Братський рух і поширення гуманітарних ідей в Україні XVI–XVII ст.

доба вражаючих географічних та астрономічних відкриттів. У результаті експедиції Васко да Гами, Магеллана, Колумба було відкрито шляхи в Індію, Австралію, Америку і доведено, що Земля – одне з численних тіл, які рухаються навколо Сонця. Ці відкриття сприяли розвитку світської науки, яка оперувала абсолютно новими аргументами та способами доведення, відмінними від богословських. Вони похитнули уявлення про світ, засновані на авторитеті Біблії.

В добу відродження з’являється нова філософія. Вона утверджує право людини на щастя вже тут, на землі. Після загибелі Візантії – Східної Римської імперії – та захоплення її турками (1453 р.), до Італії виїхали візантійські вчені, хранителі античної мудрості. Це стимулювало спочатку в Італії, а потім і в усій Європі інтерес до спадщини античних філософів, учених, письменників, художників. Нове бюргерство відкривало в античній людині багато рис, подібних до свого світовідчуття. Це – життєва активність, закоханість у життя, почуття внутрішньої незалежності і гідності. Доба Відродження – це час захоплення всім античним. Сама назва означає „відродження античності”.

Інтерес до античності ніколи цілком не згасав у Європі, але право тлумачити античність належало церкві. Духівництво намагалося затушувати всі житєлюбні, радісні сторони античної культури. Лише в добу Відродження античність постала повнокровним, прекрасним мистецтвом. В античних мислителів та поетів молоде європейське бюргерство знайшло підтримку мрії про земне щастя. Віднині для митців Відродження взірцем є Канони та критерії античного мистецтва. Архітектори застосовують у своїх спорудах елементи розкішного римського декору і технічні досягнення стародавнього Риму – колони, арки, бані. Скульптори і живописці зображають своїх персонажів в ефектних позах грецьких богів і богинь. Маляри переймають психологізм римського мармурового портрета. Поети вводять у свої твори античні сюжети, наслідують зразки античної трагедії. З’являється ціла плеяда вчених, які розшукують та видають античні рукописи. Ці вчені називаються гуманістами – від слова „гуманус”, тобто „людський”. Незабаром гуманістами почали називати тих митців Відродження, які на противагу церковним ідеалам, прославляли людину та ідеал земного щастя.

Гуманістичні ідеали стали панівними в цю добу. Для них характерне сприйняття навколишнього світу не як юдолі печалі, а як прекрасної дійсності. Людина ж, згідно з цими ідеалами, не грішна і низька істота, а прекрасне і досконале створіння. Під впливом гуманістичного руху католицька церква теж визнала античне мистецтво і стала схилятися до думки про досконалість і красу навколишнього світу і людини в ньому. Немало митців того часу перебувало на службі у церкві або, навіть, були духовними особами. Проте за своєю суттю нове мистецтво набуло світського характеру. В живописі з’являються нові теми, не пов’язані з церквою; художники малюють обличчя мирян – городян, вчених, людей мистецтва, представників знаті. На рубежі XV – XVI ст. жили і творили геніальні італійські художники Рафаель Санті, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонарроті. В їхньому мистецтві людина постає сповненою почуття власної гідності, гордості, рішучою та впевненою в своїх силах. Мотив покори, схиляння перед долею та страждання у них притишується, а то й зовсім зникає. Зодчі починають дбати про красу не лише церковних, а й звичайних, бюргерських будинків. Похмурі замки середньовіччя поступаються місцем просторим палацам, заповненим повітрям та світлом, прикрашеним розписами і скульптурами. У Парижі в цей час зводиться королівський палац Лувр, в Італії – чудові палаццо римської знаті. Народжується світська музика. У стінах венеціанського собору Святого Марка звучить інструментальний концерт, побудований на танцювальних та пісенних мелодіях простого люду. В добу Відродження з’являється книгодрукування. Друкована книжка поступово витісняла рукописну. Настала ера книжної культури.

Відродження охопило лише країни Західної Європи. Але вільнолюбні ідеї та гуманістичні вчення мали певне поширення і в країнах східнослов’янського світу – Україні, Росії, Білорусії.


3.2 Поширення гуманістичних ідей на території України у XVI–XVII ст.


