Утвердження української держави та її розбудова на сучасному етапі (1992–2005 рр)

Размещено на /

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА ЇЇ РОЗБУДОВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ (1992 – 2005 рр)

1. Утвердження української державності та її міжнародне визнання за часів правління президента Л. Кравчука (1990 — 1994)

Провал антиконституційного перевороту в СРСР (19 — 21 серпня 1991 р.) створив зручні умови для повного проголошення незалежності Української держави. Всенародний референдум 1 грудня 1991 р., на якому 90,32 відсотки громадян проголосували за підтвердження Акту незалежності України та одночасні вибори президента країни (ним став Леонід Кравчук, 1990 — 1994) завершили процес становлення молодої держави.

Сесія Верховної Ради України першого скликання протягом осені 1991 весни 1992 рр. прийняла ряд законів: про громадянство, про перепідпорядкування Верховній Раді військ, дислокованих на території України, про ліквідацію КГБ та створення на його основі Служби безпеки України, про кордони і цілісність території держави, про митний комітет тощо. Протягом січня-лютого 2002 р. Верховною Радою затверджено державний синьо-жовтий прапор, малий герб — тризуб та гімн "Ще не вмерла Україна" Павла Чубинського та Михайла Вербицького.

Позитивним підсумком першого періоду розбудови державності України (1991 — 1994 рр.) було створення нових органів управління. Проте, негативною стороною цього процесу було те, що стара компартійна номенклатура зуміла втримати всю повноту влади у своїх руках. У склад уряду та деяких обласних адміністрацій (Львівська, Івано-Франківська, Волинська, Тернопільська) було допущено окремих представників місцевої некомуністичної інтелігенції, які, переважно, обійняли другорядні посади пов'язані з керівництвом наукою, культурою та освітою.

У рішучу опозицію до урядової політики стали крайньо ліві та крайньо праві сили. Більшість лівих партій утворилися на залишках старої КПУ. Вже у жовтні 1991 р. частина забороненої компартії утворила Соціалістичну партію України (голова СПУ — Олександр Мороз). У квітні 1992 р. СПУ, Селянська партія та декілька інших прокомуністичних об'єднань утворили коаліцію "Трудова Україна". Проте, самовільно відновлена 19 червня 1993 р. на з'їзді у Донецьку та офіційно зареєстрована 5 жовтня 1993 р. КПУ на чолі з колишнім секретарем ЦК ЛКСМУ Петром Симоненком фактично розколола лівий фланг.

З різних причин такою ж непослідовною, як внутрішня політика, була зовнішня політика України. Її основи, що були визначені ще Декларацією про державний суверенітет (16 липня 1990 р.), передбачали в майбутньому нейтральний та без'ядерний статус. На переговорах у грудні 1991 р. у Мінську було вирішено питання про розпад СРСР та створення Співдружності незалежних держав (СНД). Ця організація задумувалася, як наддержавна із домінуванням Росії, що мала замінити СРСР. Проте, з самого початку існування Союзу Україна визначилася, що уникатиме участі у наддержавних структурах Співдружності. Тому наше керівництво не підписало угоду про сили спільного призначення на перехідний період, Договір про колективну безпеку, Статут СНД та низку інших документів. 15 квітня 1994 року Україна приєдналася до Економічного союзу тільки як асоційований член. Україна підтримала лише приблизно половину угод, які стосувалися переважно економічного співробітництва.

26 лютого 1992 р. Україна зробила важливий крок у напрямі інтеграції у Європу, підписавши Гельсінський заключний акт. Головним принципом цього документа є положення про відсутність територіальних претензій та непорушність кордонів. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. У 1996 р., остаточно позбувшись ядерного арсеналу, Україна стала першою в світі державою, яка добровільно відмовилася від зброї масового знищення. Такими були відносні успіхи України на міжнародній арені протягом 1991 — 1994 рр.

