Реформи братів Гракхів

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

«РЕФОРМИ БРАТІВ ГРАКХІВ»»

Вступ

З II ст. до н.е. після перемоги над Карфагеном і Македонією Римська держава панує на всьому просторі землі, що омивається Середземним морем. Завойовані країни стали невичерпним джерелом рабів. Сотні тисяч їх були продані за безцінь у землеробські маєтки нової римської знаті – стану нобілів. Належали до цього стану тільки ті, чиє майно оцінювалося не менше ніж в один мільйон сестерцій.

Зростання числа великих маєтків (латифундій) супроводжувався прямо протилежним процесом руйнування римського селянства. Воно не витримувало конкуренції дешевої рабської праці. Не маючи доступу до нових земельних фондів, воно задихалося від малоземелля, породженого дробленням ділянок між спадкоємцями, а ще більше грабіж і захопленням їхніх земель багатими. Воно знаходилося в тисках кабальних позик.

Неминучим результатом цього процесу було крайнє загострення боротьби між дрібним і великим землеволодінням, що ніколи не припинялося. Кульмінацією боротьби стали реформи братів Гракхів.

Аграрні реформи Тиберія Гракха

Вступивши на посаду 10 грудня 134 р., він відразу ж вніс свій аграрний законопроект. У цей час навколо Тиберія вже утворилася невелика група прихильників з рядів нобілітета. До них належав, наприклад, його тесть Апій Клавдій. У редагуванні законопроекту Тиберію допомагали кращі юристи того часу – Публій Муцій Сцевола і Публій Ліціній Вроді.

В агітації за свій законопроект Тиберій виходив з основної тези сципіоновської групи про відродження римської військової могутності.

«Ціль Гракха, говорить Аппіан, – полягала не в тім, щоб створити благополуччя бідних, а в тім, щоб в особі їхній одержати для держави боєздатну силу».

І зміст мови, що він вимовляє перед голосуванням, по суті, не виходить за рамки цієї консервативної тези. Але масовий народний рух, що почався в зв'язку з аграрним законом, захопило Тиберія і змусило його піти набагато далі. Справжнім пафосом демократа і захисника знедолених звучить уривок однієї з його мов, що приводиться Плутархом:

«І дикі звірі в Італії мають лігвища і нори, куди вони можуть ховатися, а люди, що борються і вмирають за Італію, не володіють у ній нічим, крім повітря і світла, і, позбавлені даху, як кочівники, бродять усюди з дружинами і дітьми. Полководці обманюють солдатів, коли на полях боїв призивають їх захищати від ворогів гробниці і храми. Адже в безлічі римлян немає ні отчого вівтаря, ні гробниць предків, а вони борються і вмирають за чужу розкіш, чуже багатство. Їх називають владиками світу, а вони не мають і клаптика землі».

Законопроект Тиберія не дійшов до нас текстуально. Але зміст його загалом може бути установлено. Перший пункт представляв розвиток старого закону Ліцінія і Секстія. Кожному власнику державної землі дозволялося одержати у власність 500 югерів. Якщо в нього були сини, то на кожного покладалося по 250 югерів, однак з тим обмеженням, що одна родина не могла мати більш 1 тис. югерів (250 га) державної землі.

Другий пункт говорив, що надлишки державної землі повинні бути повернуті в скарбницю і з них нарізані невеликі ділянки, які надаються бідним громадянам у спадкоємну оренду. За словами Апіана, ці ділянки заборонялися продавати. Останній момент дуже істотний, тому що шляхом такої заборони Тиберій сподівався зупинити нову пролетаризацію селянства.

Нарешті, третій пункт законопроекту передбачав утворення повноважної комісії з трьох осіб, яким поручалось проведення аграрної реформи. Комісія повинна була обиратися народними зборами на 1 рік із правом наступного переобрання її членів.

