Аналіз культурного характеру соціальної діяльності

в цій сфері в конкретний період розвитку держави шляхом розробки та реалізації цільових комплексних програм;

створення системи соціальних гарантій та захисту прав громадян у конкретних галузях соціально-культурного будівництва;

- здійснення фінансування й матеріально-технічного забезпечення соціально-культурної сфери; виділення у державному та місцевих бюджетах цільових коштів на фінансування державної політики в конкретних галузях соціально-культурного будівництва, залучення матеріальних і фінансових ресурсів підприємств, установ й організацій, об'єднань громадян, що функціонують у соціально-культурній сфері;

- створення достатньої мережі державних соціально-культурних закладів та установ широкого й різноманітного призначення з урахуванням специфіки того чи іншого регіону (економічної та соціальної структури, традицій, демографічного складу населення, особливостей географічного й кліматичною характеру тощо);

- утворення спеціальних фондів.

Чекає свого вивчення проблема кодифікації законодавства в сфері соціально-культурного будівництва України. Виходячи з концепції розвитку законодавства України, здається доцільним більш широке використання такої кодифікаційної форми, як кодекси.

Слід зазначити, Україна щодо цього має цікавий історичний досвід - вже в 1922 р. вона мала Кодекс законів про народну освіту (КЗпНО). Є всі підстави для прийняття замість діючого Закону «Про освіту», враховуючи різноплановість і розрізненість правового матеріалу, - Основ законодавства України про освіту. Цей акт, врегулювавши основні питання в цій сфері, став би підґрунтям для створення законів про базову школу, про вищу освіту, про професійну освіту тощо. [9;84]

З прийняттям нової Конституції, яка закріпила основні цілі, принципи та пріоритети політики держави у галузі соціального розвитку й культури, соціально-культурне будівництво в Україні отримало міцну конституційну основу.

Виходячи з аналізу організаційних зв'язків і повноважень державних органів, необхідно виділити органи, що здійснюють загальне керівництво соціально-культурним будівництвом, - Верховну Раду, Президента, Кабінет Міністрів, спеціальні галузеві органи управління - міністерства і відомства.

Визначальну роль у керівництві соціально-культурним будівництвом відіграє Верховна Рада. Вона: - визначає відповідно до Конституції державну політику у сфері культури (ст. 4 Закону «Про освіту»), правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури (ст. 22 Основ законодавства України про культуру);

- визначає державну політику й здійснює законодавче регулювання відносин у сфері фізичної культури та спорту, а також здійснює контроль за реалізацією державної програми розвитку фізичної культури й спорту в Україні та за виконанням законодавства про фізичну культуру й спорт (ст. 27 Закону України «Про фізичну культуру і спорт»);

- визначає державну політику щодо телебачення й радіомовлення, законодавчі основи її реалізації, гарантії соціального та правового захисту працівників цієї галузі (ст. 4 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»);

- визначає державну політику в галузі архівної справи (ст. 5 Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи»);

- формує основу державної політики охорони здоров'я шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямків, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я. Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних спеціалістів у галузі охорони здоров'я та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою (ст. 13 Основ законодавства України про охорону здоров'я).

Загальне керівництво соціально-культурним будівництвом в Україні забезпечує Кабінет Міністрів, який вирішує найважливіші питання у сфері соціального розвитку і культури. Так, у сфері культури Кабінет Міністрів та підвідомчі йому органи державного управління: [10;69]

- забезпечують реалізацію політики держави у сфері культури;

- здійснюють за участю громадських об'єднань розробку державних програм розвитку культури та їх фінансування;

- створюють умови для відродження й розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України;

- встановлюють державні замовлення на випуск літератури, творів мистецтва;

- сприяють розвитку нетрадиційних форм мистецтва;

- здійснюють заходи щодо повернення у власність народу України культурних та історичних цінностей, що перебувають за її межами;

