Історія розвитку арабських країн
Содержание
Арабські
країни: основні
тенденції
розвитку
Суспільно-політичні
орієнтири
Економічні
перетворення
Міжарабські
відносини
Близькосхідний
конфлікт. Виникнення
близькосхідної
кризи. Палестинська
війна (1948-1949)
Англо-франко-ізраїльська
агресія проти
Єгипту (1956)
Створення
Організації
визволення
Палестини
Арабо-ізраїльські
війни 1967, 1973, 1982 pp.
Палестинська
проблема на
сучасному етапі
Єгипет.
Боротьба за
національну
незалежність.
Революція 1952
р.
Правління
Г.А. Насера
(1954-1970)
Правління
А. Салата (1970-1981)
Правління
X. Мубарака (з
1981 р.)
Арабські
країни: основні
тенденції
розвитку
У даний
період у світі
нараховується
19 арабських
країн, які
поділяються
на 3 групи: африканську
(Алжир, Марокко,
Мавританія,
Туніс, Лівія,
Судан), східносередземноморську
(Єгипет, Сирія,
Ліван,
Йорданія, Ірак,
Палестинська
автономія),
аравійську
(Саудівська
Аравія, Кувейт,
ОАЕ, Бахрейн,
Катар, Оман,
Ємен). Існує ще
ряд країн, де
проживає значна
кількість
арабського
населення,
іноді деякі
з цих країн
також відносять
до арабських.
Суспільно-політичні
орієнтири
Після
Другої світової
війни в арабському
світі завершився
процес завоювання
незалежності
колоніями і
підмандатними
територіями.
В ряді країн
були скинуті
реакційні
режими, які
проводили
антинаціональну
політику і
допускали
західне втручання
у свої внутрішні
справи на основі
укладених
нерівноправних
договорів,
особливих прав.
При визначенні
подальших
шляхів розвитку
провідні політичні
сили керувались
теоріями арабського
націоналізму
і арабського
соціалізму.
Національні
ідеї були сильним
засобом консолідації
мас у боротьбі
проти колоніалізму
в усіх його
формах на основі
власних цінностей
за створення
сильних незалежних
держав. Арабський
соціалізм
базувався на
ідеях про загальну
рівність, соціальну
справедливість,
провідну роль
держави в економіці,
пристосованих
до конкретних
умов кожної
країни. У 1947 р.
Мішель Афляк
і Салях Битар
створили Партію
арабського
соціалістичного
відродження
- ПАСВ (арабською
БААС). В основу
баасистської
ідеології була
покладена
тріада: єдність
- свобода - соціалізм.
Лозунгом ПАСВ
став вислів
"Арабська нація
єдина, її місія
безсмертна".
Свою мету партія
вбачала в подоланні
розробленості
арабів у національних
державах і
створенні
єдиної арабської
макродержави.
Пізніше ПАСВ
стала правлячою
в Сирії та Іраку.
Ідея арабської
єдності трансформувалась
і почала трактуватись
як тісне співробітництво
між окремими
країнами.
У 60-70-х роках
побудову арабського
соціалізму
як головну мету
проголошували
Єгипет, Сирія,
Ірак, Алжир,
Туніс. З часом
під впливом
і внутрішніх
факторів, і
міжнародних
змін правляча
еліта поступово
знімала соціалістичні
лозунги і
переорієнтовувалась
на національний
капіталізм.
Особливим
шляхом соціалістичної
джамахирії
продовжує
розвиватись
Лівія. Певну
роль в арабських
країнах відіграє
також ісламській
фундаменталізм,
який передбачає
побудову держави
і суспільства
за канонами
мусульманської
релігії і має
яскраво виражений
антизахідний
характер. Саме
на цій основі
формувались
монархії Аравійського
півострова.
Економічні
перетворення
Арабські
країни значно
різняться між
собою за територією,
кількістю
населення,
економічним
потенціалом,
політичним
устроєм. Та
незалежно від
цього в них
проявляються
спільні тенденції
розвитку і
розв'язуються
подібні економічні
завдання. В
арабському
регіоні в цілому
несприятливі
умови для
сільськогосподарського
виробництва,
гостро не вистачає
оброблюваних
площ і води. В
деяких країнах
можливе лише
оазисне землеробство.
В ОАЕ оброблялося
12% території,
в Катарі - 10%, в
Бахрейні - 4,2%, в
Омані - 0,1%. Земля,
як правило,
належала поміщикам,
родовій знаті,
в ряді країн
- колонізаторам,
європейським
переселенцям.
Панували відсталі
докапіталістичні
виробничі
відносини.
Існувала соціальна
напруженість.
