміри, форму, чи вказувати на нього, спрямовуючи й загострюючи увагу, передавати ставлення мовця до предмета обговорення через використання невербальних засобів, що виявляють логіко-структурну організацію матеріалу. Економними й дійовими є жести, які можуть замінити мовленнєві форми згоди / незгоди, схвалення/несхвалення, – це поворот голови, кивок, рух руки й тощо.

Порухи рук, які змальовують предмет, викликають додаткові зорові асоціації, допомагають створити образ цього предмета. Жести-інформатори нерідко використовуються вчителями під час лекції з метою підкреслення структурних компонентів цієї форми спілкування. Серед таких жестів жест перерахування (загинання пальців руки), який відзначає кількість аргументів чи питань, що розглядаються; жести-наголошення на певному аспекті питання (стиснутий кулак), пропозиція зважати на якийсь план або оцінити якусь дію (долоня, обернута догори), жести на означення з’єднання (зустрічний рух рук, з’єднання долонь, стискання пальців в кулак) чи роз’єднання (розведення рук), наближення й віддалення (рухи рук до себе й від себе), підкреслювання (різкий горизонтальний рух руки), незгоди, презирства, відмови (долоня, обернута донизу); вказівні жести, які виділяють окремі складові запису, схеми, таблиці, репродукції, ілюстрації в книзі чи на дошці.

Інформаційно-ритмічні жести («диригування», постукування рукою чи ногою в такт мовленню) допомагають відчути членування тексту на мовні такти, його мелодику, визначити віршовий розмір.

Розрізняють три рівні, на яких можна жестикулювати: нижній рівень (від попереку вниз), середній (між попереком і плечима) і високий (від плечей угору). Жести на нижньому рівні виражають думки й почуття, найчастіше пов’язані з негативними почуттями такими, як злість, ненависть, незгода, опір. На верхньому рівні жестикулюють, коли говорять про величні ідеали і коли звертаються до високих почуттів. [16, 201]

Ще один засіб невербальної комунікації – це міміка: значущі рухи (чи статичний вираз) м’язів обличчя, які виражають внутрішній емоційний стан людини. Міміка «відбиває» й індивідуальність обличчя людини, й ситуативно обумовлені прояви його емоцій. Очі, погляд, обличчя людини можуть сказати більше, ніж її слова. Упевненість «прочитання» виразу обличчя комуніканта, адекватність реакції на його мовлення залежить від глибини й однозначності почуттів мовця. Допомогти зрозуміти мимовільні знаки міміки, які є віддзеркаленням взаємозв’язку думок й почуттів, можуть добре розвинені інтуїція та здатність до співпереживання. Легше сприймаються й розуміються людиною позитивні емоції партнера по комунікації – радість, любов, подив, важче сприймаються негативні, такі як туга, страх, відраза. Для педагога однаково важливими є й виразність власної міміки, й уміння «читати по обличчю». Встановленню довірливого контакту з дітьми сприяє природна й виразна міміка вчителя, здатність його виразу обличчя передавати небайдужість, інтерес до предмета обговорення, до учнів, зацікавленість у співпраці з ними.

Насамперед педагогу необхідно навчитися розрізняти знаки зосередженості, активної роботи думки, втоми, втрати зацікавленості. Серед мімічних ознак уваги вчені насамперед виділяють фіксований зацікавлений погляд,