Українські легенди про походження та характеристичні особливості деяких народностей

Реферат на тему

Українські легенди про походження та характеристичні особливості деяких народностей

Українські легенди та «побрехеньки» не забули тих народностей, з якими українцям доводилось й доводиться стикатись на своєму історичному життєвому шляху. Характеристики різних національностей свідчать про глибоку народну спостережливість і, попри всю свою стислість, виблискують мальовничою яскравістю барв, іскристим гумором. У цих легендах та «побрехеньках» найчастіше йдеться про «хохлів» і «кацапів», або ж «москалів», потім — про поляків («ляхів»), татар, євреїв («жидів»), «німців» і циганів. Характеристики різних народностей позбавлені будь-якої упередженості. Не жаліє український народ і себе в цих легендах, а іноді навіть згущує барви, вказуючи на різні свої недоліки. Чільною з-поміж цих легенд є легенда, записана І.Ф. Беньковським без зазначення місцевості. Коротко розповідаючи про походження всіх згаданих вище народностей, легенда показує, так би мовити, у порівнянні їхні чесноти, причому лише в цьому єдиному випадку вона не втрималась від того, щоб — так чи інакше — не віддати першого місця рідному типу.

Під «німцем» на Україні мають на увазі будь-якого взагалі іноземця — англійця, француза та ін.

Якось, — розповідає легенда, — захотів чорт створити подібного до себе. Накидав він у казан, у смолу, усякого зілля й давай варити. Варив, варив, покуштував — вийшов мужик (тобто «хохол»).

«Недоварив!» — каже сам до себе чорт і ну знов варити. Варив, варив, покуштував — вийшов «лях». «Ще недоварив!» — каже чорт і знов став варити. Варив, варив, знову покуштував — вийшов «німець». «Ще трошечки недоварив». І заходився знов варити. Спробував — вдався татарин. «Ось-ось ще трошечки — і буде саме такий, як я». Нумо варити далі. Нарешті спробував востаннє — вийшов «жид». «Переварив! — вигукнув чорт. — Цей вийшов уже хитріший і розумніший за самого мене! Перебрав цього разу!» А хіба ж то не правда, — завершує легенда, — що жид хитріший і розумніший за чорта? Він і безп'ятого пошиє в дурні. За іншим варіантом, перевареним виявився «німець», а «жид» — трішечки недовареним. Ненормальні суспільно-історичні умови спричинилися, між іншим, до того, що на Україні було досить поширене уявлення про «жидів» як про таких, що позбавлені навіть душі, цієї найвищої й найголовнішої з ознак, яка відрізняє людину від тварини: «жид не вмирає, а здихає, бо в його не душа, а пара; у жида і собаки не душа, а пара».

Найчастіше в легендах виводяться поряд і зіставляються з тими чи іншими яскравими й помітними типовими особливостями своїми «хохол» і «кацап». Аби належним чином зрозуміти, треба перш сказати декілька слів про взаємини між названими двома братерськими спорідненими племенами. На характер відносин між «хохлами» й «кацапами» справили сильний вплив передусім, звісно, історичні умови, що по-різному склалися для них, а вже потім — і їхні племінні особливості.

Українці, за звичаєм, називають великоросів «москалями», «лапотниками» і ставляться до них недовірливо, навіть з якимось острахом, вважаючи їх жадібними, брутальними, нещирими, хитрими, ледачими і мстивими. Народ уникає мати будь-яку справу з «москалем», не кажучи вже про те, щоб наймати його на службу. «Москаль», — говорить він, — неодмінно обдурить, або ж доведеться з ним сваритися через його лінощі й лукавство, і тоді він накоїть тобі такого, що потім весь вік жалкуватимеш». А взагалі москалів вважають за знахарів і кажуть про них: «У москаля щось у носі є. Він і ходить не так, як ми ходимо — гуртом, а один за одним, щоб легше було: передньому йти найважче, і ось, коли він втомиться, тоді інший виходить наперед» і т. ін.