Одним із наслідків
цієї ситуації
стала продовольча
проблема.
В арабських
країнах були
проведені
аграрні реформи.
Обмежувалась
або повністю
ліквідувалась
феодальна
земельна власність
і іноземне
землеволодіння.
Почали створюватись
кооперативи
і державні
господарства.
Зберігалась
дрібна селянська
власність.
Селяни на пільгових
умовах отримували
землю. В результаті
аграрних реформ
створювався
капіталістичний
сектор у сільському
господарстві,
започатковувались
ринкові перетворення,
підвищувалась
товарність,
покращувались
умови життя
сільського
населення. Для
модернізації
сільського
господарства
були потрібні
значні капіталовкладення.
Тому найбільших
успіхів у цій
сфері досягли
нафтовидобувні
монархії Аравійського
півострова,
а найменших
- Мавританія,
Судан, Ємен. На
закупку продовольства
в 1995-2000 pp. арабські
країни планували
виділити 35,5 млрд.
дол.
Ще одним
важливим напрямком
економічних
перетворень
було реформування
промисловості.
Рівень промислового
розвитку на
момент здобуття
незалежності
був різним. В
Єгипті, Тунісі,
Іраку, Сирії
існували підприємства
легкої і харчової
галузей, в Марокко,
Алжирі, Іраку
- об'єкти нафтовидобування
і гірничорудної
промисловості,
що належали,
як правило,
іноземним
власникам. У
Мавританії,
Лівії, Судані,
країнах Аравійського
півострова
промислових
підприємств
практично не
було. Провідну
роль у здійсненні
індустріалізації
відіграла
держава. Проводилась
націоналізація
іноземних і
великих місцевих
промислових,
фінансових,
торгових компаній.
Стимулювалось
дрібне і середнє
приватне
підприємництво.
Створювались
нові галузі
промисловості,
особливо важкої.
Окремо варто
виділити заходи
з освоєння
нафтових багатств
регіону. Багаті
на нафту країни
змогли інтегруватись
у світове
господарство.
Видобуток 1 т
Саудівської
нафти обходився
в 2 дол. (в США - 28
дол., в Північному
морі - 55 дол.). На
початку 70-х років
західноєвропейські
країни і Японія
задовольняли
свої потреби
за рахунок
арабської нафти
в середньому
на 60%, США - на 25%.
Здобутий таким
чином арабський
капітал породив
феномен нафтодоларів,
включився у
світову фінансову
систему.
У результаті
перетворень
60 - 70-х років в Алжирі,
Лівії, Сирії
провідним став
державно-капіталістичний
уклад. В Єгипті,
Йорданії, Марокко,
Судані, Тунісі,
Лівані взаємодіяли
і доповнювали
один одного
капіталістичний
і дрібнотоварний
сектор. В Саудівській
Аравії, Ємені,
Мавританії,
Омані капіталістичні
відносини
активно впроваджувались
у господарське
життя, але
співіснували
з феодальними
і патріархальними.
На поч.80-х років
позитивна роль
всеосяжного
контролю над
економікою
була вичерпана.
У 80-90-х роках були
проведені
ринкові перетворення
і почалось
обмеження ролі
держави. Основними
напрямками
реформ стали:
скорочення
або повне зняття
державних
дотацій і субсидій
для багатьох
галузей, лібералізація
цін, ліквідація
обмежень на
валютні операції,
вільний обмінний
курс національних
валют, приватизація
державної
власності,
відкриття
приватних
банків, залучення
іноземних
інвестицій.
У ході
реформ у суспільстві
відбулися
політичні
зміни. Руйнувались
докапіталістичні
відносини.
Зменшувалась
кількість
кочових племен
бедуїнів, зростали
середні міські
верстви: службовці,
офіцерство,
студентство,
інтелігенція.
Зберігаються
суспільні групи
і прошарки
перехідного
періоду. Становище
людини в суспільстві,
можливості
кар'єри все ще
залежать від
належності
до того чи іншого
роду, племені,
близькості
до оточення
лідерів чи
королівських
сімей. Велика
увага в арабських
державах приділяється
підготовці
кадрів, освіті,
охороні здоров'я.
Міжарабські
відносини
Араби
об'єднані спільними
етнічними
ознаками, мовою,
релігією, культурою
і, незважаючи
на те, що живуть
у різних державах,
вважають себе
єдиною нацією.
Арабські країни
будують відносини
між собою і в
міжнародному
аспекті на
принципах
єдності і
співробітництва.
У 1945 р. виникла
Ліга арабських
держав, яку
заснували
Єгипет, Сирія,
Ліван, Ірак,
Йорданія, Саудівська
Аравія і Ємен.
