Митрополит Андрій Шептицький
тисяча разів
краще не покидати
Риму, а навіть
взагалі не
бачити його,
ніж не бачити
Вас тут.
Знаючи, що Ви
сумні її втомлені,
я — якщо це було
би можливе, —
негайно покинув
би Рим, щоби
чимскорішс
приїхати до
Вас, до Кракова.
Бачу з Вашого
листа, що краще
буде, коли я не
буду переконувати
Вас щодо зміни
Вашої постанови.
Якщо Бог схоче,
Він допоможе
розв'язати й
справу цієї
подорожі, бо
Він єдиний є
в силі допомагати
нам у найскрутніших
наших труднощах;
тим більше в
тих, про які Ви
згадали, а я їх
добре знаю і
розумію. Але
якщо Ви не приїхали
би сюди, тоді
я приїду до Вас
ще перед великодніми
святами, щоби
ми могли провести
їх разом так,
як годиться.
Це залежатиме
від дальших
вісток, яких
очікую від Вас,
а я сам рішений
вернутися до
Вас. Чим ближче
до дня мого
виїзду до Добромиля,
тим болючішою
стає мені думка
про розлуку
з Вами...
Але я не можу
зрезиґнувати
з мого тутешнього
перебування,
нагода бути
тут, бачити те
все, навчитися
так багато,
дана мені від
Бога (я відчуваю
це) і не можу
її відкинути.
Либонь Ви теж
це відчуваєте
й на цей виїзд
саме Ви дали
свою згоду,
правда? Ото ж
мушу лишитися
в Римі й втішатися
ним, почуватися
щасливим і це
дає й Вам деяку
приємність,
єдину... яку можу
Вам дати. Будьте
веселі, моя
Дорога Мамо,
з якою непереможною
силою ми бачимо,
що Бог аж такий
добрий. Щоправда,
Він посилає
нам іноді страждання,
але дає нам теж
радості. Ах!
Коли б я міг
бути з Вами...
Післязавтра
всі поляки, що
приїхали тут,
на ювілейні
святкування,
будуть на авдієнції
у папи, їх мало
й я прилучуся
до них, можна
сподіватися,
що це буде добра
авдієнція.
Я склав тут
декілька візит:
у монсінйора
Сембратовича,)
Се-п'яччі, в кард.
Ціліяра; був
я теж на чаю у
Мск Пета, наверненого
американця,
він має 23 роки,
а испів об'їхати
вже цілу північну
й південну
Америку та цілу
Европу, він с
тепер у Духовній
Академії. Це
дуже милий юнак
і ми оба якнайкраще
розуміємося.
Чому не надіятися
на Господа
Бога, що допоможе
нам зустрінутися
на декілька
тижнів у Римі,
чому ми мали
би своїм передчасним
рішенням ставити
перешкоди Його
ласці?.. Оце Ви
могли би провести
цілий місяць
у Римі, що ж до
мого атенського
проекту, щодо
нещасної думки,
яка Вас здержує
від виїзду, це
не був навіть
справжній
проект, це була
от собі така
звичайна думка,
яких у мене так
багато, думка
не-скристалізована
й я ніколи не
сподівався,
що вона може
стати Вам на
перешкоді...
Ні, я категорично
відмовляюся
під виїзду до
Греції, тисячу
разів більше
волію бачити
Вас тут, хоч би
тільки один
раз, аніж провести
тиждень в Атенах...
Один тиждень
пережитий разом
із Вами в Римі,
це вже багато...
і це добре...
приїдьте, моя
Дорога Мамо;
зробіть це ради
мене... це Ваша
остання нагода,
щоби вчинити
щось такого
для мене... Щодо
коштів, це теж
останній раз,
що Ви присвятите
їх мені. Вибачте,
що я так пишу,
але я вчинив
би все можливе,
щоби тут побачитися
з Вами.» 8. II.
середа.
«Я щойно вернувся
з авдієнції
у папи, вона
була прекрасна.
Папа був добре
диспонований,
а навіть веселий.
Настоятель
Чину Воскресінців
представляв
перед усіми
паломниками
своїх монахів.
Папа сказав
кожному з них
декілька приємних
слів. Відтак
представлено
йому князів:
Маркелина
Чорторійського
й Карла Лянцкоронського
та Клячка, а з
черги мене.
Папі сказано,
що я хочу бути
священиком,
він стиснув
мою руку й сказав:
«Ідіть яа. Сунули,
тедгосом, який
Вас кличе,
благословлю
Вас!»
Відтак я передав
йому 400 рублів
у малому мішечку
з білого шовку
від одного
священика з
Королівства.
«Напишіть йому»
— папа сказав,
— «що даю йому
окреме благословення».
