Документальні та оповідні історичні джерела

Вступ

1. Писемні історичні джерела

2. Документальні історичні джерела

3. Оповідні історичні джерела

4. Визначення дійсності документальних та оповідних писемних джерел

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Вивчення історії, ґрунтується на історичних джерелах, дослідженням яких займається спеціальна наукова дисципліна — джерелознавство. Під історичними джерелами розуміються всі пам'ятки минулого, які свідчать про історію людського суспільства. Історичні джерела слід відрізняти від історичного дослідження, написаного на основі аналізу джерел. У науці розрізняють п'ять основних типів історичних джерел:

речові — пам'ятки матеріальної культури — археологічні знахідки (знаряддя виробництва, предмети побуту, монети тощо), архітектурні пам'ятники;

етнографічні — пам'ятки, в яких знаходимо дані про характер і особливості побуту, культури, звичаїв того чи іншого народу;

лінгвістичні джерела, тобто дані з історії розвитку мови;

усні джерела — народні пісні, історичні думи, перекази, легенди, народні прислів'я, приказки та ін.;

писемні джерела, які є основою історичних знань.

Важливими джерелами є дані побуту, вдач, звичаїв, які нерідко відсутні в письмових джерелах і збираються етнографією; дані мови, досліджувані лінгвістикою, і усні джерела - билини, казки, пісні, прислів'я й т.п., досліджувані фольклористикою. Окремі джерела лише умовно можуть бути віднесені до тієї або іншої групи. Так, деякі етнографічні джерела вивчають і археологія й етнографія; антропологічні джерела стоять на грані природознавства й історії. Розвиток суспільства постійно веде до особливо швидкого розширення різновидів письмових і виникненню зовсім нових видів джерел. Наприклад, винахід і використання звукозаписних фото- і кіноапаратів привело до утворення особливої групи кіно-, фоно- і фотоматеріалів.

Писемні джерела, як рукописні (на камені, бересті, пергаменті, папері та ін.), так і друковані більше пізніх історичних періодів, становлять найбільш масову групу джерел. Вони різняться за своїм походженням (матеріали державних, вотчинних, фабрично-заводських, відомчих, особистих і інших архівів), змістом й призначенню (статистико-економічні матеріали, юридичні акти, діловодні документи, законодавчі пам'ятники, дипломатична й військова документація, судово-слідчі справи, періодична преса й ін.).

Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:

актові матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;

оповідні пам'ятки — літописи, спогади, щоденники, листи, записки, публіцистичні, економічні, літературні та інші твори.

1. Писемні історичні джерела

Чільне місце в історичній науці посідають писемні джерела. Саме вони становлять основу переважної більшості наукових праць в Україні.

Видова розмаїтість письмових джерел по всесвітній історії наступна:

літописи (наприклад, "Повість минулих літ"),

законодавчі акти (укази, універсали, закони),

ділова документація (протоколи, звіти установ, службове листування тощо),

приватні акти,

періодична преса (газети, журнали, листівки),

статистичні джерела (ревізії, переписи населення, статистичні зведення),

документи особового походження (приватні листи, мемуари, щоденники, автобіографії),

літературні пам’ятки (наприклад, "Повчання дітям" Володимира Мономаха).

публіцистика,

політичні твори,

наукові праці.

Але всі вони поділяються на дві великі групи (або "роди"):

1. документальні;

2. оповідні (або наративні).

2. Документальні історичні джерела

Документальні джерела відбивають історичну подію або явище безпосередньо, без будь-якої оцінки її людиною, яка письмово зафіксувала цю подію. Такі джерела виникають у процесі конкретних подій, тому вважаються більш вірогідними. До документальних пам’яток відносяться закони, укази, розпорядження, угоди, переписи тощо.

Документальні джерела – вид писемних джерел, що виникли в процесі діяльності різних державних громадян чи приватних установ, організацій, підприємств тощо. Мають діловий, офіційний характер, різний зміст, усталену форму й формуляр окремих зразків. Це законодавчі акти, організаційно-розпорядча документація установ, організацій, підприємств, звіти, ділове офіційне листування; акти, довідки, документи судово-слідчі, дипломатичні, військові тощо.

Документальні історичні джерела відбили окремі факти. Наприклад, в актах у формі певних юридичних норм зафіксовані економічні або політичні угоди, договори між приватними особами, приватною особою й державою й т.д. Такі джерела мають особливу вірогідність. Тільки сукупність актових, статистичних, законодавчих і інших джерел дозволяє відтворити картину суспільства в той або інший період.