Гуманістичні ідеї проникли в Україну двома шляхами: через навчання дітей українських магнатів, шляхти, купців у італійських університетах та в Празькому й Краківському, а також через твори гуманістів Європи. Зокрема, на українських письменників мав вплив Максим Грек, котрий працював у Московській державі і Франциск Скорина з Білорусії. Зачинателем гуманістичної культури в Україні були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський. Всі вони навчалися в західноєвропейських університетах і працювали в Галичині. Їхня діяльність була спрямована проти утисків народних мас і на утвердження світського світогляду, поваги до гідної наслідування античності. Вони одними із перших у європейській філософії заперечували божественне походження влади й держави, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Вони вважали, що людина має право на повноцінне життя, свободу совісті, слова, віри. У творах українських гуманістів знаходимо нові погляди на історію, роль і місце в ній людини як творця історії. Названі вище гуманісти та їхні послідовники вважали історію засобом пробудження самосвідомості народу, його історичної пам’яті, засобом виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Після Люблінської унії 1569 р. українські гуманісти, крім того, проголошували ідеї згуртованості громадян, їхнього обов’язку захищати рідну землю, виступали за справедливість і політичні свободи.

Друга культурно-релігійна хвиля з Заходу, пов’язана була із Реформацією. Вона викликала потребу у вищій освіті та сприяла поширенню шкіл, збільшенню кількості книжок і прагненню наблизити літературну мову до мови народної.

В XVI – XVII ст. в Україні був час національно-культурного відродження, формування національної свідомості українського народу, що знайшло свій найвиразніший прояв у братському русі всіх жанрах літератури та в усній народній творчості. На цей період припадає один із найбільших винаходів людства – поява друкарського верстату, що вивів книгу з церков і монастирів у широкі маси. Українська культура цього часу використовує традиції та духовну спадщину Київської Русі. Але перебування українських земель під іноземним пануванням мало своїм недоліком, з одного боку, постійний опір духовної культури українського народу спробам її знищити, з другого – неминучий вплив польської культури на культуру України. Саме через Польщу в Україні набули поширення ідеї гуманізму та реформації.

Гуманістичні ідеї відображалися у всіх сферах української культури. Характерною рисою літературного процесу в Україні в цей період були: багатомовність, національне відродження, боротьба за православ’я, орієнтація на засвоєння кращих зразків європейської культури, розвиток культури власної, поширення ідей Гуманізму в Україні. Їх приносили й поширювали вихідці з України, які здобували освіту за кордоном. Видатними українськими поетами XVI ст. вважалися основоположник гуманістичної поезії в Польщі й перший гуманістичний поет України Павло Русин, збірку його творів було видано у 1509 р. у Відні; Севастян Кленович – автор поеми латинською мовою „Роксоланія” (тобто, „Україна”, 1584 р.). Історик та філософ Станіслав Оріховський із Перемишля, переїхавши до Німеччини, близько познайомився з видатним діячем Реформації Мартином Лютером. Свої твори („Зразковий підданий”, „Промова на похорон Сигізмунда”, „Напучення королеві польському Сигізмунду Августу”) підписував подвійним прізвищем: Оріховський-Русин, або Оріховський-Роксолан, чим підкреслював свою національну приналежність. У своїх творах полемізував із католиками, захищав православ’я, нещадно критикував шляхетське свавілля. Усі вони писали твори польською та латинською мовою – мовою вищої школи і науки всієї Європи епохи Відродженя. Окрім них, були також професор Краківського університету Гр. Тичинський, Щасний Гербурт, Шимон Зіморович і Шимол Шимонович.

Станіслав Оріховський один із перших серед представників європейської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, категорично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, обстоював невтручання церкви в державні справи. У своїх творах гуманісти подолали пануючий у середньовічній історіографії провіденціалізм (розуміння причин суспільних подій як вияв волі Бога) та фаталізм і почали зображати історичних діячів як активних суб’єктів, поведінка яких залежить від конкретних обставин. Суть ідей, які вони обстоювали, полягала у звільнення суспільної свідомості, громадської та розумової діяльності з-під влади кліру.

