Зародження класичної буржуазної політекономії у Франції. Економічні погляди П. Буагільбера; Подальша вульгаризація буржуазної політекономії Економічні погляди Сеніора, Кері; Макроекономічна модель Ке

- писав Д. Кейнс, - на­скільки мудрішим та багатшим був би зараз світ”. А тепер розглянемо ще одного представника продовження економічних вчень.

Нассау Вільям Сеніор (1790—1864) народився в англійській сім'ї іспанського походження, здобув освіту в Оксфорді, став ба­калавром та магістром права. Кар'єру адвоката з причин інвалід­ності залишає і починає вивчати політичну економію. З організа­цією кафедри політичної економії в Оксфорді 1825 році Сеніор був обраний на посаду професора. Його праці було присвячено проб­лемам грошового обігу та методології політичної економії. Пев­ний час він працював чиновником канцлерського суду, займався проблемами законодавства. Сеніор багато подорожував і спілку­вався майже з усіма видатними людьми тієї доби. Сучасникам він був відомий скоріше як реформатор, ніж як економіст-теоретик, за­вдяки чому склалося враження про особливу класову спрямованість його теорій.

З розвитком капіталізму все більше виникає потреба узгодження абстракцій політичної економії з проблемами економічної практики, тобто набуття політекономією практичної функції з метою пояснити природу економічних явищ, дати практичні рекомендації для подо­лання суперечностей, що притаманні капіталізму й загострюються з його розвитком.

Тому для цього періоду розвитку економічної теорії характерним є спрощення та перегляд висновків політекономії Сміта і Рікардо.

Сеніор підтримував класичну традицію і водночас мав власний погляд на природу деяких економічних явищ. На відміну від Сміта він не ставив перед собою завдання побудови повної соціальної фі­лософії, а обмежував предмет політичної економії як науки вивчен­ням природи виробництва та розподілу багатства, наслідуючи в цьому Рікардо та Мальтуса.

Теорію політичної економії викладено, головне, у його книжці “Політична економія” (1850), яка спочатку (в 1836 р.) була видана у вигляді статей в енциклопедії.

Теорія вартості за Сеніором - є багатство, що виступає у вигляді речей, які можуть обмінюватись, або мають вартість. На його думку, обмінюватись або передаватись з рук у руки можуть речі, які є в обмеженій кіль­кості (до них не належать, наприклад, сонце, повітря тощо), і мають властивість бути корисними, тобто “властивість прямо чи побічно давати задоволення чи тамувати біль”.

Сеніор розрізняє три властивості речей: вартість, корисність та обсяг пропозиції. За відповідних обставин кожна з цих властиво­стей відіграє власну роль, по-різному впливаючи на процес обміну, але в сукупності вони визначають цінність багатства.

Визначенню поняття граничної (спадної) корисності у праці Се­ніора належить значне місце. Він зазначає: “Існує межа задоволення потреб, що її може забезпечити товар відповідного типу, і, більше того, задоволення швидко зменшується задовго до досягнення цієї межі. Два предмети одного типу рідко дають удвічі більше задово­лення, ніж один, і ще рідше десять дадуть уп'ятеро більше задово­лення, ніж два. Отже, за наявності достатньої кількості відповідних товарів великого буде й кількість людей, що забезпечені ними, і які не бажають або виявляють лише слабке бажання збільшувати свої запаси цього товару; для них додаткова пропозиція втрачає всю, або майже всю свою корисність”.

Формулюючи теорію вартості, Сеніор великого значення надає корисності, але його не можна вважати засновником суб'єктивної теорії вартості. Він окреслює проблему в цілому, не вдаючись до детального аналізу та глибокого вивчення.

