Міжнародно–правовий захист соціально–економічних прав людини

Реферат

Міжнародно-правовий захист соціально-економічних прав людини

2010

Вступ

Сьогодні світове співтовариство приділяє велику увагу проблемам забезпечення та захисту прав і свобод людини, особливо це стосується її соціально-економічних прав. Важливе місце в цьому процесі належить міжнародним організаціям.

Як відомо міжнародні організації поділяються на міждержавні (міжурядові), і неурядові організації. В юридичній літературі виділяють такі ознаки міждержавних організацій: членство держав; наявність установчого міжнародного договору; постійні органи; повага суверенітету держав-членів. Головною ознакою неурядових міжнародних організацій є те, що вони створені не на основі міждержавного договору і поєднують фізичних і/або юридичних осіб (наприклад, Асоціація міжнародного права, Ліга товариств Червоного Хреста, Всесвітня федерація науковців і ін.) [1, с. 202].

Міжнародні міждержавні (міжурядові) організації, наділені певною правосуб'єктністю, беруть участь у процесі створення, розвитку і зміни норм міжнародного права - міжнародному нормотворчому процесі.

Більшість вчених виділяють два види нормотворчих функцій міжнародних організацій:

1) створення норм міжнародного права разом з іншими суб'єктами міжнародного права (державами і міжнародними організаціями) або шляхом прийняття міжнародними організаціями відповідних рішень;

2) участь у створенні норм міжнародного права державами на різних стадіях, що іноді дослідники називають квазінормотворчою функцією [2, с.106] або допоміжною функцією міжнародної організації в міжнародній правотворчості [3, с.47].

Серед функціонуючих сьогодні міждержавних організацій слід виділити Організацію Об’єднаних Націй та Міжнародну Організацію Праці як найбільші міжнародні захисниці соціально-економічних прав людини. Взагалі ООН - універсальна міжнародна організація, створена з метою підтримки миру і міжнародної безпеки та розвитку співробітництва між державами. Її статус був підписаний 26 червня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско і набрав сили 24 жовтня 1945 р.

Особливо хотілося б відмітити значення для захисту соціально-економічних прав і свобод людини і громадянина Загальної декларації прав людини (1948р.) і Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (1966р.), прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН. Ці документи є складовими частинами Міжнародного біля про права людини і закріплюють широкий перелік соціально-економічних прав людини.

В преамбулі Загальної декларації прав людини вказується, що Генеральна Асамблея ООН проголосила Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав-членів ООН, так і серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією.

Якщо, як вже вказувалося раніше, Загальна декларація прав людини приймалася як необов’язковий, рекомендаційний документ, то Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права - це обов’язковий акт для країн, які його ратифікували. Цей міжнародний документ закріплює такі соціально-економічні права: право на працю (ст.6), право на справедливі і сприятливі умови праці (ст.7), право створювати для здійснення і захисту своїх економічних та соціальних інтересів професійні спілки і вступати до них (ст.8), право на страйк (ст.8), право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування. (ст.9), спеціальні права сімї, матерів, дітей та підлітків (ст.10), право кожного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї (ст.11), право на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я (ст.12).

Важливе значення для розвитку, забезпечення та захисту соціально-економічних прав людини має діяльність Міжнародної Організації Праці, особливо її нормотворча діяльність. Ця діяльність МОП виражається, по-перше, як і в інших міжнародних організаціях, в укладенні міжнародних договорів, і, по-друге, у розробці і прийнятті конвенцій і рекомендацій з питань, що входять у компетенцію МОП.

Стаття 39 Статуту МОП закріплює положення, що Міжнародна Організація Праці має усі права юридичної особи, у тому числі право укладати договори. Укладення міжнародних договорів Міжнародною Організацією Праці з державами і міжнародними організаціями має непряме значення для захисту прав людини в сфері праці, оскільки в даних договорах закріплюється правове положення МОП на території держав-членів, правові основи співробітництва МОП з іншими міжнародними організаціями і державами-членами. Договори, укладені МОП, можна класифікувати як:

1) угоду про штаб-квартиру,

2) угода з ООН,

3) угоди з організаціями системи ООН,

4) угоди з регіональними організаціями,

5) угоди з державами-членами [4].

