Аналіз культурного характеру соціальної діяльності

Вступ

Поняття соціально-культурної діяльності

1.1 Сутність соціокультурної діяльності

1.2 Критерії соціально-культурної діяльності

Функції та методи соціально-культурної діяльності

2.1 Функції соціально-культурної діяльності

2.2 Методи соціально-культурної діяльності

Державне управління у соціально-культурній сфері

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

В останні роки соціальна діяльність людей зазнала істотні зміни. До неї увійшли інформаційні технології (комунікативні мережі, Інтернет, обчислювальна техніка у вигляді класичних, а тепер уже й квантових, комп'ютерів) і багато чого іншого з того, що кілька десятиліть тому було просто немислимо. У зв'язку з цим виникла потреба розглянути заново питання щодо предметності соціальної діяльності. Шлях і метод, що обираються для вирішення такої проблеми, пов'язані з вивченням питання про сутність культурної діяльності як такої - діяльності в матеріальній і духовній сферах соціального буття.

Тема курсової присвячена аналізу культурного характеру соціальної діяльності. Проблема, поставлена у курсовій, розроблена до теперішнього часу недостатньо, колишні дослідження даної тематики були односторонніми, відрізнялися відсутністю і цільності до її підходу. Найчастіше досліджувалася або суто матеріальна (економічна) сторона соціальної діяльності, або - ідеальна.

Теоретико-методологічне дослідження діалектики цілі, засоби й результату в рамках соціальної дії та цілі як структурного компонента людської діяльності здійснювалося в працях М. Вебера, Т. Парсонса, Ю. Габермаса.

Проблеми первинності, взаємозв'язку і тотожності теоретичної та практичної соціальної діяльності, також відображені в роботах Жана Бофре та Мартіна Хайдеггера.

Предметній оцінці тенденцій у розвитку соціальної діяльності щодо світу інформаційних технологій присвячені роботи К. Шеннона і Л. Бріллюена, вітчизняних авторів В.І. Мухіна, В.К. Новікова, СП. Расторгуєва, В. Титова.

Ця робота ставить своєю метою провести аналіз соціальної діяльності людей у плані її культурного характеру.

Для досягнення поставленої мети передбачається рішення наступних завдань:

- Досліджувати тенденції розвитку соціальної діяльності у світлі інформаційних технологій;

- обґрунтувати соціальну діяльність як одну із складових частин культури;

- визначити предметну сутність культурної діяльності;

Об'єктом дослідження є предметна сутність культурно-соціальної діяльності.

Предмет дослідження - соціальна діяльність в сучасному культурному полі з виявленням її теоретичних та практичних аспектів.

Теоретичну базу дослідження склала наукова спадщина класиків соціології, політичної науки, філософії культури, філософії науки.

Теоретико-методологічна основа являє собою сукупність методів, орієнтованих на специфіку об'єкта та предмета поданої роботи. Методологічною основою курсової роботи став системний аналіз як сукупність загальноприйнятих принципів і методів філософського, загальнонаукового і приватно-наукового пізнання. Це, перш за все, принципи системності, всебічності, конкретності дослідження. Основними методами дослідження є соціально-філософський, логічний, історичний, феноменологічний, діалектичний з використанням принципів додатковості і наступності, а також суб'єктивно-діяльнісний підхід дослідження соціально-культурної діяльності.

Поняття соціально-культурної діяльності

1.1 Сутність соціокультурної діяльності

Соціальна діяльність - це завжди прояв соціальної активності стосовно навколишнього світу. Їй притаманний свідомий характер, бо її суб'єктом може бути лише людина, а об'єктом є елементи навколишнього світу.

Окрім культурної вирізняють такі види соціальної діяльності, як трудова, творча, споживацька, дозвільна, освітня, рекреаційна тощо. Проте дана класифікація має умовний характер, бо в реальному житті в чистому вигляді ці види діяльності окремо не існують.

