Особливості проблематики в творі В. Голдінга "Спадкоємці"

Анотація

Темою даної курсової роботи є особливості проблематики в творі В. Голдінга “Спадкоємці”. Обрана тема має пізнавальне значення, допомагає відчути дух післявоєнної епохи, вир почуттів самого автора.

У своїх творах Голдінг розробляв вічну проблематику добра і зла, людяності і моральності, страху і вірності ідеалам людства, що не втратчає актуальності ніколи.

В моїй курсовій роботі буде зосереджено увагу на сучасній філософсько-фантастичній притчі, у жанрі якої побудовано твори англійського письменника Вільяма Голдінга.

Предметом дослідження в курсової роботи є філософсько-фантастична притча “Спадкоємці”, створена англійським письменником В.Голдингом (1955).

Метою дослідження ставиться з'ясування особливостей проблематики зазначеного твору і його жанрової і стильової своєрідності.

Для досягнення цієї мети представляється необхідним висунути і вирішити в ході дослідження ряд конкретних задач:

З'ясування проблематики, вираженої у філософсько-фантастичних притчах Вильяма Голдінга

Дослідження психологічних аспектів проблем у творі В.Голдінга Спадкоємці”

З'ясування поглядів Голдинга на проблему матеріального і морального прогресу, виражених у його творі “Спадкоємці”.

Дослідження співвідношення філософського і художнього освоєння дійсності у зазначеному творі.

Виявлення індивідуальної своєрідності жанрових модифікацій роману та індивідуальних особливостей стилю англійської філософсько-фантастичної притчи на матеріалі твору В.Голдінга Спадкоємці”

Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.

У роботі містяться більше десяти першоджерел українських, англійських та російських дослідників творчості Голдінга.

Зміст

Вступ

Розділ 1. Проблематика у філософських притчах Вильяма Голдінга

Розділ 2. Особливості проблематики у творі В.Голдінга “Спадкоємці”

2.1 Психологічні аспекти проблем у творі В.Голдінга “Спадкоємці”

2.2 Погляди Голдинга на проблему матеріального і морального прогресу, виражених у його творі “Спадкоємці”

2.3 Співвідношення філософського і художнього освоєння дійсності у творі В.Голдінга “Спадкоємці”

Розділ 3. Жанрова і стильова своєрідність англійського філософсько-фантастичного роману другої половини ХХ ст.

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Філософська фантастика капіталістичних країн як би подвійно відзивається на зміни життя - і своїм змістом, що відбиває пошуки нових, світоглядних орієнтирів, і своєю художньою формою. Вона представляє собою помітне явище сучасного літературного розвитку, і її вивчення важливе як у літературному, так і в ідеологічному плані.

Англійський письменник Вільям Голдінг (1911-1995), твори якого мали загальнолюдське значен­ня і за життя автора одержали різні, часом проти­лежні оцінки, лауреат Нобелівської премії 1983 року, продовжувач традицій Джонатана Свіфта, Томаса Мо­ра, сучасник і до певної міри однодумець Кафки, Камю, Івліна Во, Грехема Гріна, Зеркора, Айріс Мердок, Кобо Абе, який проте вторував власний шлях у літературі і філософії, добре відомий не лише його співвітчизникам, але й мільйонам читачів різних країн світу, зокрема України. Кожен твір Голдінга був подією в літературному житті Великобританії, привертав особли­ву увагу критики і, як правило, викликав гострі суперечки і дискусії.

Потрясіння, яким виявилася для письменника друга світова війна, а після неї ядерна загроза, нависла над світом, значною мірою спричинили і похмурість соціаль­них прогнозів Голдінга, і його непримиренну ворожість до сучасної технократичної цивілізації, і настрій безмежного відчаю, що дедалі глибше проникає до свідомості худож­ника в процесі його творчої еволюції, і драматичну напру­женість його романів, закорінену не лише в самому конфлікті, а скоріше поза ним – у безмежному морі об'єктив­ної реальності.