Надалі її членами
стали Лівія
(1953), Судан (1956), Марокко,
Туніс (1958), Кувейт
(1961), Алжир (1962), Бахрейн,
Катар, Оман
(1971), ОАЕ (1972), Мавританія
(1973), Сомалі (1974), Палестина
(1976), Джібуті
(1977), Коморські
острови (1993). Устав
Ліги передбачає
координацію
діяльності
її членів у
політичній,
військовій,
економічній
та інших сферах,
забороняє
використання
сили при врегулюванні
суперечностей
між членами
Ліги і вимагає
визнання режимів,
які знаходяться
при владі в
країнах-учасницях.
6 аравійських
монархій об'єдналися
для співпраці,
інтеграції
і координації
дій в усіх областях,
забезпечення
обороноздатності
в Раду співробітництва
арабських
держав Перської
затоки (1981). Члени
створеного
в 1989 р. Союзу Арабського
Магрибу - Алжир,
Лівія, Мавританія,
Марокко, Туніс
- проводять
спільну економічну
політику, зокрема,
на зовнішніх
ринках. Нафтовий
фактор відіграє
надзвичайно
важливу роль
в економіці
арабських
країн, визначає
їх місце у світовому
господарстві.
В Саудівській
Аравії зосереджено
25% світових запасів
нафти, в Іраку
- 11%, в Кувейті і
ОАЕ - по 10%. У 80-ті
роки Саудівська
Аравія, Ірак
і Кувейт експортували
близько половини
нафти, яка надходила
на міжнародний
ринок. В країнах
регіону зосереджено
40% світових запасів
газу. Тут сходяться
повітряні і
сухопутні
шляхи, які зв'язують
Європу і Азію.
Більшість
арабських
держав Перської
затоки є також
великими експортерами
капіталу. Так,
в 1997 р. зарубіжні
авуари Кувейту
становили 120
млрд. дол. Регіон
є містким ринком
збуту. В 1992 р. Саудівська
Аравія ввезла
товарів на 34
млрд. дол., а Кувейт
- на 7 млрд. Нафтовидобувні
держави виділяють
субсидії тим
арабським
країнам, де
нафти немає
або ж її недостатньо
для підтримки
економіки і
життєвих стандартів,
наприклад,
Мавританії,
Марокко, Судану,
Йорданії тощо.
Із 12-ти членів
Організації
країн-експортерів
нафти 7 є арабськими
державами
(Алжир, Ірак,
Катар, Кувейт,
Лівія, ОАЕ,
Саудівська
Аравія), що дозволяє
їм суттєво
впливати на
регулювання
світових цін
і обсягів видобутку
нафти, освоєння
нових родовищ.
Нині ОПЕК контролює
третину видобутку
нафти у світі.
Близький
Схід, район
Перської затоки
є зоною суперництва
держав, що мають
тут свої інтереси.
Арабські країни
виробили єдину
політику щодо
близькосхідного
конфлікту і
проблеми створення
Палестинської
держави. Організація
визволення
Палестини
отримувала
велику фінансову,
військову,
політичну,
моральну допомогу,
особливо від
монархій Аравійського
півострова.
У 1973 р. на знак
протесту проти
проізраїльської
позиції Заходу
в черговій
арабо-ізраїльський
війні арабські
держави з метою
здійснити тиск
на західний
світ припинили
поставки нафти
на світовий
ринок, чим спричинили
енергетичну
кризу. Коли
Єгипет підписав
сепаратний
мир з Ізраїлем
(1979), він був виключений
з Ліги арабських
держав і зазнав
загального
бойкоту. Лише
після зміни
вищого керівництва
Єгипет зміг
поступово
відновити
втрачені позиції.
У 80-90-х роках
XX ст.
на Близькому
Сході виникли
ще два вогнища
напруженості.
Побоюючись
поширення
іранської
революції,
країни регіону
сприяли озброєнню
Іраку, сподіваючись,
до могутні
іракські збройні
сили забезпечать
стабільність
і здійснять
позитивний
вплив на врегулювання
близькосхідного
конфлікту та
інші можливі
потрясіння.
Суперечності
між Іраном і
Іраком вилились
у війну 1980-1988 pp.
Після її закінчення
конфронтація
сторін тривала,
вони продовжували
озброюватись.
В 1996 р. Іран мав
військовий
бюджет у розмірі
2,3 млрд. дол. В його
збройних силах
нараховувалось
513 тис. військовослужбовців,
1 555 танків, 950 БТР
і БМП, 119 бойових
кораблів, 295 літаків
і вертольотів.