Соціальна діяльність - сукупність соціально-значимих дій, які здійснює суб'єкт (суспільство, клас, група, індивід) в різних сферах і на різних рівнях соціальної організації суспільства, що має на меті певні соціальні інтереси і використовує для досягнення цих інтересів різні засоби - економічні, соціальні, політичні, ідеологічні. Соціальна діяльність має місце тоді, коли особа, група, клас або суспільство в цілому ставлять перед собою мету і активно беруть участь в її реалізації. Різноманітність соціальної діяльності можна звести до 4-х основних груп:

- цілеспрямована дія, зв'язана зі зміною даної соціальної системи або умов діяльності;

- дії, направлені на їх стабілізацію;

- дії, що направлені на адаптацію до даної соціальної системи і умов діяльності;

- інтегративна дія, що передбачає входження особи, групи або іншої спільноти в більш крупну соціальну спільність або систему.

Соціальна діяльність характеризує активність суб'єкта. Її елементами є предметність, обумовлена результатами минулої діяльності, накопиченим досвідом і знаннями, доцільність, перетворення об'єкта, на який направлена діяльність або створення нового, раніше невідомого об'єкта.

Будь-яка діяльність включає 4 взаємозв'язані підсистеми:

- об'єктивно-передумовну (потреби і інтереси);

- суб'єктивно-регулятивну (диспозиція);

- виконавчу (сукупність вчинків, що здійснюються для реалізації поставленої мети);

- об'єктивно-регулятивну (результати діяльності).

Науковий статус та суспільне визнання будь-якої науки визначаються рівнем розробки її теоретичних засад, що розкривають та обґрунтовують предмет, цілі, функції та закономірності певної науки, її зв’язок з практикою. Соціально-культурна діяльність у цьому контексті не є винятком. Усвідомлення поняття “соціально-культурна діяльність” можливе лише на перехресті таких фундаментальних наук як філософія, соціологія, історія, педагогіка, психологія, право. [1;14]

Історія розвитку соціально-культурної сфери в Україні пов’язується спочатку з “позашкільною освітою” (початок ХХ ст.), потім з “політико-просвітньою роботою” (17-30 рр. ХХ ст.), пізніше – з “культурно-просвітньою діяльністю” (до 90-х рр. ХХ ст.), а з 90-х років ХХ ст. – із “соціально-культурною діяльністю”. Наприкінці ХХ ст. “культурно-просвітню освіту” заміняють “культурологічна” та “соціально-культурна освіта”.

До 90-х років ХХ століття культурно-дозвіллєва робота була політизована і тісно пов'язана з ідеологією КПРС. Після путчу діяльність культурно-дозвіллєвих установ була деполітизована, деідеалізована, тобто стала вільною від партійного впливу і наповнилася новим змістом, звідси і нова назва - соціально-культурна діяльність.

Соціально-культурна діяльність - це діяльність, спрямована на створення умов для найбільш повного розвитку, самоствердження і самореалізації особистості та групи (студії, гуртки, аматорські об'єднання) у сфері дозвілля. Вона включає в себе все різноманіття проблем з організації вільного часу: спілкування, виробництво і засвоєння культурних цінностей і т.д. Педагогам-організаторам доводиться брати участь у вирішенні проблем сім'ї, дітей, у вирішенні проблем в історико-культурній, екологічній, релігійної та інших сферах, у створенні сприятливого середовища для соціально-культурної діяльності та ініціатив населення у сфері дозвілля.

Культурно-дозвіллєва діяльність - складова частина соціально-культурної діяльності, допомагає у вирішенні багатьох соціальних проблем своїми своєрідними засобами, формами, методами (мистецтво, фольклор, свята, обряди і т.д.)

Культурно-просвітницька робота також є частиною соціально-культурної діяльності, але, на жаль, неефективно використовується в діяльності культурних установ , тобто, немає лекцій, лекторіїв, народних університетів та інших форм просвітницької роботи.

Важливість соціально-культурної діяльності полягає в тому, що це не просто організація дозвілля, а організація в соціально-значущих цілях: задоволення і розвиток культурних потреб та інтересів як окремої особистості, так і соціуму в цілому.

