Становлення та розвиток Болгарської держави в епоху феодалізму

Размещено на /

Реферат

З предмету: Історія України

На тему: "Становлення та розвиток Болгарської держави в епоху феодалізму"

Зміст

Вступ

1. Становлення держави в ІХ ст.

2. Облаштування держави ІХ – поч. Х ст.

3. Рух богомолів

4. Початок феодальної роздробленості

5. Під владою Візантії

6. Феодальні відносини періоду Другого царства

Висновок

Вступ

болгарія феодальний етнічний державність

Історія становлення феодальних відносин на території Болгарії має декілька етапів і охоплює період від другої половини VII до ХIV ст. Це час складних процесів формування болгарської народності із різнорідних етнічних елементів, утвердження болгарської державності, формування правової культури.

Актуальність теми полягає у дослідженні загальних процесів формування ранньофеодального суспільства в Європі на прикладі Болгарії, а також виявлені специфічних, унікальних процесів, властивих для цієї країни.

Автор намагався виявити характерні особливості розвитку феодальних відносин у певні періоди болгарської історії, вплив внутрішньополітичних та зовнішньополітичних чинників на ці процеси.

1. Становлення держави в ІХ ст.

У VIII ст. з’являються ознаки нового укріплення Болгарської держави. Земельна знать об’єдналася навколо князя і на це були свої причини.

По-перше, знаті потрібна була сильна влада для того, щоб подолати опір селянства і взяти селянську общину під свій контроль. По-друге, в умовах становлення феодальної системи господарювання змінилася зовнішня політика болгарської знаті. Вона вже не задовольнялася набігами на сусідню територію з метою грабунку, а прагнула захопити нові землі і збільшити кількість залежних селян. А таку експансію могла здійснювати лише сильна об’єднана держава.

Зміцнення держави, яке розпочалось ще в кінці VIII ст., стало особливо відчутним за хана Крума (802-814). Визначним моментом внутрішньої політики Крума , що свідчить про активну розбудову феодальної держави, є створення нового законодавства. За законами Крума, людина, яка не змогла довести та обґрунтувати своє звинувачення підлягала смертній карі за брехню та наклеп. Очевидно, що дана норма була більш вигідною для феодала, ніж для бідного, неосвіченого селянина. Законодавство встановлювало суворе покарання за крадіжку та переховування краденого. Це сприяло укріпленню власності феодалів, які привласнювали собі угіддя общини, а намагання селян продовжувати користуватись цими угіддями розцінювали як крадіжку. За правління хана Крума Болгарія переходить до активної зовнішньої політики. Хан завойовує нові землі, розширює кордони держави, поширюючи свою владу на сусідні народи, але під час підготовки до походу на Константинополь помирає 13 квітня 814 р.

Наступник хана Крума Омортаг (814-831) придушив бунт протоболгарських боляр, що виступали за встановлення старих порядків у державі і змусив їх перейти на свій бік. Омортаг та його наступники продовжують завойовницькі походи, підпорядковують ряд областей Паннонії та Македонії, перетворюючи Болгарію на могутнього гравця міжнародної арени. Процес феодалізації був тісно пов’язаний з територіальними загарбаннями болгарських ханів. Хан дарував своїм близьким землі разом з людністю, яка проживала на них, що призвело до перетворення вільних селян на кріпаків. Цих кріпаків називали париками. Зростання великого землеволодіння супроводжувалося збільшенням феодальних повинностей селян.

Язичництво, яке освячувало патріархальні відносини, в умовах феодалізації вже не могло бути надійною опорою влади, тому за правління Бориса І (852-889) 865 р. у Болгарії було запроваджено християнство. Цей майстерний політичний хід зрівняв Болгарію з іншими європейськими державами. Християнізація стала важливим об’єднавчим фактором, сприяла поширенню духовної культури й ліквідації етнічних відмінностей слов’ян і болгар.

2. Облаштування держави ІХ – поч. Х ст.