На своєму озброєнні
382-тисячна іракська
армія мала 2
700 танків, 4 400 БТР
і БМП, 22 військові
кораблі, 483 літаки
і вертольоти,
а її військовий
бюджет становив
2,7 млрд. дол. Протистояння
між цими країнами
триває й надалі.
Відчутним
ударом по ідеї
арабської
єдності стала
агресія Іраку
проти Кувейту,
однієї арабської
держави проти
іншої. Вона
викликала
гостру політичну
кризу в арабському
світі, оскільки
Ірак підтримали
Лівія і ОВП.
Після цього
аравійські
монархії припинили
виплату субсидій
палестинському
руху, яка становила
близько 6 млрд.
дол. щорічно.
Численна палестинська
діаспора була
витіснена з
Кувейту. Іракська
агресія, поразка
Кувейту поставили
під сумнів
попередню
концепцію
національної
безпеки, яка
базувалася
на принципі
опори на власні
сили. Були підписані
договори про
військове
співробітництво
на 10 років Кувейту
із США (1991), Великобританією
і Францією
(1992), з Росією (1993). У
Кувейті розміщені
війська США.
Аравійські
монархії виробили
спільну оборонну
доктрину і
створили об'єднаний
військовий
контингент
"Щит півострова",
що використовується
як сили швидкого
реагування.
Конфлікти і
можливість
бойових дій
є причиною
закупок арабськими
країнами великої
кількості
найсучасніших
озброєнь. Після
краху СРСР 70%
світового
продажу зброї
контролювали
США. В 1993 р. вони
продали військової
техніки і озброєнь
на суму 22,3 млрд.
дол., Росія - на
2,8 млрд. дол.,
Великобританія
- на 2,3 млрд. дол.
Загальні витрати
арабських країн
на закупку
зброї в 1995 р. досягли
180 млрд. дол.
Близькосхідний
конфлікт. Виникнення
близькосхідної
кризи. Палестинська
війна (1948-1949)
Близький
Схід протягом
тривалого часу
є "гарячою
точкою" планети,
до якої прикута
увага світового
співтовариства.
Близькосхідний
конфлікт має
два важливі
аспекти. По-перше,
це палестинська
проблема і
право арабського
народу Палестини
на самовизначення
і створення
незалежної
держави; по-друге
- взаємовідносини
Ізраїлю з арабськими
країнами регіону.
Між арабським
і єврейським
народами склалися
дуже напружені
відносини, які
переростали
в збройні сутички.
Англія, щоб
зняти з себе
відповідальність
за ситуацію,
яка виникла
в результаті
її політики
в Палестині,
передала це
питання на
розгляд ООН.
Палестинська
проблема
обговорювалась
на надзвичайній
сесії Генеральної
Асамблеї 00Н у
квітні-травні
1947 р. і на другій
сесії Генеральної
Асамблеї 00Н у
вересні-листопаді
1947 р. Вона не мала
простих рішень
і зачіпала
інтереси багатьох
сторін. В результаті
тривалих дебатів
29 листопада
1947 р. була прийнята
резолюція 00Н
№ 181 про припинення
дії англійського
мандату і поділ
Палестини на
дві держави
- єврейську і
арабську. Відповідно
до резолюції,
арабську державу
планувалось
створити на
площі 11,1 тис. кв.
км (42,8% території),
єврейській
державі відводилось
14,1 тис. кв. км (56,5%
території).
Єрусалим та
його околиці
виділялись
у спеціальну
зону під міжнародним
контролем.
Резолюція
передбачала
тісні зв'язки
між новими
державами, які
включали економічний
і митний союз,
спільність
валют, єдину
транспортну
та іригаційну
систему. Арабська
і єврейська
держави мали
бути створені
до жовтня 1948 р.
за обов'язкової
участі спеціальної
комісії ООН.
Резолюція ООН
мала конструктивний
характер і
задовольняла
законне право
арабського
і єврейського
народів Палестини
на самовизначення,
дозволяла
кожному з них
створити свою
державу і погасити
напруження
в регіоні. За
неї проголосували
33 держави, 13 були
проти, 10 (разом
з Англію) утримались.
Арабські країни
і палестинські
національні
організації
виступали
категорично
проти створення
єврейської
держави в Палестині
і готові були
запобігти
цьому, застосувавши
силу.
14 травня
1948 р. закінчився
англійський
мандат на управління
Палестиною.
В цей же день
відбулося
офіційне проголошення
держави Ізраїль.
15 травня
1948 р. сім арабських
держав - Єгипет,
Сирія, Йорданія,
Ліван, Ірак,
Ємен, Саудівська
Аравія - розпочали
війну проти
єврейської
держави. Вони
розраховували
здобути легку
перемогу і
силою зброї
вирішити проблему
палестинських
територій на
користь арабів.