Загальновизнаним основним способом Міжнародної Організації Праці досягнення мети захисту соціально-економічних прав людини є розробка і прийняття конвенцій і рекомендацій.

Конвенції і рекомендації МОП приймаються Міжнародною конференцією праці з використанням однакової процедури. Їхньому прийняттю передує обговорення на двох послідовних сесіях МКТ. МБТ готує попередні доповіді, у яких узагальнюються законодавство і практика різних країн. Кожна конвенція (рекомендація) обговорюється спеціальним комітетом, сформованим Конференцією, і повинна бути схвалена більшістю в 2/3 присутніх делегатів.

міжнародний правовий захист право

Хоча процедура обговорення і прийняття конвенцій і рекомендацій однакова, їхня юридична чинність і порядок застосування різні. Так, конвенція після її ратифікації звичайно двома державами - членами МОП стає багатобічною міжнародною угодою і накладає зобов'язання як на держави, що ратифікували її, так і на ті держави, які її не ратифікували [5, с.459]. Рекомендація МОП не є міжнародним договором і не підлягає ратифікації. Рекомендація є побажанням, пропозицією ввести відповідні норми до національного законодавства. Рекомендація доповнює, уточнює і деталізує положення конвенції, дає можливість вибору державам при застосуванні міжнародної норми. Рекомендація подається уряду держави - члена МОП з тим, щоб її положення шляхом прийняття закону або іншого нормативно-правового акта набрали юридичної сили [6, с.158].

На 1 січня 2004 р. Міжнародна організація праці прийняла 185 конвенцій та більше 190 рекомендацій. З них в Україні діють трохи більше 50 конвенцій та близько 80 рекомендацій [7, с.64]. Для порівняння слід зазначити, що ряд європейських держав ратифікував більшість конвенцій МОП (Франція - 116; Італія - 103; Великобританія - 82; Німеччина - 75) [8, с.181].

Слід зазначити, що всі без виключення конвенцій спрямовані на захист соціально-економічних прав людини. В той же час, слід виділити такі найбільш важливі з них: Конвенція МОП „Про примусову або обов'язкову працю" №29 (1930р.) 99], Конвенція МОП „Про свободу асоціації та захист права на організацію" № 87 (1948р.) [10], Конвенція МОП „Про застосування принципів права на організацію та на ведення колективних переговорів" № 98 (1949р.) [11], Конвенція МОП „Про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності” №100 (1951р.) [2], Конвенція МОП „Про мінімальні норми соціального забезпечення” №102 (1952р.) [3], Конвенція МОП „Про скасування примусової праці" № 105 (1957 p.) [14], Конвенція МОП „Про дискримінацію в галузі праці та занять” № 111 (1958р.) [15], Конвенція МОП „Про мінімальний вік прийняття на роботу” № 138 (1973р.) [16], Конвенція МОП „Про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої пращ” № 182 (1999р.) [7]. З них Україною не ратифікована тільки Конвенція МОП „Про мінімальні норми соціального забезпечення” №102.

Важливе значення для належного здійснення профспілкової діяльності в сфері захисту соціально-економічних прав працівників мають положення Конвенції МОП „Про свободу асоціації та захист права на організацію" № 87. Так, відповідно до ст.2 Конвенції № 87 працівники, без якої б то не було різниці мають право створювати на свій вибір організації без попереднього на те дозволу, а також право вступати в такі організації з єдиною умовою підлягати статутам цих останніх.

Конвенція № 87 забороняє органам державної влади здійснювати будь-яке втручання, здатне обмежити або перешкодити праву профспілкових організацій опрацьовувати свої статути й адміністративні регламенти, вільно обирати своїх представників, організовувати свій апарат і свою діяльність і формулювати свою програму дій. Організації працівників не підлягають розпускові або тимчасовій забороні в адміністративному порядку.