Отже, першим чинником вартості (цінності) він вважає корис­ність, тобто попит. Другим чинником вартості, за Сеніором, є рівень доступності блага, його пропозиція; “порівняльне обмеження про­позиції або... порівняльна недоступність, хоча сама по собі й недо­статня для формування вартості, є її дуже важливим елементом; ко­рисність, або, інакше кажучи, попит, залежить від неї". Рівень доступності блага визначається, на його думку, витратами виробни­цтва. Він пише, що “пропозиція обмежується витратами на вироб­ництво".

Сеніор критикує обмежене визначення вартості Смітом та Рікар­до, які зводять фактори вартості лише до витрат праці. Сеніор вважає, що трудова теорія вартості звужує можливості пояснення багатьох економічних явищ (наприклад, чому недоступність благ робить їх ціннішими).

Витрати виробництва, які, на думку Сеніора, включають два елементи — працю та капітал, є першим кроком до кількісного прояву вартості у процесі обміну, хоча недоступність і корисність блага суттєво впливають на його оцінку. Вартість формується під впливом витрат виробництва, які включають прибуток, процент та заробітну плату і є факторами ціни.

Однак, на відміну від Рікардо, що зводить витрати виробництва до нагромадженої праці, Сеніор визначає їх через суб'єктивну кате­горію утримання, тобто “жертовності” обох суб'єктів виробницт­ва — капіталіста та найманого робітника.

Праця — це пожертва робітника, який втрачає свій час та спокій, а капітал - це пожертва капіталіста, котрий відмовляє собі в радо­щах споживання й перетворює частину свого особистого доходу на капітал. Утримання само по собі не створює багатства, але дає право на винагороду як капіталісту, так і робітникам. Ця винагорода набу­ває форми заробітної плати та прибутку. Очевидно, що вартість у Сеніора — це синтез категорій мінової вартості та ціни.

Ціноутворення Сеніору до­велося показати, як відбувається реалізація товару, формується його ціна.

З одного боку, на думку Сеніора, витрати на виробництво є ре­гулятором ціноутворення, але таким, що лише окреслює приблиз­ну ціну, а не визначає її. На відміну від Рікардо, він уважає, що ці­на товару дорівнює сумі утримання капіталіста та робітника, це сума капіталу та праці, або сума заробітних плат та прибутків капіталіста, які треба сплатити, щоб виробники продовжували свою діяльність.

З іншого боку, сума заробітних плат та прибутків у нього за­лежить від цін, що визначаються співвідношенням попиту та про­позиції.

Теорія Сеніора зводить витрати виробництва до грошового ви­раження і робить їх у такий спосіб порівнянними. Він стверджує, що витрати виробництва є лише “регулятором” цін, а остаточне визначення їх залежить від попиту та пропозиції.

Отже, ціноутворення, за Сеніором, є водночас і процесом оціню­вання вартості, тобто розміру пожертв капіталіста й робітника.

Відтак дослідженню закономірностей ціноутворення в доктрині Сеніора належить значне місце.

У зв'язку з цим, він зробив ще одне відкриття, задовго до того, як воно стало актуальним: підкреслюючи визначальну роль факторів попиту й корисності для фіксування ціни порівняно з таким чинни­ком, як витрати виробництва, він звертає увагу на те, що ці чинники діють лише за умов вільної конкуренції. Монополізація виробницт­ва нівелює їхню дію.

Монополізація виробництва і ціноутворення. Рівень монополі­зації виробництва, на думку Сеніора, визначає, який із трьох факто­рів (витрати, попит чи пропозиція) більше впливає на ціну. Він ви­окремлює п'ять різних умов виробництва, що визначають ступінь їхнього впливу: 1) брак будь-якої монополії; 2) монополія, за якої монополіст не є єдиним виробником на ринку, але має якісь винят­кові умови виробництва, що забезпечують збільшення або стабіль­ність прибутків; 3) монополія, за якої монополіст є єдиним вироб­ником, але не може збільшувати обсягів виробництва; 4) монополіст є єдиним виробником і може нарощувати обсяги виробництва без­межно і з однаковою віддачею; 5) монополіст не є єдиним виробни­ком, але має особливі переваги, які зменшуються або зникають за нарощування обсягів виробництва.