Спочатку перебіг
бойових дій
складався
успішно для
арабських
держав, але
незабаром
з'ясувалося,
що вони погано
підготовлені
до війни, не
мають конкретного
плану і спільного
керівництва.
Ізраїльська
армія перейшла
в наступ і окупувала
більшу частину
Палестини.
Війна 1948-1949 років
закінчилася
перемогою
Ізраїлю. При
посередництві
ООН в 1949 р. були
укладені двосторонні
угоди про перемир'я,
мир підписаний
не був. Не були
встановлені
й кордони між
Ізраїлем і
сусідніми
арабськими
державами, лише
проведені
демаркаційні
лінії. В результаті
Палестинської
війни 1948-1949 років
Ізраїль захопив
6,7 тис. кв. км території,
яка за рішенням
ООН відводилась
арабській
державі. Решта
території цієї
так і не створеної
держави відійшла
Єгипту (сектор
Газа) та Йорданії
(західний берег
р. Йордан). Рятуючись
від бойових
дій і терору,
в сусідні держави
втекло 900 тис.
палестинських
арабів. Виникла
складна проблема
палестинських
біженців. Радянський
Союз в арабо-ізраїльській
війні 1948-1949 pp.
підтримував
єврейську
сторону.
Англо-франко-ізраїльська
агресія проти
Єгипту (1956)
В 1956 р. президент
Єгипту Г.А. Насер
видав указ про
націоналізацію
Суецького
каналу, що належав
англійському
і французькому
капіталу. Єгипетська
сторона також
перекрила
Акабську затоку
і позбавила
Ізраїль виходу
в Червоне море.
Англія, Франція,
Ізраїль вирішили
збройним шляхом
розв'язати
складні проблеми
взаємовідносин
з Єгиптом.29 жовтня
1956 р. ізраїльська
армія розпочала
наступ на Синайському
півострові,
31 жовтня Англія
і Франція завдали
бомбових ударів
по єгипетських
містах, а через
тиждень висадили
свої війська
на його території.
Радянське
керівництво
зробило кілька
офіційних заяв
в ООН, виступаючи
на захист Єгипту,
направило
лідерам Англії,
Франції та
Ізраїлю послання,
попереджаючи
про свою готовність
вступити в
конфлікт на
його боці. Надалі
це сприяло
тісному зближенню
Єгипту та інших
арабських країн
з СРСР у військовій
сфері.7 листопада
1956 р. Генеральна
Асамблея ООН
прийняла резолюцію
з вимогою припинити
вогонь і вивести
іноземні війська
з території
Єгипту. Вздовж
єгипетсько-ізраїльського
кордону встановлювалася
буферна зона
із перебуванням
надзвичайних
збройних сил
ООН, які розвели
воюючі сторони.
Під контролем
ООН були евакуйовані
війська Англії
і Франції (грудень
1956 р.) та Ізраїлю
(березень 1957 p.).
Після
цієї війни
відбулася
інтернаціоналізація
близькосхідного
конфлікту,
проявилося
прагнення
міжнародних
військово-політичних
союзів втручатися
в перебіг подій
у регіоні й
впливати на
нього. Арабські
країни почали
шукати підтримки
і допомоги в
СРСР, Ізраїль
- у країн Заходу
на чолі з СІЛА.
Створення
Організації
визволення
Палестини
Поразки
у війнах з Ізраїлем
стали національною
трагедією для
арабського
народу Палестини.
Діючі партії
та угруповання
виявилися
нездатними
організувати
й очолити маси
в нових умовах,
що склалися
після створення
Ізраїлю. У перші
роки після
війни
1948-1949 pp. боротьба
палестинців
за свої права
пішла на спад.
Відбувалася
переоцінка
політичних
та ідеологічних
цінностей,
спроби усвідомити
причини національної
катастрофи
і зробити висновки.
Знаходячись
у вигнанні,
значна частина
палестинців
активно включилася
в економічне
і громадське
життя країн
перебування
- Єгипту, Сирії,
Йорданії, Лівану,
Іраку, Кувейту,
Саудівської
Аравії, Лівії
та ін. В арабських
державах виникла
нова палестинська
інтелігенція
- вчителі, лікарі,
інженери, юристи,
підприємці
та ін. В кінці
50-х - на початку
60-х років почалося
відродження
палестинського
національно-визвольного
руху на новій
основі. У боротьбу
вступило нове
покоління, яке
виросло в умовах
вигнання і
вважало, що
палестинський
народ повинен
відмовитися
від пасивності
і взяти вирішення
своєї долі у
власні руки,
спираючись
на допомогу
арабських
держав. У 1959 р.