Діяльність культурно-дозвіллєвих установ в даний час організовується на основі документа 2117-12, що вийшов в 1992 році - «Основи законодавства України про культуру». У ньому чітко визначені «культурна діяльність», «культурні цінності», «культурні блага», «творча діяльність» і т.д., основні сфери діяльності держави в галузі культури (охорона пам'ятників, народна творчість, художні промисли, художня література, кінематографія і т.д.), а також основні права громадян в області культурної діяльності (Див. «Закон про культуру»).

У науковий обіг активно вводяться такі поняття як “соціально-культурна сфера”, “соціально-культурна діяльність”, “соціально-культурні технології”, “соціально-культурні інститути”, “соціально-культурна освіта” тощо. Тому аналіз поняття “соціально-культурна діяльність” виявляється доцільним і необхідним. Чи можна соціально-культурну діяльність вважати логічним спадкоємницею культурно-просвітньої та культурно-дозвіллєвої діяльності, а культурологічну освіту – спадкоємницею культурно-просвітньої освіти? Зазначимо, що еволюція соціально- культурної діяльності є не лише наслідком її внутрішнього розвитку, але й результатом незворотних змін, які відбуваються в сучасному суспільстві. Закономірний діалектичний розвиток культурно-просвітньої роботи у багатоманітніше соціальне явище – соціально-культурну діяльність – обумовлений визнанням людини головною цінністю для сфери культури, просвітництва, дозвілля, відпочинку. Це не означає, що соціально-культурна діяльність повністю незалежна від ідеології, однак її стрижневим завданням є розкриття ініціативи, творчості, самодіяльності та підприємливості людини. “В основе перестройки социально-культурных процессов лежит отказ от субъект-субъектной модели организации культуры, досуга просвещения населения. В этой модели народ сам является субъектом социально-культурной деятельности” (цитується мовою оригіналу – І.П.) [6;15].

До вирішення актуальної термінологічної проблеми дозволяє нам наблизитись логічне обґрунтування та критичний аналіз дефініцій “соціально-культурна сфера” та “соціально-культурна діяльність”.

У перших ґрунтовних працях з соціально-культурної проблематики на пострадянському просторі поняття “соціально-культурна діяльність” розглядається вченими як специфічна людська діяльність, спрямована на перетворення особистості та суспільства, певна сфера соціальної діяльності, орієнтована на залучення людини до культури. На думку Т. Кисельової та Ю. Красильникова, соціально-культурна діяльність – сфера соціальної діяльності, орієнтована на залучення людини до культури, самостійна складова загальної системи соціалізації особистості, соціального виховання та освіти [6, С.12]. Ю. Стрельцов розглядає соціально-культурну діяльність як синтез відносно самостійних видів діяльності, у контексті яких культурна діяльність пов’язується із світом свідомості особистості та її формуванням, а соціальна діяльність спрямована на розвиток людських взаємин та організацію суспільного життя в цілому [15, С.80]. В.Туєв пропонує розглядати соціально-культурну діяльність як процес, що управляється суспільством та його соціальними інститутами, як процес, до якого активно залучається людина [17, С.60]. О. Генисаретський вважає, що соціально-культурна діяльність є комплексним об’єктом соціального управління, який охоплює аксіологічні, функціонально-галузеві та територіально-мережеві аспекти життєдіяльності населення [1, С.29]. А. Марков та Г. Бірженюк визначають соціально-культурну діяльність як діяльність соціального суб’єкта (особистості, спільноти, соціального інституту, етносу, нації), “сутність та зміст якого складають процеси створення, збереження, трансляції, засвоєння та розвитку традицій, цінностей та норм культури – художньої, історичної, духовно-моральної, екологічної, політичної” [9;31].

Відомий український вчений О. Сасихов вважає, що соціально-культурний процес складається з трьох “джерел”, трьох взаємопов’язаних видів діяльності: високої культурної творчості, культурно-просвітньої роботи та культурно-дозвіллєвої діяльності [14;25-26].