- вирішують у встановленому законодавством порядку питання про надання закладам культури, що відіграють визначну роль у духовному житті народу, статусу національних;

- розробляють і забезпечують впровадження науково обґрунтованих суспільне необхідних нормативів культурного обслуговування населення різних регіонів України, матеріальних і фінансових норм забезпечення закладів культури;

- забезпечують підготовку кадрів, створення необхідної мережі державних навчальних закладів, науково-дослідних установ та стимулюють розвиток наукових досліджень з проблем культури;

- створюють базу по виробництву спеціального обладнання для закладів, підприємств і організацій культури;

- організовують та здійснюють культурне співробітництво з зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, сприяють створенню спільних інвестиційних фондів розвитку культури в Україні, а також центрів української культури за кордоном;

- здійснюють координацію діяльності міністерств, відомств, наукових установ, творчих спілок та інших громадських організацій щодо реалізації політики держави у сфері культури (ст. 22 Основ законодавства України про культуру).

До компетенції Кабінету Міністрів у сфері науки та науково-технічної діяльності також належить: [11;92]

- здійснення у межах, визначених відповідними законодавчими актами, функцій розподілу коштів бюджету, призначених для фінансування наукових досліджень, Державного інноваційного фонду та інших державних фондів;

- визначення порядку формування й використання позабюджетних фондів для науково-технічної діяльності;

- створення на основі чинного законодавства економічних, правових і організаційних механізмів, що стимулюють діяльність підприємств, об'єднань та організацій щодо прискорення науково-технічного прогресу;

- організація розробки національних та державних науково-технічних програм, формування органів управління й механізму реалізації програм, контроль за їх виконанням;

- організація й координація заходів щодо створення сучасної інфраструктури науково-технічної діяльності;

- укладання міжурядових угод, договорів про співробітництво в науково-технічній сфері, координація діяльності підприємств, установ і організацій України у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва (ст. 7 Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності»).

Кабінет Міністрів затверджує систему програмно-оціночних нормативів і вимог щодо фізичного розвитку і підготовки різних вікових груп населення, Державну програму розвитку фізичної культури та спорту і на її основі передбачає відповідний розділ у програмах економічного й соціального розвитку України (ст.ст. 26,27 Закону України «Про фізичну культуру і спорт»).

Для здійснення державної політики у соціально-культурній сфері уряд України створює відповідні організаційні структури.

Характерною рисою соціально-культурного будівництва в Україні, що вже зазначалося, є його галузевий характер. Як одна із сфер діяльності виконавчо-розпорядчих органів, управління соціально-культурним будівництвом охоплює декілька галузей: освіту; науку; культуру; охорону здоров'я; фізкультуру та спорт; соціальне забезпечення. Причому управління освітою і культурою, у свою чергу, містить певні підгалузі. [12;138]

Управління кожною галуззю (підгалуззю) соціально-культурного будівництва покладено на відповідне міністерство, державний комітет або інше відомство.

Для управління в сфері соціально-культурного будівництва властиве поєднання як органів державного управління, так і органів громадського самоврядування.

Так, у Законі «Про освіту», зазначається, що для управління освітою створюються система державних органів управління і органи громадського самоврядування, які діють у межах повноважень, визначених законодавством.

Ст. 5 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» підкреслює, що фізкультурний рух в Україні спирається на різнобічну діяльність громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості. Первинною ланкою самодіяльності організації фізкультурного руху є колективи фізкультури на підприємствах, в установах, організаціях, що об'єднують на засадах добровільності громадян за їх інтересами у фізкультурно-спортивному русі.