У “Спадкоємцях” Голдинга, наприклад, похмура весна цивілізації концентрує в одному приголомшливому образі протиріччя, що розривають сучасність: вся історія людства побудована на кістах люблячої, доброї і веселої дитини. Достоєвський поставив колись трагічне питання: чи може бути бажаним світле майбутнє, якщо заради нього потрібно замучити дитину? Тисячі дитячих черевичків, хазяйновито збережених на складах фашистських концтаборів, підказали англійському романісту гірку відповідь: не світлий і зовсім не прекрасний будинок сучасної цивілізації ґрунтується саме на такому фундаменті; людина, яка вона є, не може поліпшити суспільство чи припинити війни - спочатку вона повинна змінити себе.

Виходячи з досвіду воєнного лихоліття, Голдінг го­ворив: “Я почав тоді розуміти, на що здатні люди. Той, хто пройшов війну і не зрозумів, що люди творять зло подібно до того, як бджола виробляє мед, – або сліпий, або не при своєму розумі” [1. с. 45]. Чи не це ми спостерігаємо зараз, коли знаходяться найманці, які роблять війну своєю професією, чи не цим зумовлено іракський синдром у США, чиченський в Росії? Людина, що повер­тається з війни, скалічена духовно, навіть коли ця війна сприймається як справедлива та патріотична. Коли лю­дина змушена знищувати собі подібних, хай і заради найвищих ідеалів, вона переступає інстинкт самозбере­ження роду, стає нижче тварини, котра, попри всі суворі закони виживання, все ж таки ніколи не знищує собі подібних. Убивця мимоволі, вбивця заради ідеалу – все одно вбивця. Людство починає потроху це розуміти, тож недаремно у світі шириться рух за скасування смертної кари. І один з тих, хто підштовхує нас до цієї думки своєю творчістю, - Вільям Голдінг.

Голдінг, ветеран Другої світової війни, аналізує її уроки. Дослідник творчості Голдінга Бегун Б. Зазначає “Голдінг наполягає на історичному тлумаченні мета­фор роману “Володар мух” і пропонує розглядати плем'я Джека як мо­дель нацистської держави. “Володар мух”, – зазначає автор, – це всього-навсього книга, яку я написав, коли всі навколо раділи, що вони не нацисти. А я доволі до­ти побачив світу, доволі передумав, щоб збагнути – буквально кожен міг стати нацистом; погляньте, що робилося, які пристрасті кипіли в Англії у зв'язку з ко­льоровими... і от я зобразив англійських хлопчиків і сказав: “Дивіться. Все це могло трапитись з вами”. [2. с. 41] Проте і цією конкретною соціально-історичною але­горією не вичерпується зміст голдінгової притчі. Вона набагато ширша. Це зазначав і сам автор: “У людині більше зла, ніж це можна пояснити одним тільки тис­ком соціальних механізмів, – ось головний урок, який повинне винести моє покоління з війни”. І уточнює: “Те, що робили нацисти, вони робили тому, що якісь певні, закладені у них можливості, нахили, пороки – називайте це як хочете – виявилися вивільненими”.[1. c. 24] Мабуть, можна це назвати атавістичною свідомістю, коли людина вже відділилася від світу живої і неживої природи, але ще не усвідомила себе як особистість, не сформувала загальнолюдської моралі. На цих атавістичних началах будували свою ідеологію нацис­ти, на жаль, вони не викорінені і до сьогодні.

Можна не погоджуватися з автором, можна втішати себе тим, що авторська декларація не збігається з ним же написаними романами. Адже не всі герої його романів пере­творилися на звірів.За філософськими поглядами письменник тяжіє до екзистенціоналізму, але, так би мовити, в англійському варіанті. Жанр його творів, і «Спадкоємці» зокрема, однозначно назвати важко, бо в ньому присутні і елемен­ти релігійної притчі, і антиутопії, і пригодницького рома­ну для дітей, і навіть елементи детектива.

Творчисть Голдінга досліджували М. Кінкід-Вікс, Я. Грегура, З. Ванчура, У. Аллен, М.М. Зінде, С. Хайнс, Ф. Кермоуд. У колишньому Радянському Союзі взагалі і в Україні зокрема досить багато праць останніх десятиліть було присвячено і загальному розвитку літературного процесу в Англії, і дослідженню творчості окремих, найвидатніших художників країни. Значні дослідження належать російським літературознавцям Англії В. В. Івашової, А.Ф. Брітікова, Ю.И. Кагарлицького. Вже протягом довгих років активно виступають у науковій пресі й літературних журналах із працями з новітньої англійської літератури Рабіновіч П.Я., Бегун Б.П., Звєрєв А.І., Шпиталь А.С., Скороденко В.А. В Україні працює досить численна група вчених, які спеціально займаються вивченням англійського письменства, чиї праці стали вагомим внеском у вивчення сучасної літератури Англії. Багато зробила, зокрема в дослідженні творчості Голдінга Соломія Павличко.