Український театр виріс із церковних обрядів та народних звичаїв (веснянки, весільні пісні, скоморохи тощо). Але в XVI – XVII ст. в період поширення ідей гуманізму в школах для кращого засвоєння учнями латинської мови ставили комедії давніх римських авторів. Але їх було мало і за змістом вони не завжди підходили шкільній молоді. Тоді вчителі шкіл створювали власні твори. Так виникла шкільна драма. В Україні шкільні драми виникали в стінах братських шкіл.

В цей період поряд з усною народною творчістю відбувався процес становлення професійної музики. Цьому сприяло те, що в братських школах, як обов’язкові предмети, ввели церковний спів по нотах і музичну грамоту. Підготовка в школах регентів церковних хорів, учителів співу й музикантів давала змогу зберігати українську культуру в умовах колонізації. Зароджується і світська музика в таких її жанрах як міська побутова пісня (кант), цехова інструментальна музика й театральна музика. На зразок ремісничих цехів в українських містах існували музичні цехи, члени яких грали на весіллях та святах.

Архітектура і образотворче мистецтво на Україні набували національних рис і були невід’ємеими здобутками їх суспільного побуту. У них релігійні сюжети дедалі більше змінювалися образами, взятими з життя, проявлялися риси гуманізму. У другій половині XVI – першій половині XVII ст. українські митці у своїх творах звертаються до світу людини, її почуттів і настроїв, духовного возвеличення й морального очищення. Це знайшло прояв у розвитку портретного малярства. У живописі світського характеру найпопулярнішим стає легендарний образ безсмертного козака Мамая, доброго, лагідного характерника, котрий у найскрутнішу хвилину невідомо звідки з’являвся на допомогу людині, який міг вибратися з будь-якої ситуації, адже був характерником-чаклуном. Цей образ малювали прості сільські малярі, але картинами їхніми прикрашалися і панські світлиці, і сільські хати.

Архітектура цього періоду знаменита, насамперед, замковими спорудами. Досить згадати місто-фортецю Кам’янець-Подільський, замки Луцька, Острога, Старого Села й багатьох інших. Активно велося і церковне будівництво, причому архітектори надавали оборонного значення деяким монастирям (Межиріч) та церквам (Сутківці). У першій чверті XVI ст. у Галичині набуває поширення ренесансний стиль у архутектурі (наприклад, „Чорна кам’яниця” на Ринковій площі у Львові, Корняктова вежа, каплиця Трьох Святих і церква Успіння Богородиці). Видатними архітекторами цього стилю були П. Красовський та італійці Петро з Барбони і його учень Павло Домінічі Римлянин. Ознаки ренесансного стилю є і в церковних спорудах Києва, Чернігова, Переяслава та Канева.


3.3 Українські гуманісти


Носіями гуманістичних ідей стали Юрій Дрогобич, Павло Русин із Кросна, Лукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський та інші.

Юрій Дрогобич – український учений XV ст., доктор філософії з 1478 р., а з 1482 р. і доктор медицини. Народився в м. Дрогобичі. Навчався у Краківському університеті, де йому 1470 р. було присвоєно ступінь бакалавра, а 1473 р. – магістра. Викладав медицину, філософію та астрономію в Булонському університеті, 1481 – 1482 рр. – ректор цього навчального закладу. 1487 р. – професор Краківського університету. В 1483 р. у Римі вийшла книга Юрія Дрогобича „Прогностичні судження...” – перший друкований твір українця, виданий за кордоном.

Павло Русин – український, польський і німецький поет, видавець, коментатор античних письменників. Народився у містечку Кроєному поблизу Перемишля. У польській історичній літературі Павла Русина отожнювали з Павлом Процлером. Щодо походження поета існують різні гіпотези. В. Вітковський доводив німецьке походження поета. До цього схилялися і деякі українські дослідники, зокрема, Г. Нудьга. На думку російського славіста І. Голенищева-Кутузова Русин був українцем (звідси – „Русин” у формі прізвища). 1491 р. Русин розпочав навчання у Краківській акдемії – у списку студентів зустрічається запис „Paulus loannis de Krosna Premisliegsis”. 1500 р. здобув у Грейфсвальдському університеті ступінь бакалавра. Згодом навчався у Краківській академії, де 1506 р. став магістром вільних мистецтв. 10 років (з перервами) Русин коментував у стінах цього навчального закладу твори римських поетів – „Енеїду” Вергілія, „Про викрадення Прозерпіни” Клавдіана, „Фарсалії” Лукана та ін. Творчість і педагогічна діяльність Русина справили політичний вплив на формування ренесансної латиномовної поезії Речі Посполитої. У свою чергу, остання відіграла значну роль у становленні українського віршування, зокрема його польсько-латинські крила.