Окрема глава цього Закону присвячена регулюванню самоврядування у сфері фізичної культури і спорту. Тут зазначається, зокрема, що органи державної виконавчої влади, відповідні органи місцевого самоврядування у межах своєї компетенції можуть делегувати громадським організаціям фізкультурно-спортивної спрямованості окремі повноваження щодо розвитку видів спорт)' (підготовки спортсменів до участі в змаганнях, організації спортивних заходів тощо), здійснюють контроль за реалізацією таких повноважень, визначають умови та порядок надання спортивним федераціям статусу національних, статусу Національного Олімпійського комітету України, умови господарської та іншої комерційної діяльності, спрямованої на розвиток фізкультури та спорту.[13;145]

Радикальні зміни у системі управління економікою об'єктивно ведуть до аналогічних змін у системі управління соціально-культурним будівництвом. Нові функції галузевих міністерств і відомств, переосмислення їх ролі у сфері управління соціально-культурним будівництвом викликають необхідність внесення відповідних змін у положення, що регламентують роботу цих органів.

Актуальною проблемою залишається раціоналізація структури апарату управління (створення нових структурних підрозділів, ліквідація старих, їх злиття тощо).

З прийняттям законів України «Про місцеве самоврядування» та «Про місцеві державні адміністрації» підвищується роль регіонів у соціально-культурній сфері. З чітким законодавчим розподілом повноважень, відповідальності, фінансово-економічної бази між загальнодержавним, територіальним і місцевими рівнями управління центр ваги управління соціально-культурною сферою має бути перенесений на рівень регіонів. Соціальна інфраструктура, освіта, охорона здоров'я тощо - все це має перейти переважно до компетенції місцевих органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування та складати головний зміст їх діяльності. Це мусить супроводжуватися створенням адекватної незалежної фінансово-економічної бази місцевого самоврядування.

Разом з тим, передаючи на місцевий рівень основну долю відповідальності за соціальну інфраструктуру і соціально-культурний розвиток, держава зберігає за собою здійснення загальнонаціональних соціальних програм забезпечення й інших соціальних гарантій, які встановлюються законом, фінансування загальнонаціональних об'єктів культури, окремих учбових закладів, об'єктів і програм охорони здоров'я, а також надання мотивованої конкретними умовами цілеспрямованої фінансової допомоги регіонам. [16;161]

Характерною особливістю соціально-культурної сфери є те, що вона пов'язана не тільки з матеріальними цінностями, а й значною мірою з духовними потребами громадян. Законодавство у цій сфері покликано забезпечити естетичне й моральне виховання людини, її навчання, охорону здоров'я, задоволення соціально-культурних потреб. Спільність галузей законодавства в сфері соціально-культурного будівництва проявляється в єдності мети, принципів, методів правового регулювання, у єдиній їх службовій ролі в суспільстві.

Процеси державотворення в Україні вимагають дальшого підвищення якості державного керівництва соціально-культурним будівництвом, формування на основі найсучасніших досліджень стилю цього керівництва розвитку методів управління з врахуванням специфіки цієї сфери суспільних відносин.

Висновки

Актуальність дослідження теорії соціально-культурної діяльності обумовлена потребами соціально-практичного та наукового характеру. У період глибокого перетворення практики діяльності в соціально-культурній сфері не може не змінюватися і теорія, осмислюються закономірності цієї діяльності. І такі зміни справді відбуваються, вони стосуються не лише зовнішніх атрибутів - таких як назва наукової спеціальності. Зміни зачіпають саму серцевину теоретико-методологічної проблематики; впливають на всю систему пізнавальних засобів, якими користуються вчені; перетворять ціннісно-смислові, змістовні, технологічні підходи, які реалізуються в сучасних наукових дослідженнях соціально-культурної діяльності.

Поняттям "парадигма" сьогодні визначають "визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають модель постановки проблем та їх рішень науковому співтовариству". Звернення до аналізу педагогічних парадигм соціально-культурної діяльності висловлює гостру потребу теоретиків і практиків у узагальнюючому осмисленні теоретичних уявлень про її сутність, організації, методику та результати. Теоретичне узагальнення є однією з умов для визначення перспективних цілей розвитку галузевої науки, побудови моделей і технологій педагогічної діяльності в соціально-культурній сфері.

