Регіональні особливості політики коренізації в Україні (на матеріалах Волині, Київщини і Поділля)

з 700 до 100;

3) скорочення мережі польських шкіл, кількості видань і тиражу польських газет;

4) чистки спільно з НКВС сільрад польських національних районів тощо73. При цьому планувалося замінити польські освіту, кадри і діловодство українськими відповідниками радянського ґатунку. Практична непослідовність підходів радянської влади щодо національного питання, поряд з безперервними заявами світовій громадськості про його позитивне вирішення в СРСР, були вельми очевидними. Наприклад, серед названих урядовими установами районів Київської і Вінницької областей, в яких мала проводитися ліквідація польських шкіл, найчисельнішу меншину складали саме поляки74. В доповідних записках до ЦК КП (б) У за 1934 р. зустрічаємо інформацію про т. зв. “полонізацію” українців в районах Київської і Вінницької областей75. Однак, як було відомо з інших тогочасних повідомлень, примусова полонізація “відбувалася” з точністю до навпаки. Зокрема, один із польських вчителів, посилаючись на заляканість, “малосвідомість" польського населення, офіційно відстоював у листі до редакції “Трибуни Радзецької" думку про те, що спецкомісії і місцева влада примушують етнічних поляків визнавати за рідну мову українську, наслідком чого стали ліквідація польських шкіл і переведення польських дітей на українську мову навчання76. Доказом такого стану речей може служити також те, що польський педагогічний технікум Проскурова, організований у 1932-33 рр., тривалий час не міг розгорнути свою роботу через відсутність приміщення під нього77. Тож фактично з 1935 року коренізація була припинена і серед нацменшин УСРР, хоча її проведення і було дещо пролонговане в часі. Заходи, проголошувані в 1937 р. у справі реалізації прав національних меншин, в тому числі в Волинсько-Києво-Подільському регіоні78, більш ніж косметичними, а то й суто пропагандистськими, не назвеш.

Пожвавилися, набули нових форм внаслідок коренізації і міжнаціональні відносини регіону, зокрема українсько-єврейські. Характерна у цьому відношенні етнонаціональна картина вимальовувалася, наприклад, за даними національного складу Черкаського округу станом на 1 січня 1926 р.: в регіоні серед міського і сільського населення переважали українці і євреї. Відповідно до нового адміністративно-територіального поділу (1925 р), згідно дещо застарілих демографічних показників (1923 р) українці в містах Черкаського округу становили 57,36%, євреї - 33,39%, росіяни - 7,72%, поляки - 0,77%, німці - 0,17%. Причому, єврейське населення домінувало в м. Златопіль (58,98%), складало потужні конклави у Шполі і Золотоноші (відповідно 41,9% і 38,35%). Найбільший відсоток росіян у краї належав Черкасам і Смілі (відповідно 12,94% і 10,44%). Якщо взяти до уваги, що найбільш “українське" місто округу Канів (80,25% населення міста становили українці) за соціальним складом репрезентувалося 64,89% професій ремісничої і кустарної промисловості, а у найбільшому єврейському місті Златопіллі (в якому 58,98% населення становили євреї) відповідний фаховий контингент складав 55,64% (що було власне другим показником по округу після Канева), очевидною видається місцева українсько-єврейська конкуренція у цій галузі народного господарства79. З огляду на українсько-єврейське економічне протистояння, відповідних змін зазнавала і національна політика більшовиків у кожному з таких регіонів усього Волинсько-Києво-Подільського простору: окрім політичної і етнокультурної, до її сфери включалася соціально-економічна компонента. І якщо в умовах непу подібна до описаної конкуренція стимулювалася більшовиками, то наприкінці 20-х у 30-х роках, в умовах його згортання, радянська влада відмовилася від неї, - про що і свідчать якраз масові насильницькі переселення євреїв у цей період (наприклад, за 1929-1930 рр. тільки з Умані було переселено до Біро-Біджану, Херсону, Кривого Рогу, Одеси, Криму, Євпаторії і Запоріжжя 163 єврейські родини80). Всього по Україні було переселено в цьому році 12 тисяч євреїв, а на 1931 р. було заплановано вже 7 тисяч родин81.