Усі ці випадки Сеніор ілюструє співвідношенням вартості й ви­трат виробництва. Оскільки у випадках 2,3,4 не існує верхньої межі ціни, то витрати виробництва будуть нижньою її межею. У випадку 5 виробництво може відбуватися за умов обмеженої пропозиції фак­торів, а отже, і монополія буде обмеженою, а витрати зростатимуть пропорційно збільшенню обсягів виробництва й зумовлюватимуть таку саму ціну, як і в першому випадку. Будь-який виробник з мен­шими витратами отримає надприбуток, або ренту.

Визначена під впливом конкуренції між виробниками ціна, на його думку, є базовою на ринку. Але в результаті протистояння ви­робника і споживача ціна зафіксується на рівні вартості, чи, як ро­зуміє її Сеніор, на рівні витрат виробництва. Як бачимо, Сеніор впритул підійшов до визначення вартості через витрати виробницт­ва, які фіксуються в ціні завдяки зіткненню двох суб'єктивних оці­нок величини утримання з боку споживача та виробника.

Зрозуміло, що він не зовсім точно розрізняв категорії вартості (поняття про яку запозичив у Сміта та Рікардо, точно наслідуючи їх щодо цього), пропозиції та граничної корисності, а також не робив чіткої різниці між ціною та вартістю. Але в його теорії наявні еле­менти майбутньої доктрини граничної корисності, факторів вироб­ництва та інших основ неокласичного аналізу.

Капітал. Теорія вартості (ціни) у Сеніора була похідною від йо­го теорії утримання. Людську працю та природні ресурси (землю та ін.) він розглядав як первинні фактори виробництва, третім (вто­ринним) фактором, є, на його погляд, утримання. Двох перших не­достатньо для виробництва, третя чинна сила — “поведінка людини, що утримується від невиробничого використання того, що є в її розпорядженні, свідомо віддаючи перевагу виробництву, яке має віддалені, а не негайні результати. ...Цей фактор, що відрізняється від праці і природних ресурсів, є необхідним для існування капіталу і перебуває в такому самому відношенні до прибутку, як праця до заробітної плати”.

Капітал у Сеніора — це поєднання трьох факторів: землі, праці та утримання. Природні ресурси - це матеріальне його на­повнення, а утримання - це відмова від його невиробничого вико­ристання, праця ж - спосіб його зберігання і формування.

Доходи. Визначивши капітал як єдність трьох факторів, Сеніор сформулював підходи до аналізу суті доходів.

Основним напрямком політекономічного дослідження Сеніора була проблема розподілу суспільного багатства. Він, як і інші того­часні економісти, вирішував її з допомогою теоретичних обгрунту­вань правомірності тих чи інших видів доходу: заробітної плати, прибутку, ренти, процента. Ця складова його теорії була найбільш слабкою і зумовила критичне ставлення до його вчення в цілому.

До Сеніора з усіх категорій доходу дохід на капітал був наймен­ше обгрунтованим. Рікардо розглядав його лише як залишок після вилучення величини заробітної плати з ціни товару. Адже капітал трактували як продукт землі та праці, а не як самостійний фактор. Сеніор побачив підстави для особливої винагороди капіталіста - винагороди за утримання від споживання капіталу в розрахунку на майбутнє. Хто утримується, зазначає він, “той і є капіталістом, і ви­нагородою за його дії є прибуток”.

Але капіталіст не лише утримується від споживання, а й пра­цює, організовує підприємство, керує ним. Отже, прибуток вклю­чає два види винагороди, і Сеніор розрізняє два види доходу капіта­ліста - підприємницький дохід (плата за працю) і процент (плата за капітал).

З цієї позиції легко було пояснити природу процента на позичко­вий капітал. Та природу ренти пояснити було важче. З одного боку, не можна було залишити поза увагою роль землі як фактора вироб­ництва, з іншого - її не можна було віднести й до витрат виробни­цтва, розмежувати роль капіталу і землі в цьому процесі.