Розділ 1. Проблематика у філософських притчах Вильяма Голдінга

Один із найяскравіших та самобутніх англійських прозаїків ХХ ст Вільям Голдінг за життя сприймався як класик. Як зазначає С. Павличко, “проза Голдінга належить до того напряму сучасної західної літератури, яка змальовує не людські характери, а узагальнені ідеї, алегорично втілені в ситуаціях та образах. Універсальності голдіновських героїв кореспондують і максимально розмиті контури історичного часу і простору. Та все ж у непрямій формі письменник торкнувся найважливіших соціальних проблем нашої епохи, котру не сприйняв і прийняв як епоху негуманну, небезпечну, апокаліптичну”.[10. с. 40]

Критики відносять його романи до екзис­тенціального, міфологічного штибу, знаходячи в них ознаки параболи, притчі, антиутопії. Сам В.Голдінг свої романи називав притчами. Так, у статті “Притча” Голдінг пояснює: “Загальний намір можна визна­чити доволі просто. До Другої світової війни я вірив у намір і здатність соціального індивіда до вдосконалення, у те, що правильна структура суспільства несе добру волю, а тому всі суспільні лиха можна вилікувати реорганізацією суспільства. Можливо, сьогодні я знов сподіваюсь на щось подібне, але після війни я не міг у таке вірити. Мені відкрилося, що одна людина може зробити іншій... Я думаю про звірство, для якого немає слів, котре рік у рік чинилось у тоталітарних державах... Я му­шу сказати, що кожний, хто пережив ті роки і не збагнув, що людина продукує зло, як бджола мед, є, мабуть, сліпий або розумово ушкоджений”[1. c. 35].

У сучасному літературознавстві під притчею розуміють в першу чергу засіб вираження морально-філософських роздумів письменника, які часто бувають протилежними до загальноприйнятих суспільних уявлень. Для притчі головне не змалювання, а вираження смислу. В її основі покладено принцип параболи: оповідь ніби віддаляється від конкретного часопростору, рухається по кривій, повертається назад, висвітлюючи у філософсько-естетичному аспекті явище художнього осмислення.

У лекції “Притча”, прочитаній у 1926 році у Каліфорнійському університеті, В.Голдінг подав своє бачення основних завдань письменника: “Він не може вигадати історії, в якій би не було повчання людям. Ускладнюючи на свій лад свої знаки, він досягає не глибини на багатьох рівнях, а того, що й очікується від знаків – послідовної значущості. Отже, за природою свого ремесла автор притчі дидактичний і прагне дати моральний урок. Люди не дуже люблять моральні уроки. Пігулка має бути підсолодженою, має бути дотепною чи розважальною, чи в якийсь спосіб захоплюючою. Крім того, мораліст мусить бути недосяжним для своєї жертви, коли на неї падає весь тягар уроку. Адже мораліст робить припущення, котре важко вибачити, а саме, - ніби він знає більше від свого читача.”[1. c. 45]

Свої роздуми про людське існування, про суть людської природи Голдінг найчастіше ховає в твори притчевої форми, щоб яскравіше показати суть реальності, сховану за флером умовних форм і прийомів. У деяких його творах умовно-метафоричне ґрунтується на фантастичному типі умовності. Голдінг робить своєрідну проекцію в майбутнє чи в якийсь замкнутий, відгороджений від іншого світу простір реальності. Він створює картину виморочної дійсності, її згущене зображення. Саме тому в його творах сполучаються побутові реалії із символічно умовними. Виникає ефект подвійності світу.

Ми читаємо міф, казку, фантасмагорію, письменник поміщає своїх героїв у вигадливі ситуації, ірреальні обставини, за яких угадується сучасний світ. Духовна неповноцінність героїв, їх обезлюднювання знаходять матеріальне втілення в метафорах, символах, алегоріях, чим, власне кажучи, і багата притча. Хоча, як затверджував сам автор, “бути автором притч - невдячне заняття. По самій природі свого ремесла творець притч дидактичен, хоче дати моральний урок. Люди не люблять моральних уроків” [1. c. 67].

