Роман Ч. Діккенса "Домбі і син"
Роман “Домбі і Cин" як взірець нещадної критики англійської буржуазії безперечно був новою віхою на творчому шляху Діккенса. У цьому романі йому вдалося створити не лише галерею типових характерів, а й об’єднати колізії твору в певну цілісність, що несе в собі діалектичну єдність причинно-наслідкових зв’язків і естетичних закономірностей.
Для художньої манери Діккенса характерним є широке використання різноманітних художніх засобів, які служать для кращого розуміння персонажів, для їх індивідуалізації, виявлення найсуттєвіших особливостей, кращого розуміння внутрішнього світу героїв, психологію характеру. У романі ми зустрічаємо метафори, епітети, гіперболу, порівняння та протиставлення, повтори. При чому для зображення двох світів - світу добра та зла - автор використовує різні прийоми. Все зло він змальовує через карикатуру, гротеск, перебільшення, насмішку та відкриту іронію, а добро - через пом’якшений гумор, сентиментальність, зворушливість.
Нерідко Ч. Діккенс гіпертрофірує внутрішні і зовнішні риси своїх героїв. Письменник не тільки майстерно посилював, підкреслював потворні риси негативних персонажів, що слугувало йому прекрасним засобом сатиричного їх осміювання, але й володів і більш рідкісним даром - вмінням перебільшувати добро. (На цю особливість Діккенса-художника в свій час звернув увагу Честертон) Ч. Діккенс прагнув змальовувати людину, якій доброта “надана" надлюдськими дозами, в простій дитині показати безмірну самовідданість і мужність і робити це художньо переконливо. Автор говорить про Флоренс наступним чином: "Та ніким не привічена, прибита горем дівчинка була така мила, спокійна та безвідмовна, стільки було в ній любові, яка здавалась нікому не потрібною, стільки журливого розуму, на який ніхто не звертав уваги…" [13, c.36]. Ці рядки переповнені сентиментальністю та зворушливістю на противагу описові місіс Піпчін: " Знаменита ота місіс Піпчін була напрочуд бридка стара з напрочуд паскудною вдачею - згорблена, з рябим, наче поганий мармур, обличчям, гачкуватим носом і жорстким сірим оком, яке, здавалося, можна було кувати на ковадлі, не вчинивши йому жодної шкоди" [13, c.114]. Тут ми спостерігаємо карикатуру, насмішку та перебільшення.
Кругом читат наштовхується і на епітети, які свідчать про зовнішність героїв твору, їхні особливості, основні риси, які їх виділяють: "холодне серце" "яблуковидні діти", "потужні щелепи" [13, c.31], [13, c.29], [13, c.100]. Завдяки цим епітетам читач може чітко уявити даних персонажів. Також даний художній засіб використовується і у широких змалюваннях природи, що створює певну емоційну атмосферу: "похмурий, сірий, осінній день", "весела та пишна вулиця" [13, c.70], [13, c.280].
Також для створення емоційної атмосфери, глибоких переживань автор використовує у романі гіперболу. Читач і сам відчуває себе наляканим читаючи опис вулиці, де заблукала Флоренс: "Скрізь - мости, які нікуди не ведуть, проходи, що стали цілковито непрохідними, вавилонські вежі димарів без верхньої половини, гори риштувань і пущі битої цегли, величезні обриси коловоротів і гігантські триноги…" [13, c.78]. А повтор підсилює та робить наголос на тому, що є найсуттєвішим: "Поруч із кріслом виступала набагато молодша жінка - дуже вродлива, дуже гордовита та владна" [13, c.296]. Так нам говорить Діккенс про красуню Едіт. Проте повтор використовується не лише для зображення персонажів, а також для виявлення емоцій героїв, їхнього сприйняття ситуації: "Тату, любий тату! Простіть мене, даруйте мені!" - говорить Флоренс до свого батька [13, c.840]. Автор роману дає відчути нам самі переживання героїні.
Мова роману переповнена метафорами, як при описі персонажів роману, так і при описі будинків. Ось як зображений будинок міс Токс: "Міс Токс мешкала в невеличкому темному будиночку, що колись, з найдавніших часів англійської історії, втиснувся в аристократичну дільницю лондонського Уест-Енду і тулився там у тіні, неначе бідний родич великої вулиці…" [13, c.99].