Конвенція МОП „Про застосування принципів права на організацію та на ведення колективних переговорів" № 98 також захищає право працівників на об’єднання, як запоруку належного колективного захисту соціально-економічних прав та інтересів. Так, ст.1 Конвенції № 98 трудівники мають належний захист проти будь-яких дискримінаційних дій, спрямованих на обмеження свободи об’єднання в галузі праці. Такий захист застосовується особливо щодо дій, метою яких є: а) підпорядкувати прийняття трудівника на роботу чи збереження ним роботи умові, щоб він не вступав до профспілки або вийшов з профспілки; b) звільняти чи в будь-який інший спосіб завдавати шкоди трудівникові на тій підставі, що він є членом профспілки чи бере участь у профспілковій діяльності в неробочий час або, за згодою підприємця, у робочий час.

Відповідно до Конвенції № 98 організації трудівників повинні мати належний захист проти будь-яких актів втручання з боку організацій підприємців чи з боку їхніх агентів або членів у створення й діяльність організацій та керування ними. Зокрема розглядаються як втручання, дії, що мають за мету сприяти заснуванню організацій трудівників під пануванням підприємців чи організацій підприємців або підтримувати організації трудівників шляхом фінансування чи іншим шляхом із метою поставити такі організації під контроль підприємців чи організацій підприємців.

Без сумніву велике значення для забезпечення гендерної рівності у трудових відносинах має Конвенція МОП „Про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності” №100. Так, ст.2 Конвенції №100 закріплює, що держава, яка ратифікувала цю конвенцію повинна забезпечити застосування щодо всіх трудівників принципу рівного винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності. Цей принцип може застосовуватись шляхом: а) або національного законодавства; b) або системи визначення винагородження, встановленої чи визнаної законодавством; с) або колективних договорів між підприємцями і трудівниками; d) або поєднання цих різних способів.

Не суперечить принципові рівного винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності різниця у ставках винагородження, котра відповідає незалежно від статі різниці, яка випливає з об’єктивної оцінки виконуваної роботи. Методи такої оцінки можуть бути об’єктом рішень влади, компетентної в галузі визначення ставок винагородження, або сторін, котрі беруть участь у колективних договорах, якщо ставки винагородження визначається такими договорами.

Важко переоцінити важливість Конвенція МОП „Про дискримінацію в галузі праці та занять” № 111 для захисту соціально-економічних прав та інтересів. Передусім це те, що цей міжнародний акт дає міжнародне визначення терміну „дискримінація”. Так, відповідно до ст.1 Конвенції №111 термін „дискримінація” охоплює: a) будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять; b) будь-яке інше розрізнення, недопущення або перевагу, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять і визначається відповідним членом Організації після консультації з представницькими організаціями роботодавців і працівників, де такі є, та з іншими відповідними органами.

Дискримінацією в розумінні Конвенції №111 не вважається. будь-яке розрізнення, недопущення або перевага відносно певної роботи, що ґрунтується на її специфічних вимогах.

Конвенція №111 зобов’язує будь-яку країну, яка її ратифікувала визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.

З метою забезпечення такої політики кожний член МОП, для якого ця Конвенція є чинною, зобов’язується методами, що відповідають національним умовам і практиці:

a) прагнути забезпечити співробітництво організацій роботодавців і працівників, а також інших належних органів;

b) ввести таке законодавство й заохочувати такі освітні програми, які зможуть забезпечити ухвалення й дотримання цієї політики;

c) скасовувати будь-які законодавчі положення і змінювати будь-які адміністративні інструкції або практику, що не збігаються з цією політикою;

d) проводити встановлену політику в галузі праці під безпосереднім контролем державної влади;

e) забезпечувати дотримання встановленої політики в діяльності установ з питань професійної орієнтації, професійного навчання та працевлаштування під керівництвом державної влади;

f) зазначати у своїй щорічній доповіді про застосування Конвенції заходи, проведені відповідно до згаданої політики, та досягнуті за допомогою цих заходів результати.