група молодих
палестинців
на чолі з Ясером
Арафатом створила
організацію
ФАТХ (Рух палестинського
національного
визволення).
В 1964 р. в
арабському
секторі Єрусалима
відбувся
Палестинський
національний
конгрес, в роботі
якого взяло
участь 400 делегатів.
Він проголосив
створення
Організації
визволення
Палестини
(ОВП), затвердив
Національну
хартію і статут,
прийняв рішення
про формування
армії. У Національній
хартії визначалися
мета і завдання
національно-визвольного
руху Палестини.
Вона засуджувала
сіонізм, оголошувала
незаконним
поділ Палестини
на основі резолюції
ООН від 29 листопада
1947 р. і стверджувала,
що тільки араби
мають право
створити державу
в Палестині.
Відповідальність
за визволення
Палестини від
сіоністських
окупантів
покладалася
на ОВП і "всю
арабську націю".
Єдиним засобом
досягнення
мети визнавалася
збройна боротьба.
Відповідно
до статуту ОВП
всі палестинці
вважалися її
членами. Вищим
органом ОВП
була Національна
рада Палестини,
яка обиралась
терміном на
3 роки. її керівником
став Ахмед
Шукейрі. Для
фінансування
діяльності
організації
створювався
Палестинський
національний
фонд, який формувався
за рахунок
внесків палестинців,
пожертв, дарів
різних об'єднань
і окремих осіб,
дотацій Ліги
арабських
держав і окремих
арабських країн
і т.д. Виникали
збройні загони
палестинського
руху.
Організація
визволення
Палестини
очолила свій
народ у його
боротьбі за
самовизначення
і створення
національної
держави. В той
же час в її програмі
містилися
положення, які
не могли знайти
підтримки
світового
співтовариства,
зокрема, знищення
збройним шляхом
Ізраїлю, створеного
за рішенням
ООН. Цей підхід
розцінювався
як міжнародний
тероризм. ОВП
не дістала
офіційного
визнання у
світі, хоча їй
надавало допомогу
багато держав.
Палестинські
екстремісти
здійснили ряд
терористичних
актів у країнах
Заходу. Ізраїль
на міжнародній
арені постійно
звинувачував
ОВП у ворожих
діях проти
мирного населення,
які не могла
виправдати
ніяка висока
мета. Світова
громадська
думка насторожено
оцінювала
діяльність
Організації
визволення
Палестини.
Арабо-ізраїльські
війни 1967, 1973, 1982 pp.
5 червня
1967 р. Ізраїль
розпочав війну
проти Єгипту,
Сирії, Йорданії.
Його військово-повітряні
сили завдали
удару по 16 єгипетських
військових
аеродромах.
Використовуючи
фактор раптовості,
Ізраїль захопив
Синайський
півострів,
сектор Газа,
землі на західному
березі р. Йордан,
арабську частину
Єрусалима,
Голанські
висоти. Всього
було загарбано
70 тис. кв. км арабських
територій.
Активні бойові
дії велися
протягом перших
шести днів,
потім війна
набула затяжного
характеру. У
1970 р. сторони
підписали
перемир'я.
22 листопада
1967 р. Рада Безпеки
ООН прийняла
резолюцію №
242, яка містила
положення про
вивід ізраїльських
військ з окупованих
територій,
припинення
війни на Близькому
Сході, визнання
права на суверенітет
усіх держав
регіону, справедливе
вирішення
проблеми
палестинських
біженців, свободу
навігації в
міжнародних
водах.
6 жовтня
1973 р. розпочалася
четверта
арабо-ізраїльська
війна, в якій
воювали Єгипет,
Сирія та Ізраїль.
Бойові дії
показали значно
вищий рівень
боєздатності
арабських
армій, які одержали
передову радянську
військову
техніку, зокрема,
системи протиповітряної
оборони, літаки,
танки. Ізраїльська
армія зазнала
важких поразок.
У ході війни
арабські країни
застосували
економічні
санкції проти
Заходу, який
надавав підтримку
Ізраїлю, припинили
поставляти
нафту на світовий
ринок, що викликало
енергетичну
кризу і різке
зростання цін
на нафтопродукти.
Більшість
європейських
держав виступили
із закликом
дотримуватися
резолюції Ради
Безпеки ООН
від 22 листопада
1967 р. Англія і
Франція заборонили
експорт зброї
воюючим сторонам.
Результати
чотирьох
арабо-ізраїльських
воєн переконливо
довели, що вирішити
палестинську
проблему лише
силою зброї
неможливо.