Не обходилася, до того ж, радянська етнополітика в регіоні й без відвертих парадоксів. Наприклад, українізація і нацменробота в профспілках Вінницького округу зафіксувала дискримінацію українців з огляду на їх недопуск у провідні профспілки краю (йшлося навіть про штучну євреїзацію місцевих профспілок). З іншого боку, союз друкарів Вінницького округу, який повністю складався з євреїв, категорично відмовлявся переходити на єврейську мову діловодства82.

У випадку з коренізацією, безперечно, слід враховувати конфесійні відносини, що мали місце в регіоні на той час. Поза всякими сумнівами, партія була стурбована розвитком автокефального руху, особливо з приводу проведення богослужіння українською (зрозумілою для селян) мовою83. В 20-х рр., слід зазначити, за більше зло вважалася не національна чи мовна, а саме релігійна ідентичність; сепаратистською і контрреволюційною вважалася будь-яка “українська" самостійна церква. В 30-х рр. у цьому відношенні вже не існувало ніякої різниці, а тому священиків шельмували за богослужіння українською мовою, а мирян-українців - за сприяння контрреволюційній “попівщині”. Так співпали у часі всі радянські засоби етноцидної щодо української нації кампанії (лінгвоцид, ліквідація національних церков, шельмування української інтелігенції тощо). В 1932-1933 рр. до них додався ще один засіб - штучно створений голод (геноцид), направлений на ліквідацію індивідуальних селянських господарств, що були особливо притаманні, як відомо, українським селянам...

Попри загальний осуд більшовицькою пропагандою релігійного світосприйняття, їй довелося рахуватися з церквами і віруючими верствами населення регіону, віддавши клір, його паству і все, що їм належить, під контроль відповідних установ. Восени 1923 р. спостереження цих органів за релігійним рухом в Україні рясніли на повідомлення про так звані “дива" - про появу хрестів на сільських дорогах і перехрестях (Калинівський хрест, Галичанські хрести - від с. Галичанці Могилівського округу), відновлення ікон, куполів та т. ін., - в основному в Подільській і Київській губерніях84. В умовах відсутності більш-менш еквівалентного відповідника (або хоча б замінника) духовно-релігійного світогляду в комуністичній ідеології, “обновленський” рух влада намагалася взяти під свій контроль85. Тож, під час відчайдушних спроб будь-якими засобами розколоти автокефальний рух в Україні, одним із методів “висвячення" українців у віруючих нового (радянського) штибу було запровадження богослужіння українською мовою у так званій “Живій Церкві”86 - відомій радянській установі, яка функціонувала на перспективу з утопічною далекоглядною метою повністю ліквідувати релігійне світосприйняття серед громадян СРСР. Зовсім швидко “Жива Церква” стала набувати визнання. Наприклад, 23 січня 1924 р. відділ релігії і культу Шевченківського виконкому по закінченні чергового з’їзду духовенства і мирян постановив визнати цілком “православним" і “канонічним" обновленський рух у церкві87. Часто в таких церквах службу вели звичайні партійці, перевдягнені в рясу, що викликало масу невдоволення місцевого населення88. Розуміли важливість українізації церкви і синодальні общини. З метою перехопити “українізаторську" ініціативу в автокефалістів благочинний синодальних общин Медведівського району Черкаського округу Степан Кравченко наполягав перед ІІІ Всеукраїнським собором, що мав відбутися навесні 1928 р., на обранні в новий Пленум Синоду хоча б половини членів, які б знали українську мову, виданні на місцях українською мовою Євангелії, прихідських уставів, українського Богослужебника; на українізації і спрощенні змісту журналу “Український Благовісник”89. Розкол і постійне цькування автокефального руху з боку більшовиків, призвели, проте, до його поступового розпорошення і остаточної ліквідації наприкінці 20-х років. Із зникненням основного в Україні конфесійного конкурента, здавалося б, мали зітхнути з полегшенням інші церковні громади. Проте, урядом було заплановано знищення всіх “забобонних" установ, а тому досить швидко розпочалася кампанія по усуненню будь-яких ідеологічних конкурентів радянської влади взагалі. В умовах сталінського режиму кампанія набирала прискорених темпів.