На чолі Болгарської держави стояв монарх, який раніше називався ханом (слов’янською князем), а за Симеона кесарем і василевсом (цар або імператор). На відміну від Візантійських імператорів влада болгарського монарха була спадковою. Наступником болгарського царя був його син або брат. В процесі становлення феодальної Болгарії зростала пишність княжого двору. Царський палац був надзвичайно розкішним, а сам цар носив дорогі шати, прикрашені золотом та дорогоцінним камінням. Цар постійно перебував у середовищі вищої чиновної знаті, яка входила до складу царської ради (синкліту).

В адміністративному відношенні країна розділялася на окремі області, що управлялися кметами. Вважається, що кмети були служилими людьми царя і належали не до болярства, а до того прошарку болгарських феодалів, який західні хроністи називають "середніми людьми".

Опорою влади болгарських царів було військо. Військова справа була значно вдосконалена протягом ІХ ст. На відміну від війська попередніх століть, болгарське військо ІХ-Х ст. було вже не народним ополченням. Воно складалося із озброєних дружин феодалів. З початком воєнних дій цар направляв воєводам і болярам наказ з’явитися у вказане місце зі своїми загонами. Той, хто не з’являвся вчасно підлягав смертній карі та конфіскації майна. Важливо зазначити, що Болгарія не мала найманих військ.Кордони Болгарії були захищені системою фортець, в яких перебували постійні гарнізони.

В судовій системі ІХ-Х ст. з’явився ряд нових моментів. Вище йшлося про те, що Крум провів реформу, за якою ордалії мали поступитися судовому розслідуванню. Ця реформа була продовжена за Бориса, коли були видані писані закони – "Закон Судний Людям". "Закон Судний Людям" був документом з досить складним змістом. Там були використані норми візантійського законодавства ("Еклога Лева та Костянтина VIII ст.) і старі болгарські звичаї. "Закон Судний Людям" виступав на захист феодальної власності, суворо карав за вторгнення в чужі володіння, за крадіжку і т. д. Система штрафів і конфіскацій, що були прийняті в "Законі Судному Людям" є системою, характерною для феодального суспільства. Особливим захистом користувалася християнська церква: статті "Закону" карають за напад на церкву з метою грабунку, за приналежність до язичництва. Таким чином "Закон Судний Людям" містив у собі як старі, так і нові норми, притаманні феодальному праву.

Отже, консолідація феодалів, яка сприяла виникненню імперії Симеона, була покликана придушити опір селянства та здійснити його закріпачення. Охорона феодальної власності за допомогою військових дружин і феодального права були першочерговими завданнями влади. Другим, не меш важливим завданням був захист земельних володінь феодалів і збільшення площ цих земель за рахунок сусідів.

3. Рух богомилів

Утвердження в Болгарії феодальних відносин вело до масового закабалення сільської людності. Податкове гноблення особливо посилилося в Х ст., коли часті війни вимагали дедалі більших коштів. Становище платників податків погіршувало й те, що в ІХ-Х ст. основу болгарського війська складало не народне ополчення, а феодальні дружини. Таким чином, воєнні перемоги Симеона не поліпшили становище соціальних низів. Народне обурення вилилося в антифеодальний рух, що виник у Болгарії в першій половині Х ст. Цей рух, так само як інші рухи середньовічної Європи, проходив під релігійними прапорами. На честь першого проповідника нового вчення – священника Богомила – він дістав назву богомильства. Основою ідеології богомилів був дуалізм: увесь світ є боротьбою двох начал – Бога, що уособлює сили добра, та його сина Сатиниїла (Сатани), що уособлює сили зла. Людина, стверджували богомили, духовно належить Богові, а тілом – Сатані. Сатанинським творінням богомили оголошували також царську владу, феодальне гноблення. Вони рішуче виступали проти офіційної церкви, яку вони також вважали творінням Сатани, а відтак заперчували всі її таїнства та обряди, шанування ікон, молей і хреста. Відвідування храмів теж важалося необов’язко

вим, адже Богові, за їхніми уявленнями, можна молитися всюди. Богомили категорично висловлювалися проти пролиття крові – це положення відбивало невдоволення широких мас частими війнами в першій половині Х ст.

Богомильський рух набув великого розмаху. Він охопив здебільшого селян, але чимало прихильників знайшов і серед городян. Прихильники богомолів удавалися навіть до збройних форм боротьби. Така їхня діяльність підривала могутність феодалів, церкви й царської влади.