В економічній сфері були великі прорахунки, що привели до інфляції, яка сприяла збиванню великих капіталів та дикої "приватизації". Узаконене пограбування цілої нації, яке відбувалася за негласного сприяння влади, породило могутній клас олігархів. У цей період насамперед в економічній сфері відбувалося формування регіональних олігархічних кланів на основі злиття старої компартійної номенклатури ("партія влади") з кримінальними елементами (Вадим Рабинович, Олександр Волков та ін.). В той же час у 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64 відсотки населення, а кількість багатих становила 10 відсотків. В результаті різкого скорочення виробництва, що наступило тоді, Україна опинилася у стані глибокої господарської руїни. Під тиском масового невдоволення, зокрема, шахтарських страйків Верховна Рада прийняла рішення про дострокові парламентські та президентські вибори.

Розгортання та підсумки виборчої кампанії 1993 — 1994 рр. наочно продемонстрували провал внутрішньої політики адміністрації Леоніда Кравчука: якщо у 1991 р. за нього проголосували 61,6 відсотків виборців то у 1994 р. — 64,96 відсотки проголосували проти. Перемогу в другому турі здобув представник "червоного директорату" Леонід Кучма. На теренах колишнього СРСР це був один з небагатьох прикладів зміни влади цивілізованим шляхом.

Не дивлячись на певні прорахунки загальним підсумком періоду правління Леоніда Кравчука (1991—1994 рр.) було утвердження української державності та її міжнародне визнання.

2 Розбудова державності України на сучасному етапі

Влітку 1994 р. до влади в Україні прийшло нове політико-економічне угрупування. Нова адміністрація Леоніда Кучми поступово почала заповнювати керівні посади представниками дніпропетровської еліти, що викликало значне загострення політичної боротьби між регіональними угруповуваннями.

Суперечки у середовищі олігархів були нерозривно пов'язані із численними корупційними скандалами міжнародного масштабу, зініційованими дніпропетровським кланом. В країні нестримно росте корупція.За час урядування Лазаренка вона набула особливих розмірів, а весною 1997 р. навіть поставила під загрозу особливий статус України у стосунках зі США. Відставка Лазаренка у липні 1997 р. і призначення на його місце ще одного представника дніпропетровського клану Віталія Пустовойтенка мала змінити ситуацію. Але не змінила. Згідно оцінок авторитетних міжнародних інституцій, 1998р. Україна передувала у списках найбільш корумпованих держав. Проте, у нової президентської адміністрації було ряд важливих переваг над попередньою. Найважливіша з них полягала у вмінні зберігати контроль над ситуацією у державі та проводити необхідні реформи без огляду на “квазі-опозицію”.

У середині 1990-х рр. вдалося зрушити з місця конституційний процес. Найбільш складною його проблемою в Україні були розподіл владних повноважень між Верховною Радою і Президентом. В Україні, на відміну від Росії, державний устрій змінювався без застосування збройної сили. Після затвердження Леоніда Кучми Президентом України з липня 1994 р. явочним порядком парламентсько-президентська форма правління була замінена на президентсько-парламентську. 18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла закон "Про державну владу і місцеве самоврядування", згідно з яким Президент ставав главою виконавчої влади. Склад уряду він формував сам без узгоджень і затверджень парламентом. Органами влади від обласного до районного рівня (а також у містах центрального підпорядкування — Києві і Севастополі) ставали державні адміністрації, підпорядковані Президенту.

Строга монетарна політика привела до різкого падіння темпів інфляції: літом 1996 р. вона впала до 0,1 відсотка. Це дозволило у вересні 1996 р. здійснити грошову реформу, суть якої полягала у деномінації в 100 тис. раз карбованця та заміні його новою валютою — гривнею. Розпочалася приватизація великих підприємств та сільськогосподарських угідь. Наслідком державотворчих дій адміністрації Леоніда Кучми у цей період стало прийняття Конституції України (28 червня 1996 р.).

Здійснені у 1994 — 1996 рр. реформи позитивно відобразилися на економіці України: суттєво зменшилися темпи падіння ВВП, інфляція у 1997р. не перевищила 1 відсотка, заробітна плата у валютному еквіваленті зросла більше ніж у 4 рази. Здійснені у 1994 — 1996 рр. реформи позитивно відобразилися на економіці України: суттєво зменшилися темпи падіння ВВП, інфляція у 1997р. не перевищила 1 відсотка, заробітна плата у валютному еквіваленті зросла більше ніж у 4 рази.