Почалися пошуки
шляхів політичного
врегулювання.
Організація
визволення
Палестини зняла
свою вимогу
знищення держави
Ізраїль і визнала
можливість
переговорів,
що змінило
ставлення до
неї у світі. В
1974 р. делегація
ОВП вперше була
запрошена на
засідання
Генеральної
Асамблеї ООН
і одержала
міжнародне
визнання як
законний представник
арабського
народу Палестини.
їй надавався
статус спостерігача
в ООН, вона дістала
право працювати
в інших міжнародних
організаціях,
почала завойовувати
прихильників.
Після
війни 1973 p.
була порушена
загальноарабська
єдність щодо
палестинського
питання. Новий
президент
Єгипту А. Садат
змінив зовнішньополітичну
орієнтацію
(з Радянського
Союзу на США)
і розпочав
сепаратні
переговори
з Ізраїлем. В
1979 р. в літній
резиденції
президента
США Кемп-Девіді
був підписаний
мирний договір
між Ізраїлем
і Єгиптом. Між
обома країнами
припинявся
стан війни,
ізраїльські
війська поетапно
виводились
із Синайського
півострова,
де відновлювався
єгипетський
суверенітет.
Цей договір
відповідав
національним
інтересам
Єгипту, але
завдавав шкоди
загальним
арабським
інтересам і
боротьбі з
Ізраїлем. Він
дістав високу
оцінку на Заході.
Політичні
лідери Єгипту
та Ізраїлю А.
Садат і М. Бегін
були нагороджені
Нобелівською
премією миру
за новий підхід
до близькосхідного
врегулювання
і прорив у складних
арабо-єврейських
відносинах.
Арабські країни
розцінили дії
А. Садата як
зраду, розірвали
з Єгиптом
дипломатичні
відносини та
економічні
зв'язки. Садат
був убитий
мусульманськими
терористами.
У 1982 р. Ізраїль
розв'язав війну
проти Лівану,
прагнучи знищити
штаб-квартиру
Організації
визволення
Палестини та
її збройні
формування.
Ізраїльські
війська захопили
Бейрут і витіснили
палестинців
з території
Лівану. На
лівано-ізраїльському
кордоні була
створена
45-кілометрова
зона безпеки.
Згідно з рішенням
Ліги арабських
держав, у Лівані
постійно знаходяться
війська Сирії.
Палестинська
проблема на
сучасному етапі
У кінці
80-х - на початку
90-х років розпочалися
переговори
між лідерами
ОВП та Ізраїлю,
які відбувались
у кілька етапів
при посередництві
США. Була прийнята
ізраїльська
формула "Мир
в обмін на землю".
У 1993 р. між ОВП та
Ізраїлем укладено
договір про
поетапне врегулювання
і створення
Палестинської
держави на
територіях,
що окуповані,
але не анексовані
Ізраїлем (сектор
Газа, західний
берег р. Йордан).
На першому
етапі врегулювання
вводилася
палестинська
автономія,
надалі планувалося
надати їй повну
незалежність.
В 1994 р. був
підписаний
договір між
Ізраїлем та
Йорданією.
Переговори
з Сирією поки
що завершилися
безрезультатно,
бо сирійська
сторона неодмінною
умовою укладення
договору висуває
вимогу про
повернення
своєї території
- Голанських
висот.
Єврейські
і арабські
екстремісти
намагаються
зірвати процес
близькосхідного
примирення.
Здійснено ряд
терористичних
актів. Проте
переговори
тривають.
Єгипет. Боротьба
за національну
незалежність.
Революція 1952
р.
Під час
Другої світової
війни Єгипет
був найважливішим
плацдармом
Великобританії
на Близькому
Сході і в Африці.
У перші повоєнні
роки зберігалась
англійська
військова
присутність
у країні, постійне
втручання у
внутрішні
справи Єгипту
здійснювалося
на підставі
умов договору
1936 p., термін
дії якого мав
закінчитись
у 1956 р. Єгипетські
національно-патріотичні
сили вимагали
дострокового
припинення
дії договору
і справжньої
незалежності.
Натомість у
1946 р. Великобританії
вдалося в черговий
раз нав'язати
правлячим колам
Єгипту нерівноправну
угоду, що підтверджувала
і конкретизувала
умови договору
1936 р. В Єгипті
зберігались
англійські
військово-морські
і військово-повітряні
бази. Англія
мала право
ввести в країну
додаткові
військові
контингенти
в будь-який
час, коли, на
її думку, Єгипту
загрожувала
небезпека, а
також використовувати
єгипетські
війська за
межами країни
для своїх військових
операцій.