"Неприпустимим муром відгороджений від людей будинок містера Домбі. Його житло здавалося холодним і сірим, бо високі будівлі, що оточували його, заступали від очей мешканців цього “каземату" небо і сонце, що заглядали у вікна тільки влітку вранці й не затримувались надовго в цьому похмурому “склепі”". Опис похмурого будинку можна вважати і характеристикою самого Домбі, його внутрішнього світу, такого ж темного, куди не проникають промені чистого кохання і співчуття. Так, Діккенс часто використовує навколишнє середовище, для опису своїх героїв. Ось наприклад автор порівнює Домбі з погодою: "Містер Домбі, стоячи у своїй бібліотеці, уособлював у власній персоні і вітер, і сірість, і весь цей осінній день хрестин. Він чекав на гостей, холодний та непривітний, як погода…" [13, c.68]. Дане порівняння повністю зображує настрій Домбі у день хрестин його сина.
Часто описи будинків передують описові самих персонажів, які там проживають. Саме таким чином читач вже може попередньо уявити образи братів Турботів: "Звернімо тепер наші очі на два будинки, що стоять не поруч, а дуже далеко один від одного. Перший. не палац і не пнеться ним бути, але він чудово розташований і зі смаком споряджений. …й справді в будинку панують розкіш і витончений смак. …А втім, в цій пишноті, серед усіх цих вигод, чується щось недобре" [13, c.475]. Таку характеристику автор надає будинку управителя фірми, Джеймса Турбота. Цьому образу протиставляється інший: "Другий будинок стоїть по інший бік Лондона, неподалік людного колись північного шляху, де тепер тихо і майже порожньо, хіба що пройде який подорожній. Це маленький, убогий будиночок, так-сяк умебльований, але дуже охайний, а простенькі квіти круг ганку й на смужці городу свідчать, що його пробували навіть прикрасити…" [13, c.476]. Так Діккенс описує будинок старшого брата Джеймса, Джона, який живе із сестрою Гарієт. Ці рядки допомагають нам одразу зрозуміти, що у цьому помешканні проживають чесні, скромні, добрі та охайні люди, на відміну від мешканця першого будинку, де, хоча і панує розкіш, проте відчувається якась таємна підлість, підступництво, бажання наживи. У цьому ми впевнюємось, читаючи далі описи самих персонажів.
Досить вільно володів Діккенс майстерністю розмовної характеристики персонажа. У мові, інтонації, манері говорити передає він, наприклад, улесливість, підступність та приховані погані наміри Джеймса Турбота. Мова Турбота витончена, акуратна, але Діккенс пише: "Тільки брехливі уста можуть усміхатися так широко та облесло, але під пронизливою покірливістю слів чути було щось схоже на гарчання, а одну мить могло навіть здатися, що білі зуби зараз укусять того, до кого вони лащаться" [13, c.386]
Велика роль у арсеналі зображувальних засобів Діккенса належить зовнішньому портрету, який безпосередньо відображає характер, середовище, настрій. Його функції доволі широкі. Портет не тільки дозволяє уявити, яким був той чи інший персонаж на вигляд, а й стає своєрідним пропуском в його душу. Ось як автор представляє нам юного Уолтера: "Уолтер був веселий, бадьорий хлопець посвіжілий від дощу, під яким він біг додому, гарний з лиця, з блискучими очима й кучерявим волоссям" [13, c.53]. Одразу виникає образ впевненої, оптимістичної молодої людини, яка сповнена енергії і в якої все життя попереду.
Завжди негативним героям Діккенс протиставляє людей, для яких багатство не грає ролі. Письменник наділив їх справжніми людськими чеснотами, високими моральними цінностями, вселив у них почуття любові до ближнього, почуття гідності. Таким чином автор використовує прийом контрасту. Нагромаджуючи негативні деталі, Діккенс надзвичайно ускладнює наше сприйняття переродженням його героя під впливом катастрофи. Не припиняються суперечки критиків і читачів щодо вірогідності метаморфози Домбі.
Реальний світ, що його відтворював Діккенс, був поділений на десятки прошарків, які містилися дуже далеко один від одного, однак мали багатого спільного - аж до певної межі, за якою вступав у свої права і закон контрасту. Все можна купити в Лондоні, де панують Домбі, - навіть материнське молоко. Та не продається людська гідність няні маленького Поля, не можна ані купити, ані залякати служницю Флоренс Сьюзен Ніппер - вона знайде в собі сили кинути правду у вічі своєму грізному хазяїнові.