Називають також великоросів «кацапами»; у них довга борода клином, як у цапа. «Москалі» походить від слова Москва. Називають їх ще «кислопузими, смердючими москалями»; «вони все квас та сирівець (незаварний хлібний квас) п'ють, так що й саме черево в них скисло». У деяких місцевостях, розташованих уздовж залізниці, їх звуть, нарешті, «хамською і дерев'яною душею» — за те, що вони під час будівництва залізниці кривдили навколишніх пастухів, однімали в тих хліб. їх вважають хитрими й дуже обережними: «москаль хоч і знає дорогу, та все ж розпитує». «У москаля душа — як повстянка: він і Бога не боїться». Склалася навіть ось така приказка: «Боже мій, Боже мій! А ми — Твої, а чиї ж то москалі?»

Деякі з названих рис перенесено й на солдатів як представників Москви, котрі також прозиваються «москалями» (на Україні до приєднання її до Московської держави не було солдатів, а були козаки).

Ідуть якось по землі Господь і святий апостол Петро, — розповідає одна легенда. В дорозі наздоганяє їх солдат із торбою за плечима й питає: «Куди прямуєте, люди добрі?» — «Йдемо на заробітки», — відповідає Господь. — «То візьміть і мене з собою, — каже солдат. — Хочу і я заробити грошей, щоб було чим підмогти родичам». Господь погодився прийняти солдата в товариші, і ось пішли вони втрьох далі. По дорозі солдат каже Господу: «Ось ви прийняли мене до себе в товариші, а я так і не знаю, хто ви такі». Господь відказав йому на це: «Я — Мудрець, а товариш мій — Хитрун». Цілий день потім ішли вони, ніде не зупиняючись, а коли настав вечір, стали на ніч у полі. Неподалік того місця, де вони вирішили ночувати, паслась отара овець. Мудрець звелів Хитрунові піти до пастухів і взяти в них з отари барана. Коли Хитрун приніс барана, Мудрець каже солдату: «Ну, служивий, ми з Хитруном підемо пройдемося полями, оглянемо озимину, а ти тим часом приготуй вечерю. Якщо нас довго не буде, можеш повечеряти й без нас, тільки серця не їж, а залиш його нам». Мудрець з Хитруном пішли, а солдат лишився, набрав сіна з копиці, що стояла неподалік, розпалив вогнище й заходився готувати вечерю. Та ось уже й вечеря готова, а товаришів нема і не чути. Солдат став вечеряти сам. їсть та й думає: «Навіщо це товариші веліли лишити для них серце — хіба воно найсмачніше? А що, як я з'їм його, а їм скажу, що в барана серця не було». Так і вчинив. Повернулись Мудрець з Хитруном, і Мудрець каже солдатові: «Давай же нам, служивий, серце: будемо вечеряти». Солдат відповідає: «Ох, братове, 25 років прослужив у полку, багато перерізав там за цей час і биків, і овець, і всі вони були з серцем; а ось тут на тобі! — у сьогоднішнього барана не виявилося серця: баран — і без серця!» Мудрець нічого не відповів на це солдатові, а Хитрун промовив лиш: «Еге!» — і вони полягали спати. Наступного дня всі троє повставали рано-вранці й пішли далі. Треба було їм перебрідати через річку. Мудрець і Хитрун ідуть собі водою, як суходолом. Солдат — ну за ними — ба ні, справа не вигоряє: довелося брести водою; а ріка чимдалі від берега, тим глибша й глибша. Мудрець обернувся до солдата й питає його: «Ти серце з'їв?» — «Ні, — відповідає солдат. — У барана не було серця». Ідуть, а вода сягає солдатові вже по шию. «Ти з'їв серце?» — знову питає Мудрець. — «їй-богу, ні!» — каже солдат, майже захлинаючись. Так солдат і втопився б, не зізнавшись, якби Мудрець не взяв його за руку й не вивів на берег. Вийшовши на берег, знайшли вони лантух з грошима. Мудрець узяв усі гроші й почав ділити на чотири частини. Побачивши це, солдат питає: «Навіщо ж ти ділиш на чотири частини — адже нас троє?» — «Я тому ділю на чотири частини, — відповів Мудрець, — що дві частини має одержати той, хто з'їв серце». «Я з'їв серце, — зізнався тоді солдат, — отже я повинен одержати дві частини». Мудрець віддав солдатові дві частини. Після цього пішли вони до одного поміщика й найнялися молотити хліб. Мудрець звелів Хитрунові вилізти на скирту й скидати снопи. Хитрун поскидав снопи з усіх скирт, а Мудрець узяв вогню й підпалив ці снопи. Але полум'я не знищило снопів, а геть-чисто вимолотило з них зёрна, солома ж знову була складена в скирти. Мудрець одержав за молотьбу гроші за домовленістю, віддав їх усі солдатові зі словами: «Тепер ти з грошима; іди додому, та тільки гляди: не берися молотити хліба так, як ми тут молотили». Прийшов солдат додому з грішми, зажив на славу, однак не надовго. Захотілося йому ще збільшити свій капітал легкою молотьбою. Знайшов товариша, нехтуючи застереженням Мудреця, найнявся до одного поміщика перемолотити в того увесь хліб. Він також звелів своєму товаришеві поскидати зі скирт усі снопи, а сам згодом підпалив їх. Оскільки все дощенту згоріло, то солдатові довелось сплатити збитки від учиненої ним пожежі.