Сеніор вказував на те, що капітал втрачає свої властивості, коли його вкладають у нерухомість, а земля від інших факторів саме й відрізняється своєю нерухомістю. Іншим ресурсам притаманна об­меженість пропозиції, обмінюваність, що зумовлює їхню товарність і участь у виробництві у якості витрат. Землю з цієї позиції охарактеризувати важко. Тому землю як об'єкт власності він відносить до капіталу, що потребує особливого виду утримання, зв'язаного з мо­нополією на володіння землею.

Монополія у Сеніора, поряд з утриманням, є основою для пояс­нення цілої низки економічних явищ. Коли виникають труднощі з визначенням їх природи, він використовує цю категорію. Так, Сені­ор зазначає, що монопольне володіння передовими досягненнями у виробництві зумовлює існування надприбутку, як тимчасового яви­ща. Існує монопольне володіння привілеями, що дає можливість отримувати прибуток, коли утримання здійснювалось іншою осо­бою (прибуток на успадкований капітал).

Виходячи з монополії земельної власності, він і пояснює приро­ду ренти. Оскільки Сеніор не розглядає землю як окремий фактор виробництва, він уважає, що рента, яка не належить до витрат, не може впливати на ціну. Рента — залишок, різниця між ціною і вар­тістю виробництва, яка привласнюється завдяки повній або частко­вій монополії, і вона не зв'язана з «жертовністю», тобто із власними зусиллями.

Прибуток, процент і заробітна плата, на думку Сеніора, за всіма параметрами відрізняються від ренти.

Теорія прибутку й процента не була достатньо обгрунтованою. Ні в “Політичній економії”, ні в Оксфордських лекціях 1847—1852 роках Сеніор не спиняється на поясненні принципів і шляхів форму­вання прибутку та його розмірів, ставки процента, джерел їхнього забезпечення, мотивів утримання.

Він обмежується визначенням похідної природи прибутку на ка­пітал як плати за підприємництво та утримання від негайного спо­живання грошей.

Але в теорії Сеніора уже містяться положення, що в них висвіт­люються взаємозв'язки прибутку, процента й заробітної плати. Він указує на те, що основою зростання виробництва є прибуток, який перетворюється на заощадження, а згодом — на витрати виро­бництва. Тому зростання прибутку й заробітної плати залежить від утримання капіталіста.

Заробітна плата. Стверджуючи, що ціна товару є сукупністю кількості праці і утримання, необхідного для продовження вироб­ництва, Сеніор робить висновок, що зростання (спадання) ціни має супроводжуватись зростанням (спаданням) заробітної плати. З ча­сом ціни зафіксуються на рівні витрат виробництва, отже заробітна плата відповідатиме витратам праці.

Він бачив різницю між реальною та номінальною заробітною платою, але ще не спромігся співвіднести теорію заробітної плати (яку він зв'язував з продуктивністю праці) та теорію продуктивності капіталу. Формування ставки заробітної плати ставилося в повну залежність від утримання капіталіста (розмірів прибутку), а не від утримання робітника.

Теорія розподілу Сеніора не раз зазнавала критики за її бездока­зовість. Однак терміном ”утримання” інші автори також користува­лися досить інтенсивно, особливо коли вони не могли пояснити природи доходів.

У теорії Сеніора значне місце відведено також і характеристиці інших аспектів доходів. Він доводить, що додатково залучена праця в сільському господарстві створює прибуток, який має тенденцію до зниження; що зростання населення обмежується дефіцитністю ма­теріальних багатств; що кожен індивід намагається отримати більше багатств за найменших витрат, але поєднання цих намагань урівнює засоби з витратами тощо.

Для ілюстрації своїх теорій Сеніор часто користується математи­чним апаратом.