Інший приклад закону контрасту і художньої аналогії - маленький "гвинтик" фірми - управляючий Джеймс Турбот. З бездоганними манерами і білозубою посмішкою, він досконало веде свою гру, ніколи не порушуючи правил, визначених хазяїном. Під маскою цього "чесного Я" криється така ж, як і в Домбі, диявольська гординя, хитрість і ницість. Турбот мріє зрівнятись зі своїм господарем, але йому мало просто збагатитися самому або ж розорити Домбі. Він прагне збезчестити хазяїна. Одним із перших в реалістичному романі ХІХ століття Діккенс досліджував психологію вірнопідданого раба, який потай неодмінно прагне стати тираном. Поруч із Джеймсом Турботом постає його брат Джон - людина із заплямованою репутацією, але насправді благородна і чиста серцем.
А дивна зовнішність гордої красуні Едіт та Аліси Марвуд - це не тільки натяк на на сюжетну таємницю, за якою героїні виявляються родичками. Аналогія за ними значно глибша - адже кожна з героїнь зазнала гіркоти принижень, обидві втілюють драму жіночого безправ’я часів вікторіанства.
Діккенс шукає контрастів і аналогій, котрі об’єднують різнохарактерний, багатоплановий світ його героїв, не тільки серед персонажів. Так, автор з легкою іронією дві інституції - фірму Домбі і крамничку Сола Джілса. В останній ніхто нічого не купує, але таке відображення торгівлі є свідомою антитезою "діловій активності", що притаманна фірмі Домбі. Сол Джілс, його племінник Уолтер, капітан Катл - це втілення безкорисливої дружби, щирості, довір’я, і тому саме сюди, на цей острівець людяності, поспішає Флоренс, коли жорстокого розриву з батьком вже не уникнути.
Діккенс інтуїтивно робить художнє відкриття, що згодом набуло розвитку у літературі критичного реалізму XX століття. Автор “Домбі і сина”, можливо, вперше в історії англійської літератури, винайшов спосіб динамічної взаємоперехідності суб’єктивного й об’єктивного часу в межах єдиної сюжетної колізії та закономірностей розвитку характеру в системі художніх образів. Діккенс у своєму романі застосував прийом “зміщення часу", тобто перенесення “суб’єктивного часу” героя на передній план у його співвідношенні з об’єктивним часом, оскільки саме внаслідок цього він одержав можливість значно глибше зазирнути у внутрішній світ свого персонажу в процесі його духовної кризи. Тобто йому вдалося найповніше і водночас художньо заощадливо показати внутрішнє життя свого “героя” у його співвідношенні з об’єктивним світом.
Поштова станція, до якої мчить у кебі Турбот, розташований зовсім близько, не більше години їзди від готелю. "Коні щодуху мчали по вкатаній дорозі, ніби їх, а не його переслідували гарячкові примари: нескінченний рух, одноманітний дзвін бубонців, стукіт копит. Міста й села, коні, кучері, пагорби й долини, ліси й луки, божевільний коловорот днів та ночей, гаї й болота..." [13, c.773].
Так, Турбот мчав усе далі й далі, катуючись тривожними спогадами, не помічаючи ні часу ні дороги, й відчуваючи, як немилосердні хвилі божевілля ось-ось захоплять, потягнуть його за собою у безодню…
Так само присутній і образ невтомних хвиль, на які так любив дивитись маленький Поль і які переслідують потім Флоренс. Навіть при смерті, лежачи на ліжку, хлопчик бачить на стінах своєї кімнати хвилі, які так його манять: "Скільки днів танцювали на стіні золоті хвилі, скільки ночей, на зло йому, котила до моря свої темні води чорна річка…" [13, c.234]. Куди несе Поля ріка? Що вона символізує? Ріка несе човен до моря. Поль ніби хоче вирватися на волю і берег попереду. „А там стоїть мама, якої так не вистачало в житті дитині. Вона має його забрати. І цей час настав. Сітара, стара знайома - Смерть!" [13, c.237].
Індивідуальна своєрідність художника великою мірою виникає як органічний сплав рис і якостей, багато з яких не обов’язково притаманні лише йому. Однак нерідко індивідуальна неповторність виступає настільки яскраво і чітко, що може бути розпізнана в якій-небудь особливості стилю.
Реалізм Діккенса - навіть в порівнянні з реалізмом його сучасників в Англії (наприклад Деккерея або Гескелл) - надзвичайно своєрідний. Епічно широка, об’єктивна картина навколишнього світу, яким він виникає в романах Діккенса, настільки сильно прикрашена авторським ставленням, так багато в ній суб’єктивного початку, що в очах деяких його сучасників Ч. Діккенс представлявся скоріше продовжувачем романтиків, ніж істинним реалістом.