3. Оповідні історичні джерела

Оповідні джерела - літописи, хроніки, історичні повісті та ін. передають історичні події в тому вигляді, як вони переломилися у свідомості їхніх авторів. Відомості оповідальних джерел часто менш достовірні, однак вони являють собою зв'язну розповідь про історичні події.

Оповідні джерела – рід усних та писемних джерел, особливістю яких є фіксація інформації про події та явища суспільно-політичного, соціально-економічного, культурного життя у вигляді розповіді в довільній формі (плач, повчання, похвала, подорожні записки тощо). Цінність цих джерел полягає в тому, що вони відтворюють складні процеси формування етносу, його мови, літератури, національної свідомості, героїзму боротьби за незалежність. Вони також інформують нас про ставлення їхніх авторів до відтворюваних у описах подій, а отже, і про світогляд їхніх авторів. Оповідні твори виникли у найдавніші часи у формі епосу, міфів, легенд, казок, переказів, пісень, дум тощо. Пізніше вони лягли в основу хронік, літописів, різноманітних історичних та літературних творів. Багато усних оповідей записали етнографи, фольклористи.

В оповідних джерелах подію або явище зафіксовано в переказі автора, на підставі його особистих вражень. Зрозуміло, що на цьому переказі позначилося його світосприйняття, погляди, а сама подія отримала його оцінку. До оповідних пам’яток належать листи, спогади, літописи, публікації в періодичній пресі, літературні твори. Звісно, до них слід ставитися досить критично, усвідомлюючи їхню специфіку. Але саме оповідні джерела дають нам можливість з’ясувати, як та чи інша подія сприймалася її сучасниками, як розуміли світ, до чого прагнули і про що мріяли наші предки.

Писемні джерела складалися свого часу людьми, які, мали власні інтереси і уподобання, часто переслідували власні цілі. Отже, джерело може містити помилкову інформацію, викривлену як зумисне, так і через непоінформованість автора. Особливо це стосується оповідних пам’яток. Саме тому для висвітлення однієї історичної проблеми дослідникам необхідно розглянути цілий комплекс джерел. Більше того, зіставляючи інформацію, вміщену у здавалося б давно відомих джерелах, по-різному її інтерпретуючи, історики часто доходять цілком нових висновків й навіть роблять наукові відкриття.

4. Визначення дійсності документальних та оповідних писемних джерел

Визначення дійсності джерела складається з рішення трьох завдань: встановлення тексту, інтерпретація джерела й вивчення його походження. Встановлення тексту проводиться за методикою, розробленою текстологією, і включає: прочитання й осмислення тексту, виявлення пізніших приписок і вставок (інтерполяції), визначення відношення до оригіналу; якщо не оригінал, то відновлення історії тексту й первісного авторського оригіналу й т.п. Інтерпретація джерела складається з з'ясування, що саме повідомляється в ньому про конкретні факти, події і явища, у тлумаченні прямого й алегоричного значення тексту, розшифровці специфічних виражень, метафор, натяків. Вивчення походження джерела вкладається у встановленні ім'я автора (атрибуція), часу, місця й умов виникнення джерела. Дата й місце можуть бути визначені приблизно, по непрямих ознаках методами палеографії, метрології, дипломатики й ін. Тільки збіг всіх непрямих ознак дозволяє вважати завдання вирішеним. Атрибуція по непрямих ознаках (зміст, мова, стиль, почерк) завжди ненадійна і повинна вважатися робочою гіпотезою до її документального підтвердження. Однак деякі завдання можуть залишатися невирішеними (атрибуція, місце й умови виникнення). Методи подальшого аналізу залежать від характеру інформації, що втримується в джерелі.

Документальні джерела (законодавчі пам'ятники, акти й ін.) у цілому не мають потреби в доказі вірогідності. Однак у них можуть бути окремі частини оповідального характеру (преамбули, історичні введення), які повинні зазнавати внутрішньої критики. Встановивши дійсність документального джерела, дослідник розкриває його класовий й політичний зміст, вивчає конкретні умови й історію виникнення, його місце в суспільному житті, витягає з документа відомості, що потрапили в нього незалежно від волі укладача.