Однак саме за мудрі уроки, що дав майстер людям, він був нагороджений Нобелівською премією в 1983 році. Шведська Королівська академія вручила йому високу нагороду “за романи, що з ясністю реалістичного оповідального мистецтва, що сполучається з різноманіттям і універсальністю міфу, допомагають осягнути умови людського існування в сучасному світі”.[8. c. 362] У 1988 письменник був прoсвячений у лицарі.

Перший роман В.Голдінга “Володар мух” (1954) приніс йому визнання і славу. Власне за цей твір В.Голдінгу 1983 році отримав Нобелівську премію. Після того, як критики стали відзначати антиутопічний характер роману, письменник не без іронії згадував: “Я почувався наче той пан, котрий відкрив, що ціле життя говорив прозою. Я був, як виявилося,...антиутопістом. спочатку далекий пейзаж був порожнистим, тоді, звичайно, виник Платон. У полі зору з’явився Томас Мор... Раптом у ноновому світлі заблищали імена – Батлер, Свіфт, Вольтер, Дефо, Шоу, Уеллс, Хакслі, Орвелл...”[1. c. 63] Будучи за своєю природою моралістом, В.Голдінг протиставляє свої романи антиутопіям і прагне “створити людську мораль, людську істоту, яка не здатна вбивати собі подібних, експлуатувати чи грабувати. Тоді ніхто не матиме потреби писати утопії, сатири чи антиутопії, оскільки ми самі станемо мешканцями утопії”.[1. c. 162]

Таким чином, В.Голдінг як письменник мораліст ставить на перший план проблему недосконалості людської природи, зумисно оголюючи її беззахистність перед злом, і тим самим робить спробу переконати читача у можливості попередження глобальних помилок.

Гострота морально-етичної проблематики характерна і для наступних філософських романів-притч Голдінга – “Спадкоємці” (1955), “Вільне падіння” (1959), “Шпиль” (1964, рос. переклад 1968) і ін.

Реалістичність в описі дійсності сполучається в Голдінга із символікою, що виростає із сюжету його романів, що тяжіють до філософських узагальнень, що, однак, виражаються в образній формі, а не дидактично.

В своєму дослідженні Скороденко В. відзначає: “Його романи – глибокі і досить песимістичні міркування про природу людини, про її суперечливу сутність, що сполучить добро і зло. Людина й історія, людина і моральність – постійні константи його романів, особливо романів-притч, романів-парабол (“Володар мух”, 1954; “Спадкоємці”, 1955; “Злодюжка Мартін”, 1956; “Вільне падіння”, 1961; “Шпиль”, 1964). Розглянуті в них конкретні колізії узагальнюються, міфологізуються до всеохватно-універсального масштабу.” [14. c. 16] “Володар мух” що здобув Голдінгу світову популярність був переведений на усі ведучі мови світу. Історія цивілізації як би прокручена в ньому в зворотному напрямку: англійські підлітки, що потрапили в результаті катастрофи на незаселений острів, з разючою швидкістю утрачають усі дуже поверхово засвоєні ними навички цивілізованого способу життя і відносин друг до друга. Дикунство – глибоко захована сутність людини, зло споконвічне є присутнім у його душі й в екстраординарних обставинах розум виявляється перед ним неспроможний – до такого невтішного висновку приходить письменник. А Звєрєв указує на таке: “Дуалізму раціо і деякого “візіонерства”, святості, що допомагає проникнути в сутність речей, – незмінна дихотомічна константа романів-притч Голдінга.”[6. c. 192] “Пітьма світу”, “темрява людського серця” пильно досліджується Голдингом у “Спадкоємцях”, “Вільному падінні” і “Шпилі”, одному із самих проникливих його романів. Письменник дійде висновку, що рух цивілізації, її досягнення (що символизує в романі зведення шпиля над собором) оплачені загибеллю людей і посиленням їхньої ненависті друг до друга. “Ніщо не відбувається без гріха”[4. с. 456] – з гіркотою переконується священик Джослін, герой роману, одержимою начебто святою ідеєю – зведенням шпиля. І однак надія на порятунок від мороку і злості завжди залишається в романах Голдінга. Вона – у прославлянні духу творчості, добра, любові. Шпиталь А. відзначає: “Для поетики письменника характерно органічне сполучення конкретного, фактурно-насиченого плану, яскраво виписаних індивідуальних характерів з алегорично-узагальненим рівнем, що вбирає в себе алегорію, пародію, параболу, – риси міфологічної художньої структури”. [17. c. 41]