Через відсутність у нас тексту закону і поганого стану традиції про гракхівський рух ряд істотних деталей не може бути з'ясований. Таке, наприклад, питання про первісний, більш м'якої стосовно посесорам, редакції законопроекту, і пізнішої – більш суворої. Точно так само не можна встановити, чи весь підпадав під чинність закону чи деяких його категорій підлягали вилученню. Не ясне і важливе питання про тих, хто повинний був користуватися правом одержання наділів з державної землі: тільки римські громадяни, чи також і деякі категорії італіків?

Аграрний законопроект торкався насамперед інтересів великих просесорів державної землі. Але його радикальний характер повинний був злякати навіть ті кола нобілітету, що хоч і були прихильниками аграрної реформи, але реформи помірної (сципіоновська група). Тому величезна більшість сенату виступила проти рогації Тиберія.

Народ захоплено зустрів цей проект. Але він викликав шквал обурення серед землевласників. Вони вирішили не допустити прийняття закону, що грозив їх багатству і впливу. Оптимати стали поширювати наклепницькі слухи про те, що Тиберій переділом земель хоче викликати міжусобицю в країні і захопити владу у свої руки. Однак авторитет Тиберія був занадто великий: народ цілком довіряв своєму трибуну. Розповсюджувані ворогами наклепницькі слухи нічого не могли змінити.

Народними трибунами називали представників простого народу, що обираються по римських округах (трибам) на один рік. Трибуни мали право «вето», тобто могли забороняти будь-яку постанову влади, якщо вважали, що вона ворожа народу. Трибуни мали право недоторканності: їх не можна було заарештувати і жодна посадова особа не мала права їх змістити. Вороги Тиберія не дрімали. Вони знайшли інший спосіб боротьби з ненависним їм законом. Оптимати умовили одного з трибунів, багатого землевласника Марка Октавія, накласти вето на законопроект Тиберія. Тиберій був вражений: Октавій, у минулому його друг, виступає проти закону, якого так жадає народ, що так потрібний республіці! Думаючи, що Октавій боїться втратити свої землі, Тиберій запропонував зі своїх особистих засобів відшкодувати збиток, що йому нанесе новий закон. Октавій відмовився. Тоді Тиберій, користуючись тим же правом вето, наказав призупинити діяльність усіх державних установ, поки його законопроект не буде поставлений на голосування в народних зборах. Припинили роботу магістрати, був опечатаний храм Сатурна, у якому знаходилася державна скарбниця, і в такий спосіб були припинені всі платежі.

В знак протесту проти Тиберія оптимати стали з'являтися на вулицях Рима в жалобних одягах. Найбільш рішучі супротивники реформи стали готувати замах на Тиберія. Але ніякі погрози не могли змусити його відступити. Гракх зажадав обговорити положення, що створилося, перед народом.

І от настав день народних зборів. На центральній площі Рима – форумі, поруч трибун, зібралася багатотисячна юрба. Люди вітали Тиберія, підбадьорювали його. Але раптом лемент гніву і збурювання прокотився по площі. Виявилося, що оптимати, бажаючи зірвати голосування, викрали виборчі урни. Збуджений народ був готовий ринутися на розправу з ненависними багатіями. Тоді на трибуну, де знаходився Тиберій, піднялися колишні консули Манлій і Фульвій. Вони стали благати Гракха не допустити кровопролиття і звернутися в сенат: адже там засідають самі мудрі і шановні люди держави. Нехай вони вирішать, як варто діяти. Після довгих домовленостей Тиберій згодився. Але коли сенатори не підтримали його пропозицій, він знову скликав народні збори. «Громадяни! – звернувся він до римлян. – Трибуни, яких ви наділили такою великою владою, що одне лише слово кожного з них може зупинити життя держави, не можуть дійти згоди. Тому я пропоную: нехай волею народу один з нас буде відсторонений від посади».

І повернувши до свого супротивника, Тиберій спокійно вимовив: «Октавій! Запитай думку громадян. І якщо римський народ позбавить мене звання трибуна, я негайно відправлюся у свій будинок і буду жити як простий громадянин. Клянуся тобі, Октавій, що ти не побачиш мене в числі твоїх недругів, якщо народ відзначить тебе своєю довірою».