За другою легендою на ту ж тему, апостол Петро із солдатом заходять на ночівлю до старої жінки. Стара дарує їм козу. Апостол Петро пропонує солдату зарізати козу на вечерю і вечеряти тоді самому, а для нього нехай лишить тільки серце. Солдат з'їдає серце й запевняє апостола Петра, що в кози не було серця. Наступного дня, переходячи річку, Петро рятує солдата, який мало не втопився, та все ж не може змусити його зізнатися в тому, що серце з'їв він. Далі йдеться про зцілення апостолом Петром хворої дівчини, доньки дуже заможного чоловіка, одержання за це великих грошей і дільбу їх апостолом Петром на три частини. Щоб одержати із цих трьох частин дві, солдат зізнається. Завершується легенда невдалим лікуванням хворої самим солдатом (Куп'янський повіт).

Наступна легенда подає тих же «москалів» (солдатів) брутальними, як кажуть у народі — «безпардонними». Дуже давно було це, ще тоді, коли Господь ходив по землі зі святими Петром та Павлом. Якось Господь послав святого Павла «у світ», а Сам лишився зі святим Петром. І ось, ідучи якось раз битим шляхом, зайшли вони до трактової корчми. Була зима, і вже зовсім смеркалося. Господь і Петро змерзли дуже й почали проситися в корчмаря, аби дозволив їм обігрітися та підночувати, бо надворі проти ночі став брати мороз. Корчмар не лише дозволив, а навіть вийняв їм подушку й благеньку сірячину. У трактових корчмах, як відомо, кожен може знайти собі куточок — хрещений чи нехрещений. Ось поснули Господь і святий Петро, полягали на полу, біля теплої печі. Десь опівночі, після того, як проспівали вже четверті півні, до корчми ввалилися «москалі». Перемерзли, тремтять; одразу так і кинулись до печі, де спали Господь із Петром — Господь скраю, а Петро біля самої печі, — та й почали зганяти їх з полу. Господь одразу послухався — підвівся і звільнив місце. А от Петру дуже не хотілося залишати тепленьке місце й сірячину, і він не послухався й почав було сперечатися. Як розгнівалися «москалі», як почали стусати Петра кулаками, а тоді як стягли його на землю та як стали лущити по-своєму, то Петро ледве-ледве підвівся на ноги — так його сильно вимолотили «москалі». Після такої оказії нічого вже було залишатися в корчмі; а тут якраз і на день почало благословлятися. Зібрались вони та й пішли з корчми. От святий Петро, відійшовши гін (гона — відстань у 120 сажнів) на двісті від корчми, озирнувся назад, чи не йдуть за ними «москалі», й каже Господу: «Боже милосердний! Та невже Ти не покараєш цих «москалів» за те, що вони, без найменшої провини з мого боку, так понівечили мене?» — «Добре, Петре, — каже Господь. — Наруга над тобою буде впам'ятку москалям до самого Мого Страшного Суду. Я їх тяжко покараю: щоразу, як москалям треба буде вирушати в похід, буде надворі моква, холоднеча, мороз, хуртовина».