Ортодоксальне розуміння трудової теорії вартості зумовило коло проблем, що були розглянуті Сеніором. Поза його увагою не зали­шились питання грошей та грошового обігу, а також міжнародної торгівлі.

Теорія грошей. Сеніор критично аналізує кількісну теорію грошей Торренса, Рікардо і Джеймса Мілля. За вихідне він бере положення про те, що гроші є товаром, який набрав особливої форми в процесі еволюції обміну. Пройшовши шлях від бартеру, де гроші виступали в натуральному вигляді, до сучасної універсальної форми, вони стали виконувати цілий ряд функцій. Але основне їхнє призначення, на ду­мку Сеніора, - обслуговувати кредит, оскільки гроші є виразником вартості, універсальним засобом обміну, універсальним вимірювачем вартості, що робить можливим майбутні платежі.

Ідеальні властивості товару, який претендує на роль грошей, - це спроможність задовольняти будь-які потреби, обмежена кіль­кість, однорідність. Важливі й деякі фізичні якості: висока вартість у малій кількості, легка подільність, довговічність, сталість вартос­ті. Тільки золото та срібло відповідають цим вимогам.

Цей підхід до характеристики грошей як особливого товару від­повідає класичним позиціям. Але Сеніор вимагає відносного обме­ження кількості цього товару в обігу, а отже, виходить з теорій про­позиції, сформульованої ще меркантилістами, не враховуючи існування об'єктивного попиту на гроші.

Практичні рекомендації Сеніора щодо державного регулювання пропозиції грошової маси не втратили значення і тепер. Він уважав, що лише держава має здійснювати емісію, що однією з умов конт­ролю за незмінною вартістю паперових грошей є формування розум­ної податкової системи, підтримування постійного співвідношення з міжнародними обмінними курсами.

Основна помилка Джеймса Мілля полягала, на погляд Сеніора, у тім, що, розглядаючи проблему грошей, Мілль не включав монетар­ної теорії в економічний аналіз, не аналізував факторів, що вплива­ють на величину вартості цього товару, а оскільки вартість грошей зумовлюється тими самими чинниками, що й вартість інших това­рів, то з позицій кількісної теорії грошей неможливо пояснити заса­ди формування рівня цін (особливо міжнародного). Сам Сеніор не досліджував проблеми порівняльних витрат, як це робили економіс­ти починаючи від Сміта, і дещо перебільшував роль витрат у ство­ренні вартості грошей.

Внесок Сеніора в економічну теорію різні автори оцінюють по-різному: від повного замовчування до критики його теорій в цілому. Очевидним наміром Сеніора був синтез теорій Рікардо, Мальтуса та Сея, і в цьому він домігся значного успіху. Але багато його власних ідей мають самостійну цінність. Сеніора можна вважати одним із засновників теорій відносної та граничної корисності, попиту і про­позиції. Він правильно розумів економічну сутність капіталу, про­цента, факторів виробництва, виробничих витрат. Хоча ці ідеї були не досить обгрунтованими, але згодом знайшли визнання в економі­стів неокласичного спрямування і були ними розвинуті далі.

Намагання Сеніора звільнити політекономію від будь-якого ком­промісу із соціальними системами та реформами, звести її до обме­женої кількості основних принципів, придатних для пояснення різноманітних економічних явищ, дає підстави вважати його засно­вником політекономії як прикладної науки.

Найбільш відомим послідовником класичної традиції був Джон Стюарт Мілль (1806 — 1873). Книжка Мілля “Принципи політич­ної економії” (1848) протягом другої половини XIX ст. була основ­ним навчальним посібником для економістів. Її успіх зумовлювався вдалим поєднанням класичного та інших напрямків, стрункою й ви­тонченою філософською картиною економічного устрою суспільст­ва, майстерним викладом основного змісту теорії Рікардо та не менш майстерною спробою “примирити” Рікардо та його критиків. Лише після опублікування відомого трактату Маршалла й розвитку граничного аналізу праця Мілля втратила своє значення.