Масова міграція римо-католицьких священиків за кордон розпочалася з моменту остаточного встановлення більшовицької влади в Україні. Ті, що залишилися, усвідомлювали і передчували свою нелегку в радянській країні долю. Однак, такий внутрішній стан католицьких ксьондзів не завадив їм (передусім завдяки непорушній позиції київського прелата Т. Скальського) продовжити обслуговування обрядових потреб своєї пастви. Масові гоніння католицького кліру в Волинсько-Києво-Подільському регіоні розпочалися в 1926 р. (саме в цьому році Т. Скальського заарештували і вивезли до Москви). Внаслідок карально-репресивної дії органів держбезпеки, чисельних слідчих фабрикацій, регіон у 1927 р. нараховував 73, у 1934 р. - 25, а в 1936 р. - 7 душпастирів РКЦ. Гоніння, були дещо припинені в 1931 р., а з початком масового голодування 1932-1933 рр. розгорнулися з новим “ентузіазмом". Новими були і мотиви справ слідства: католицьких священиків засуджували за отримання й переховування грошових субсидій для контрреволюційної роботи в УСРР. Насправді ж, кошти, які вони отримували, надсилалися Європою виключно як гуманітарна допомога і належали голодуючому селянству України. Послідовно реалізований план ліквідації римо-католицького культу дав зрештою свої результати: з вересня 1937 р. в Україні не було жодного ксьондза або душпастиря католиків, усі костьоли були закриті90.

До всього вище зазначеного слід додати, що радянський уряд максимально користався з міжконфесійних чвар у регіонах республіки. Часто такі чвари носили також міжнаціональний характер. Керівники антирелігійної пропаганди констатували: “в тих місцях, де національна ворожнеча, національні питання стояли гостро, - західна і південно-західна частини України, - там у найбільш загострених формах виявлявся антирелігійний рух”91. Зрештою, це, а також фронтальний наступ влади і спецслужб на церковне життя в Україні наприкінці 20-х - у 30-ті роки, призвело до ліквідації фактично всіх церковних громад як у Волинсько-Києво-Подільському регіоні, так і загалом по республіці.

Отже, національна реформа, запроваджена радянським урядом у 1923 р. під гаслом політики коренізації, у Волинсько-Києво-Подільському регіоні проходила під знаком наступних особливостей:

1) Українізація радянських апарату, партійних і профспілкових організацій, системи освіти, як складова офіційного курсу, що мала під собою (особливо на локальному рівні) цілком реальні ресурси, загалом завдання національної реформи виконала досить швидко;

2) Етнонаціональний фон регіону був сприйнятий владними структурами як об’єктивна дійсність, з якою не можна не рахуватися;

3) За обставин прикордоння влада змушена була діяти виважено і обережно;

4) У зв’язку з попередніми двома особливостями, істотно змінилася на місцевому рівні загальнореспубліканська концепція коренізації;

5) В умовах строкатого етнокультурного симбіозу коренізація регіону в черговий раз зактуалізувала питання міжнаціональних відносин, етноконфесійної боротьби тощо;

6) Регіон фактично не потребував дерусифікації, а, отже, не мав опору (відповідно і впливу) із середовища російських кадрів.

