Участь вінничан в Русі Опору

План:

1. Вступ

2. Концентраційні табори на території України

3. Українці у нацистських таборах смерті

4. Висновок

5. Література

Вступ

У нескінченному плині історії тільки час відокремлює головне від другорядного, дріб’язкового, загальнолюдське від особистого. Для учасників і сучасників другої світової, складовою частиною якої була Велика Вітчизняна війна, головним стало все – страх смерті, благородний гнів, лихоліття тяжких випробувань і безмежна радість перемоги. Війна спопеляючою блискавицею пронизала серця і душі, опалила кожну сім’ю та оселю, кожне життя. Її гірка правда ніколи не полишить нас. Саме тому війна й досі не закінчилася для багатьох. Для фронтовиків вона – у спогадах, ранах і нагородах, які дотепер знаходять своїх героїв. Для вдів, матерів і дітей, усіх тих, хто не дочекався рідних з далеких фронтів, вона – у скорботі й надії дізнатися про місце їх загибелі, поховання. Для нас війна – вічно у незгасній пам’яті. Адже пам’ять – частина духовного життя народу, його найсвятіша істина. Той, хто пам’ятає, завжди сильніший, бо озброєний досвідом минулого. Досвідом боротьби і подолання труднощів, самозречення й відданості, мужності і непокори.

Зараз, коли годинник історії відраховує перші роки двадцять першого століття, ми все частіше й частіше подумки вертаємося назад, до найкровопролитнішої в світовій історії війни. Необхідність цього зумовлена величезним значенням тих незабутніх подій та бажанням краще зрозуміти, куди йдемо тепер і що чекає нас завтра.

Тому, оглядаючи більш ніж півстолітній шлях, пройдений нашим народом після вікопомного 1945-го, ми як ніколи зримо і всеосяжно сприймаємо не затьмарену роками та подіями панораму Перемоги народів Радянського Союзу у Великій Вітчизняній війні, що стала символом незламності народного духу, яскравою зіркою на небосхилі кривавого, драматичного і героїчного століття. Ось чому народи світу, всі чесні люди Землі схиляють свої голови, вшановуючи пам’ять полеглих і віддаючи належне живим учасникам цієї, тепер вже далекої, війни, які ратним подвигом своїм і самовідданою працею забезпечили Велику Перемогу.

Полум’я другої світової війни, складовою частиною якої була Велика Вітчизняна війна радянського народу проти німецько-фашистських загарбників, палахкотіло цілих шість років. У вир війни було втягнуто 61 державу. Битви йшли на території 40 країн Європи, Азії та Африки, на неосяжних морських і океанських просторах. Армії воюючих сторін нараховували понад 110 мільйонів чоловік. Війна забрала більше 50 мільйонів життів.

Як і в роки першої світової війни, Україна опинилася в епіцентрі гігантської битви. Вже на світанні 22 червня 1941 р. на її землю впали перші німецькі бомби. Водночас гітлерівські дивізії вдерлися на нашу територію, плюндруючи все на своєму шляху. Бійці чинили героїчний опір, але перевага була на боці ворога. Розрахунок нацистського керівництва робився на те, щоб, скориставшись раптовістю агресії, жорстокістю, тотальними методами ведення війни, звірячим ставленням до мирного населення, зламати волю і здатність нашої армії та народу протистояти сталевій армаді вермахту, чинити опір „вищій расі”. Але гітлерівці жорстоко прорахувалися. Ворог зустрівся з масовим героїзмом народу.

Смерч війни двічі пройшовся по нашій землі – в сумний час відступу та в період переможної ходи визволення. Понад 40 місяців – з червня 1941-го по жовтень 1944-го – палахкотіла на українській землі Велика Вітчизняна війна. Невимовно тяжких втрат зазнав українській народ у тій страшній воєнній круговерті, що розметала, понівечила і розтоптала мільйони людських доль. Це справді була трагедія. Її принесли з собою тевтонські орди, які топтали нашу землю, палили міста і села, грабували надра, гнали в німецьке рабство дівчат і хлопців, вбиваючи на своєму шляху кожного, хто не хотів скорятися загарбникам. На бій йшли мобілізовані і добровольці чоловіки і жінки, робітники і селяни, комуністи і безпартійні, атеїсти і віруючі, люди різних поколінь, національностей, професій. На захист рідної землі встали всі, навіть діти „ворогів народу”, молодь, якій судилося дивом вижити в голодному 1933-му, в’язні сталінських таборів.

