Російська імперія у Першій світовій війні
План
Ілюзії 1914 р.
2. Нищівні
поразки на
фронті, розвал
економіки,
політичне
безсилля
3. Розкол
опозиційних
рухів
1. Ілюзії 1914 р.
1 серпня Німеччина
оголосила війну
Росії. Як і інші
європейські
країни, втягнуті
у конфлікт,
Росія пізнала
часи священного
єднання - 2 серпня
сотні тисяч
демонстрантів
стеклися до
Зимового палацу,
щоб навколішки
отримати
благословення
царської пари.
Хвиля германофоби
захлеснула
країну. Санкт-Петербург
був перейменований
на Петроград,
почалися погроми
магазинів, які
належали німцям.
Зібравшись
на одноденну
сесію, Державна
дума переважною
більшістю
проголосувала
за військові
кредити. Утрималися
тільки депутати-трудовики
та соціал-демократи,
в той час як
кадети запропонували
«відмовитися
від міжусобиць
до перемоги».
Представники
нацменшин
проголосили
«відданість
російській
державі та
народу». Для
російської
буржуазії,
захопленої
ідеями панславізму
й націоналізму,
ця війна була
боротьбою не
тільки в підтримку
«молодшого
сербського
брата», але й
за економічне
звільнення
від німецького
засилля. Крім
того, перемога
над турками,
які діяли в
союзі із
центральноєвропейськими
державами,
відкрила б,
нарешті, вільний
вихід у Середземне
море. Таким
чином, питання
честі й національного
інтересу йшли
в цій війні
рука об руку.
Мобілізація
десятка мільйонів
чоловіків не
викликала
серйозних
проблем. Кількість
дезертирів
була мінімальною.
Страйковий
рух різко пішов
на спад (35 тис.
страйкуючих
за п'ять останніх
місяців 1914 р.).
Представники
ліберальної
інтелігенції
запропонували
державній владі
допомогу, яку
цар прийняв.
Так сформувалися
Всеросійський
земський союз
допомоги хворим
і пораненим
воїнам під
головуванням
князя Г.Львова
та Всеросійський
союз міст, який
об'єднав десятки
муніципалітетів,
що прагнули
надати гуманітарну
допомогу сім'ям
солдат і жертвам
війни. Символом
патріотичного
руху стало
проголошення
сухого закону.
Держава відмовлялася
від значного
джерела прибутків,
а піддані,
підпорядкувавши
все єдиній меті
- перемозі,
пожертвували
одним із небагатьох
задоволень.
У перші місяці
війни дії Російської
армії принесли
деякі надії.
У виконання
угоди з Францією
генеральний
штаб Російської
армії розгорнув
у встановлені
терміпн наступ
проти Німеччини.
Захоплені
зненацька в
Гумбінені, у
Східній Пруеії,
німці були
вимушені внести
корективи до
плану Шліфена,
зняти війська
із Західного
фронту, що допомогло
французам
виграти битву
поблизу Марни.
Завдяки цій
підмозі і вдалому
маневру німці
отримали велику
перемогу 27 серпня
при Танненберзі,
у Східній Прусії.
Російська армія
залишила там
біля 100 тис. полонених,
але все ж відійшла
в бойовому
порядку.
Невдача при
Танненберзі
компенсувалася
успішними діями
проти австрійців.
У вересні - жовтні
російські
війська зайняли
половину Галичини.
На початку 1915
р. їм ще вдавалося
стримувати
атаки німецьких
військ у Східній
Прусії. Тим
часом у війну
на стороні
центрально-європейських
держав вступила
Туреччина, що
призвело до
найсерйозніших
наслідків:
закриття Босфору
та Дарданел
майже повністю
відрізало
Російську
імперію від
світового ринку
(відтепер імпорт
ішов тільки
через Архангельськ
і Владивосток)
і поставило
Росію в умови
економічної
блокади.
2. Нищівні
поразки на
фронті, розвал
економіки,
політичне
безсилля
Російський
уряд, як і інші
воюючі сторони,
розраховував
на швидкоплинну
війну. Військові
запаси були
зроблені на
тримісячну
кампанію. Вже
в кінці 1914 р. багато
які частини
відчували
нестачу патронів
і снарядів.
Блокада змушувала
країну розраховувати
лише на власні
сили. Чекаючи
плодів економічної
перебудови,
генштаб уникав
вплутуватися
у великі операції.