Розуміючи, що народ нізащо не позбавить Тиберія звання трибуна, тому що усі знають, як сміло бореться він за народне щастя, Октавій промовчав. Тоді заговорив Тиберій. «Народний трибун, – сказав він, звертаючись до притихлої юрби, – обличчя священне і недоторканне, тому що діяльність його присвячена народу, і він покликаний захищати інтереси народу. Але якщо трибун, відвернувшись від народу, заподіює йому шкоду, применшує його владу, перешкоджає його волі, – такий трибун сам відстороняє себе від посади, тому що не виконує свого обов’язку. Той, хто відхиляє демократію, – вже не трибун. Я пропоную вирішити, чи може обіймати посаду трибуна Марко Октавій, раз він перешкоджає прийняттю закону, що дасть римському народу дах, хліб і роботу».

Почалося голосування. От уже 17 триб з 35 висловилися за те, щоб Октавій був відсторонений від посади трибуна. Але Тиберій призупинив голосування. подружньому взявши Октавія за руку, Тиберій знову спробував переконати його в нерозумності завзятості.

«Октавій! Відмовся від свого «вето». Цього жадає народ, що терпить позбавлення і горе. Глянь, з якою надією дивляться на тебе зараз громадяни, і подумай, з яким презирством і ненавистю будуть дивитися вони, якщо ти обдуриш довіру тих, хто тебе обрав. Не покривай ганьбою своє чесне ім’я!»

Октавій мовчав. Його очі наповнилися сльозами. Здавалося, він почув переконання друга, почув голос совісті, почув волю народу. Але коли Октавій глянув на згрупованих осторонь аристократів, на їхні жалобні одяги, на їхні обличчя, що застигли в напруженому чеканні, він, немов раптово пробудившись, звільнив свої руки з рук Тиберія і, дивлячись йому в обличчя, вимовив: «Немає!» Повага купки оптиматів виявилося для Октавія дорожче, ніж щастя народу.

Тиберій продовжив голосування. Більшістю голосів Октавій був відсторонений від посади. За наказом Тиберія Октавія, який опирався стали зводити з трибуни. Між розгніваним народом, що кинувся на Октавія, і його багатіями, що захищали, зав'язалася сутичка. Октавій ледь врятувався: його вихопили з юрби і дали можливість бігти.

Після цього законопроект без всяких утруднень був проведений у тім же зборах і став законом. У тріумвіри обрали самого Тиберія, його тестя Апія Клавдія і брата Гая, що знаходився тоді під Нуманцією. Такий родинний склад аграрних тріумвірів повинний був бути гарантією їхньої працездатності. Але він, звичайно, викликав нові обвинувачення з боку супротивників реформи.

Перед комісією з перших же кроків її діяльності стали величезні труднощі. У багатьох випадках майже неможливо було встановити, які землі є державними, а які – частками. Посесори звикли до думки про те, що держава ніколи не скористається своїм правом власника стосовно ager publicus, що вкладали в окуповані землі свої капітали, передавали їх у спадщину, закладали. Тепер кожен посесор державної землі намагалася всілякими способами довести, що вона є його приватною власністю. Проте комісія енергійно працювала, спираючись на співчуття народної маси і широко застосовуючи свої диктаторські права.

Однак виникли нові труднощі. Аграрний закон говорив тільки про наділення найбідніших громадян землею, але не предбачував видачі їм деякої грошової суми на отримання інвентаря, покупку насінь і т.п. Така видача була зовсім необхідна, тому що в противному випадку вся реформа повисала в повітрі. Але саме влітку 133 р. у Рим був привезений заповіт Атала III. Відповідно до конституційної практики, сенат хотів прийняти спадщину пергамського царя. Однак Тиберій вніс у народні збори законопроект, по якому скарбу Атала повинні бути ужиті як грошовий фонд для субсидування нових власників. Разом з тим Тиберій заявив, що питання про те, як надійти з містами пергамського царства, зовсім не стосується сенату, і що він запропонує вирішити справу народу.