Скільки безневинних людей зазнали нечуваних тортур, знущань та принижень в численних концтаборах, тюрмах, на примусових роботах та пересильних пунктах! Пам’ять про ці жертви, про ратний і трудовий подвиг народу зобов’язує всіх нас, нині сущих, пройнятися усвідомленням того, що коли б не було спільної Перемоги над фашизмом, покоління, що прийшли в життя після війни, взагалі б не народилися, і не було б не лише України як суверенної держави, а й української нації, оскільки за планом „Барбаросса” 80% населення західних областей СРСР підлягали знищенню, а решта 20% мали стати робочою худобою.

У літопис Великої Перемоги навічно вписані імена тисяч і тисяч славних синів і дочок України. Воювали вони на різних фронтах, виборюючи Перемогу – одну на всіх. Багато хто загинув. На вівтар Перемоги Україна поклала мільйони людських життів. Їх імена вкарбовано у вічність. Перемогу здобули ті, хто зараз є старшим поколінням. Ветеранські лави рідшають з кожним роком. Всіляка турбота про них, постійна увага до рятівників Вітчизни та світової цивілізації – святий обов’язок і справа честі держави, суспільства загалом і кожного громадянина зокрема. На жаль, сьогодні багато хто з ветеранів війни лишається наодинці зі своїми проблемами. А шкода. Турбота про них - не примха, а життєва необхідність, і це повинні розуміти всі.

Події другої світової війни не перестають вражати силою народного духу, величчю подвигу мільйонів, що піднялися на захист Батьківщини, своїх осель і родин. Наш громадянський обов’язок – увічнити пам’ять усіх полеглих, зберегти всі меморіали та воєнно-історичні реліквії. Про це створено тисячі книг , кінофільмів, картин, симфоній, пісень. Однак тема героїзму в роки війни нескінченна, бо має вічне джерело, витоки якого – у народній пам’яті, що закарбувала імена тих, хто поліг в ім’я Перемоги. Ця пам’ять незгасна. – вона у наших серцях.

У цій роботі я спробувала дослідити проблему військовополонених в роки Другої світової війни, які десятками, а то і сотнями тисяч потрапляли до рук ворога. Рядові бійці і офіцери ставали жертвами військової некомпетентності та волюнтаризму. В концтаборах радянські військовополонені піддавалися витонченим знущанням, їх морили голодом і холодом, непосильною працею. В роботі є документальні свідчення жителів М. Вінниці, чиї батьки та діди пережили воєнне лихоліття.

Концентраційні табори на території України.

Діти щебечуть.Сивіє м’ята,

Сивіє м’ята, синя трава.

Скільки убито і розіп’ято,-

Знає земля, як стара вдова. А. Малишко

Без убитих, поранених, військовополонених війни не буває. Так ведеться споконвіку. Долі тих, кого війна розчавила своїми вогняними колесами, поділив по суті, весь кістяк кадрової армії Збройних сил Радянського Союзу. Під гусеницями німецьких танків гинули роти й батальйони, в оточенні і в полоні опинялися цілі дивізії, корпуси й армії... Якщо в оборонних боях першого воєнного півріччя полягли сотні тисяч, то кількість тих, хто незабаром міг позаздрити їм, - військовополонених, була набагато більшою й становила мільйони чоловік.

Розгубленим, беззбройним, часто-густо контуженим і пораненим людям переможці одразу ж давали зрозуміти: „Ви ніхто! Ваше життя віднині нічого не варте”. Й усвідомлення цього не залишало тих, хто потрапляв у німецький зашморг, уже ніколи.