Дослідниця творчості Голдінга, Соломія Павличко вказує на те, що: “За десятиліття літературної діяльності Голдінг-мислитель не зазнав якоїсь серйозної світоглядної еволюції. Основні філософські ідеї його творчості визначилися в перших романах, а надалі письменник немовби доводив кожну окрему ідею до логічного завершення. В результаті життя людини постає в романах Вільяма Голдінга як трагедія, трагедія нерозуміння – контакту немає ні між двома окремими людьми, ні між цивілізаціями (можна витлумачити роман “Спадкоємці” ще й як драму нерозу­міння людей, що перебувають на різних відтинках ево­люційного розвитку людства), трагедія подвійності думки; змішаність дійсності й ілюзії – хвороба всіх героїв Гол­дінга.” [9. c. 266] Отже, центральна філософська тема письменника – не­спроможність розуму. І справа не лише в тому, що неро­зумне суспільство, засноване на принципах раціоналізму, – нерозумна людина взагалі. Хоча шпиль стоїть, розум Джосліна, який уздрів його у своєму видінні, слабкий і недовершений. Кожен роман Голдінга – це історія краху чергової ілюзії.

В пізнавальній діяльності окремої людини Голдінг шу­кає суті пізнання загалом, а кожен його герой – носій певної авторської ідеї. Розглядаючи “Злодюжку Мартіна”, критики зазначали “байдужість Голдінга до характеру людини, боротьбу якої він показував”[7. c. 76]. І справді, проза Голдінга належить до того напряму сучасної західної лі­тератури, яка змальовує не людські характери, а узагальнені ідеї, алегорично втілені в ситуаціях та образах. Уні­версальності голдінгівських героїв кореспондують і макси­мально розмиті контури історичного часу й простору. Та все ж у непрямій формі письменник торкнувся найважли­віших соціальних проблем нашої епохи, котру не сприй­няв і не прийняв як епоху негуманну, небезпечну, апокаліптичну.

Голдінг, як правило, не любить своїх героїв. Часто він намагається приховати своє особисте ставлення, але ав­торський голос вчувається в найпесимістичніших сентен­ціях і найтрагічніших ситуаціях. Але навіть автор – у цьому переконаний письменник – не має монополії на істину. Голдінг сповідує принцип множинності голосів і картин світу. Кожне конкретне явище має різні сенси, його можна розглядати під безмежною кількістю кутів зору. І в той самий час життя, дійсність для письменника по суті статичні, незмінні в головних своїх формах. І ставлення до нього визначається трьома, принципами – скептициз­мом, релятивізмом і песимізмом. Художній світ кожного роману при цьому доволі цілісний, у ньому витримані про­порції, які відповідають реальним, та все ж читача не покидає відчуття нереальності, умовності, книжності, літе­ратурності цього світу, цілісність якого часто цілком умовна.

Переважна частина повоєнних англійських прозаїків по­вернулася до традиційних форм оповіді. Про це часто пишуть дослідники, хоча не завжди включають у цей есте­тичний рух Голдінга: “Визначення художнього почерку, стилістики Голдінга передбачає розмову про шляхи анг­лійського модернізму другої половини XX століття. Безпе­речно, за філософськими поглядами і принципами, то­тальністю відчаю, а також за схильністю до символічного моделювання, кодування образної системи, відданістю жанрові притчі Голдінг належить модернізмові. Однак романам його не чужий, дух традиційності.” [13 c. 266]. Вони дають негативну відповідь тим критикам, які вирішили, що традиційні романні форми себе остаточно вичерпали.