Чергова виборча кампанія 1998 — 1999 рр. зафіксувала загострення внутрішньополітичної боротьби в Україні. Розподіл парламенту на приблизно однакові частини: ліву та праву викликав кризу, яка перешкоджала його нормальній роботі. Проте ліві сили за сприяння пропрезидентських сил поступово втрачали позиції. На виборах Президента 31 жовтня 1999 р. переміг Леонід Кучма (36,49 відсотків у першому турі, 56,25 відсотків у другому). Діючий Президент переміг у 14 областях України. Найпереконливішою була його перемога у західних областях.

Результати виборів засвідчили про серйозний розкол в українському суспільстві, викликаний прорахунками у реформаторській діяльності Леоніда Кучми і підтримуваних ним політичних сил. Ця обставина змусила його рішучіше поставитися до вирішення існуючих проблем.

Подарунком за надану підтримку реформаторським силам західного регіону стала зміна уряду. У грудні 1999 р. його очолив Віктор Ющенко, що позитивно проявив себе на посаді Голови Нацбанку (1997 р. визнаний найкращим головою Центробанку у світі). Першим віце-прем'єром уряду стала колишня заступниця Петра Лазаренка по партії "Громада" Юля Тимошенко. Цю посаду вона здобула в нагороду за "здачу" партійного шефа Президенту України.

Як наслідок реформ Віктора Ющенка відбулося реальне зростання заробітної плати в Україні. Виявилося, що Україна може жити без зовнішніх позик. Борги по зарплаті, що не платилися з 1995 р., були погашені коштом зменшення прибутків олігархів (легального криміналітету). Проте, Віктор Ющенко виявився "білою вороною" серед керівництва країною: він не належав ні до партноменклатури, ні до криміналітету. Як наслідок на владному Олімпі Віктор Ющенко опинився в ізоляції.

З метою зміцнення своєї влади Л. Кучма вів послідовний наступ на позиції Верховної Ради. Значним кроком у цьому напрямі мало бути проведення у життя рішень "Всеукраїнського референдуму за народною ініціативою", проведеного 16 квітня 2000 р. Вони передбачали зміцнення позицій Президента відносно Верховної Ради. Проте, це суперечило демократичній системі противаг, збереження якої обстоював Захід. Іншим кроком, що забезпечував зміцнення існуючого ладу, було збереження старої змішаної системи виборів, яка передбачає обмежений вплив політичних партій на їх результати. З метою збереження стабільності ситуації значно збільшено чисельність української міліції.

До 2000 р. було завершено приватизацію присадибних ділянок, в результаті чого 6,1 млн. селян отримали сертифікати, які підтверджували, що вони є власниками земельного паю. Так у селі запроваджувалося приватне господарювання. Успіхи аграрної реформи не забарилися відбитися на товарному виробництві основних продуктів. У 2002 р. Україна серйозно заявила про себе, як про одного з основних світових експортерів пшениці.

Відбувалося розширення приватного та корпоративного сектору в промисловості. На початок 2001 р. понад 70 відсотків загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Серед факторів, які стримували економічний розвиток були низький рівень економічної свободи та високий — економічного ризику, що зумовили низький рівень іноземних інвестицій (4,2 млрд. дол. на початок 2001 р.), тінізація (до 60 відсотки) та криміналізація економіки.

Проте, не зважаючи не деякі успіхи у реформах ситуація в Україні не змінилися в кращу сторону. За індексом розвитку, що розраховується виходячи з рівня життя, його тривалості та освіти населення, Україна за 1994—2000 рр. скотилася з 45 на 95 місце серед 175 країн світу. Майже повне зупинення великої промисловості, скорочення обсягу сільськогосподарського виробництва, масове безробіття, падіння життєвих стандартів, наростання хвилі злочинності і скорочення тривалості життя — такі основні риси України другої пол. 1990-х. Економічна незабезпеченість населення вважається причиною того, що приріст перестав забезпечувати просте відтворення населення в Україні ще у 1980-х рр. Економічний занепад та керована згори деморалізація суспільства прискорили безупинне з 1993 р. зменшення чисельності населення України — демографічну кризу. 5 млн. українців опинилися на заробітках за кордоном, а 0,5 млн. українок дітородного віку зайнято у сексіндустрії теж за кордоном. Крах влітку 2001р. потужного банку "Україна", що мав філії у всіх райцентрах держави, є показником безупинності маховика корупції у вищих ешелонах влади.