Від краю до краю Україна була вкрита мережею концтаборів для військовополонених, гетто і таборів для цивільного населення. В Україні діяли 106 таборів смерті для військовополонених. Доля воїнів, які опинилися в полоні, стала трагедією величезного масштабу. У наказі від 2 липня 1941 р. Гітлер підкреслював:”...будь-яка людяність по відношенню до військовополонених суворо переслідується”.

Від перших хвилин полонених нещадно били, аби поставити їх у принизливе, безправне становище, розтоптати людську гідність, позбавити сили волі до опору. Порушуючи відповідні міжнародні конвенції, бранців катували і знищували. Полонених червоноармійців і командирів роздягали до спіднього, їхнє обмундирування і взуття використовували „ для потреб німецької армії”. Окупанти залучали військовополонених до розчищення мінних полів та інших небезпечних для життя робіт. Бранців не тільки не забезпечували, як цього вимагала ст. 7 Гаазької конвенції, „харчуванням, одягом і приміщенням нарівні зі своїми військами”, їх годували падаллю, трупами коней, худоби, часто ж і зовсім лишали навіть без води, тримали просто неба, під дощем і снігом. За найменший непослух розстрілювали на місці, глумились навіть над тілами загиблих. Значна частина військовополонених гинула під час транспортування. Як правило, полонених, вишикувавши у нескінченні колони, примушували здійснювати піші марші по 50-60 км. на добу. Такі виснажливі переходи міг винести не кожний. В архіві зберігся звіт німецьких унтер-офіцерів Хельцля й Ціммерера від 12 жовтня 1941 р. про „транспортування” 4200 військовополонених, захоплених під Мелітополем. Перед початком маршу кожен отримав по четвертинці буханця хліба. Пити нічого в дорогу не дали. За весь день не зустріли жодного колодязя. Через 20 км шляху почалися перші протести серед полонених. Дехто з них не міг далі йти через фізичну слабкість та поранені ноги. Лише застосування сили примусило рушити цих людей далі. Через 35 км вони сотнями падали край дороги. Не діяла навіть погроза розстрілу. З сутінками обурення серед полонених сягнуло такої сили, що подальше просування відбувалося дуже повільно і з великими труднощами. Кому пощастило дістатися табору, були зовсім виснажені й нездатні наступного дня підвестися. Хто не мав сили рухатися в колоні, тих охорона вбивала. Це правило не знало винятку. Про кількість тих, хто ставав жертвою„пострілу милосердя”, можна судити з такого прикладу: під час руху п’ятитисячної колони військовополонених з с. Степанівна Луганської області ( відстань 45 км. ) охорона вбила 150 чоловік.1

Чергові страхітливі випробування починалися з прибуттям до таборів військовополонених. Вони були пов’язані зі смертельно небезпечною для багатьох процедурою: виявленням неблагонадійних – невід’ємною складовою ідеологічного фону війни Німеччини з СРСР. На кожного в’язня заводилася облікова картка з відповідним номером.

Цей же номер, як тавро, великими цифрами ставили на руці вище кисті хімічною фарбою. Крім того, на спині шинелі чи гімнастерки ставився надпис такою ж фарбою „КГФ” („Крісгесгефангенс”–„військовополонений”).У великих таборах військовополонених розподіляли за національною ознакою на полки та батальйони.

________________________________________________________

1.Безсмертя-Книга пам’яті України 1941-1945: Науково-публіцистичне видання/ Гол. редколегії І. О. Герасимов. К.: Пошуково-видавниче агентство „Книга пам’яті України”,2000, арк. 196.

Та головною метою табірних спецслужб було виявлення політпрацівників, комуністів, євреїв. Діяли по різному. Часто не годували по 4-5 діб. Потім приходив комендант з перекладачем, попереджав: „Доки не викажете всіх комуністів, комісарів, особистів, євреїв, їжу ніхто не отримає”. Така прямолінійність не завжди була ефективною. Частіше доводилося вдаватися до послуг „стукачів”, яких можна було навербувати за миску баланди. З такої категорії людей з нестійкими принципами і переконаннями, які підлещувалися до німців, формувалась і табірна поліція. Її використовували для дотримання порядку серед полонених у межах табору.