Найбільш ранні з збережених творів Русина датуються 1507 – 1508 рр. (дійшли до нас у складі рукописного кодексу бібліотеки Вроцлавського університету) – 24 вірші і трактат, присвячений коментуванню „Парадоксів” Цицерона. Жоден із цих творів не увійшов до збірки, яку Русин видав 1509 р. у Відні на кошти угорського магната Габріеля Перени. Окремі твори публікувалися і пізніше. Павло Русин, займаючись видавничою діяльністю, підготував до друку книгу сатир Персія (Краків, 1508 р.), а 1512 р. у Відні видав панегіричну поему Яна Паннонія на честь Яваріна. Наприкінці 1517 р., утікаючи від епідемії чуми, що лютувала в Кракові, помер у дорозі.

Отже, характерною рисою епохи Відродження є гуманізм. Ідеалом людини є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність, а на культуру. Пріорітетним в ієрархії духовних цінностей стає не надходження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу.

Українські гуманісти, такі як Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський були лише елітарною групою світських інтелектуалів, а їхні ідеї не мали значного поширення, все ж вони готували теоретичне підгрунття для серйозних суспільних зрушень, вказуючи на людину як на активного суб’єкта історичного процесу.


Висновки


Отже, релігійне життя в Україні в XVI ст. відзначається надзвичайною складністю. Це зумовлювалось, насамперед, зовнішніми обставинами, суспільно-політичними та соціальними процесами, становищем всередині церкви та міжнародними відносинами. Український народ в цей період перебував під іноземною владою: частина – під владою Польщі, а частина – під владою Литви, після 1569 р. – під владою Речі Посполитої. Православна церква в Україні перебувала в скрутному становищі. Адже покровителька православ’я в східнослов’янських землях константинопольська патріархія сама втратила захист і підтримку правителів Візантійської імперії, оскільки турки в 1453 р. взяли Константинополь. Християнство в мусульманській Туреччині вважалося другорядною релігією.

Перехід переважної більшості українських земель під владу католицької Польщі загострив питання щодо існування православної церкви. Всі згадані раніше процеси відбувалися і в другій половині XVI ст., набравши більш гострих форм. Так, у 1583 р. король Стефан Баторій розпорядився відібрати землю в усіх полоцьких православних церков і монастирів і передати її єзуїтам. А наступного року у Львові за наказом архієпископа католики напали на православні храми й монастирі, вигнали з них священників і заборонили відправляти служіння. Такі випадки не були поодинокими. Королі, як правило, призначали на вищі церковні посади світських людей. На захист православної церкви стали деякі українські магнати, такі як Григорій Ходкевич, Констянтин Острозький та інші. Але ці поодинокі українські патріоти не могли самі врятувати українську церкву, оскільки більшість магнатів і шляхти, прагнучи посад і багатства, переходили в католицьку віру. Православна церква за рівнем освіти поступалася католицькій церкві. Вона культурно зубожіла, її література обмежувалася церковно-богослужебними книгами. Той, хто прагнув здобути високу освіту в західноєвропейських університетах та прилучитися до високої культури, мусив звертатися до латинських книг і переходити (назовсім чи тимчасово) в католицтво.