Опісля представлено
папі англійського
священика, а
вкінці святіший
Отець промовив
декілька сердечних
слів до всіх
приявних. Він
згадав про
сумний стан
справ у Польщі
й заохочував
нас до терпеливості,
молитви й надії
на Боже милосердя
та додав: «Треба
дати Вам моє
благословення
для Польщі»
й виходячи, він
подав нам іще
раз свою руку
для поцілування.
Ми всі були
одушевлені;
та я не маю часу
писати обширніше
на цю тему. Нехай
Бог і св. Катерина
хоронять Вас!»)
Не можна в тих
останніх листах
Романа не відчувати
горячої туги
до мене, а в словах,
в яких ця туга
проявлялася,
жеврів якийсь
смуток. Декілька
разів пізніше
він говорив
мені, що справді
останні тижні,
які він прожив
у Римі, були
одні з найтяжчих
для його душі.
Роман не з'ясовував
цього докладніше,
а я — відчуваючи,
що він уникає
тієї теми, вмисне
не випитувалася
його, але розуміла
його якнайглибше
й не можу цієї
справи збути
мовчанкою.
Наближаючися
до своєї мети,
його серце —
вже неначе на
останньому
закруті дороги
— зверталося
до всього, що
він мав покинути,
та ще з дитячим,
а водночас
гарячим жалем,
— то серце тужило
якнайсильніше
до любові, до
цієї довголітньої
материнської
приязні в
як-найзворушливіших
виявах і така
хвиля мусіла
прийти, бо в
ній була сама
суть жертви,
без неї не було
би й самої жертви.
Конання розлуки
мусіло пройти
крізь душу. Чим
менше Роман
здавав собі
справу з труднощів,
з якими боровся
продовж останніх
п'ятьох років,
тим більше
тепер — коли
тамта боротьба
вже притихала,
— він огортав
думкою асе, що
мало прийти
тепер, — це мало
бути теж боротьбою
і може навіть
важчою від
попередньої,
бо закони людського
серця мусіли
відзиватися
в ньому.
Але може бути
також, що в тому
великому вогнищі
католицизму,
яке він чимраз
глибше досліджував,
йому бракувало
дещо зрозуміння
й любови для
справи, задля
якої він готов
був І свою кров
пролити, може
тому його не
вдоволяли й
не заспокоювали
прояви зацікавлення
й симпатії до
його особи з
боку людей, з
якими він часто
зустрічався
і які оточували
його. Це все
лише мої здогади,
може навіть
хибні, бо сперті
тільки на пізнанню
його душі й
шляхів, якими
Бог провадив
його. Все таки
не підлягає
ніякому сумнівові,
що Роман — допливаючи
до берега, проходив
ще одну пробу,
може навіть
тяжчу ніж попередні.
Чи її суть лежала
в драмі прощання
Й розлуки, чи
у відокремленні
його душі в її
поривах і
сподіваннях,
чи була внутрішньою
депресією,
цього ніхто
не з'ясує, ні
не зуміє сказати,
чи коротка
хвиля найгострі-шої
боротьби, що
саме кінчилася,
була одною з
численних, уже
прожитих, чи
може відкривала
зовсім нову
фазу.
З монсіньйором
Залеським, що
виїздив до св.
Землі, виїхав
також Роман
із Риму, а далі
поїхав із ним
до Неаполю,
Помпеїв та до
славного абатства
Бенедиктинів
до Монте КассІно,
яке він хотів
уже давно оглянути
й де прийшлося
йому пережити
останню, найгострішу
боротьбу, про
яку я щойно
згадала.
25. II. 1888 р. Монте
Кассіно.
«Оце я на Монте
Кассіно, в моїй
келії — крізь
вікно бачу
щонайменше
чотири кілометри,
освічені місячним
сяйвом. Здається
мені, що цілий
світ стелиться
перед моїми
ногами й що на
цій високій
горі я знаходжуся
ближче Бога.
Я залишуся тут
приблизно три
дні, мені тут
справді добре.
Отець Воген,
брат цього, про
якого я вже
згадував Вам,
а який зробив
мені вже стільки
добра, декілька
днів чекав тут
на мене
й привітав мене
з відкритими
раменами.") Я
такий щасливий,
що перебуваю
в монастирі
після світського
життя, серед
якого я знайшовся
в Римі й Неаполі,
це навіть тяжко
переповісти
Вам... Мрію про
цей день, коли
опинюся вже
в Добромилі,
далекий від
житейського
шуму, щоби бути
лише ближче
до Бога й до
Божих людей.
Тут відчуваю
краще, ніж коллнебудь
інде, що вузли,
освячені Богом,
затіснюються
через розлуку
зі світом. Моя
Дорога Мамо:
коли я стою
перед Богом,
Він є зі мною
й в цілому світі
існує для мене
тільки Бог і
Бог є в з'єднанні
з Вами її Бог
усюди й завжди.