Наслідком проведення виборів у березні 2002 р. було формування демократичної опозиції. Його головною складовою став блок партій "Наша Україна" на чолі з Віктором Ющенком. Поряд з ним до опозиції увійшли Соцпартія Олександра Мороза, блок Юлі Тимошенко та Компартія Петра Симоненка. Вибори 2002 р. продемонстрували зрілість партійної системи українського суспільства, падіння впливу лівих сил (Комуністична партія Петра Симоненка (140 000 членів) взяла 21,8 відсотків голосів виборців, на виборах 1998 р.— 24,7 відсотків), Соціалістична партія України на чолі з Олександром Морозом — 7,3 відсотки, у 1998 р.— 8,6 відсотки).

Серйозна поразка номенклатурно-олігархічних партій об'єднаних у виборчий блок "За єдину Україну" (Народно-демократична партія Валерія Пустовойтенка, Аграрна партія України Михайла Гладія, партія "Трудова Україна" Сергія Тигипка, партія "Відродження регіонів" Віктора Януковича взяли вcього 11,8 відсотка, у 1998 р.— загалом 14,2 відсотки.

Серйозно фінансована Соціал-демократична партія (об'єднана) Віктора Медведчука, що налічує 150 000 членів та має відділення у всіх райцентрах України, зібрала лише 6,3 відсотки голосів (у 1998 р.— 4 відсотки).

Тріумфом демократії можна назвати перший результат (23,6 відсотка) правоцентристського блоку "Наша Україна" в який увійшов розділений Народний Рух України (55 000 членів; у 1998 р. блок НРУ-ПРП набрав 15,2 відсотка).

Блок партій "Батьківщини" та Української Республіканської партії Собор Анатолія Матвієнка та Левка Лук'яненка набрали 7 відсотків голосів. Партії "Демсоюз" Володимира Горбуліна, зелених Віктора Кононова та ін. внаслідок поразки на виборах 2002 р. практично зійшли зі сцени. Закономірною була поразка Прогресивної Соцпартії на чолі з Наталею Вітренко, скомпрометованої "терактом" у Нікополі під час виборів 1999 р.

В нагороду за підтримку, надану владі під час недавніх виборів, у листопаді 2002 р. донецький клан в особі губернатора Віктора Януковича, отримав посаду голови уряду (10-й прем'єр міністр за 11 років незалежності). Спроба змінити одночасно і Голову Нацбанку продемонструвала, що роздача посад в Україні — це лишень плата за лояльність до Президента і нові призначення ні в якій мірі не залежить від професійних якостей того чи іншого чиновника. Загалом, у новому складі уряду, як ніколи, не знайшлося місця для представників національно-демократичних сил. Як продовження політики загравання з Росією сприймається призначення віце-прем'єр міністром з гуманітарних питань одіозного колишнього першого глави Адміністрації Президента (1994—1995 рр.) Дмитра Табачника, історика за фахом.

Основним підсумком правління Леоніда Кучми є проведення довгоочікуваних економічних реформ, прийняття Конституції та впровадження гривні, що ознаменувало всебічне утвердження Української держави. Протистояння олігархів (влади) та політичних партій сприяло появі організованої опозиції.

3. Діяльність Української держави на світовій арені (1995 — 2005)

Певні успіхи адміністрації Леоніда Кравчука на міжнародній арені стали добрим підгрунтям для успішної міжнародної діяльності нової адміністрації Леоніда Кучми.

Проголошення курсу реформ та відмова від статусу ядерної держави вивели Україну зі стану міжнародної ізоляції. Восени 1994 — весною 1995 р. Міжнародний валютний фонд і Світовий банк підписали ряд умов з українським урядом про фінансову допомогу українським реформам. Сильно змінилася й українська політика США. У списку країн, які одержували державну допомогу США, у 1996 р. Україна зайняла одне з найперших місць, уступаючи лише Ізраїлю й Єгипту. Білий дім дав недвозначно зрозуміти, що зацікавлений в існуванні самостійної української держави як у гаранті політичної стабільності в Центральній і Східній Європі.