Походження та освіта Джона Стюарта Мілля, викладацька робо­та в багатьох університетах визначили напрями його діяльності. Ба­тько Джона Стюарта Мілля, Джеймс Мілль, особисто займався ви­хованням свого сина. Уже в три роки молодший Мілль вивчає грецьку мову, "у вісім — латинь, читає грецьких класиків, книги з історії, літератури, вивчає математику, в одинадцять — коригує гранки найвідомішої праці батька “Історія Британської Індії”, а в тринадцять — нарівні з дорослими бере участь в обговоренні прин­ципових політекономічних проблем.

Засновником ліберальної економічної теорії в США вважають Генрі Чарльза Кері (1793 - 1879), у працях якого капіталізм роз­глянуто як економічний устрій, що керується об'єктивними еконо­мічними законами і не потребує втручання держави.

Оптимізм Кері, як і оптимізм Бастіа, базувався на визнанні вели­ких класичних доктрин, але опорою для впевненості Кері в прогре­сивності розвитку були особливості, притаманні його країні.

Основні праці Кері опубліковано протягом 1835—1859 рр., коли країна перебувала у стадії бурхливого розвитку: населення зростало, але теорія Мальтуса не підтверджувалась, оскільки земля була де­шевою, плодючою і в необмеженій кількості, заробітна плата досить високою, ціни низькими. Здійснювалось будівництво доріг, каналів, залізниць. Імпорт капіталів та найновіших технологій довершував картину. Контраст між молодою економікою Америки і занепалою економікою старої Європи був разючим. У Кері були всі підстави для оптимізму.

Генрі Чарльз Кері народився у Філадельфії в сім'ї ірландського політичного вигнанця, який не мав жодних симпатій до Британії. Батько був заможною людиною, що давало можливість його синові отримати добру освіту.

Однак Кері закінчив звичайну школу і у 24 роки став бізнесменом, швидко забезпечив собі матеріально не­залежне майбутнє і в 42 роки зайнявся наукою. Він був добре обі­знаний з історією, соціологією, психологією, математикою, філосо­фією, біологією, хімією та фізикою. Під час своїх подорожей до Європи зустрічався з багатьма видатними людьми тієї доби, і серед них із Міллем, який зацікавив його як видатний учений.

Перу Г. Ч. Кері належать 13 книжок і близько трьох тисяч памфле­тних матеріалів, а також безліч газетних статей. Найвідомішими його працями є “Нариси про норму заробітної плати” (1835) у трьох томах, тритомник “Принципи політичної економії” (1837—1840), “Минуле, сучасне, майбутнє” (1843), “Гармонія інтересів” (1850), “Основи со­ціальної науки" (1858—1859), “Принципи соціальної науки” (1865) та інші, що демонструють охоплення ним усіх суспільних процесів.

Політична економія Кері була поєднанням обгрунтованої крити­ки існуючих економічних теорій із власними науковими поглядами. Він не сприймав Мальтуса та Рікардо, системи яких вважав песимі­стичними і такими, що розпалюють соціальну ворожнечу, і хоча високо цінував А. Сміта, але з частиною його положень також не погоджувався, зокрема заперечував теорію вільної тргівлі, запро­понувавши натомість доктрину протекціонізму. Його політична економія заслуговує на увагу завдяки оригінальності підходів до трактування основних економічних категорій, запропонованих кла­сичною школою, а також оптимістичному баченню перспектив су­спільства, заснованого на принципах індивідуалізму та конкуренції.

Проблема вартості у працях Кері є однією з основних, він ви­знає роль вартості в процесі обміну та розподілу і вважає, що “при­чина існування в людському розумі ідеї вартості... це просто наша оцінка опору, який потрібно подолати перед тим, як ми оволодіємо бажаною річчю” . Вартість збільшується чи зменшується, коли збільшується чи зменшується опір. Оцінку розмірів цього опору Ке­рі пропонує орієнтувати на витрати виробництва.