Не можна оминути увагою Конвенцію МОП „Про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої пращ” № 182, як таку, яка стоїть на сторожі прав і свобод дітей та підлітків в сфері праці.

Слід зазначити, що захист дітей - головний предмет заклопотаності багатьох людей і організацій дитячою працею. Діти вразливі в багатьох відносинах, а дитинство - це період життя, коли потрібен особливий захист; крім того, що працюючі діти часто служать об'єктами зловживань і експлуатації.

Комітет Міжнародної Організації Праці по застосуванню конвенцій і рекомендацій володіє інформацію про використання рабської праці дітей. Діти продаються батьками для роботи в килимарстві, у скляних майстернях, для занять проституцією. Дитяче рабство подібного роду відомо в Південно-Східній Азії, Західній Африці, і, незважаючи на те що офіційно така практика рішуче відкидається, насправді вона широко поширена і документально підтверджується.

Останнім часом сексуальна експлуатація дітей стала серйозною глобальною проблемою. Усе більше дітей продається і купується на вивіз за кордон. Вважається, що існує п'ять міжнародних злочинних мереж, що займаються кримінальним постачанням дітей: з Латинської Америки в Європу і на Близькій Схід; з Південної і Південно-Східної Азії в Північну Європу і на Близький Схід; європейський регіональний ринок; об'єднаний арабський регіональний ринок і Західно-Африканський експорт дівчат. У Східній Європі в даний час вивіз дітей йде зі сходу на захід. Дівчата з Білорусі, Росії й України вивозяться в Угорщину, Польщу і Прибалтику або в західноєвропейські столиці. Мається ряд чітко сформованих шляхів торгівлі „білим товаром”. З Румунії потік повій спрямований в Італію, на Кіпр і в Туреччину; з Південно-Східної Азії - в Австралію, Нову Зеландію, Японію, США, на Тайвань; з Індії і Пакистану - на Близький Схід. За даними ООН, близько 1 млн. дітей в Азії є жертвами сексуальної торгівлі. Зведення, почерпнуті з преси і неурядових організацій, указують на те, що торгівля дівчинками між Таїландом і сусідніми країнами розростається. У Латинській Америці значне число дітей працює і живе на вулиці, де вони легко стають жертвами комерційної сексуальної експлуатації. В Африці також багато країн (Буркіна-Фасо, Кот д'Івуар, Гана, Кенія, Замбія і Зімбабве) зштовхнулися з ростом дитячої проституції. Збільшення дитячої сексуальної торгівлі, безсумнівно, стало результатом інтернаціоналізації секс-туризму разом з неправильним уявленням, що ризик заразитися ВІЛ-інфекцією/СНІДом з малолітніми партнерами менше, ніж з дорослими [9, с.38].

Розуміючи такий стан справ світова спільнота прийшла до загальної думки щодо того, що необхідно вважати неприйнятними формами дитячої праці. Конвенція МОП „Про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої пращ” № 182 відбиває цю заклопотаність і прихильність міжнародного співтовариства справі ліквідації найгірших форм дитячої праці. Так, під найгіршими формами дитячої праці в Конвенції розуміються: a) усі форми рабства або практика, подібна до рабства, як наприклад, продаж дітей та торгівля ними, боргова кабала та кріпосна залежність, а також примусова чи обов’язкова праця, включаючи примусове чи обов’язкове вербування дітей для використання їх у збройних конфліктах; b) використання, вербування або пропонування дитини для заняття проституцією, виробництва порнографічної продукції чи для порнографічних вистав; c) використання, вербування або пропонування дитини для незаконної діяльності, зокрема, для виробництва та продажу наркотиків, як це визначено у відповідних міжнародних договорах; d) робота, яка за своїм характером чи умовами, в яких вона виконується, може завдати шкоди здоров’ю, безпеці чи моральності дітей.

Стаття 1 Конвенції № 182 містить імперативну норму для держав, які її ратифікували, щодо негайного вживання ефективних заходів щодо забезпечення в терміновому порядку заборони та ліквідації вищенаведених форм дитячої праці.