Трагічною була доля військовополонених на окупованих землях України. В Україні було створено мережу великих таборів смерті для військовополонених. Найбільшими серед них були Дарницький і Сирецький у Києві, „Цитадель” у Львові, табори в Умані, Полтаві, Мелітополі, Донецьку, Дніпропетровську та ін. Тільки у ”Цитаделі” загинуло від голоду і хвороб майже 140 тис. чоловік, у Хорольських таборах – більше 57 тис. У Кременчуці гітлерівці умертвили голодом, тортурами через навмисне зараження інфекційними хворобами 40 тис. солдатів і офіцерів, у Володимирі-Волинському – 25 тисяч. Тільки в Києві були десятки стаціонарних і пересувних концтаборів для полонених, найголовніші з них: Дарницькі табори, Бабин Яр, табори на вул.. Керосинній, Інститутській, в Голосієві, на території Києво – Печерської лаври, на Куренівці, Сирці. Більшу частину полонених, які перебували в них, складали солдати і офіцери військ Південно – Західного фронту, в основному українці, хоча серед них були і росіяни, білоруси, євреї та представники інших національностей.

Багато років стосовно одних з найстрашніших – Дарницьких концтаборів – в науковому обігу з книги в книгу переходить цифра загиблих там – 69 тис. чоловік. Насправді йдеться, як свідчать архівні дані, лише про два з цих таборів. Один з них був розташований посеред лісу, на околиці Дарниці, між автомобільним шосе і залізницею. Довжина його була 1.5 км, ширина близько 1 км. За полотном залізниці в 1943 р. після визволення цих місць від загарбників співробітниками Надзвичайної державної комісії по розслідуванню злочинів німецько – фашистських окупантів було знайдено чотири ями. Земля в них осіла. Розмір кожної 12 на 6 м. Неподалік була ще одна яма розміром 6 на 6 м. При розкопках однієї з великих ям вона виявилася заповненою трупами людей, за свідченням місцевих жителів – виключно полоненими, причому, здебільшого українцями. Під час паталого-медичної експертизи знайдених трупів в їхніх шлунках не було виявлено жодних ознак їжі. Тобто, всі жертви померли голодною смертю.1

Другий табір був розташований на місці колишнього авторемонтного заводу. В цьому таборі була „лікарня” для військовополонених. Хворі і поранені, за свідченнями вцілілих очевидців, лежали з пов’язками, крізь які просочувався гній, в ранах заводилися хробаки. За територією цього табору було знайдено п’ять рядів могил, а далі – ями розміром 6 на 3 м. Всі вони були заповнені трупами. Якщо в цілому підрахувати жертви в названих пунктах, то виходить, що на території лісу біля великого табору у знайдених ямах були останки 11 тис. полонених; на кладовищі і поблизу нього – близько 40 тис.;в інших місцях навколо цих двох таборів – 17 тисяч. Усього – близько 68 тис. трупів. А крім цих двох таборів були ще два, в яких загинуло, за неповними даними, понад 60 тис. чоловік. Отже, в Дарницьких таборах загинуло від хвороб, екзекуцій, голоду і холоду близько 130 тис. радянських військовополонених.2

Таким же страхітливим був концтабір у Києві на вул.. Керосинній. Цей табір – страшний символ нелюдського ставлення фашистських окупантів до полонених. Недарма саме його відвідали у вересні 1941 р. глава каральних органів Німеччини Г. Гіммлер і гауляйтер України Е. Кох, щоб на власні очі пересвідчитись, як виконуються інші директиви по нищенню народів окупованих земель, у тому числі і України.