Він визнає ідею корисності, але трактує її тільки як корисну вла­стивість: “Корисність речей є мірою людської влади над природою, і вона зростає з єднанням людей. Вартість речей, з іншого боку, є мірою влади природи над людиною, і вона зменшується зі збіль­шенням єдності людей. Отже, існують два протилежні напрямки, які завжди обернено пропорційні один одному” .

Кері використовує ідею протистояння для пояснення основ взає-мообміну. На його думку, торгівля товарами — це обмін на підставі врахування витрат виробництва: ніхто не запропонує за товар біль­ше, ніж він вартий на даний момент, а не в минулому, оскільки ви­трати виробництва зменшуються з часом, бо природа все менше протистоїть спільноті людей. Два фактори визначають вартість: природа та праця людини.

Однак визначення розмірів вартості Кері узалежнює від двох фа­кторів не з погляду врахування витрат (оскільки це неможливо за такої постановки проблеми), а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозі людини над природою. Найбільш наочною щодо цього є його теорія земельної ренти.

Положення про те, що вартість продуктів сільськогосподарсь­кого виробництва з часом має зростати, бо зменшується кількість плодючих земель і люди повинні звертатись до обробітку гірших, а отже, докладати більших зусиль, Кері спростовує. Він посилає­ться на той факт, що більш родючі землі — це такі, які потребу­ють більших зусиль (якщо вони більш родючі, то лише завдяки більшим витратам праці, наприклад, там провадились меліоратив­ні роботи, чи були знищені чагарники і т. п.). “Найбагатша земля є прокляттям для першопрохідця”, і тимчасово, до отримання відда­чі від неї, він оселяється на чистій ділянці, яка може бути зовсім не родючою³.

Ця теорія, на думку Кері, справедлива не лише для американсь­ких піонерів, а в історичному плані і для старих земель. Він переко­наний, що для обробітку земель люди об'єднують свої зусилля і пе­реносять їх на ліпші ділянки вже після того, як оброблено гірші.

Різниця полягає лише в тім, що витрати на старих землях знецінюю­ться, тому встановлення вартості відбувається за сучасними мірка­ми. Хоча Кері і протиставляє свою теорію ренти рікардіанській, але його висновки, зроблені на підставі особливостей розвитку земле­робства в Америці, збігаються з висновками, які зробив Рікардо в Англії: вартість має тенденцію до зниження.

Кері зазначає, що основою вартості й ренти є ті труднощі в про­тистоянні природі (і різниця в їхній величині), які люди долають у даний момент і в даному суспільстві. Для нього вартість — це оцін­ка товару з позиції зусиль усього суспільства, тобто вона вимірює­ться суспільними витратами. А вартісні відносини мають значення, як об'єкт політекономії лише тому, що лежать в основі розподілу національного багатства, але з погляду виробництва сама вартість є результатом об'єднання зусиль усього суспільства.

Теорія “гармонії інтересів”. Сприйнявши елементи теорії ви­трат виробництва й ренти від Рікардо, Кері критикує його за те, що в основі всіх ідей Рікардо лежить вартість як результат економічно­го протистояння, конкуренції суб'єктів. На його думку, саме на під­валинах класичної теорії (згідно з якою економіка є зіткненням ін­тересів, а суспільством керують об'єктивні закони, визначаючи долю всіх верств та класів, здійснюючи природний відбір) базують­ся неправильні висновки про те, що виживання людини в економіч­ному просторі є її приватною справою.

Теорія Кері базується на ду­мці, що суспільний поділ праці потребує якнайтіснішого єднання всіх членів суспільства і не індивідуальний, а саме загальносуспіль­ний інтерес має стати визначальним.