Створювалась
змішана англо-єгипетська
рада спільної
оборони. Великобританія
зобов'язувалася
вивести свої
війська із зони
Суецького
каналу, Каїра
і Олександрії
не раніше, ніж
через три роки,
якщо ситуація
буде сприятливою.
У 1947 р. питання
про вивід англійських
військ з Єгипту
і ліквідацію
нерівноправних
угод із Великобританією,
які обмежували
суверенітет
країни, було
винесено на
розгляд Ради
Безпеки ООН.
Цей орган десять
разів обговорював
єгипетське
питання, але
так і не прийняв
конкретного
рішення. Необхідність
перебування
своїх військ
у Єгипті Великобританія
мотивувала
політичною
нестабільністю
в регіоні і
небезпекою,
яку приховувало
в собі арабо-єврейське
протистояння.
У країні
активізувався
патріотичний
рух, що боровся
проти монархічного
режиму, корумпованої
бюрократії,
великої буржуазії
і поміщиків,
усіх тих, хто
не хотів або
не вмів захищати
національні
інтереси. У
1951 р. розпочалися
масові анти-англійські
виступи, зіткнення
з військами
і поліцією.
Буржуазні
партії скомпрометували
себе нерішучістю,
половинчастістю
дій і втратили
авторитет у
значної частини
єгипетського
суспільства.
Ініціатива
перейшла до
рук військових.
У лавах єгипетської
армії виникла
організація
"Вільні офіцери",
ініціатором
створення і
керівником
якої був Г.А.
Насер. Вона
ставила перед
собою завдання
здійснити
державний
переворот,
скинути короля
Фарука, передати
владу політикам,
які провели
б у країні реформи.
Активну участь
у роботі організації
брало близько
300 офіцерів, а
кількість її
прихильників
на поч.50-х років
досягла
1000 чол. її
діяльність
була суворо
законспірована.
Організація
складалась
із груп по 3-5 чол.,
яким нічого
не було відомо
про роботу
інших. Лише
Насер знав усіх
членів "Вільних
офіцерів".
Координацію
роботи груп
здійснював
Виконавчий
комітет, який
очолював офіцер
із найвищим
військовим
званням - генерал-майор
М. Нагіб.
У ніч з
22 на 23 липня 1952 р.
організація
"Вільні офіцери"
захопила владу
в Каїрі. Переворот
був старанно
підготовлений
і проведений
за планом,
розробленим
Г.А. Насером.
Бойові загони
під командуванням
99-ти офіцерів
зайняли всі
стратегічні
пункти столиці.
їх паролем
стало слово
"перемога".
Король Фарук
відрікся від
престолу і
залишив країну.
Влада перейшла
до рук Ради
революційного
командування,
яку очолив М.
Нагіб. Він став
першим тимчасовим
президентом
і прем'єр-міністром
Єгипту. Протягом
наступних двох
років М. Нагіб
вважався вождем
єгипетської
революції,
ініціатором
оновлення
країни. Його
заступник Г.А.
Насер залишався
в тіні, будучи
для широкого
загалу скромним
непомітним
офіцером, одним
із виконавців
прийнятих
рішень. Його
роль як справжнього
керівника Ради
революційного
командування
не афішувалась.
Першим
радикальним
заходом нового
режиму стало
прийняття
закону про
аграрну реформу
від 9 вересня
1952 р. Встановлювався
земельний
максимум для
поміщиків у
200 федданів землі
(один феддан
- 0,42 га). Ще 100 федданів
могло перебувати
у власності
членів їх сімей.
Надлишки вилучалися
державою за
викуп і продавалися
безземельним
і малоземельним
селянам у розстрочку
терміном на
ЗО років. Всього
викупу підлягало
650 тис. федданів
землі. Спочатку
військові
збиралися
передати владу
існуючим політичним
партіям. їх
лідери дістали
пропозицію
оприлюднити
програми і
статут і подати
відомості про
фінанси. З'ясувалося,
що стара політична
еліта не готова
до радикальних
змін і прагне
повернутися
до колишніх
порядків. У
січні 1953 р. політичні
партії були
розпущені.
Набрала чинності
тимчасова
конституція
країни.18 червня
1953 р. в Єгипті було
проголошено
республіку.
У зовнішній
політиці Рада
революційного
командування
в основному
орієнтувалася
на США, сподіваючись
на економічну
і політичну
допомогу. 19 жовтня
1954 р. була укладена
угода з Великобританією
про вивід англійських
військ з Єгипту
протягом 20 місяців
від часу її
підписання.
Серед активних
діячів нового
режиму