Звідтоді як тільки «москалям» накажуть вирушати в похід, одразу ж надворі таке діється, що й не сказати: влітку — дощ, град, буря, моква; а взимку — замети та хуртовина. Отак Господь покарав «москалів» за святого Петра (Гайсинський повіт).

Деякі риси великоросів спричинили до того, що в українських легендах названо дітей від змішаних шлюбів (українця з великороскою або великороса з українкою) не людьми, а «перевертнями» і позбавлено їх блаженства у потойбічному житті. Коли ми з'явимося на той світ, говорить легенда, записана в м. Куп'янську, — то за «москалів» буде святитель Микола, а за нас (українців) — Юрій. І ось, коли йтиме «москаль», Микола скаже: «Мій!» — і візьме собі; а коли йтиме наш, то його візьме Юрій. Коли ж ітиме «перевертень», Микола скаже: «Це — мій!» А Юрій собі скаже: «Ні, мій!» І почнуть вони сперечатися. А тоді вирішать: «Аніж нам через нього сперечатися, віддамо його краще чортам!» Та й проженуть «перевертня» в пекло. З цього погляду «перевертнів» прирівняне до недовговічних «жидів-вихрестів» (в народі вони мають назву «шишимітів»), про загробну долю яких легенда, записана в с. Мартинівці, розповідає таке. Вихрестився десь один жид; вихрестився, він, та недовго після того й пожив — дуже швидко помер. От і пішов він до святого Петра, щоб той відімкнув йому рай. Глянув на вихреста Петро та й каже: «Не відімкну я тобі раю, тому що не прийшли ще до мене списки, про тебе, що ти перейшов у християнську віру; йди собі; до Мойсея». Пішов вихрест до Мойсея. «Прийми мене, Мойсею, — каже, — до себе: я — твій». А Мойсей відповідає; «Ні, не прийму я тебе до себе, тому що ти вже викреслений з наших списків». Зійшлись тоді Петро з Мойсеєм і стали раду радити. Думали вони між собою, гадали й вирішили віддати вихреста чорту. «То як же це воно буде? - спитав вихрест. — «Було б раніше вихрещуватися!» — сказав Петро. — «Було б не вихрещуватися, — сказав Мойсей, — то й був би в мене!» І так бідолаха-вихрест не потрапив ні до Петра, ні до Мойсея, а й понині в чорта воду та дрова до пекла возить.

Великороси загалом називають українців «хохлами», бо вони раніше носили чуби на голові, «індиками» — за їхню гадану нетямущість, «мазницями», бо вони раніше чумакували і, маючи постійно справу з дігтярками, вічно були в дьогті. «Москалі» вважають «хохлів» брутальними, впертими і недоумкуватими. Вони всіляко намагаються обдурити «хохла», випросити в того що-небудь і взагалі поживитися за його кошт, за що після самі ж із нього насміхаються й називають «хохлацкой харєй» і «хохлом-мазніцей». Зійшовшись з «хохлами», «москалі» звичайно кажуть: «Хохол-мазніца! Давай дризніться!» Ті відповідають на це: «Давай, москва-кругла — на чотири вугла!» А ще великороси звуть українців «чортовою головою», причому українська легенда, записана в Куп'янському повіті, предобродушне дає ключ до пояснення походження цього прізвища.

Господь зі святим Петром ходили по землі. Якось ідуть вони повз очерет, а там — ґвалт. Господь і послав Петра дізнатися, чого там лементують. Святий Петро повернувся й каже: «Там чорт із хохлом билися, а я й помирив їх: голови їм постинав». Господь каже: «А нехай тебе, який бо сердитий! Зараз же піди й понадівай їм знов голови!» Промовив це, й сам пішов далі. Святий Петро повернувся та за поспіхом схопив чортову голову й надів на «хохла». З тих пір і стала на «хохлі» чортова голова.