4. Початок феодальної роздробленості Болгарії

Х ст. було часом найбільшого розквіту Болгарської держави. В середині Х ст. вона набула величезного міжнародного авторитету. Ще до середини Х ст. Візантія продовжує сплачувати данину Болгарії, однак вже в цей час з’являються певні ознаки ослаблення державної влади, що згодом призведе до феодальної роздробленості. Зміна державного ладу була зумовлена декількома причинами. Перш за все економічний розвиток країни, укріплення економічних зв’язків між містом та селом призвели до консолідації певних територій. Місто, яке раніше відігравало значення пункту на торговому шляху, не будучи при цьому самостійною економічною одиницею, в Х ст. стає торгово-ремісничим центром навколишньої території. В той же час зростає економічна і політична міць феодальних маєтностей. Болгарські боляри мали в своєму розпорядженні дружину, будували багаті замки. Правителі окремих областей кмети (коміти) і топархи поступово перетворювалися на феодальних володарів на підвладних їм територіях. На своїх землях вони встановлювали власну юрисдикцію, вводячи поняття "княжих суддів".

Величезні багатства перебували в руках церкви, яка з часів правління Бориса отримувала у власність землю та інше майно. Крім земельних володінь у Х ст. церква отримала податкові привілеї, що назвалися візантійським терміном "екскуссія", тобто звільнення від феодальної повинності. Єпископи підпорядкували собі не тільки селян, а і нижчих церковнослужителів, приписаних до церков.

Отже на початку ХІ ст. у Болгарії була сформована впливова земельна духовна і світська аристократія, яка мала не тільки залежних людей, а й власний апарат примусу. Джерела вказують, що під час болгаро-візантійських війн крупні феодали зі своїми військами вели самостійні війни. Такі факти яскраво свідчать, що феодали вже не потребували сильної центральної влади, повністю покладаючись на власні сили у боротьбі з супротивниками. Логічно припустити, що такий розвиток феодальних відносин у країні призвів до політичної роздробленості, розпаду держави на ряд самостійних територій.

5. Феодальні відносини у Болгарії під зверхністю Візантії

На завойованих землях встановлюються загальноімперські порядки. Нова система управління позбавила Болгарію початкової автономії і перетворила її на прикордонну провінцію імперії. Територію Болгарії було поділено на 3 феми, всю повноту влади в яких мали візантійські стратиги (архонти). Візантійські урядовці замінювали на місцях болгарських. Чиновницько-бюрократичний апарат зріс у два рази. Візантійське завоювання Болгарії сприяло остаточному утвердженню феодальних відносин. Якщо спочатку нова влада майже не втручалась у відносини власності, що склались у Болгарії, то в подальшому ситуація змінюється і наприкінці ХІ ст. болгарські провінції вже мало відрізнялись від решти провінцій імперії.

Загалом, завершенню феодалізації у країні допомогла та обставина, що завоювання супроводжувалося подальшим зростанням великого землеволодіння. У Болгарії утворився великий фонд державних земель, із якого імператори обдаровували своїх близьких. Незважаючи на те, що Візантія підпорядкувала болгарську церкву константинопольському патріарху і загалом проводила антиболгарську церковну політику, вище духовенство зберегло у своєму володінні великі земельні площі та велику кількість залежних селян, а на початковому етапі церква та монастирі навіть отримували нові дарунки від імператора. Згодом представники світської знаті також почали отримувати щедрі наділи. Феодалізація активніше відбувається на заході Болгарії, повільніше – на півночі та сході. Основною формою феодального володіння стає пронія – тимчасове земельне володіння яке діставала світська (рідше духовна) особа. Власники цієї землі зобов’язані були виконувати військову або адміністративну державну службу.

Незважаючи на деякі позивні зрушення у соціально-економічній сфері періоду візантійського владарювання рівень життя населення (особливо селянства) різко падав. Посилення експлуатації і запровадження низки нових повинностей, постійні виснажливі та кровопролитні війни, що їх вела Візантія посилювали патріотичні настрої. Протягом усього періоду візантійського панування тривала боротьба за незалежність Болгарії. Поступово пасивні форми спротиву переросли у активні і у боротьбу втягувались усе нові і нові сили. Рушійними силами визвольного руху виступали, як правило, середні та нижчі верстви суспільства. Досить активною була і болгарська знать, яка поєднувала як патріотичні переконання так і суто прагматичні – бажання не ділити владу з візантійцями. Протягом другої половини ХІ ст. відбувся ряд повстань, учасники яких вдало використали внутрішньополітичну боротьбу всередині Візантії і змогли здобути державну незалежність.