Це було новим проголошенням теорії народного суверенітету і разом з тим новим викликом сенату. У цей момент нападки на Тиберія з боку реакційних кіл досягли вищої крапки. Його обвинувачували в прагненні до царської влади, не соромилися прибігати до самих дурних пліток, начебто, наприклад, того, що з Пергама йому як майбутньому пану Рима привезли пурпурову мантію і діадему Атала!

У цей же час, очевидно, Тиберій висунув нові проекти демократичних реформ: про скорочення терміну військової служби, про право апеляції до народу на судові рішення, про включення в число членів судових комісій поряд із сенаторами рівної кількості вершників, а також, бути може, про дарування прав громадянства італійським союзникам і латинам. Усі ці реформи пізніше будуть знову поставлені і частково проведені Гаєм Гракхом. Тиберій же здійснити їх не встиг.

Оптимати з нетерпінням чекали закінчення терміну повноважень Тиберія Гракха. Вони сподівалися, що тоді зможуть легко розправитися з ним, а головне, скасувати аграрний закон. Щоб не погубити початок справ, Тиберій вирішив удруге виставити свою кандидатуру на виборах народних трибунів. Це було порушенням звичаю, що забороняв тому самому. чоловіку два роки підряд обиратися на цю посаду. Скориставшись цим, оптимати стали обвинувачувати Тиберія в намірі улаштувати державний переворот. Вони поширювали слухи про численні дурні ознаки, що нібито передвіщали загибель Тиберія. Нібито в його бойовий шолом заповзли змії і вивели там дитинчат. Ранком того дня, коли були призначені вибори народних трибунів, жреці затверджували, що незвичайно поводилися священні кури: вони не клювали даний їм корм. А це вважалося недоброю ознакою.

У день виборів невдачі переслідували Тиберія. Виходячи з будинку, Тиберій так сильно вдарився ногою про поріг, що крізь взуття виступила кров. Пройшовши кілька кроків, він побачив на даху будинку двох воронів, що б'ються. Камінь, що зштовхнули птахи, впав біля самих його ніг. Деякі із супутників Тиберія засумнівалися і стали радити повернутися назад. Але друг, що мимо проходив, і вчитель Гракха філософ Блосій сказав: «Великий буде сором і ганьба, якщо ти, син Гракха, онук Сципіона Африканського і вождь римського народу, злякавшись ворона, не відгукнешся на заклик громадян! А що скажуть вороги? Вони, звичайно, стануть стверджувати, що трибун вважається з прикметами більше, ніж з бажанням народу».

І Тиберій продовжив свій шлях. Спочатку усе складалося добре. Народ захоплено вітав трибуна. Але в цей час один із прихильників Тиберія, сенатор Фульвій Флак, пробившись через юрбу до трибуни, повідомив, що сенатори готуються до розправи з Гракхом і його однодумцями і що вони зібрали біля площі багато своїх збройних прихильників. Друзі Тиберія, почувши про небезпеку, що грозить, розламавши забори, озброїлися уламками. Стоявші в задніх рядах не чули слів Фульвія і не розуміли причину тривоги. Тоді Тиберій, не сподіваючись, що його почують, торкнувся рукою голови, жестом бажаючи показати, що його життю загрожує небезпека. Вороги поспішили витлумачити цей жест по-своєму: «Тиберій хоче стати царем! – кричали вони, – він хоче покласти на свою голову корону!» Ватажок супротивників Тиберія Сципіон Назика кинувся в курію, де йшло засідання сенату, і зажадав від консула негайної страти Гракха. Консул заперечив: «Я не покладу початок насильству і не порушу правосуддя. Але якщо народ, послухавши Тиберія порушить закони республіки, я застосую свою владу. Спокійний тон консула ще більш розпік лють прихильників Назики. Підхопившись з місця, Назика крикнув: «Що я чую? Навіть консул віддає республіку! Хто хоче допомогти мені, нехай випливає за мною!»