У невеличкій книжечці, виданій Празьким Товариством «Slavia», під заголовком «Narodni pohаdky і povesti» на стор. 139, під № 41-м вміщено аналогічну оповідь — «Rubovana baba».

Коли Ісус зі святим Петром ходили світом, побачили вони одного разу понад шляхом бабу, що билася з чортом. Оскільки Ісус Христос не міг стерпіти такого безладу на землі, то сказав святому Петрові: «Дивись, як там б'ються ці двоє безбожників. Іди їх розборони». Святий Петро виконав наказ; та не встиг повернутися до Христа, як ті знову зчепилися. Петро, за наказом Христа, знову спокійно їх розборонив. А вони зчепилися і втретє. Тоді Петро, повернувшись, щоб їх порозганяти, так розлютився, що вихопив меча й повідрубував обом голови. Ця запальність Петра не сподобалась Христу, і Він дорікнув апостолові за те, що той не послухався Його наказу. «Тепер іди й притули кожному трупові його голову: вони знову приростуть». Святий Петро пішов та, хапаючись, переплутав голови й приставив чортові бабину голову, а бабі — чортову. Звідтоді баба в дружбі з чортом, отож — де він сам нічого не може вдіяти, туди вже посилає бабу.

Нарешті, великороси кличуть ще «хохлів» на глум «мазепою», кажучи, для пояснення цього прізвиська, що коли «начальник» їхній Мазепа зрадив «свого царя» і потім був зловлений, так його ніби стратили галушками, які він, як справжній «хохол», дуже любив. Для страти приготували 12 галушок: 11 п'ятипудових і 12-ту — семипудову. Поставили Мазепу на майдані, на підвищенні, й почали подавати йому ці галушки на великих залізних вилах прямісінько в рот. З'їв він 11 галушок благополучно; коли ж подали останню, найбільшу, то Мазепа не в змозі вже був проковтнути її і, мовивши: «Не треба!» — сконав.

Основна, так би мовити, легенда про походження «хохлів» і «москалів», записана в Куп'янському повіті, розповідає таке. Коли ще не було на світі «хохлів» і «москалів», Бог послав якось Петра й Павла на те місце, де тепер Москва. Прийшли вони й стали робити — Петро «хохлів», а Павло — «москалів». Петро робив «хохлів» з пшеничного тіста, а Павло «москалів» з рудої глини — тому вони й руді. Наробили й поставили сушитися на сонці. Петро й каже:

«Ходімо, брате Павле, до ріки руки мити». А Павло відповідає: «Іди, Петре, сам, а я свої руки й так обітру». — «Ну, коли ти не підеш, то гляди ж, аби чого не сталося з нашим народом». Павло чудово знав, що його людей ніхто не займе, а тому пішов собі в затінок й ліг подрімати. Де не взявся собака, і давай нюхати людей. Понюхав «хохлів», зразу розібрав, що вони з тіста, і ну їх їсти. Приходить від ріки Петро, зирк — «москалі» стоять, а «хохлів» нема! Коли дивиться — собака підняв лану на груди «москаля», а «з грудей» його й стала глина стікати: через те «москалі пузаті». Тоді Петро як розженеться враз, як ухопить собаку за хвіст, а собака як дремене полями на Україну! Петро як потягне його дрючком по ребрах, а собака як стрибне через ярок — і... став там «хохлацький» хутірець. Тут Петро й лишився, а собака сховався в лободу (Chenopodium album L.), і... утворив там цілу «слободу». З тих пір і почали «хохли» жити по хуторах та по слободах.