Досі ще не ратифікована Конвенція МОП „Про мінімальні норми соціального забезпечення” №102 містить доволі високі стандарти в сфері соціального забезпечення. Виходячи з положень даної конвенції Міжнародна організація праці до складових соціального забезпечення населення відносить: медичну допомогу, допомогу у зв’язку з хворобою, допомогу по безробіттю, допомогу по старості, допомогу в разі трудового каліцтва або професійного захворювання, сімейні допомоги, допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами, допомогу по інвалідності, допомогу у зв’язку з втратою годувальника.

Слід зазначити, що національне законодавство в цілому відповідає нормам вищезазначених конвенцій Міжнародної Організації Праці, в той же час небажання ратифікувати таку важливу для захисту соціально-економічних прав громадян України конвенцію (Конвенція №102) свідчить, що сьогодні ще не все добре з можливостями держави в соціальній сфері.

Поряд з міжнародними стандартами в сфері забезпечення та захисту соціально-економічних прав людини слід виділити і європейські стандарти в цій галузі. Останні закріплені головним чином у Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), в Європейській соціальній хартії (1961 р.) і у Європейській соціальній хартії (переглянутій) (1996 р.).

У цих документах зведені соціально-економічні права, закріплені в актах ООН, у конвенціях і рекомендаціях МОП. Вони вносять у них деякі зміни з урахуванням регіональної специфіки, а також доповнюють їх з урахуванням новітніх тенденцій у розвитку трудового права країн Європи і в цілому трудового права у світовому масштабі, є втіленням свого роду європейського еталона рівня умов праці, охорони соціально-трудових прав працівників, - еталона, якому повинні відповідати національні системи трудового права країн - учасниць Ради Європи.

У Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод соціально-економічним правам людини присвячена ст.6, яка забороняє примусову або обов'язкову працю. Проте з поняття примусової праці виключається: a) будь-яка робота, виконання якої звичайно вимагається під час тримання під вартою або під час умовного звільнення з-під варти; b) будь-яка служба військового характеру або, - у випадку, коли особа відмовляється від неї з релігійних чи політичних мотивів у країнах, де така відмова визнається, - служба, яка має виконуватися замість обов’язкової військової служби; c) будь-яка служба, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспільства; d) будь-яка робота чи служба, яка входить у звичайні громадянські обов’язки.

Стосовно Європейської соціальній хартії (1961 р.) і Європейської соціальній хартії (переглянутій) (1996 р.), то ці документи повністю присвячені закріпленню та захисту соціально-економічних прав людини. Різниця між ними складається в тому, що Європейська соціальна хартія (переглянута) включає більше соціально-економічних прав людини.

До позитиву діяльності нашої держави слід віднести те, що саме Європейську соціальну хартію (переглянуту) ратифікувала Україна.

На сторожі виконання міжнародно-правових норм, які закріплюють права та свободи людини стоять спеціально створені міжнародні інституції: Серед них чільне місце посідає Європейський суд з прав людини.

Діяльність Європейського суду з прав людини регулюється розділом II „Європейський суд з прав людини” Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод. Виходячи з пріоритету міжнародних стандартів в галузі прав людини над національним правом і законодавством, Європейський суд з прав людини сприяє практиці безпосереднього застосування цього принципу національними судовими органами. Тим самим затверджується принципово нове право людини - звертатися в суд з позовом, заснованим на діючих нормах міжнародного права, іншими словами, право на міжнародний порядок, що забезпечує права людини [18, с.115].

Як відомо велика кількість скарг до Європейського суду з прав людини надходить з України. Це свідчить, що становище з правами людини в нашій країні продовжує залишатися несприятливим і в громадян України зберігається низький рівень довіри до вітчизняних судових органів, а прийняті національні закони спрямовані на захист прав людини недостатньо виконуються в багатьох регіонах країни. Існує багато невирішених соціально-правових проблем, досить значна кількість правопорушень з боку державних органів, у тому числі в питаннях дотримання конституційних норм; невелика кількість позитивних випадків судового розгляду справ з питань порушення прав людини, часте невиконання рішень судів різних рівнів. Тому громадяни України звертаються в Європейський суд з прав людини по самим різним питанням, пов'язаним з порушенням їх прав.