Продовжуючи цю складну і болючу тему, слід окремо зупинитися на трагедії Бабиного Яру і долі військовополонених. Бабин Яр – це трагедія і єврейського народу, представників якого розстріляно понад 150 тис., і трагедія інших народів, бо загальна кількість загиблих сягає 200 тис. чоловік, включаючи і військовополонених. Про долю останніх слід сказати, що крім згаданих вище близько 3 тис. військовополонених з концтабору по вул. Керосинній, у Бабиному Яру, в цьому страшному місці, знищено ще десятки тисяч військовополонених Червоної армії.

_______________________________________________________

1Книга пам’яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам’яті України”, 2000,арк.198.

2Там само, арк.198.

Не менш зловісну славу серед жителів Києва мав табір військовополонених, розташований на вул.. Інститутській, 5. Там перебувало кілька тисяч військовополонених, які працювали на відбудовних роботах у місті. Навіть тих полонених, які працювали на окупантів, останні не вважали за потрібне годувати належним чином. Через недоїдання і хвороби смертність була надзвичайно високою. Трупи померлих закопували тут же у дворі.

Буде помилкою вважати, що радянські військовополонені, зокрема ті, що перебували у спеціальних таборах на території Києва, покірно чекали смерті, животіючи в нелюдських умовах. Були спроби втеч, організацій підпілля, саботажу. Воїни Червоної армії в своїй більшості тримали себе, як справжні патріоти своєї Вітчизни. І смерть вони теж зустрічали, як і належить справжнім солдатам. В цьому зв’язку не можна не сказати про героїчну поведінку перед розстрілом 100 українських моряків – військовополонених. 10 січня 1942 р. їх гнали колоною біля Сінного базару до місця розстрілу в тридцятиградусний мороз. Вони йшли по снігу босоніж, руки у кожного скуті ланцюгами. Йшли впевнено і співали пісню „Раскинулось море широко”.1

Поряд із Бабиним Яром знаходився Сирецький табір. Особливістю цього табору було й те, що очолював його садист штурмбанфюрер Радомські, який своєю звірячою жорстокістю вражав навіть своїх колег. Він розстрілював в’язнів за те, що вони на хвилинку зупинилися з важкими носилками, за те, що намагалися закурити або не так перед ним стояли і т. ін. Сюди привозили людей з різних областей України, для них Сирецький табір був своєрідним пересильним пунктом, тут вони перебували кілька днів, а потім їх знищували або в самому таборі, або в сусідньому Бабиному Яру.

Мало хто вцілів з числа військовополонених, які перебували у таборі на території Києво – Печерської лаври. Там ще влітку 1941 р. був створений госпіталь для військових. Евакуювати його не встигли. Поранених німці об’єднали з полоненими і утворили там табір.

_____________________________________________________________________________________________

1Король В. Бабин Яр. Відоме і невідоме. Голос України. 1991, 14 серпня.

За приблизними підрахунками, бо точно це встановити, на жаль, неможливо, на Київщині мученицьку смерть прийняли близько 250 тис. військовополонених, переважно українців.

На території України було створено понад 180 таборів військовополонених. Серед них сумно – відомими своїми жорстокими умовами були, крім Дарницького і Сирецького (в Києві), Богунський (під Житомиром), „Цитадель”(у Львові), Володимир – Волинський(Волинська область), „Уманська яма” (Черкаська область), „Хорольська яма” (на Полтавщині), Рава – Руський (Львівська область), „Гросс – лазарет” у Славуті (Хмельницька область). Під стаціонарні табори використовувались перші – ліпші приміщення, навіть поле просто неба, обнесене кількома рядами колючого дроту, через який пропускався електричний струм високої напруги.

Влітку 1941р. у с. Богунія поблизу Житомира створено табір військовополонених, де зібрано до 100 тис. червоноармійців і командирів. Лише незначна частина з них розміщувалася у кам’яних будівлях, більшість поділила долю диких тварин. Через велику скупченість люди не в змозі були не тільки лежати, а й стояти. Сховатися від спеки, вітру, дощу, снігу ніде – так і вмирали, звалюючись один на одного.

Та остаточно добити невільників, які все ще чіплялися за життя, мав такий безвідмовний метод, взятий на озброєння фашистськими катами, як голодомор.