Якщо ж розглядати коренізацію в площині культурно-національного руху, що власне був нею лише спричинений, а розвивався у самостійному річищі, то тут можна вказати на такі регіональні особливості:

1) Підтверджений можливістю соціальної самореалізації в нових умовах, значно посилився національний рух серед української інтелігенції і молоді Волинсько-Києво-Подільського краю;

2) Долання комплексу меншовартості українського образу життя призвело на місцевому ґрунті до появи нових і відродження старих зразків національної культури, - їхнього поширення серед широких мас населення за посередництва легалізованих державою українських інституцій освіти, пропаганди й інформації;

3) Комплекс націєвідроджувальних процесів вкотре підняв рівень національної самосвідомості українців, про що свідчать усі дисидентські рухи цієї частини Правобережжя Української СРР;

4) Уряд і органи держбезпеки, у зв’язку з цим, змушені були долати тут найбільш організований і мобільний опір українського національного руху в республіці;

5) Окрему проблему для влади становив етнонаціоналізм національних меншин регіону.

За чергові завдання нових досліджень у цій площині слід поставити передусім вивчення соціальних мотивів і рецепцій населення регіону щодо політики коренізації, оскільки в даній статті їм було приділено увагу значно меншу, ніж вони на те заслуговують.

Джерела та література

1. “Українізація" 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки. Колективна монографія / За ред.В.А. Смолія. - К., 2003. - 392 с.;

2. Нестеренко В. Національні відносини на Поділлі в 20-30-ті роки ХХ століття: Автореф. дис... канд. іст. наук / - Чернівці, 1998. - 16 с.; Нестеренко В. Українське вчительство Поділля в 1920-1930-ті роки: суспільно-політичний портрет // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. - Кам’янець-Подільський, 2003. - Т.3. - С.155-164; Нестеренко В. Українізація на Поділлі у 20-30-х роках ХХ ст. (основні напрями, наслідки, недоліки та особливості). - Кам’янець-Подільський, 2003. - 66 с.; Нестеренко В. Українська науково-освітня інтелігенція Кам’янця-Подільського у 1930-ті роки // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. - Вип.8. Серія: Історія: збірник наукових праць / За заг. ред. проф. П.С. Григорчука. - Вінниця, 2004. - С.180-185;

3. Місінкевич Л. Коренізація і національні меншини Поділля у 20-30-х рр. ХХ ст. - К., 1999. - 73 с.; Місінкевич Л. Національні меншини Поділля в 20-30-х рр. ХХ ст.: Автореф. дис... канд. іст. наук / - К., 2000. - 19 с.;

4. Суровий А. Освітні заклади національних меншин на Поділлі в 1920-х роках // Культура Поділля: історія і сучасність. - Хмельницький, 1993. - С.285-287;

5. Боголюбова І. Освітні заклади Проскурова у 20-30-ті рр. ХХ ст. // Поділля і Волинь в контексті історії українського національного відродження. - Хмельницький, 1995. - С.82-86;

6. Геровська О. Польські школи на Кам’янеччині в 20-ті рр. // Поділля і Волинь в контексті історії українського національного відродження. - Хмельницький, 1995. - С.161-164;

7. Журбельна Г. Єврейські школи на Поділлі в контексті політики коренізації // Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність. - Житомир, 1999. - С.82-84;

8. Винокурова Ф. Діяльність єврейських органів місцевого самоврядування у 20-30-ті рр. ХХ ст. на Поділлі // Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність. - Житомир, 1999. - С.95-97;

9. Натикач П. Політика “коренізації” на Волині // Волинь - Житомирщина: Іст. - філол. зб. з регіональних проблем. - Житомир, 1998. - Вип.3. - С.72-83;

10. “Українізація" 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки. - С.6-7;

11. Там само. - С.11;

12. Архірейський Д., Ченцов В. Антирадянська національна опозиція в УСРР в 20-ті рр.: погляд на проблему крізь архівні джерела // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2000. - №2-4. - С.21-24;

13. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі - ЦДАГО). - Ф.1. - Оп. 20. - Спр. 2007. - Арк.63;

14. “Українізація" 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки. - С.61;

15. Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. документів і матеріалів. - К., 1994. - С.131-132;

16. Нестеренко В. Українізація на Поділлі у 20-30-х роках ХХ ст. - С.33;