Активізація зовнішньополітичної діяльності України у західному напрямку виявилося в тому, що на 1 січня 1995 р. вона була членом 37 міжурядових міжнародних організацій, зокрема, Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції і розвитку, у тому ж році стала повноправним членом Ради Європи. Відносини з НАТО, які розпочалися з підписання у 1994 р. програми співробітництва "Партнерство заради миру", дедалі зміцнюються. У липні 1997 р. в Мадриді підписано “Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО”, а в 2001 р. Програму співробітництва на період до 2014 р. Авторитет Україні приносить участь у миротворчих силах ООН у гарячих точках світу. Протягом 2000—2001 рр. Україна виконувала функції непостійного члена Ради безпеки ООН, безпосередньо впливаючи на вирішення найважливіших проблем сучасності.

Українська зовнішня політика мала багатовекторний характер — Україна проголошувала стратегічне партнерство одночасно як з Росією, так з США, Великобританією, Німеччиною і Польщею.

У зовнішній політиці відбувся перехід від "багатовекторності" до зміцнення економічних зв'язків з Росією та декларування вступу у НАТО. ГУУАМ (консультативний форум України, Грузії, Молдови, Азербайджану та Узбекистану) створений у 1997 р. на противагу СНД, де домінує Росія, щоправда, у 2002 р. пережив кризу: Узбекистан призупинив своє членство у цій організації, як наслідок появи американських баз на його території та більш тісного співробітництва з Америкою. Основним напрямком співпраці тут є створення євразійського транспортного коридору, військово-технічне та економічне співробітництво.

На вимогу Заходу Україна у 2001 р. закрила Чорнобильську АЕС, не отримавши в повній мірі обіцяних компенсацій.

Таким чином, протягом останніх років Україна змогла суттєво зміцнити свій авторитет на міжнародній арені. Більш конкретних обрисів набув західний вектор політики. Одинадцять років незалежності продемонстрували світові життєздатність Української держави. Очевидною стала важлива роль України як члена світового співтовариства, без якого неможливо вирішити багато міжнародних справ. Високий рівень українських технологій, значний освітній потенціал її громадян створили високий авторитет нашій державі. Підйом економіки та рівня життя на сьогодні залишається найважливішим стратегічним завданням влади.

український державність

Література

1. Бойко О. Д. Історія України. Посібник. Вид. 2-е, доп. – К.: Вид. центр Академія, 2002. – 656 с. (с. 566 – 647). Серія "Альмаматер".

2. Віднянський С. В., Мартинов А. Ю. Зовнішня політика України як предмет історичного аналізу: концептуальні підходи та перспективи // Український історичний журнал. – 2001. – № 4. – С. 41 – 57.

3. Дещинський Л.Є., Панюк А.В. Міжнародні відносини України: історія і сучасність. – Львів. Т.1. 2002.

4. Курс лекцій з історії України та її державності / за ред. Л. Є. Дещинського. Львів, 1999. – С. 313 – 335.

5. Кульчицький С. В. Утвердження незалежної України: перше десятиліття // Український історичний журнал. – 2001. – № 2 – 4. – С. 3 – 22; 3 – 41.

6. Лановик Б. Д., Лазарович М. В. Історія України. Навчальний посібник. – К.: Знання-Прес, 2001. – 698 с.

7. Новітня історія України. Посібник. Вид. 2-е, доп. / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.Н. Дрожжин та ін. – К.: "Вища школа", 2000. – 664 с.

8. Політична історія України. Посібник / Під ред. В.І. Танцюри. – Вид. 2-е, доп. – К.: Вид. центр "Академія", 2001. – 656 с. (с. 566 – 647). Серія Альмаматер.

9. Україна: друга половина XX століття. Нариси історії / під ред. П.П. Панченка. – К., 1997.

10. Українська державність у XX столітті: історико-політичний аналіз. / під ред. О. Дергачова. – К., 1996.

Размещено на