Коли до того чи іншого табору прибувала чергова партія бранців, їх не годували по кілька днів, іноді тиждень, аби знесилити фізично, зламати морально. Голод здатний був приборкати будь – який протест. В той же час харчування було єдиною надією в’язнів на виживання. Але що це було за „харчування”!

Табірна „хроніка” пригадує такі „вишукані” обідні меню. Після тривалого, до тижня, голодування людям видали качани капусти, буряк, кукурудзу і просо, все у сирому вигляді, за такою нормою: одна капустина - на 20 чоловік, один буряк і один качан кукурудзи – на 6 чоловік. а ще іноді видавали „хліб”, випечений спеціально для військовополонених, називався „руський”: 50% житніх висівок, 20% буряка,, 20% целюлози, 10% соломи. Після таких „обідів” у місцях розташування таборів, уздовж шляхів, де проходили колони полонених, не залишалося ні трави, ні листя на деревах. Все, як свідчать очевидці, поїдали жертви фашистського голодомору. На грунті голодувань люди божеволіли, вдавалися до трупоїдства, щуроїдства.

Катюги не залишали приреченим жодних шансів на виживання. Відбувались жахливі сцени німецьких звірств. У жовтні 1941 р. через Вінницю рухалася велика колона військовополонених. Населенню стало це відомо напередодні. І кожна сім’я вважала своїм обов’язком нагодувати бідолах. Уздовж Немирівського шосе стояли вози з провізією, хлібом, фруктами тощо, жінки з горщиками і каганцями готової їжі. Чекання було досить довгим, а день – спекотним. Та ось колона почала наближатися. Раптом конвой кинувся розганяти людей, розкидати їжу, топтати її ногами. Військовополонені, побачивши їжу, прорвали конвойне оточення і тут начальник конвою надав наказ стріляти.1 У наведеному випадку німецька охорона стріляла по полонених. Але часто фашисти нещадно карали населення за прояв людяності, та навіть смертельна небезпека не зупиняла патріотично настроєне населення. І якщо у страшні роки фашистського полону комусь із бранців щастило вижити, то цим вони могли завдячувати передусім українському населенню, особливо жінкам, які намагалися врятувати кожного. Нещасних атакували міріади паразитів – справжніх господарів убогих табірних приміщень . Воші, клопи, блохи добивали у прямому розумінні цього слова, невільників . Як тільки сіріло , змучені за ніч люди бралися бити вошей , особистого ворога кожного . І навіть у вечірній час поблизу мізерного електричного ліхтарика юрмилися десятки людей, які займалися все тим же .Адже по три-чотири місяці не було змоги помитися, продензифікувати одяг. Отже, німецькими властями штучно створювалися умови для поширення смертоносних пошесних хвороб. Уже з вересня 1941 р. у таборах почалися масові шлункові захворювання, переважно дизентерія . А з жовтня набрала обертів епідемія висипного тифу. Люди вимирали цілими бараками. І не дивно: лікарі з військовополонених не мали ні медикаментів, ні інструментів , а німецькі ескулапи , якщо й приходили, то тримаючи у руках довгу жердину , ближче котрої полонений, хто б він не був , не міг підходити . Німецькі власті навмисно викликали епідемічні захворювання , добиваючись їхнього поширення, бо хворі на пошесні хвороби перебували разом із здоровими. Через тісноту й скупченість це викликало масове зараження людей.

Зима 1941-1942 рр. стала апогеєм масового вимирання військовополонених . Союзником фашистських нелюдів став не тільки голод та хвороби, а й холоди, оскільки приміщення таборів не опалювалися.

_________________________________________________________________________________________

1ЦДАГО України, ф.166, оп. 3, спр.246, арк.30.

Протягом усієї війни відбувалося переміщення величезних мас військовополонених з оперативних районів в глибокий тил . Передача військовополонених здійснювалася у пересильних(етапних) таборах, так званих кулагах, звідки полонених направляли в постійно діючі табори для рядового й сержантського складу, так звані шталаги, і для офіцерів – офлаги .