З цими словами він кинувся до виходу. За ним кинулися інші сенатори. Юрба людей, збройних ціпками, каменями, ніжками від розбитих ослонів, заюшила на площу, де відбувалися народні збори. Стійких прихильників Тиберія на площі було небагато. Селяни, зобов'язані Тиберію своєю землею, були відсутні, тому що наступив час польових робіт. Міську бідноту в більшості складали люди, залежні від аристократії, що жили її подачками. Вони розступилися перед сенаторами і не зробили опору. Друзі Тиберія були частиною убиті, частиною звернені у втечу. У сутичці на площі загинув і сам Тиберій. Це сталося в 133 р. до н.е.

Розправа над прихильниками Тиберія Гракха продовжувалася ще кілька днів. Людей без суду віддавали страти. Навіть трупи їх піддалися наругам. Тіла Тиберія і 300 його прихильників були кинуті в ріку. Але народ не злякався жорстокої розправи. Він продовжував шанувати пам'ять героїчного трибуна і зненавидів його ворогів. Сципін Назика – ініціатор убивства Тиберія, незважаючи на займану їм високої посади верховного жерця був змушений залишити Рим і вмер у вигнанні. Побоюючись гніву народу, сенат не посмів розігнати комісію з переділу земель, у яку замість Тиберія обрали одного з його прихильників.

Демократичні реформи Гая Гракха

Гай Гракх став на посаду народного трибуна 10 грудня 124 р. Починаючи з цього моменту, протягом двох років він з надзвичайною енергією працював над здійсненням поставлених перед собою задач. На жаль, традиція про нього знаходиться в ще гіршому стані, чим про Тиберія. Строго говорячи, ми не знаємо ні точного змісту проведених їм заходів, ні їхньої хронологічної послідовності. Наші джерела вкрай неповно висвітлюють діяльність Гая: вони не дають майже нічого, крім назв окремих законів, плутають їхній порядок і суперечать один одному. Тому історія двох років трибуната Гая Гракха (123-го і 122-го) може бути відновлена тільки загалом.

Діяльність Гая певною мірою була продовженням справи Тиберія і була визначена задачами, поставленими, але не вирішеними його братом. Але навіть там, де молодший брат формально тільки продовжував старшого, він настільки далеко вийшов за колишні рамки реформи, вклав у неї так багато нового, що фактично ми маємо право вважати його діяльність зовсім самостійною і більш важливим етапом демократичного руху 30-х і 20-х років.

Три великих проблеми епохи вимагали рішення: аграрне питання, демократизація політичного ладу і наділення правами громадянства італіків. І всі заходи Гая Гракха були визначені саме цими трьома основними задачами.

Очевидно, на самому початку свого першого трибуната Гай провів закон, що мав зворотню силу і спрямований проти діяльності особливих судових комісій, створених для розправи з прихильниками Тиберія. Відповідно до цього закону, магістрат (голова комісії), що засудив на смерть вигнання римського громадянина, сам підлягав суду народу.

Найважливішими заходами першого трибуната (123 р.) були три закони: аграрний, хлібний і судовий. Аграрний закон, очевидно, в основному повторював закон 133 р., але з деякими доповненнями і поліпшеннями. Крім цього, він відновлював у колишньому обсязі діяльність аграрних тріумвірів.

Зміст хлібного закону, що, може, був проведений ще до аграрного, також не ясно. Безперечно, у всякому разі, що він встановив продажу хліба з державних складів за зниженою, у порівнянні з ринковою, ціною. У періодиці lХ кн. Лівія сказано, що державна ціна хліба була визначена в розмірі 61/3 аса за модій (8,7 л). Але ця цифра нічого нам не говорить, тому що ми не знаємо, яка була в цю епоху ринкова ціна на зерно.