Центрально-європейські
держави розгорнули
в травні 1915 р.
широкий наступ.
Фронт був прорваний
по всій ширині,
а половина
Російської
армії вийшла
з ладу (150 тис.
убитих, біля
700 тис. поранених,
900 тис. полонених).
Внаслідок цього
безпрецедентного
розгрому Литва,
Галичина та
Польща перейшли
під контроль
держав германо-австрійського
блоку, які
заохочували
там розвиток
національних
рухів аж до
визнання (5 листопада
1916 р.) державності
Польщі, в той
час як царський
уряд давав
Польщі лише
статус політичної
автономії.
Втрата західних
провінцій
позбавила Росію
виробів польської
промисловості,
яка була однією
з найбільш
розвинених
в імперії, і
викликала
масовий приплив
біженців (більше
4 млн.), що ще більше
дезорганізувало
суспільне й
економічне
життя країни.
Національна
економіка не
могла тривалий
час витримувати
тягар війни.
Потреби десятимільйонної
армії вимагали
повної перебудови
економіки:
більше 80% заводів
Росії були
переведені
на військове
виробництво.
Проте, обсяг
випускаємої
продукції з
ряду причин
залишався
недостатнім:
відсутність
належної організації,
жорстких планів
економічної
мобілізації,
падіння продуктивності
праці, викликане
припливом на
заводи нових
робітників,
які не мали
кваліфікації,
і жінок, криза
транспортної
системи, особливо
залізниць (в
1916 р. четверта
частина локомотивного
парку вийшла
з ладу або була
захоплена
ворогом), нестача
сировини, викликана
його пріоритетним
експортом для
покриття частини
зовнішнього
державного
боргу (який
потроївся за
рік), нестача
обладнання,
запасних частин
і станків, постачання
яких скоротилося
через економічну
блокаду. Війна
показала наочніше,
ніж коли б то
не було, економічну
залежність
імперії від
європейських
постачальників.
Вимушене
зосередження
всієї промислової
діяльності
на військовому
виробництві
руйнувало
внутрішній
ринок. Промисловість
не задовольняла
потреб цивільного
населення. За
кілька місяців
у тилу утворився
дефіцит промислових
товарів. Не
маючи можливості
купити те, що
їм треба, селяни
скоротили
постачання
в міста, внаслідок
ціни на сільськогосподарські
продукти виросли
так само швидко,
як і на промислові
товари. Країна
увійшла в смугу
інфляції та
дефіциту. З
липня 1914 р. по
січень 1917 р. ціни
на основні
товари піднялися
в 4-5 разів. Заробітна
плата не встигала
за їх ростом.
З перенаселених,
незважаючи
на мобілізацію,
сіл прибувало
дуже багато
дешевих робочих
рук, і це обмежувало
зростання
оплати праці.
Умови життя
трудящих
катастрофічно
погіршувалися.
Число страйкуючих
росло стрімко:
менше 35 тис. у
другому кварталі
1914 р.,
560 тис. в 1915р., 1100 тис.
в 1916 р. Купівельна
спроможність
падала ще швидше.
Перед обличчям
цієї ситуації
-зростання цін,
дефіцит, зниження
купівельної
спроможності
- уряд не прийняв
ніяких заходів
для боротьби
з інфляцією,
для заморожування
цін і заробітної
плати або введення
карткової
системи. Відсутність
послідовної
економічної
політики - лише
один із аспектів
політичного
безсилля, яке
поступово
охоплювало
країну з літа
1915 р.
На початку
війни Микола
II надав
військовому
командуванню
в зоні дії армії
дуже широкі
повноваження,
але відступ
1915 р.
розширив цю
зону аж до
центральних
районів країни,
і конфлікт між
військовою
та цивільною
владою став
неминучим.
Однак ще більш
глибоким було
«взаємонепорозумін-ня»
влади і суспільства.
Заснувавши
вже в перші
тижні війни
Всеросійський
земський союз
і Всеросійський
союз міст, вищі
кола суспільства
ясно виразили
рішучість
залучитися
до справ країни
і зробити свій
внесок у спільні
зусилля, направлені
на ведення
війни.
Під впливом
військової
та економічної
кризи 193 5-1916 рр.
створювалися
й множилися
різні комітети
й товариства,
росла їх роль
у житті країни.