1. Результатом “високої культурної творчості” є оригінальні, суспільно значимі, цінні витвори (наукові істини, художні образи, моральні заповіді, прийоми праці). “Это – удел, главным образом, небольшой, но весьма ценной части общества: людей, отмеченных печатью особого таланта, целеустремленности, трудоспособия. Многие имена этих славных сохранены благодарной памятью человечества. В одном ряду с ними – безымянные за давностью лет создатели самых фундаментальных, истинно вечных ценностей материальной и духовной культуры, и, разумеется, коллективный гений народа, автора многих истинно краеугольных культурных ценностей и среди них – языка и главнейших, истинно вечных и универсальных норм морали” [14, С.25].

2. Культурно-просвітня робота, сутність якої полягає саме у залученні населення до багатопланової культурної діяльності, активізації культурного потенціалу кожного, а не лише у знайомстві з культурою та популяризації культурних цінностей. Саме культурно-просвітня робота є тією складовою соціально-культурного процесу, що піддається управлінню та доступному свідомому регулюванню. Як зазначає вчений, “налаживание массовой, всеохватывающей, максимально разносторонней по содержанию и методически разнообразной культурно-просветительной работы есть тот Архимедов рычаг или, во всяком случае, точка опоры для этого рычага, налегая на который удастся реально ускорять процессы культурного развития личности и социума” [14;.26].

3. У процесі культурно-дозвіллєвої діяльності людина засвоює певну сукупність культурних цінностей, розвиває та реалізує свої культурні, істинно людські потенції. О. Сасихов наголошує на різниці між засвоєнням культурних цінностей та їх оволодінням і використанням. “Особо отметим, что важнейшие ценности, которыми овладевает человек в процессе инкультурации, это умения, навыки, и наконец – привычка “действовать культурно”, осмысленно; непринужденно и продуктивно жить в данной культурной среде, в меру возможностей обогащать своим участием и постоянно совершенствовать самого себя именно как культурное существо” [14, С.26]. Для значної частки населення культурно-дозвіллєва діяльність має величезну особистісну значимість та велику привабливість. У ХХІ ст. зростає кількість тих, хто сприймає обрані ними культурно-дозвіллєві заняття як найважливіші у житті, як сенс життя. Особливо це стосується тих, хто не може себе реалізувати у професійному, соціально-політичному чи сімейному житті. У цьому випадку культурно-дозвіллєва діяльність сприймається ними як засіб зміцнення почуття власної гідності, підвищення соціального статусу та престижу, досягнення самоповаги. Недаремно радянська влада намагалася відзначити любителів народної творчості, твори яких досить часто поціновувалися вище, ніж досягнення професіоналів. Висока оцінка суспільства відображалась у різноманітних державних нагородах та почесних званнях. На думку вченого, саме культурно-дозвіллєва діяльність “підживлює” дві попередніх складові соціально-культурного процесу – творчу та культурно-просвітню.

Особливості соціально-культурної діяльності наступні:

Здійснюється у вільний час;

Відрізняється свободою вибору, добровільністю, активністю і т.д.;

Характеризується різноманіттям видів;

Україна має в своєму розпорядженні велику кількість інститутів, які створюють умови для соціально-культурної діяльності (музей, бібліотека, клуб і т.д.)

Відмінні риси соціально-культурної діяльності включають в себе:

Гуманістичний характер;

Культурологічний характер;

Розвивальний характер;

Опції соціально-культурної діяльності:

Розвиваюча;

Інформаційно-просвітницька;

Культурно-мистецька;

Рекреаційно-оздоровча.

Знання соціально-культурної діяльності необхідно для вдосконалення та покращення культурно-дозвільної сфери.

1.2 Критерії соціально-культурної діяльності

Проаналізувавши наведені трактування поняття “соціально-культурна діяльність” можна зробити висновок, що невизначеність поняття пояснюється кількісним, статистичним підходом у його розкритті; розширеним предметним полем; полісемічністю атрибуту “соціально-культурний” [16;17].