Проблеми курсової роботи актуалізуються також тією обставиною, що методологічні основи теорії соціально-культурної діяльності, генезис її основних принципів, функцій, ціннісно-цільових установок ще слабо вивчені. І практично відсутній аналіз особливостей функціонування наукового співтовариства, ролі особистісного фактора в соціокультурних дослідженнях, за винятком, мабуть, декількох статей з історії науково-дослідної роботи окремих вузів культури і мистецтв.

Отже, можна зробити наступні основні висновки:

1. Теорія соціально-культурної діяльності - це система ідей, висновків про закономірності й сутності робочого процесу, принципи його організації і технології (соціальних, культурних, психолого-педагогічних та ін.) розвитку особистості в умовах соціально-педагогічної, освітньої, художньо-творчої, дозвільної інших видах діяльності. Теорія соціально-культурної діяльності є самостійною, цілісною, організованою галуззю педагогічної науки. Ця теорія відповідає вимогам єдності історії, предметного поля науки, методологічної спільності вчених, інституційної організації; має специфічний об'єкт - культурно обумовлені аспекти діяльності особистості, соціальних спільнот, оптимізація духовного розвитку різних соціальних груп, що виділяються за віковою, тендерному, регіональному, етнічною, релігійною, економічному, політичному та іншими ознаками; предмет теорії соціально-культурної діяльності - процес розвитку соціокультурної активності особистості та спільнот у соціально-педагогічної, освітньої, художньо-творчої, дозвільної інших видах діяльності. При цьому розглядається їх соціально-культурна обумовленість, виявляється їх вплив на потреби, інтереси і ціннісні орієнтації особистості та соціальних груп. У найбільш розгорнутому вигляді методика цієї діяльності характеризується як сукупність освітніх, розвиваючих, рекреаційних та валеологічних та інших методів, які постійно поповнюються і збагачуються за рахунок як історичного, так і сучасного досвіду, накопиченого у сфері культури та освіти.

2. Позитивна динаміка теорії соціально-культурної діяльності як науки визначається наявністю в її структурі спеціалізованих педагогічних парадигм і спеціальної методології, що забезпечують ціннісно-смислову єдність методів педагогічного дослідження. Формування педагогічних парадигм, методології та теорії соціально-культурної діяльності відбувається під впливом інтелектуальної філософсько-педагогічної традиції; соціально-культурного контексту, в якому розвивається виховна діяльність у сфері дозвілля і осмислюються її наука; переважаючих ціннісних орієнтації дослідників.

Аналіз історичного розвитку вітчизняної теорії соціально-культурної діяльності показав, що в міру зміни соціокультурної ситуації в країні змінювалися стандарти наукового викладу знання, способи бачення реальності в науці, стилі мислення, які формуються в контексті культури. Відбувалося самовизначення теорії соціально-культурної діяльності, що характеризується включенням різних соціокультурних факторів у процес генерації власне наукового знання і формуванням найбільш загальних дослідницьких програм.

3. Аналіз сучасної динаміки теорії соціально-культурної діяльності показує, що досить відчутним якісним змінам піддаються всі її принципи, цільова спрямованість, технології. Видозміни методологічного контексту визначаються подоланням позитивістської спрямованості наукових досліджень, формуванням їх феноменологічної орієнтації.

4. З інших позицій, соціально-культурна діяльність може бути зрозуміла як особливий вид педагогічної діяльності, в процесі якої цінності культури сутнісно обумовлюють формування якісно нових суспільних відносин (у динаміці духовно ціннісних опозицій особистість-суспільство, соціальна група-суспільство, соціальна група - соціальна група та ін.)

Соціально-культурна діяльність - це сукупність педагогічних технологій, які забезпечують перетворення культурних цінностей у регулятив соціальної взаємодії, а також технологічно визначають соціалізуючи виховні процеси.