Теорія Кері є оригінальною, оскільки факти, які він аналізує, ха­рактерні лише для Америки. Відтак його економічні погляди були в меншій мірі космополітичними, ніж у європейських економістів, чиї погляди він поділяв. Дослідження закономірностей розвитку націо­нального господарства й аналіз продуктивної сили єдності суспільс­тва забезпечили йому визнання німецької національної школи, яка вважала предметом політичної економії національне господарство. Згодом Кері використає ці ідеї.

Поєднавши дві тези: про пріоритет суспільних інтересів та про­дуктивну силу єдності суспільства, Кері формулює теорію «гармонії інтересів». Він наголошує на тім, що капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, про­дуктивність праці й доходи зростають, розвивається ринок. Багатст­во суспільства стає основою для зростання добробуту кожного його члена. Тому праця та інтереси кожного мають бути підкорені за­гальній меті — розвитку суспільного виробництва.

Розподіл. Проявом гармонії інтересів є справедливий розпо­діл, який ураховує внесок кожного у виробництво. Цей природний закон притаманний капіталізмові й регулює відносини ооміну та споживання.

Кері належить пріоритет відкриття так званого закону зростан­ня частки робітників у національному продукті, відповідно до якого зростання продуктивності праці призводить до знецінення колишніх зусиль, оскільки сила природного опору зменшується, а нові, асоційовані зусилля (мається на увазі зростання суспільного характеру праці) посилюють свій вплив. Відбувається переоціню­вання внеску капіталіста у виробництво і його відносна частка на момент розподілу зменшується. Це спричиняє зниження норми при­бутку, хоча й не зменшує абсолютних розмірів доходу власників ка­піталів. Водночас доходи робітників зростають як абсолютно, так і відносно.

Він використовує свою теорію “гармонії інтересів” для оцінки внеску праці та капіталу в суспільний розвиток. Кері вважав працю та капітал однаковими претендентами на створене ними багатство. Дбаючи про власні цілі, капіталісти змушені поліпшувати умови ви­робництва і становище робітничого класу. Їхній власний внесок оцінюється з позиції падіння корисності капіталу та зростання роз­мірів заощадженої на його виробництво праці. Цінність праці при цьому зростає, тому в процесі розподілу зростає частка робітників.

З цих самих позицій Кері пояснює доходи землевласника, який у нього виступає як капіталіст. Внесок землевласника у виробницт­во - це земля, вартість якої становить меншу частину витрат ви­робництва, що з часом зменшуватимуться ще більше, тому змен­шення частки землевласника в національному доході є об'єктивно зумовленим.

Отже, на думку Кері, кожен агент виробництва отримує те, що сам він вкладає в нього, а тому капіталістичний розподіл є цілком справедливим і не створює підстав для соціальних суперечностей, забезпечує гармонійний розвиток капіталістичного суспільства.

Теорія народонаселення Мальтуса зазнала найжорстокішої кри­тики з боку Кері: він проаналізував її з позиції фізики, біології, со­ціології та політекономії і довів “абсурдність” теоретичних побудов Мальтуса. Кері вважав, що земля адаптується до потреб населення так само, як і капітали. Зростання населення сприяє розвитку вироб­ництва так, щоб виробництво засобів існування завжди випереджало приріст населення. Він жив у країні з безмежними, як на ті часи, ре­сурсами, тому мав підстави для оптимізму. Проблеми, які турбували Сміта, Рікардо та Мальтуса, не здавалися Кері важливими.

Він послідовно проводить думку, що існує простий і прекрасний закон природи, який діє на користь суспільству і “...керує людиною в усіх її діях та намаганнях підтримувати умови життя, закон на­стільки могутній і універсальний, що уникнути його не можна…” – це закон економічного зростання. Він діє завдяки гармонії економічних інтересів, участі у виробництві всіх верств населення.

Міжнародна торгівля. Теорія гармонії Кері не вичерпується проблемою внутрішнього суспільного поєднання економічних інтересів. Кері вважає, що для прогресивного розвитку важливо врахувати всі чинники, які можуть впливати на стан національної економіки. Одним з них є зовнішня торгівля, яка стимулює або