6. Феодальні відносини в Болгарії періоду Другого царства

Період Другого царства дослідники поділяють на два етапи:

піднесення Болгарії, в результаті якого вона перетворилася на гегемона Балкан (1187-1241);

поступовий занепад, коли ослаблення центральної влади й феодальна роздробленість призвели до виникнення на її території кількох незалежних держав (1241-1396)

Але незважаючи на стабілізацію внутрішньополітичного життя у країні влада царя залежала від великих феодалів, що значно посилили свої позиції. Боляри, з яких складалася державна рада, активно впливали на внутрішню і зовнішню політику держави, дуже часто грубо втручаючись у здійснення повноважень царя.

Після визволення Болгарії податкове гноблення на перших порах трохи ослабло, що призвело до закономірного пожвавлення економічного життя. Але важливо зазначити, що скорочення податкового тиску торкнулося переважної частини населення, за винятком залежних селян-париків. Різновидами феодальної власності на землю в той період була баштина (вотчина) і, ймовірно, пронія, яке збереглася і перетворилась з умовного володіння в спадкове.

Вже від середини ХІІІ ст. Болгарія вступає в період поступового занепаду центральної влади. З внутрішнього розбрату та тривалих болярських усобиць скористалися сусіди – угорці та Візантія, які захопили частину земель на заході. Політична нестабільність та зростання феодального тиску призводять до великого селянського повстання, що спалахнуло в 1277 р. Відчайдушні спроби представників правлячих династій відновити стабільність у державі були безуспішними і тільки пришвидшили розпад могутньої колись держави на окремі незалежні утворення. Фактично після 1363 Болгарія розпадається на три самостійних держави – Тирновську, Відинську і Добруджу. Небажання правителів цих держав об’єднатися проти спільної османської загрози і призвели до загарбання болгарських земель турками-османами у кінці XІVст.

Висновок

В період Першого Болгарського царства (680-1018) основну масу населення ще становили вільні общинники, але зростання великого землеволодіння і розорення селян у результаті руйнівних стихій, війн і прямого пограбування знаттю збільшувалось число безземельних і малоземельних селян. Процеси феодалізації болгарського суспільства були законодавчо унормовані у першій половині ІХ ст., тоді ж остаточно відбулося злиття в єдиний правлячий клас (болярство) верхівки болгар і слов’янської знаті.

В кінці ІХ ст. в Болгарії уже склалися основні класи феодального суспільства і основні форми поземельних відносин: відробіткова та натуральна рента.

Період важких і виснажливих війн Болгарії з Візантією і Руссю у Х ст. призвів до зростання визисків селянства. Це стало причиною потужного народного руху у формі богомильства.

Процес остаточного становлення феодальних відносин відбувся у період ХІ-ХІІ ст., коли Болгарія була завойована Візантією. В країні було запроваджено візантійську форму умовного землеволодіння – пронію. Збільшення податків призвело до цілого ряду визвольних рухів і до відродження державності у формі Другого Болгарського царства (1187-1396).

В цей час – XIII-XIV ст. – сформувалась феодальна ієрархія: цар – великі боляри – малі боляри. Феодальний імунітет юридично закріпив владу боляр над населенням. Основною категорією залежних селян були парики. Поряд з натуральною зустрічались варіанти грошової і відробіткової ренти.

У др. половині ХІІІ ст. в зв’язку з зростанням болярського землеволодіння і ширшим запровадженням відробіткової ренти почали вибухати селянські повстання (богомолів, повстання Івайла та ін.)

Список використаної літератури

1. История Болгарии, т. 1-2, М., 1954-1955

2. Литаврин Г. Г Болгария и Византия в ХІ-ХІІ вв., М., 1960

3. Литаврин Г. Г. Краткая история Болгарии, М., 1987

4. Яровий В. І. Історія західних і південних слов’ян, К., 2009

Размещено на