З'ясування вірогідності оповідальних джерел (літописи, мемуари, публіцистика й т.д.) складається із трьох завдань: з'ясування умов, у яких виникла інформація; розкриття класових і політичних інтересів автора; перевірка конкретних звісток. Якщо джерело є повідомленням учасника або живого свідка подій, то з'ясовується обстановка, у якій він перебував при спостереженні, і можливості, якими він розраховував для відтворення історичної дійсності. Якщо автор повідомляє звістки про подію, очевидцем якого він не був, то встановлюються джерела запозичення, ступінь повноти й точності їхньої передачі. Вивчення всієї сукупності джерел, використаних в оповідальному творі, проливає світло на його вірогідність. Класові й політичні позиції автора, його особисті симпатії й антипатії впливають на об'єктивність свідоцтва. Тенденційність джерела може проявлятися відкрито або завуальовано (загальний тон, характеристики, умовчання про відомі факти й т.п.). При перевірці конкретних звісток джерела використовують методи логічно-значеннєвого аналізу й зіставлення. Збіг фактів у різних джерелах, що виникли незалежно один від одного, свідчить про вірогідність; збіг же у всіх деталях припускає запозичення.

Знання про минуле, котрі "видобуває" історична наука, подеколи називають "історичним досвідом", за допомогою якого ми визначаємо свою поведінку й прагнення. При цьому варто звернути увагу на два моменти. По-перше, інформацію про минуле ми здобуваємо як з історичних джерел і праць наших попередників (з "історіографічної традиції"), так і з того середовища, в якому живемо, тобто від сучасників. По-друге, специфіка історичного досвіду полягає в тому, що те, що відбулося в минулому насправді, часто відступає на другий план, тоді як зміст "образу історичного минулого" визначається уявленнями про нього (останні ж можуть або збігатися з тим, що було насправді, або наближатися до нього, або й бути прямо протилежними йому). Власне, спираючись саме на цей "образ" ми й визначаємо свою поведінку. Тобто, можна сказати, що історія - це не лише людина в минулому, але й минуле в людині. Виходячи з таких міркувань, структуру історичної науки можна представити, як уже зазначалося, у вигляді системи, підсистемами якої є джерелознавство, історіографія та усна традиція.

Висновки

Підводячи підсумок, можна вказати що історичне джерело – це певна якість артефактів минулого (старожитностей). Тому зміст цього поняття цілком залежить від комплексу уявлень епохи про залишки минулого.

Центральне місце серед історичних джерел займають письмові тексти - хроніки, документи, листи і т.п. - їх називають первинними історичними текстами (першоджерелами).

Історичні джерела виступають як свідчення, відображення, образи, сліди минулого, використання яких служить реконструкції історичного минулого. У ході такої реконструкції виникають історичні праці - статті, монографії, підручники - їх називають вторинними історичними текстами (або історіографією).

Писемні джерела, в свою чергу, можна поділити на дві основні групи:

документальні матеріали — джерела, що є наслідком діяльності різних установ, організацій і офіційних осіб: грамоти, договори, протоколи, циркуляри, накази, статистичні дані, стенограми і т.п.;

Документальні історичні джерела відбивають окремі факти. Наприклад, в актах у формі певних юридичних норм зафіксовані економічні або політичні угоди, договори між приватними особами, приватною особою й державою й т.д. Такі джерела мають особливу вірогідність. Тільки сукупність актових, статистичних, законодавчих і інших джерел дозволяє відтворити картину суспільства в той або інший період.

Список використаної літератури

Биск И.Я., Курс лекций по источниковедению новой и новейшей истории, Тамбов, 1971;

Історичне джерелознавство. Підручник (Я.С. Калакура та ін.). – К., 2002;

Ключевский В.О. Источниковедение: Источники русской истории: Соч. в 9 т. / В.О. Ключевский. – М.: Мысль, 1989. – Т. 7;

Макарчук С. Писемні джерела з історії України. – Львів, 1999;

Медушевская О.М. Источниковедение: Теория, история и метод: Учеб. пособие.— М., 1996.— 80 с.;

Підгаєцький В.В. Теорія імето-дологія джерелознавства з історії України XX cm. Конспект лекцій. — Дніпропетровськ: Дніпропетровський держуніверситет, 1996;

Пушкарев Л.Н. Классификация исторических источников. – М., 1975;

Теория и методика историографических и источниковедческих исследований: межвуз. сб. науч. тр. – Днепропетровск, 1989.