Слід зазначити, що великий відсоток таких скарг стосується саме порушення їх соціально-економічних прав. Характерними є такі справи: „Сікорська проти України" та „Моргуненко проти України”. Так, в справі „Сікорська проти України" обставинами справи було наступне. Заявниця, Ольга Степанівна Сікорська, 1952 р. н., проживає в м. Житомирі. З 1988 до 2001 року заявниця працювала вчителем у Житомирському обласному будинку дитини (далі - будинок дитини).27 вересня 2001 року Богунський районний суд м. Житомира (далі - суд) зобов'язав будинок дитини сплатити заявнику 3 483,60 грн як відшкодування боргів із заробітної плати та соціальних виплат.

Житомирське обласне управління юстиції у своєму листі від 10 жовтня 2003 року поінформувало заявницю про те, що рішення суду на її користь не може бути виконано через відсутність коштів у боржника. У листі також було зазначено, що Державний бюджет 2003 року не передбачав соціальні виплати для вчителів, а також те, що Житомирська обласна державна адміністрація звернулася до Міністерства фінансів для запозичення коштів на виплату боргу заявниці.

Рішення від 27 вересня 2001 року залишається невиконаним.

У листопаді 2001 року заявниця розпочала провадження проти будинку дитини, вимагаючи поновлення на роботі та компенсацію з втрати заробітної плати.31 травня 2002 року суд відхилив цю вимогу як необгрунтовану.12 вересня 2002 року Житомирський обласний апеляційний суд підтримав це рішення.12 лютого 2003 року Верховний суд відхилив касаційну скаргу заявниці.

Зміст рішення Європейського суду з прав людини (далі - Суд). Посилаючись на ч.1 ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод (далі Конвенція), заявниця скаржилася на невиконання остаточного судового рішення на її користь.

Суд дійшов висновку про те, що скарга заявниці, згідно зі ст.6 Конвенції, торкається питань факту та питань права згідно з Конвенцією, а тому є прийнятною.

Уряд визнав необхідність виконати рішення на користь заявниці. Він стверджував, що судове рішення від 27 вересня 2001 року залишилося невиконаним через відсутність бюджетних коштів, що, у свою чергу, спричинене скрутною фінансовою ситуацією у державі. З цим не погодилася заявниця.

На думку Суду, у даній справі виконання судових рішень на користь заявниці було затримано на п'ять років і дев'ять місяців через неможливість держави передбачити відповідні витрати у державному бюджеті.

Суд погодився з тим, що асигнації з бюджету коштів на виплату державних боргів можуть спричинити певну затримку у виконанні судових рішень. Проте, на думку Суду, держава-відповідач не досягнула цілей, передбачених ч.1 ст.6 Конвенції, не спромігшись зробити такі асигнування протягом декількох років. Більше того, нестача коштів у держави не може виправдати невиконання судового рішення, ухваленого не на її користь.

Вищенаведені міркування дозволили Суду дійти висновку про те, що виконання судового рішення на користь заявника не було здійснено в межах розумного строку. Таким чином, у даній справі мало місце порушення ч.1ст.6 Конвенції.

Заявниця також скаржилася на порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції та ч.1 ст.6 Конвенції, зокрема, на несправедливість та результат застосування процедур з відновлення її порушених прав.

Проте, дослідивши усі матеріали справи, Суд вважає, що у них немає більше ознак порушень прав, передбачених у Конвенції та Протоколах до неї. Тому ця частина скарги заявниці є неприйнятною як необгрунтована відповідно до вимог ч.1, 3, 4 ст.35 Конвенції.

Відповідно до вимог ст.41 Конвенції Суд призначив сплатити заявниці 2 600 євро на відшкодування моральної шкоди, а також виконати рішення національного суду на користь заявниці [9, с.12].