17. Національні відносини в Україні у ХХ ст. - С.136-137;

18. Відчит Черкаського округового Виконавчого комітету за 1925 рік Х-му округовому з’їзду рад Черкащини. - Черкаси, 1926. - С.12;

19. Національні відносини в Україні у ХХ ст. - С.142;

20. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.2248. - Арк.70;

21. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.2250. - Арк.66-67;

22. Матеріали до звіту Уманського Округового виконавчого комітету на ІІІ-й сесії Всеукраїнського Виконавчого Комітету робітничих, селянських і червоноармійських депутатів Х-го скликання. - березень 1928 р. - Умань, 1928. - С.72;

23. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.2253. - Арк.81;

24. “Українізація" 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки. - С.66-67;

25. Культурное строительство в Черкасской области (1917-1980 гг.): Сборник документов и материалов. - Днепропетровск, 1989. - С.42, 60-61;

26. Державний архів Київської області (далі - ДАКО). - Ф.112. - Оп.1. - Спр.1147. - Арк.1зв.;

27. Прилуцький В. Опір молоді політиці більшовицькому режиму та репресивні заходи проти неї в УСРР (1928-1936 рр) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2000. - №2-4. - С.85;

28. Там само. - С.83;

29. Там само. - С.84; Архірейський Д., Ченцов В. Вказана праця. - С.47;

30. Бондар О. Розвиток дошкільної системи виховання УСРР у 20-ті рр. на основі статистичних матеріалів // Історичні і політологічні дослідження. - 2004. - №2 (20). - С.26;

31. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.2251. - Арк.90;

32. Марчук М. Освіта в Україні в роки національного відродження (1917-поч. 1930-х рр.): Автореф. дис... докт. іст. наук / Івано-Франківськ, 2003. - С.13;

33. Державний архів Вінницької області (далі - ДАВО). - Ф.254. - Оп.1. - Спр. 195. - Арк.1;

34. Нестеренко В. Українське вчительство Поділля в 1920-1930-ті роки: суспільно-політичний портрет. - С.158;

35. ЦДАГО УКРАЇНИ. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.1854. - Арк.25.;

36. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.1844. - Арк.2;

37. Очеретянко В. Обмеження інтелектуальної свободи як один із засобів формування і функціонування тоталітарної системи в Україні (20-30-ті рр. ХХ ст): Автореф. дис... канд. іст. наук / Харків, 1999. - С.11;

38. ЦДАГО УКРАЇНИ. - Ф.1. - Оп.1. - Спр.422. - Арк.60;

39. Авдієнко М. Народна освіта на Україні. - Харків, 1927. - С.74;

40. Культурне будівництво в Українській РСР: 1928 - червень 1941. Збірник документів і матеріалів. - К., 1986. - С.111;

41. Кузьмінський А. Національно-духовне відродження 20-х років на Черкащині // Тези обласної науково-практичної конференції “Українське національно-духовне відродження 20-х років: освітній, літературний та історичний аспекти”. - Черкаси, 1993. - С.6; Нестеренко В. Українізація на Поділлі у 20-30-х роках ХХ ст. - С.44;

42. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр. 2018. - Арк.15.;

43. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.1671. - Арк.120.;

44. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.2268. - Арк.12-15;

45. Культурне будівництво в Українській РСР: 1928 - червень 1941. Збірник документів і матеріалів. - К., 1986. - С.152;

46. Нестеренко В. Українізація на Поділлі у 20-30-х роках ХХ ст. - С.43-44;

47. Костюкова О. Розвиток краєзнавчо-екскурсійної справи в Україні в 20-х роках ХХ ст.: Автореф. дис... докт. іст. наук / Харків, 2003. - С.11;

48. Культурне будівництво в Українській РСР: 1928 - червень 1941. Збірник документів і матеріалів. - К., 1986. - С.46; Культурное строительство в Черкасской области (1917-1980 гг.): Сборник документов и материалов. - Днепропетровск, 1989. - С.45;