Рятівним засобом для православ’я в Речі Посполитій було утворення церковних братств. Перші церковні братства українські православні міщани, торговці й ремісники утворили ще в другій половині XV ст., але поширення вони набули через століття. Спочатку братства надавали матеріальну допомогу храмам, підтримували дисципліну в церкві, опікували сиріт і старців. Відтак вони почали впливати на обрання священників, єпископів. Братства існували в кожному місті й містечку Галичини, Волині, Поділя, Київщини. Іноді опікунство над храмами призводило до конфліктів між братствами й вищим духовенством. Братства також встановлювали через грецьких церковних служителів зв’язки з Москвою, отримували матеріальну допомогу для діяльності своїх шкіл і друкарень. Важливим кроком для розвитку братств був вступ Війська Запорозького до Київського братства. Початок відносин братства із запорожцями, ймовірно поклав Йосип Курцевич, настоятель монастиря у Терехтемирові – місті, де розміщувалися козацький шпиталь, арсенал і скарбниця. Козацтво було суто православним і представляло широкі маси. Це була сила, здатна допомогти матеріально й збройно. Важко переоцінити значення зв’язків братського руху з козаками. Діячі братського руху сприяли формуванню сприйнятих козацтвом ідейних засад національно-політичного відродження, в той же час створювані козацтвом українські політичні структури забезпечували умови для розгортання братського руху, відкривали перед ними нові горизонти.

В другому розділі розповідається про досягнення братств, розкривається діяльність самих основних братств і внесок окремих діячів у спільну справу. Найстарішим і провідним серед братств України було Львівське Успенське Ставропігійське братство. Львівські міщани, зайняті боротьбою за свої церковні й громадські права, зорганізувалися у братство, з метою взаємної підтримки, оборони своєї віри й піднесення освіти. Згодом Львівське братство зробилося зразком для інших міст. Однією з найважливіших турбот братства була шкільна справа. У кінці XVI ст. Львівське братство заснувало власну школу, яка стала зразком братських шкіл усієї України. Іншою важливою цариною діяльності Львівського братства, започаткованого ще до існування школи, було книгодрукарство. Коли до Львова приїхав Іван Федоров, братство допомогло йому заснувати друкарню, а після смерті І. Федорова братчики купили друкарню, перетворивши місто на центр православного книгодрукарства.

На початку XVII ст. центр церковної та культурної діяльності на Україні переміщується на схід. Оскільки Львівське братство почало занепадати, тому що українські міщани більше не в змозі були підтримувати його, терплячи все більші утиски з боку католицької церкви та польського уряду. В той час знову Київ, що все густіше заселявся й багатшав, підносився як центр українського православ’я. В 1615 р. знать, міщани та духовенство Києва заснували при Богоявленській церкві братство. Київське братство діяло особливо активно. Як уже згадувалося, до нього в 1620 р. вступило Військо Запорозьке на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, що підсилило його авторитет. Це братство брало участь у відновленні діяльності православної церкви на Україні, виступало за визволення України і воз’єднання її з Росією, підтримувало зв’язки з Москвою. У 1615 р. відкривається і Київська братська школа, у якій заснували друкарню й паперову фабрику. У 1632 р. братська школа об’єднується з Лаврською школою, заснованою П. Могилою, в один навчальний заклад – Києво-Могилянську колегія. Києво-Могилянська колегія була справжнім вогнищем освіти, науки, культури та громадської думки в той період на Україні. Без сумніву, всі ці зміни великою мірою були результатом діяльності братств. Проте мали вони також і вади. Вічною проблемою була нестача фінансових засобів. Незважаючи на повсюдне поширення, братства так і не утворили якогось координуючого опору і їхні взаємозв’зки були спорадичними. Діяльність братств характеризується непослідовністю, оскільки навіть провідне Львівське братство залежало від кількох окремих людей. Коли ж ці люди втрачали ентузіазм, стомлювалися, чи знаходили собі десь в іншому місті надійну й краще оплачувану посаду, діяльність братств нерідко припинялася на тривалий час. Виникали суперечки про те, чи мають право братства втручатися у справи церкви. Як і належало сподіватися, між ними і єпископами спалахували конфлікти за контроль над маєтностями якогось багатого монастиря, або мали місце суперечки між єпископом та міщанами навколо того, як тлумачити Біблію. Проте ці вади не мають великого значення, адже діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною.

Отже, Гуманізм – це той напрям суспільної думки, який спрямовано на захист гідності і свободи людини. Бути гуманістом означає боротися за людяність суспільних відносин. Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. У суспільному житті на перше місце висувалися особисті достоїнства, власна гідність, а не походження, належність до суспільного стану, багатство чи влада. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси – проповідування гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури. Гуманісти вважали, що Бог дав людині свободу волі, вона сама мала вирішити свою долю, визначити своє місце у світі. Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такою є філософія гуманістів.