Бог нас єднає
і єднає нас
назавжди. До
побачення в
Римі!»*)
26. II. 1888 р.
«Я щойно вернувся
з церкви, де
вислухав Службу
Божу, яку правив
американський
єпископ, здається
— він Бенедиктин.
Я помолився
на гробі св.
Венедикта й
його сестри
Схолястики.")
Погода прекрасна;
із мого вікна
бачу, як на
географічній
карті — простору
рівнину, що
розпливається
в далині, по
ній пливе ріка,
її перетинають
доріжки й дороги,
а на її берегах
розсипані села
й містечка. Хоч
повітря таке
прозоре, треба
напружувати
зір, щоби доглянути
людей, що поспішають
до церков, навіть
під нашою горою
вони виглядають,
як чорні точки...
а все це освітлене
розкішним
сонцем. Тільки
голос дзвонів
нашої церкви
та інших церков
переносить
нас крізь чисте
повітря і перебиває
тишину, яка
царить у монастирі.
Ото ж із цього
монастиря,
відокремленого
й віддаленого
від широкого
світа (хоча він
побудований
в одній з найгустіше
поселених
країн), посилаю
Вам отсей лист.»)
28.11. 1888 р.
«І знову пишу
до Вас із Монте
Кассіно. Почуваюся
тут так добре,
краще як у Римі,
чи в Неаполі
тому, що жию
тут життям
монаха, цей
відпочинок
допомагає мені
в молитві й в
контемплативних
розважуваннях.
Студіюю устав
Чина св. Венедикта,
читаю його
життєпис І
історію його
Чина. Ця історія
повна слави,
а сам Чин може
Імпонувати
хоч би скількістю
святих, папів,
і кардиналів,
що до нього
належали. По
традиції нараховуюють
5.000 святих, які
вийшли з того
Чина, а який
дав св. Церкві
24 папів, із яких
20 вже проголошених
святими, 200 кардиналів,
1.600 архиєпископів
і т. д. І т. д.
Але це минуле,
що може дивувати
Й Імпонувати
історикам; мене
особисто воно
не захоплює
настільки, щоби
я мав охоту
вступити до
того Чина; не
тому, щоб я не
подивляв його,
або не любив,
а тому, що сам
Чин належить
так, як і кожна
нація, чи родина
— до Бога й не
може відіграти
якоїсь окремої
ролі її не матиме
спеціального
значення в день
Страшного Суду.
На Страшному
Суді прийдеться
відповідати
тільки за себе
особисто, хто
був у самому
собі. З усіх
цих думок, з
якими ділюся
з Вами бачите,
що я — далеко
від світського
шуму й не витрачую
часу, а це допомагає
мені зосереджуватися
в собі, щоби
краще пізнати
Божий шлях та
щоби краще
зрозуміти Божу
волю».
Імовірно Роман
написав цього
листа на передодні
важливої проби,
про яку я вже
декілька разів
згадувала. Тут
розкажу це, що
сам Роман розказував
мені особисто
вже в Римі.
«Це була страшна
хвилина, хоч
вона тривала
ледве декілька
хвилин. Під час
молитви заволоділо
мною нараз таке
глибоке пізнання
такої могучості
й величавості
латинської
Церкви, її краси
й духовних
скарбів, що
мені здавалося,
що я не можу
рід неї відірватися
і поза нею не
зможу служити
Богові. І все
зачало хитатися
й валитися в
мені. Тоді я
вчинив совсршенну
постанову
повної присвяти
Господеві,
цілковитого
прийняття його
пресвятої волі
й знова — все
пішло — як блискавка,
після блискавиці
наступили по
собі неначе
три удари грому,
а тоді я відзискав
повну свідомість
і зрозуміння,
що Бог хоче
мати мене серед
Василіян, а
після тієї
свїдомости
вернувся повний,
досконалий
спокій...»
Це потрясіння
мусіло бути
винятково
сильне, бо коли
Роман вернувся
до Риму, пішов
негайно до
кардинала
Ледоховського
розказати йому
про все, на що
він без вагання
відповів, що
в тій події він
бачить виразно
потвердження
правильности
його покликання.
Коли ж згодом
Роман переповідав
мені це видіння,
він додав: «Але
якщо це було
би сталося
перед чотирма
роками, тоді
хто знає, чи я
витримав би
отсю пробу й
не став би
Бенедиктином...»
Література
1. Лубський В.І.
“РЕЛІГІЄЗНАВСТВО”
Київ “Вілбор”.
2. Каутський
К.І. “ІСТОРІЯ
ХРИСТИЯНСТВА”
.