В справі „Моргуненко проти України" обставинами справи було наступне. Заявник Іван Андрійович Моргуненко, 1937 р. н., проживає у м. Кривий Ріг. Він працював у Відкритому акціонерному товаристві „Кривбасзалізрудком" (далі - ВАТ). Державне відкрите акціонерне товариство „Укррудпром" є власником 100% акцій ВАТ.

У березні 2000 року заявник розпочав провадження у цивільній справі у Дзержинському районному суді м. Кривого Рогу, вимагаючи поновлення на посаді гірничого майстра ВАТ та відшкодування шкоди, завданої незаконним його звільненням.2 листопада 2001 року цей суд ухвалив рішення про поновлення заявника на посаді гірничого майстра і частково задовольнив його вимогу про відшкодування шкоди на суму 12 231,37 грн. ВАТ подало апеляцію на це рішення суду, поновивши при цьому заявника на займаній раніше посаді.4 червня 2002 року апеляційний суд Дніпропетровської області підтримав рішення суду першої інстанції про поновлення заявника на посаді, проте зменшив суму компенсаційної виплати до 7 038,38 грн. Це рішення апеляційного суду не було оскаржене в касаційному порядку жодною зі сторін у встановлений строк, а тому стало остаточним у справі заявника.

30 липня 2002 року відділ Державної виконавчої служби Жовтневого району м. Кривого Рогу розпочало виконавче провадження у справі заявника.30 липня 2002 року це виконавче провадження було зупинено через початок процедури банкрутства ВАТ.26 квітня 2004 року виконавче провадження у справі заявника було відновлене, оскільки процедура банкрутства ВАТ була припинена. У травні 2004 рішення на користь заявника було зрештою виконане.

Зміст рішення Європейського суду з прав людини. Заявник, посилаючись на ч.1 ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод, скаржився на тривалість розгляду його цивільної справи у суді, включаючи й стадію виконавчого провадження.

Суд зазначив, що судове провадження та виконавче провадження є стадіями цілісного процесу. Отже, виконавче провадження не повинно відокремлюватися від судового процесу і ці провадження мають розглядатися разом, у їх сукупності.

Суд визнав скаргу заявника прийнятною. Стосовно його скарги Суд нагадав, що заявник ініціював у суді провадження у цивільній справі про поновлення його на займаній раніше посаді та відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням у березні 2000 року. Цей судовий процес зрештою завершився прийняттям остаточного судового рішення 4 червня 2002 року. Таким чином, тривалість провадження у справі заявника на судовій стадії становила 2 роки та три місяці, під час яких вимоги заявника розглядалися судами двох рівнів юрисдикції. Далі Суд зазначив, що у липні 2002 року розпочалося виконавче провадження щодо судового рішення від 4 червня 2002 року, проте заявник зміг отримати всю присуджену йому суму компенсаційних виплат лише через 23 місяці після цього, у травні 2004 року.

Суд наголосив, що обґрунтованість тривалості провадження повинна бути оцінена у світлі обставин справи з урахуванням наступних критеріїв: складність справи і поведінка заявника та уповноважених державних органів, а також зважаючи на те, що міг отримати заявник від вирішення справи.

Суд зазначив, що затримка у провадженні у справі заявника була спричинена насамперед невиконанням остаточного судового рішення, ухваленого на його користь.

Дослідивши всі обставини справи, Суд дійшов висновку про те, що Уряд не спромігся навести аргументу чи факту, який би дозволив Суду вважати тривалість провадження у справі в межах розумного строку. Виходячи з вищенаведеного Суд визнав тривалість проваджень у справі заявника надмірною і такою, яка не відповідає вимозі розумного строку судового розгляду. Отже, було порушено ч.1 ст.6 Конвенції.

Заявник також скаржився на відсутність ефективних засобів правового захисту стосовно його скарги на надмірну тривалість проваджень. Він посилався на ст.13 Конвенції.

На думку ж Уряду, порушення цієї статті не було.

Суд вважає, що скарга заявника на порушення цього конвенційного положення є прийнятною.

Суд нагадав, що ст.13 Конвенції гарантує ефективний засіб державного правового захисту щодо стверджуваного порушення встановленої у ч.1 ст.6