Соломія Павличко вказує, що “Доволі важко визначити вчителів або попередників Голдінга серед англійських прозаїків минулого. Однак він не вигадує ні нових форм, ні якихось особливих художніх прийомів, користуючись відомими і безліч разів випробу­ваними формами: робінзонадою, романом виховання, дорожним щоденником та ін.”[11. c. 326]

Скороденко відзначає: “Голдінг – блискучий майстер жанру філософської притчі, хоча перелік його творів складається не з самих тільки шедеврів. Однак у кращих своїх зразках його проза вишукано красива. Вона має внутрішні словесні течії, їй властиві багаті й складні ритми, ключові образи й лейтмотиви.”[14. c. 16]

“Прозаїк – майстер повтору і контрапункту. В розвитку сюжетних ліній та умоглядних ідей спостері­гається сувора логіка і взаємопов'язаність. У цій прозі немає випадкових, зайвих слів, усе в ній доцільне і працює на головну ідею.” - пише про нього А. Чамєєв. [16. c. 19] Треба також зазначити, що Голдінг чудово володіє діалогом. У його видимій прозорості і простоті закодовані найскладніші філософські побудови. Загалом кожен роман Голдінга – за­гадка, своєрідний код, у якому заховані думки автора. Найголовніші з них повторюються від роману до роману, але сам шифр – художня мова – настільки складний і мінливий, що не так легко збагнути й охопити всю полі­фонію авторських ідей. Тим більше, що за висловлюванням С. Павличко “Голдінг, як і кожен письменник, досягав не лише успіхів, але й зазнавав поразок. Не завжди притча складалася в таку блискучу і багатогранну картину, якою був перший його шедевр “Володар мух” або пізніше – “Шпиль” чи “Ритуали плавання”[9. c. 268] .

Розділ 2. Особливості проблематики у творі В.Голдінга “Спадкоємці”

2.1 Психологічні аспекти проблем у творі В.Голдінга “Спадкоємці”

В. Голдінг не професійний психолог чи філо­соф, але за штибом свого обдарування, художнь­ого мислення і бачення світу належить до яскра­вих талантів.

Сюжетні колізії, засоби образотворення, характери персонажів його роману позначені філософською схемою та психологічною дос­товірністю. Резонними у цьому аспекті видаються слова дослідників творчості письменника Мері Кінкід-Вікс і Яна Грегура: “Що вирізняє “Спадкоємців" – це могутні й яскраві риси самої оповіді і враження цілковитої ясності змісту, пізніші твори складніше читати і розуміти. “Спадкоємці” найкращим чином виконує базове завдання новеліста – розповісти добру історію і також відповідає рецептові Конрада: силою пи­саного слова примусити чути, примусити відчу­вати... і понад усе примусити бачити”.[7. c. 117]

Отже, в його романах вони побачили, з одного боку, чіткість інтелектуальної схеми, з іншого – правдиво розказані історії.

Але не подібні сентенції, на мою думку, є виз­начальними. Роман В.Голдінга вражає точністю в окресленні психічного стану персонажів, психологічною умотивованістю їх дій. Лишити поза ува­гою, не використати цей обширний фактичний ма­теріал – значить збіднити сам процес аналізу твору, применшити гостроту художнього бачення і відчуття.

На моє глибоке переконання, роман “Спадкоємці” може слугувати професійним пси­хологам як ілюстративний матеріал у процесі роз­гляду емоційних станів і дій суб'єкта, та генетичної теорії розвитку Л.С. Виготського.

У своєму романі У. Голдинг відтворює за допомогою уяви мир неандертальця, розповідаючи історію про сімейну групу цих долюдських істот (Народу) що полюють і про те, як вона руйнується при зіткненні з плем'ям більш розвитих (Нових) людей. Заради свого ж блага перші зобов'язані розвиватися, незліченні покоління створюють культуру, що сприяє кращої адаптації до оточення. У той же час перед лицем куди більш тонко організованої практики Нових Людей, що роблять раптовий набіг на місце існування Народу, викрадають при цьому двох молодих людей. При цьому ясно видні границі їхніх можливостей у використанні мови для інтерпретації і планування подій, що тільки і могли б врятувати Народ від остаточної поразки.

У висвітленні цієї теми еволюційного розвитку У. Голдінг ставить перед собою важливу проблему в руслі риторики: представити світ Народу, яким він є не тільки для всезнаючого оповідача, але і для самих героїв роману, спробувати щось побачити їхніми очима. Це висуває на перший план не менш значиме питання: у чому ж саме полягає природа досвіду Нової Людини? Як вона конструює матеріальний і соціальний світ, з яким взаємодіє, і як індивіди спілкуються між собою, щоб зрозуміти цей світ? Оскільки немає ні збережених слідів, ні навіть непрямих свідчень, відповідь на це питання може бути дано лише в площині уяви, але також з урахуванням лінгвістичних форм, що відповідали би ефективності передбачуваних взаємодій. У той же час тут є й інша проблема: мова, що відбиває спосіб буття Народу у світі, повинна бути такою, щоб спонукувати читачів уловлювати деякі його дивини і намагатися розібратися в них.