Комітет Червоного
Хреста, спочатку
скромна організація,
поступово
підпорядкував
собі всю санітарну
адміністрацію
країни. Земський
і Міський союзи
злилися, щоб
спробувати
централізувати
військове
постачання,
особливо з боку
малих підприємств.
У травні 1915 р. з
ініціативи
О.Гучкова найбільш
видні представники
ділових і промислових
кіл створили
Центральний
військово-промисловий
комітет - свого
роду паралельне
міністерство,
на яке покладалася
задача організації
виробництва
для оборонних
потреб і розподілу
замовлень між
великими
підприємствами.
Завдяки зусиллям
комітету в 1916
р. постачання
армії дещо
поліпшилося
в порівнянні
з 1915 р. Російські
війська змогли
навіть розвернути
в червні 1916 р.
успішний наступ
у Галичині.
Однак їх просування
(60 км за кілька
днів) знову
загальмувалося
через нестачу
боєприпасів.
Зі свого боку
споживачі
об'єднувалися
в кооперативи,
які нараховували
по кілька десятків
тисяч членів.
Власті, втративши
контроль над
ситуацією,
позбавлялися
однієї функції
за іншою. У країні
розвивалася
мирна революція.
Замість
того, щоб заохочувати
злиття суспільства,
яке об'єднувалося
в цілях, передусім
патріотичних,
з владою, Микола
II чіплявся
за монархістсько-популістську
утопію про
«царя-батечка,
командуючого
армією свого
доброго селянського
народу». Слідуючи
порадам імператриці
Олександри
Федорівни та
Распутіна, чий
вплив при дворі
постійно зростав,
Микола II
взяв на себе
верховне командування
збройними
силами, усунувши
з цього поста
великого князя
Миколу Миколайовича
(5 вересня 1915 р.),
що в умовах
національної
поразки перетворювалося
на самогубство
самодержавства.
Ізольований
в особистому
поїзді в могилевській
ставці, він
перестав управляти
країною, поклавшись
на Олександру
Федорівну, яка
охоче займалася
політикою, але,
будучи за походженням
німкенею, не
користувалася
популярністю.
Міністри, які
намагалися
чинити опір
цьому рішенню,
були усунені.
Пізніше (в січні
1916 р.) слухняний
І.Горемикін
був вимушений
поступитися
своїм постом
більш реакційному
Б.Штюрмеру.
Протягом 1916 р.
влада, здавалося,
повністю розклалася.
Прийняті заходи
полягали виключно
в заміні одних
некомпетентних
і непопулярних
міністрів
іншими, анітрохи
не кращими (за
рік змінилося
п'ять міністрів
внутрішніх
справ, чотири
міністри сільського
господарства
і три військових
міністри). У
суспільстві
камарилью на
чолі з Распутіним
звинувачували
в підготовці
сепаратного
миру і в навмисному
потуранні
ворожому нашестю
на територію
країни. Ставало
очевидним, що
самодержавство
втратило здатність
управляти
країною та
вести війну.
В умовах
відсутності
реальної влади
легальна опозиція,
представники
якої виявляли
незвичайну
активність
у роботі різних
комітетів і
товариств,
створених для
вирішення
викликаних
війною проблем,
повела себе
нерішуче, про
що писав В.Маклаков
у відомій притчі,
опублікованій
в «Російських
відомостях»
в жовтні 1915 р.
Автор порівнював
Росію з автомобілем,
який веде до
неминучої
аварії невмілий
шофер, що відмовляється
випустити з
рук руль, знаючи,
що всі надто
боязкі, щоб
його відняти.
П.Милюков у
своїх «Спогадах»
пояснює цю
нерішучість,
яка межувала
із паралічем,
страхом бути
обійденим зліва
революційними
рухами, які
зуміли підпорядкувати
стихію вуличних
заворушень.
Словом, все це
було далеким
від духу Виборзької
відозви 1906 р.
Однак,
якою на історичному
віддаленні
політичний
параліч ліберальної
опозиції під
час війни не
залишає сумнівів,
го в той час її
активність,
особливо на
словах, породжувала
ілюзії. Священне
єднання було
недовгим. Вже
на другій сесії
Державної думи,
яка проходила
у час війни (1
серпня - 16 вересня
1915 р.), більшість
депутатів під
керівництвом
октябристів
і кадетів утворили
Прогресивний
блок, до якого
примкнуло
близько половини
членів Державної
ради і навіть
окремі міністри.