Литовцям також відомий мотив творення людей з пшеничного тіста. Записана в Шавельському повіті легенда про походження мужиків і бояр розповідає таке. Коли Госнодь Бог створив людину з глини, тоді й чорт (veines), бажаючи показати себе тямковитіше (iszmintingesniu) за Бога, зліпив людину з пшеничного тіста (nulipe zmogy ist teszlos kvientiniu miltu) і поставив своє творіння, щоб до решти вдихнути йому життя. Собака, пробігаючи мимо, з'їв людину. Чорт страшенно розгнівався і схопив собаку за хвіст. Собака з переляку миттю захворіла на понос й випустила із себе творіння чорта в тому самому вигляді, в якому воно вийшло з його рук (pratrido ir iszsziko tan velno darba, toki patkaip jis buwo nulipes). Від цієї людини, зліпленої чортом з пшеничного тіста, походять усі нинішні бояри; а від людини, створеної Богом з глини, походять мужики (Dabar nog szito zmogaus, padarito isz teszlos, paeina visi bajorai; о nog zmogaus nulipito isz molo, kurin Dievas sutvere, paien visi muzikai). Слід зауважити, що нині литовці самі себе звуть zmogus, zmonez — людиськами, мужиками, на відміну від євреїв (zidas), бояр (bajoras), німців (voketus), латишів (latvis) та ін.

Друга легенда, записана в тому ж Куп'янському повіті, розповідає, наче «хохли» й «москалі» походять від звичайних людей. Ішов якось полем Христос і святий Петро, а назустріч їм їде весільний поїзд. П'яні поїжджани стали глузувати з них. Один п'яний викаблучувався і казав Христу й Петру: «Чого ви, бродяги, тут швендяєте? Ви повинні займатися хліборобством, а не шататися по світу без діла!» Святий Петро каже Христу пошепки: «Цій людині бути хохлом — хліборобом: він вік оброблятиме землю». — «Роби з ним, що хочеш», — відповів Христос. Другий п'яний гукає, глузуючи: «Чого ви тут тиняєтеся? Бач — навіть черевиків у вас нема: вам би тільки личаки в'язати, а не вештатися по чужих весіллях!» Святий Петро й каже: «А цій людині бути москалем, і він в'язатиме личаки й ходитиме в личаках». Третій п'яний уже й лика не в'яже, а тільки як зареве: «Ве-е-е!» Святий Петро й каже: «Цьому бути ведмедем». Звідтоді від першого п'яного, який кричав на Христа та на святого Петра, пішли «хохли», від другого — «москалі», а від третього — ведмеді.

Хоч легенди й говорять, що «хохол» створений з благородного пшеничного тіста, однак вони аніскільки не приховують найголовніших недоліків українського племені. От що, приміром, розповідає записана в Старобільському повіті легенда про «хохлацьку» впертість і грубість, що ввійшли в прислів'я. Багато років тому в одного пана було двоє кріпаків слуг — «москаль» і «хохол». «Москаль» був людиною ледачою й хитрою, а «хохол» — працелюбною й простою, але надто вже грубою і впертою. Ось панові й спало на думку виварити ці недоліки зі своїх слут. Зробив він великий казан, поклав туди «москаля» і «хохла» і звелів кухарю варити їх цілий рік. Коли минув рік, прийшов пан і питає кухаря:

Ну, що — готові мої селяни?

А ось зараз помішаю та й запитаю, — відповідав кухар.

Узяв копистку, помішав у казані й каже:

Москалю!

Ась?

Вилазь! Готовий! — сказав кухар.

Тоді ще помішав у казані й спитав:

Хохол!

Що?

Варись ще! Не готовий!

Про злодійкуватість «хохлів» записана в Ровненському повіті легенда розповідає. Коли «жиди» взяли Ісуса Христа у Гетсиманському саду, то насамперед повели його туди, де стояли «ляхи». А один з «ляхів» і каже: «Відіб'ємо нашого Спасителя!» Тоді Ісус Христос рече їм: «За таке ваше добре серце дам вам, дітки, таку міць: ви завжди воюватимете». І насправді — що «лях», то й вояка. Потім «жиди» повели Ісуса Христа туди, де стояли «німці». Один з них і пропонує: «Викупимо нашого Спасителя!» А Спаситель на це відповідає їм: «За таку вашу щирість дам