1. Кількісний, статистичний підхід у розкритті поняття не дозволяє відобразити сутність соціально-культурного явища чи предмета (визначення О. Генисаретського, В. Туєва, С. Циганової). Хоча основою соціально-культурної діяльності є використання людьми свого вільного часу для власного культурного саморозвитку та соціокультурної самореалізації, де педагогічно організований дозвіллєвий процес не просто підлаштовується до культурного саморозвитку, але відіграє роль своєрідного “педагогічного локомотива”, що веде за собою цей саморозвиток.

2. Розширене (завдяки суміжним напрямам пізнання) предметне поле соціально-культурної сфери обумовлюється наявністю різних видів суспільної практики, у яких реалізується соціально-культурна діяльність: дозвілля та дозвіллєвої діяльності, народної художньої культури та творчості, освіти, соціального захисту та реабілітації. Кожна з названих сфер суспільної практики охоплює соціальні інститути, соціальні групи та окремих особистостей, які засвоюють, зберігають, виробляють і популяризують різноманітні культурні цінності, використовуючи з цією метою різні засоби, методи та форми роботи. “У своєму практичному втіленні ця діяльність охоплює всю багатоманітність проблем, пов’язаних з організацією вільного часу, з величезним переліком непрофесійних, а частково й професійних занять дорослої людини, з виробництвом та засвоєнням культурних цінностей, з дозвіллєвим спілкуванням, із сімейно-побутовою сферою життя і т.ін.” [14;76].

3. Полісемічність атрибутів “соціальний” та “культурний”, “соціо” і “культура” породжує особливу реальність, що виражається поняттям “соціально-культурна діяльність”. Культура є сукупністю традицій, цінностей, смислів, ідей, знакових систем, характерних для соціальної спільності. У процесуальному плані культура є діяльністю у різних сферах буття і свідомості, специфічним, властивим людині способом перетворення природних задатків і можливостей. Соціум – це сукупність базових соціальних суб’єктів (соціальних груп, соціальних інститутів), що представляють універсальні, типові, стійкі суспільні утворення, а також процеси їх взаємодії та відношень. “Соціальне” і “культурне” розчинені одне в одному, оскільки у будь-якому соціальному явищі завжди присутня людина як носій соціальних ролей і культурних цінностей. Соціальна діяльність – це доцільна активність, зміст якої задано роллю. Культурна діяльність – це змістовно та ціннісно зорієнтована активність. Точкою перетину соціальної та культурної діяльності стане процесуальний, діяльнісний рівень культури. Отже, взаємозв’язок соціального і культурного опосередковується діяльністю різних суб’єктів, породжує особливу реальність, суть якої виражається поняттям “соціально-культурна діяльність”. Суб’єктами соціально-культурної діяльності можна розглядати особистість, соціальну групу або спільноту, регіон, суспільство, людство в цілому. На кожному з цих рівнів суб’єкт можна охарактеризувати переважно у контексті соціологічної або культурної проблематики.

Природу соціально-культурної діяльності, її предметні межі, допоможуть визначити сутнісні, якісні та ефективні критерії.

Сутнісні критерії охоплюють критерії гуманістичного спрямування та доступності соціально-культурної діяльності. “Метою соціально-культурної діяльності є збільшення питомої ваги гуманістичних та людських характеристик у суспільному бутті та у житті окремої людини специфічними засобами усвідомленої цілеспрямованої культуротворчості” [19;63]. Застосовуючи ці критерії при аналізі конкретного явища, можна визначити його приналежність до соціально-культурної сфери: “Наприклад, певне явище має гуманістичну спрямованість, але не доступне основним категоріям населення (через занадто високу ціну на білети на спектакль чи виставу, неспроможності платити за заняття улюбленим видом діяльності у центрі дозвілля тощо). Зрозуміло, що у цьому випадку ми маємо справу не із соціокультурним явищем, адже відсутня найголовніша умова здійснення соціокультурного процесу – сама можливість займатися улюбленим видом діяльності для конкретної категорії населення” [5;.95].