Цілі блоку,
обнародувані
8 вересня, були
дуже помірними:
«уряд, який
користується
довірою країни»,
кінець військово-цивільного
двовладдя в
тилу, політична
амністія, припинення
всякої релігійної
дискримінації,
підготовка
закону про
автономію
Польщі, політика
заспокоєння
у фінському
питанні, перегляд
законів 1890 і 1892
рр. про земства
і т.д. Микола
II відповів
наказом закрити
сесію 16 вересня,
не призначивши
в порушення
Основного
закону дати
її наступного
скликання.
Протягом 1916 р.
легальна опозиція
помножила
словесні атаки
проти самодержавства,
але не зробила
ніяких конкретних
дій. Коли Дума,
нарешті, знову
зібралася (13
листопада - 30
грудня 1916 р.), в
країні склався
такий політичний
клімат, що навіть
праві націоналістичні
депутати почали
критикувати
«бездарних
міністрів».
У своїй гучній
промові на
сесії Думи,
текст якої
розповсюджувався
по країні у
списках, Милгоков
показав очевидність
того, що політика
уряду була
продиктована
«або дурістю,
або зрадою».
В.Шидловський
від імені фракції
октябристів
звинуватив
уряд у тому,
що, навмисно
викликаючи
голод у столиці,
воно провокує
заколоти ради
виправдання
укладення
сепаратного
миру. О.Керенський
від імені трудовиків
зажадав відставки
«усіх міністрів,
які зрадили
свою країну».
У січні
1917 р. Микола II
під тиском
громадської
думки усунув
Штюр-мера, замінивши
його ліберальним
представником
знаті - князем
М.Голіцишш.
Дещо раніше
при дворі, вірному
старим монархічним
традиціям,
оформилася
змова з метою
позбутися
Распутіна. Його
вбили - з величезними
труднощами
- в ніч з 30 на 31 грудня
князь Ф.Юсупов,
депутат-націо-наліст
В.Пуришкевич
і великий князь
Дмитро Павлович.
Успіх цієї
змови спричинив
інші - промисловців
(О.Коновалов
і М.Терещенко),
парламентарів
{О.Керенський,
М.Некрасов) і
військових
(зокрема, О.Брусилов
і М.Алексеєв)
- заради організації
«палацового
перевороту»,
який змусив
би Миколу II
відректися
від престолу
на користь
сина, щоб той
правив під
регентством
великого князя
Михайла Олександровича.
Легальній
опозиції це
рішення здавалося
єдино прийнятним.
Ліберали були
одностайно
проти народного
повстання,
побоюючись,
що маса піде
за представниками
крайньо-лівих
течій, а це ще
більше роз'єднає
зусилля країни,
направлені
па ведення
війни.
3. Розкол
опозиційних
рухів
Чи таким
вже небезпечним
був революційний
рух? Ніколи ще
він не був таким
роздробленим,
а це явне свідчення
безсилля. Дійсно,
війна провела
нові вододіли
всередині
революційного
табору. Г.Плеханов,
П.Кропоткін
і багато хто
інші вважали,
що росіяни
повинні захищати
свою країну
навіть ціною
тимчасової
угоди з царизмом,
тоді як перемога
німецького
імперіалізму
принесла б
загибель міжнародному
соціалістичному
руху. Нарівні
з цими «соціал-патріотами»
(чий вплив слабшав
по мірі продовження
війни) за відбиття
чужоземного
нашестя стояли
«оборонці»,
такі, як меншовик
М.Чхеїдзе і
трудовик
О.Керенський,
але при цьому
вони були проти
припинення
боротьби із
царизмом. Що
ж до «інтернаціоналістів»,
вони, заперечуючи
принцип національної
оборони, вважали
за необхідне,
передусім,
відновити
Інтернаціонал
на нових засадах,
що змусить
воюючі уряди
укласти мир
без анексії.
Ця група включала
в себе меншовиків,
частину більшовиків
і анархістів.
На відміну від
них, Ленін майже
в самотності
відмовлявся
від угоди з
винуватцями
краху II
Інтернаціоналу.
Перший час він
навіть закликав
до рішучої
пораженської
позиції. Потім,
поступившись
патріотичним
почуттям росіян,
він перемістив
акцент на
«перетворення
пролетарями
всіх країн
імперіалістичної
війни на війну
громадянську».
Разом з Ю.Мартовим
і Л.Троцьким
Ленін взяв
участь у Циммервальдсь-кій
конференції
(вересень 19 і
5 р.), яка зібрала
38 соціалістів
з 11 країн. Прийнятий
на конференції
Маніфест мав
певний резонанс.