Рішення цієї проблеми У. Голдінг шукає на багатьох рівнях. На рівні фабули роман починається цілком традиційно - з опису реакції Народу на зникнення колоди, на якій його представники кожне літо переправлялися через річку, направляючись до місця розташування літнього табору. І в той же час той спосіб зникнення колодии, що Народ бачив в дії, але не усвідомлював, уже змінював статус читаючого, пропонуючи йому щось проблематичне, але все-таки не зовсім незрозуміле. Для цього читач також знайомиться з багатьма проявами життя Народу: добуванням вогню, готуванням їжі, вихованням дітей і ін. Крім того, виділяючи із самого початку окремих членів групи - через їхнє визначення, наприклад, як “старої жінки” чи навіть через власні імена, - У. Голдінг спонукує читача думати про них як про нормальних самостійних істот. У той же час, надмірно деталізуючи сенсорні деталі сприйняття навколишнього середовища Народом і представляючи їх за допомогою частого згадування “картинок у голові”, він акцентує увагу на передбачуваних, але властивостях, що позначаються не словами, сприйняття.

Роман з достатнім ступенем аналітичності, зокрема з лінгвістичної точки зору, відтворює реальність. Звертаючи увагу на набір засобів, якими обходиться Народ, ми розуміємо і те, як вирішує свою проблему У. Голдінг - письменник і те, що міг мати на увазі Л.С. Виготський, коли він характеризував самі ранні стадії психічного розвитку терміном “доінтелектуальна мова” [3. с. 196].

Якщо подивитися на ситуацію з погляду конфронтації між Народом і Новими Людьми, роман може бути прикладом ролі мови в життезабезпечуючій діяльності і на філіпченковому рівні. Найбільш очевидна в цьому плані відрізненість мови як знаряддя адаптації. У той же час, якщо ми звернемо увагу на використання Народом мови як засобу спілкування і відображення досвіду, то зможемо знайти той пункт в еволюції видів, коли починає оформлятися власно історична культура. Навіть обмежений станом мови, що присутня, як психічне знаряддя Народ проте використовує її для підтримки того способу життя, що аж до появи Нових Людей дозволяв йому зберігатися у своєму навколишнім середовищі, додавати визначений зміст феноменам свого досвіду. Як помітив М. Халлідей, “Лок (герой роману) має свою теорію - і він повинний її мати, тому що в нього є мова” [15. c. 124].

Роман можна трактувати також у плані онтогенетичного розвитку, у першу чергу демонструємого Локом і жінкою Фа. У ході фатального зіткнення з Новими Людьми Народ з метою виживання змушений змінити традиційні зразки свого поводження. Змушені підсилити свою спостережливість і спробувати осягти раніше принципово незрозуміле поводження загарбників, представники Народу починають мислити різноманітніше і дієвіше. Деякою мірою це зводиться до пошуку можливостей використання мовних форм, для виявлення нових його ресурсів. Перший випадок такого виявлення спостерігається, коли уже відбулося убивство декількох членів групи, а її молоді представники Фа і Лок, викрадені з острова, шукають спосіб повернутися на нього. От як У. Голдінг описує цей момент:

“Луна стояла уже высоко. Фа встала, искоса взглянула на луну, потом на остров. Она спустилась к реке, напилась и все глядела в воду. Лок стоял рядом. “Фа”. Она движением руки показала, что просит ее не трогать, и все глядела в воду. Потом она вдруг оказалась на ногах и уже бежала вдоль уступа. “Бревно! Бревно!” Лок побежал за ней, но ничего не мог понять. Она указывала на ствол, который скользил в их сторону, поворачиваясь на воде... Фа сказала, не оборачиваясь: “Я вижу внутри головы, как мы переправляемся через воду к острову на этом бревне”. Лок ощетинился. “Но люди не могут переправляться через водопад как бревно!” “Молчи!” Она долго не могла отдышаться, но наконец ей удалось перевести дух.