Виходячи з аналізу організаційних зв'язків і повноважень державних органів, необхідно виділити органи, що здійснюють загальне керівництво соціально-культурним будівництвом на державному рівні, - Верховну Раду, Президента, Кабінет Міністрів, спеціальні галузеві органи управління - міністерства і відомства.

Список використаної літератури

1. Актуальные проблемы социально-культурной деятельности. - М.: МГУК, 2004.

2. Арнольдов А.И. Культура и горизонты XXI века / А.И. Арнольдов // Вестник МГУКИ. - 2003. - №1. - С.9-18.

3. Дуликов В.З. Социальные аспекты культурно-досуговой деятельности за рубежом. - М.: МГУК, 2003.

4. Жаркова Л.С. Культурно-досуговая деятельность: теория, практика и методика научных исследований: Учеб. пособие / Л.С. Жаркова, А.Д. Жарков, В.М. Чижиков. - М.: МГУК, 2006.- 110 с.

5. Киселева Т.Г., Красильников Ю.Д. Основы социально-культурной деятельности: Учеб. пособие / Т.Г. Киселева, Ю.Д. Красильников. - М., 2000.- 164 с.

6. Киселева Т.Г. Социально-культурная деятельность: основные тенденции развития / Т.Г. Киселева, Ю.Д. Красильников, Ю.А. Стрельцов // Актуальные проблемы социально-культурной деятельности. - М.: МГУК. - 2006.

7. Культура досуга / В.М. Пича, И.В. Бестужев-Лада, В.М. Димов и др.; Ред. В.И. Григорьев. - Киев: Изд-во при Киев. гос. ун-те, 2000.- 237 с.

8. Культура и социум: Матер. Всерос. науч.-практ. конфер. - Тюмень: Изд-во ТГУ, 2000. - 232 с.

9. Культура на перепутье: Сборник / Сост.: Б.Ю. Сорочкин, Л.М. Зайцева; Под. общ. ред. Б.Ю. Сорочкина. - М., 1994.- 248 с.

10. Культурно-досуговая деятельность: Учебник / Под науч. ред. академ. РАЕН А.Д. Жаркова и проф. В.М. Чижикова - М.: МГУК, 2004. - 461 с.

11. Культурно-досуговая деятельность: перспективы развития и проблемы регулирования: Сб. науч. тр. - Свердловск: УрО АН СССР, 1991.- 108 с.

12. Литовкин Е.В. Социально-культурная деятельность в контексте современного исторического знания / Е.В. Литовкин // Вестн. МГУКИ. - 2003. - № 1. - С.86-94.

13. Мосалев Б.Г. Досуг: Методология и методика социол. исслед.: Учеб. пособие / Б.Г. Мосалев. - М.: МГУ, 2001.- 96 с.

14. Новые пути наук о культуре. - М.: МГУК, 2000. - 158 с.

15. Соколов А.В. Феномен социально-культурной деятельности / А.В. Соколов. - СПб: СПб ГУП, 2003. - 204 с.

16. Социально-культурная деятельность: достижение, поиски, проблемы: Сб. ст. / Науч. ред. Т.Г. Киселева, Ю.А. Стрельцов. - М.: МГУК, 2007.- 145 с.

17. Социально-культурная деятельность: история, теория, образование, практика: Межвуз. сб. науч. ст./ Ред.- сост. В.В. Туев. - Кемерово: КемГАКИ, 2002. - 177 с.

18. Социально-культурная деятельность: история, теоретические основы, сферы реализации, субъекты, ресурсы, технологии / Учеб. программа. - М.: МГУКИ, 2001. - 136 с.

19. Стрельцов Ю.А. Свободное время и развитие социокультурной деятельности / Ю.А. Стрельцов// Вестн. МГУКИ. - 2003, № 1. - С.76-85.

20. Ярошенко Н.Н. Социально-культурная деятельность: парадигмы, методология, теория. - М.: МГУК, 2005.