Засудивши
політику священного
об'єднання, вій
закликав до
боротьби за
мир, розкриваючи
імперіалістичний
характер війни.
Під цією відозвою
підписалися
всі російські
соціалісти,
за винятком
групи Плеханова.
Ліве крило,
представлене
Леніним, К.Радеком
і М.Бухаріним,
визнало маніфест
недостатнім.
Вони так само
стримано поставилися
й до другого,
більш рішучого
за тоном маніфесту,
який циммервальдці
прийняли в
Кинталі у квітні
1916 р. Відтепер
група Леніна
(«ліві циммервальдці»)
відмовилася
від співпраці
з усіма іншими
течіями. Ленін
теоретично
обґрунтував
свою позицію
в книзі «Імперіалізм,
як вища стадія
капіталізму»,
яку він закінчив
у 1916 р. Він пояснював,
що революція
станеться не
в тій країні,
де капіталізм
найбільш сильний,
а в економічно
слаборозвинутій
державі, за
умови, що нею
буде керувати
дисциплінований
революційний
авангард. Війна
виявила «міжімперіалістичні
суперечності»
і тим самим
спростувала
розрахунки
марксистської
теорії, зробивши
революційний
вибух у Росії
більш вірогідним,
ніж де б то не
було. Ленін
вважав також,
що національні
виступи прискорять
його і їх потрібно
підтримувати.
Деякі більшовики
(Бухарін, Радек,
Ю.П'ятаков) не
погоджувалися
в цьому питанні
з Леніним, який
залишився в
ізоляції навіть
серед «лівих
циммерва-льдців».
Роз'єднані
в еміграції,
революційні
рухи були
розрізненими
і в Росії. Після
арешту п'яти
своїх депутатів
у Думі (листопад
1914 р.) більшовики
знову пішли
у підпілля і
спробували
відновити
комітети на
місцях, майже
відразу ж розгромлені
поліцією. Меншовики
в більшості
своїй співробітничали
з трудовиками
в рамках легальної
опозиції. У
1915 р. революційні
рухи були поставлені
перед необхідністю
ухвалити
відповідальне
рішення, коли
Центральний
військово-промисловий
комітет запропонував
створити робочу
групу з представників
трудящих для
участі в його
діяльності.
Ця ініціатива
ставила робітничий
клас перед дуже
складною проблемою,
оскільки згода
віддавала б
правлячим
класам керівництво
боротьбою з
нездібним
самодержавним
режимом. Більшовики
висловилися
проти, представники
ж більшості
інших соціалістичних
течій вважали
співпрацю,
обставлену
умовами та
обмовками,
більш сприйнятливою.
Пораженство
було непопулярне,
трудящі інстинктивно
прагнули захистити
країну. Восени
1915 р. після довгих
місяців дискусій
відбулося
голосування.
У Петрограді
більшість
висловилася
проти прийняття
пропозиції.
Проте, принцип
створення
робочої групи
був схвалений
в ході вирішальних
листопадових
виборів. «Циммервальдці»
відмовилися
брати участь
у робочій групі,
а депутати,
близькі до
менпіовиків,
постаралися
додати «класовий
зміст» своїм
виступам. Власті
визнали їх
«занадто активними»
і вони були
арештовані
в січні 1917 р.
Розбрати
між соціалістами
позначалися
й на робітничому
русі. Часто
було досить
представникам
однієї з течій
закликати до
страйку, щоб
інші відмовилися
в ній брати
участь. Незважаючи
на цю роз'єднаність,
причин для
високого рівня
невдоволення
й активності
маси було більше
ніж досить
-труднощі
повсякденного
життя, дефіцит,
втома від війни.
Протягом 1916 р.
невдоволення
охопило й частину
армії.
Вибухонебезпечний
характер ситуації
не викликав
сумнівів. Війна
породила кризу,
управляти якою
самодержавство
виявилося не
спроможним.
Ліберальна
опозиція боялася,
що «вулиця»
її захлесне
і займала
вичікувальну
позицію. Революційні
рухи були дуже
роз'єднані, щоб
планувати
повстання.
Лютнева революція
вибухнула
стихійно. її
розмах і швидкість
перемоги стали
несподіваними
як для всіх
політичних
угруповань,
так і для самих
учасників.
12