49. Костюкова О. Вказана праця. - С.14-15; 50. ДАВО. - Ф.254. - Оп.1. - Спр. 195. - Арк.2зв. - 3;

50. Черкаська округа. Матеріали до опису УСРР. - Харків, 1926. - С.6;

51. Нестеренко В. Українізація на Поділлі у 20-30-х роках ХХ ст. - С.44;

52. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.1647. - Арк.49-50.;

53. Там само. - Арк.52, 80;

54. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.1841. - Арк.40;

55. ДАВО. - Ф.254. - Оп.1. - Спр. 195. - Арк.11.;

56. Там само. - Арк.12, 28зв.;

57. До історії міжнаціональних процесів на Україні // Укр. іст. журн. - 1990. - № 11. - С.118;

58. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.1841. - Арк.41;

59. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр. 2010. - Арк.74;

60. До історії міжнаціональних процесів на Україні // Укр. іст. журн. - 1990. - № 8. - С.91.;

61. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі - ЦДАВО). - Ф.166. - Оп.4. - Спр.974. - Арк.47.;

62. До історії міжнаціональних процесів на Україні // Укр. іст. журн. - 1991. - №2. - С.97.;

63. До історії міжнаціональних процесів на Україні // Укр. іст. журн. - 1992. - №12. - С.101;

64. ЦДАВО - Ф.166. - Оп.4. - Спр.974. - Арк.39, 47;

65. ДАКО. - Ф.112. - Оп.1. - Спр.1155. - Арк.7зв., 11.;

66. Там само. - Арк. 20;

67. Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. документів і матеріалів. - К., 1994. - С.186-187;

68. ДАКО. - Ф.112. - Оп.1. - Спр.2226. - Арк.15;

69. Рябошапко Л. Позбавлення представників національних меншин виборчих прав в УСРР (1920 - середина 1930-х років) // Право України. - 2000. - №5. - С.102;

70. Второе Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств: 27-30 ноября 1930 года: Стенографический отчёт и постановления. - М. - Х. - Минск, Б. г. - С.26, 37, 100, 109;

71. Мазур В. Кооперативний рух у національних районах Української СРР (1921-1929 рр): Автореф. дис... канд. іст. наук / Харків, 1999. - С.12;

72. ДАКО. - Ф.112. - Оп.1. - Спр.1147. - Арк.18;

73. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.16. - Спр.12. - Арк.276-280зв.;

74. Там само. - Арк.278-278зв.;

75. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.6453. - Арк.1, 4-10;

76. Там само. - Арк.38;

77. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп.7. - Спр.328. - Арк.49;

78. Докладніше див.: ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.7089. - Арк.12-14;

79. Черкаська округа. Матеріали до опису УСРР. - Харків, 1926. - С.2-3;

80. Звіт про роботу Уманської Міської Ради 5-го склику за 1929 й 1930 рр. - Умань, 1930. - С.46;

81. Второе Всеукраинское совещание по работе среди национальных меньшинств. - С.55;

82. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.2253. - Арк.69;

83. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.1772. - Арк.28;

84. Там само. - Арк.37-39, 78, 80-80зв.;

85. Там само. - Арк.63;

86. Там само. - Арк.47зв.;

87. Державний архів Черкаської області (далі - ДАЧО). - Ф. Р.314. - Оп.1. - Спр.2. - Арк.7.;

88. ЦДАГО України. - Ф.1. - Оп. 20. - Спр.1772. - Арк.27-28;

89. ДАЧО. - Ф. Р.314. - Оп.1. - Спр.9. - Арк.24, 25-25зв.;

90. Рубльова Н. Ліквідація в Україні ієрархії Римо-Католицької Церкви (кінець 1917-1937 рр) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. - 2000. - №2-4. - С.311-330;

91. Лаврик Г. Правові аспекти вирішення релігійного питання в УСРР (20-ті рр. ХХ ст.) // Український селянин. Збірник наукових праць. - 2003. - Вип.7. - С.46.