Гуманізм – це напрям у європейській культурі, котрий звертається до скарбів класичної, грецької та римської культури, що відкрили світ людських почувань, героїзму, краси. Тоді відкрився шлях до свободи думки й наукового дослідження природи. Просвітниками Гуманізму стали італійські поети Данте, Петрарка, Бокаччо. А далі гуманістична хвиля охопила Європу і досягла України. Українська культура зазнала значних впливів європейських культурних процесів, пов’язаних з добою Відродження. Після тривалого періоду занепаду розвиток культури в Україні набуває характеру національного відродження. Після певної паузи в поступальному розвитку культури, своєрідного інтелектуального та культурного застою, розпочинається переорієнтація на західну цивілізацію, активне засвоєння на грунті києво-руської духовності, надбань західноєвропейської культури. Виявами цих якісних змін у духовній сфері України стали:

  1. відхід від візантійських зразків та канонів;

  2. поширення ідей гуманізму та реформації;

  3. поява нових форм самовираження і мистецьких стилів;

  4. посилення світського елементу в культурі, зростання уваги до людини та її духовного світу;

  5. індивідуалізація творчості.

Позитивне зрушення в культурі, праці та господарюванні пов’язані з налагодженням Україною активних торгово-економічних зв’язків з Європою. Поява елементів громадянського суспільства та моделі-зародку (Запорозька Січ) національної державності в політичній та правовій культурі, зростання цивілізованості у сфері побутової культури; суттєві якісні зміни в культурі духовній зумовлені впливом ідей гуманізму та реформації, створили сприятливий грунт для зростання національної свідомості українського народу, зміцнення його віри у власні сили, згуртування в боротьбі за свою землю, віру, права та незалежність.


Джерела та література


  1. Альбом ставропігійського братства // Львівський державний історичний музей.

  2. Андрусяк М. Павло Тетеря і Львівська ставропігія // ЗНТШ. – Т. 151.

  3. Антонович В. Прилуцький полковой осаул Михайло Мовчан и его записная книга // Киевская старина. – 1885. – Т. ІІ.

  4. Анушкин А. На заре книгопечатания в Литве. – Вильнюс, 1970.

  5. Архив Юго-Западной России. – Ч. І. – Т. ІІ.

  6. АЮЗР. – Ч. І. – Т. 12. – Географічно-історичні статті. – Львів, 1874.

  7. Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки. – Збірка Осолінеуму. – Спр 2391.

  8. Harasiewicz M. Annales ecclesial Ruthenaе. – Leondi, 1852.

  9. Довідник з історії України від А до Я. – Генеза, 2000.

  10. Дорошенко Дм. Історія України.

  11. Древний поменик Киево-Печерской лавры. – К., 1892. – Кн. 6.

  12. Ісаєвич Я. – Київська старовина. – 1992. - № 1.

  13. „Історія Української культури”. За ред. Крип’якевича. – Київ, 1990.

  14. Ковальський М. Політичні зв’язки західно-українських земель з Російською державою в ІІ пол. XVII ст. – Львів. – 1957. - № 6.

  15. Крыловский А. Львовское Ставропигиальное братство. – Львів, 1904.

  16. Орловський П. Участие запорожских козаков в востановлении иерусалимским патриархом Феофаном православной западнорусской церковной епархиии в 1620 году // Труды Киевской духовной академии. – 1905. - № 8.

  17. Памя’тники, издание Киевской комиссией для разбора древних актов. – К. 1898. – Т. І.

  18. Сборник летописей, относящихся к Южной и Западной Руси. – Киев, 1888.

  19. Стецюк К. І. Народні рухи на Лівобережній і слобідській Україні в 50 – 60-их рр. XVII ст. – К., 1960.

  20. Сакович К. Вірші на жалосний погреб зацного рицара Петра Конашевича-Сагайдачного // Бібліотекознввство і бібліографія. – З. Х., 1966.

  21. Субтельний О. Історія України. – Либідь. – К., 1993.

  22. Чтение в Обществе истории и древностей российских. – 1896. – Кн. І.

  23. Швидько Г. К. – Історія України, підручник для середньої школи. – Генеза. – К. 1997.