Табірні умови, спрямовані лише на те, щоб вигубити якомога більше в’язнів, зламати морально тих, кому пощастить вижити, здавалося б, геть виключали будь-який опір мучителям. Німецька табірна адміністрація попервах відкидала саму можливість організованої боротьби, окремі стихійні спалахи незадоволення негайно й жорстоко придушувалися силою зброї. І все ж, незважаючи на неймовірно важкі умови й заходи адміністрації на роз’єднання бранців за національною, службовою та іншими ознаками, на планове перемішування і перетрушування контингенту, у таборах знаходилися сильні, мужні люди, котрі потай вивчали, добирали і гуртували не занепалих духом. Групи табірного опору проводили антифашистську „пропаганду пошепки”, аби піднести бойовий настрій в’язнів, вистежували й знищували зрадників, встановлювали зв’язки з місцевим підпіллям. Ставилися дві основні мети: по-перше, підтримати й допомогти вижити близьким за настроями і духом „ товаришам по нещастю” і, по-друге, готувати й здійснювати втечі полонених на волю, до партизанів.

Роботу патріотів ускладнював обмаль часу для вивчення людей. За найменшої підозри німці негайно змінювали весь склад табору, оновлювали охорону. В багатьох випадках службі вдавалося вкоренити у середовище полонених своїх агентів-провокаторів і здійснювати арешти.

Найбільше шансів на успіх давали втечі з „робочих команд” поза таборами. Хоч „Пам’ятка для охорони робочих команд з російських військовополонених” вимагала за найменшої підозри стріляти „без попередження”, все ж люди йшли на смертельний ризик. Досить поширеними були втечі під час транспортування в поїздах. Сміливці, розібравши підлогу в теплушці, викидалися вночі на полотно залізниці між рейками.

Набагато складніше було організувати втечу безпосередньо із стаціонарного табору військовополонених. А проте підпілля, де воно було, розробляло плани втеч і навіть повстань. Часто такі наміри були нереальними, іноді навіть фантастичними, але це підтримувало душевні сили в’язнів, надії на кращу долю.

Доля Блеснюка Олексія Михайловича, який народився в 1935 р. в м. Вінниці та бачив війну на власні очі у маленькому сердечку закарбувала все, чим він поділився сьогодні із нами.

Батьку Олексія Михайловича, Михайлу Андрійовичу теж вдалося втекти із концентраційного табору, що знаходився на території України. До війни він був шофером, це була дуже привілейована професія, адже в ті часи і машин було ще дуже мало, і керувати ними вміли лише одиниці. Мати, єврейка, не працювала, але це й не потрібно було, бо і на батькову зарплату жили дуже добре. Отож, із раннього дитинства у Олексія Михайловича залишилися лише найприємніші спогади: сімейні походи до кінотеатрів, ігри з друзями (де він, чомусь, завжди був найменшеньким) . У ті часи Вінниця - рідне місто оповідача – скидалася швидше на маленьке село, сусіди на одній вулиці були взагалі як за родичів, жили там і євреї, і українці, і росіяни, і хто не є, але ніхто не зважав на національність. До війни люди і не знали, що це таке, і як так може бути.

У 1939 році розпочалася Фінська кампанія і батька як водія забрали на війну. Повернувся Михайло Андрійович цілим та неушкодженим.

Трохи пізніше розпочалася кампанія по радянізації західних областей України і батька знову забрали до армії. Цього разу він працював водієм на машині швидкої допомоги. Слава Богу і цього разу минулося – повернувся живим і неушкодженим, привіз багаті трофеї : фуражки, сувої тканин, та туфельки маленькому сину, які той не хотів знімати навіть на ніч! У сім’ї народився ще один син і, здавалося, нічого не передвіщало біду, але ... Розпочався наступ гітлерівських військ і на Радянський Союз. Це був 1941 рік, батька забрали практично зразу, а сім’я опинилася в окупації. У місті розпочалося таке, що страшно навіть згадувати: бомбардування, розстріли. Люди намагалися покинути місто, врятуватися. Потяги,