Значення хлібного закону було дуже велике. Якщо навіть державна ціна на зерно і не відрізнялася занадто сильно від ринкової, то все-таки закон гарантував найбідніше населення Рима від постійних коливань цін на хліб. Таким шляхом у Римі вперше було введено державне регулювання цін, що полегшувало положення найбідніших шарів. Воно вводило й у Римі в практику основний принцип античного поліса – принцип колективної державної общинно-державної власності, відповідно до якого кожен член цивільного колективу повинний мати свою частку в доходах держави.

Але хлібний закон, що зміцнив міську демократію, мав і зворотню сторону. Хліб, призначений для продажу за твердою ціною, доставлявся з провінцій і складався в державних магазинах. Крім того, що це сильно обтяжувало державну скарбницю, приплив більш дешевого хліба знижував ринкові ціни і негативно позначався на сільському господарстві Італії. Ще важливіше було те, що хлібний закон послужив вихідним пунктом для пізнішої організації державних роздач найбіднішому міському населенню. Продовжувачі справи Гракхів і демагоги пізньої республіки зрештою прийдуть до безкоштовної роздачі хліба, що зіграє велику роль у деморалізації міської юрби і росту люмпен-пролетаріату.

Багато неясних моментів і в судовому законі. Він стосувався складу постійних судових комісій, зокрема комісії зі справ про вимагання провінційних намісників. Тут традиція розходиться. По Лівію, Гай залишив суди в руках сенату, але збільшив число сенаторів, приєднавши до них 600 нових членів з вершників. По Плутарху, «Гай приєднав сенаторам-суддям, яких було 300, стільки ж вершників і, таким чином, заснував змішаний суд з 600 суддів».

Інший варіант традиції, представлений Апіаном, Цицероном, Днодором і ін., розходиться з першим. Відповідно до цього варіанта, судові комісії взагалі були вилучені з рук сенаторів і цілком передані вершникам.

Це протиріччя, імовірніше всього, може бути пояснене наступним припущенням, підтримуване деякими сучасними вченими. У Лівія і Плутарха відбито первісний проект закону, внесений Гаєм у перший період його діяльності, коли опозиція сенату ще не виступала занадто відкрито і Гай припускав обмежитися порівняно помірною реформою. Але після того як він зустрів відкриту протидію нобілітету, вона додала судовому закону більш радикальний характер.

Ми не знаємо, чи стосувався закон усіх постійних судових комісій чи тільки quaestio repetundarum. У всякому разі, головне політичне значення мала остання. Вилучивши її з рук нобілітету, Гай хотів покласти кінець тим зловживанням, що лагодили провінційні намісники: вони почували себе зовсім безкарними, поки суди знаходилися в руках їхніх товаришів за станом. Тепер суд передавався вершникам, і тим самим установлювався реальний контроль над діяльністю намісників. Таким чином, судовий закон явився важким ударом по нобілітеті і значно підняв політичний авторитет правого крила демократії–всаднічества. Правда, зрештою судовий закон не поліпшив положення провінцій, тому що на зміну зловживанням сенаторів з'явилися нові і ще більш важкі зловживання, викликані розширенням відкупної системи. Але в момент видання закону ці наслідки важко було передбачити і, таким чином, він займає видне місце в системі заходів Гая Гракха, спрямованих на зміцнення римської демократії.

Поряд з перерахованими заходами першого року трибуната, потрібно відзначити ще кілька законів, що припадають, очевидно, також на 123 р. Перш за все – військовий закон. Він забороняв призивати громадян на військову службу раніш досягнення ними 17-літнього віку і наказував постачати воїнів одягом за рахунок держави, не вираховуючи, як це практикувалося раніш, її вартості з військової платні.

Закон про пристрій доріг знаходився в тісному зв'язку з усією системою інших заходів. Організація зручних шляхів сполучення мала велике значення для підвозу в Рим хліба, а також була в інтересах селянства і вершників. На підставі цього закону в Італії були початі великі роботи, в яких брало участь багато робітників і підрядчиків. Таким чином, значна частина збіднілого сільського і міського населення одержувала роботу, а отже, і засобу до існування. Усією справою керував Гай Гракх, створюючи цим новий привід для незадоволення аристократії, тому що він втручався в сферу компетенції сенату і цензорів.

Закон про консульські провінції встановлював більш демократичний порядок розподілу провінцій між консулами, що відбули термін своєї служби. Раніш провінції призначалися сенатом після обрання консулів, що давало можливість нагороджувати «своїх» кращими місцями. За новим законом, провінції повинні були визначатися ще до вибору консулів на даний рік.

Реформи вимагали великих коштів на закупівлю хліба, будівлю державних складів і доріг. Необхідно було збільшити державні доходи. Це обставина, очевидно, мало вирішальне значення для проведення однієї міри, що повинна була зіграти сумну роль в історії римських провінцій. За пропозицією Гая, у новій римській провінції Азія, утвореної з колишнього пергамського царства, була введена десятина, і збір її став здаватися на відкуп у Римі.

Збір десятинного податку сам по собі не був чимось новим, так само як і введення для цієї мети відкупної системи:

в інших провінціях існував такий же порядок. Принципово новою була здача на відкуп з аукціону збору десятини в самому Римі. У той час як у Сицилії і Сардинії збір 1/10 доходу й інших податків здавався на відкуп на місцях, причому податкові округи були невеликими, в Азії створювалася монополія для римських публіканів, а податки повинні були стягуватися з усієї провінції в цілому. Це давало можливість значно збільшити розмір відкупних платежів і таким шляхом підвищити державні доходи. Але проте новий порядок віддавав на потік і розгарбування римським публіканам багату країну. Небезпека цієї міри була тим більше велика, що судовий закон гарантував повну безкарність відкупникам всадничеського стану, а надалі нова практика була перенесена й в інші провінції.

Проводячи свій «закон про провінцію Азії», Гай крім підвищення державних доходів переслідував і іншу, політичну мету: ще більше залучити всадничество на сторону демократії.

Коли настав термін виборів народних трибунів на 122 р., Гай знову висунув свою кандидатуру і пройшов без найменших утруднень. Формальна сторона справи з часів Тиберія, очевидно, не змінилася. Але Гай користався таким авторитетом, що противна партія не ризикнула перешкодити його вторинному обранню. Тепер він досяг вершини своєї могутності, а разом з ним римська демократія вступила в період свого короткочасного розквіту. Гай був всемогутнім народним трибуном, аграрним тріумвіром, йому належало керівництво великими суспільними спорудженнями, від нього залежала ціла армія підрядчиків і агентів. Він був дійсним диктатором. Але це була диктатура демократична, тому що жодний великий захід не проходив без санкції повноважних народних зборів. Сенат і магістрати не грали ніякої ролі, хоча Гай намагався по можливості з ними ладити. Очевидно, найважливіші закони 123 р. були проведені саме в другій половині року, коли Гай після свого переобрання почував своє положення надзвичайно твердим.

Однак вища крапка кривої завжди є початком її сходження. Так було і з діяльністю великого римського демократа. На кінець 123 чи на початок 122 р. падають два нових найбільших заходи: закон про висновок колоній і проект про дарування прав громадянства італікам.

Що стосується першого закону, то його необхідність викликалася тим, що основні запаси державної землі до цього часу, очевидно, були вже вичерпані, а аграрне питання все ще виявлялося далеким від дозволу. Висновок колоній і повинний був служити додатковим заходом до аграрної реформи.

В Італії Гаєм Гракхом були засновані дві чи три колонії: одна в Брутії, інша на території Тарента і, бути може, ще одна в Капуе. Але італійські колонії не могли вирішити проблеми, тому що вільних земель було мало. Тому Гай прийшов до думки заснувати колонію поза. На території колишнього Карфагена. Новизна і принципове значення цієї ідеї полягали в тому, що вона вперше в історії Рима висувала невідомий дотепер тип внеіталійських, заморських колоній. Та обставина, що місце, на якому стояв Карфаген, було