Критерії якості дозволяють визначити рівень соціально-культурної діяльності (високий, середній, низький) й передбачають духовне наповнення соціально-культурного заходу, активність особистості в соціально-культурному процесі та збалансованість видів соціально-культурної діяльності. “Соціально-культурна діяльність – це діяльність соціальних суб’єктів, сутність та зміст якої складають процеси збереження, трансляції, засвоєння та розвитку традицій, цінностей, норм у сфері художньої, історичної, духовно-моральної, екологічної, політичної культури” [18;452]; це активність людини у соціокультурному процесі [16;.60].

Критерії ефективності охоплюють критерії мети (можливості досягнення сформульованої мети у результаті проведення соціально-культурного заходу) та критерії задоволення (сприйняття суб’єктом соціально-культурного заходу). “Переключення із сфери утилітарної та інституційно-обмеженої поведінки в сферу любительських занять завжди пов’язане з яскравими позитивними переживаннями, серед яких домінуючими є почуття задоволення та насолоди. Людина отримує можливість розпоряджатися собою за власним бажанням, а це завжди приємно та дуже високо цінується” [14;.77].

Отже, умовами здійснення соціокультурної діяльності є:

добровільна участь особистості в соціокультурних заходах. Добровільність, свідомість вибору визначається інтересами та внутрішніми потребами і бажаннями людини;

сприйняття соціокультурної діяльності як потреби, а не необхідності. “Якщо в побутових та особливо у трудових заняттях ритм і темп діяльності, зазвичай, визначаються зовнішніми факторами, то тут вони повністю залежать від внутрішньої необхідності та бажань людини. Такий високий рівень свободи та самостійності є воістину ідеальним і в сучасних умовах може мати місце лише в сфері вільного часу” [14;77]; обмін не продуктами діяльності, а самою діяльністю. В умовах вільного часу людина має право вільно обрати вид діяльності, змінити його на інший, відкласти, перенести у часовому просторі, самостійно визначити строк виконання запланованих завдань;

багатоманітність видів діяльності, що реалізуються в інституційних та неінституційних формах. Альтернативність соціально-культурної сфери створює можливості для вияву ініціативи та самостійності, творчості та самоствердження людини, свободи у прийнятті рішень, соціальної поведінки та соціальних орієнтацій;

активність та ініціативність різних груп i окремих особистостей у соціально-культурній діяльності;

особистісна спрямованість соціально-культурної діяльності, що обумовлює врахування індивідуальних особливостей людини (біологічних, психологічних, соціальних, культурних).

Соціокультурна діяльність сприяє:

гносеологічному розвитку особистості. У процесі соціокультурної діяльності людина пізнає нове про навколишній світ, засвоює нові вміння та навички;

розкриттю аксеологічного потенціалу людини. Педагогічно спрямована соціокультурна діяльність збагачує ціннісні погляди людини, впливає на її ціннісні орієнтації;

розвитку творчих здібностей людини. Вирішення творчих завдань стимулює формування багатої уяви, гнучкого мислення, спостережливості, важливого вміння накопичувати досвід у нових умовах;

формуванню комунікативного потенціалу особистості. У процесі соціокультурної діяльності розвивається комунікативність людини, практичні навички спілкування, вміння кооперувати свої зусилля з діями партнерів;

соціальному захисту людини. Соціально-культурна діяльність стимулює соціальну активність, духовну реабілітацію та адаптацію особистості. “Социально-культурную стратегию в наши дни можно обозначить следующей формулой: от работы для населения – к самостоятельности и инициативе самого населения, к сознательно-культурному творчеству масс. Социально-культурная деятельность призвана стать условием реализации демократических, конституционных прав человека, пространством поиска смысла жизни, творческого развития и самореализиции личности” (цитується мовою оригіналу – І.П.) [16;16].

Соціально-культурна діяльність має притаманні їй особливості, відмінні риси, опції та критерії.

Функції, принципи та методи соціально-культурної діяльності

2.1 Функції та принципи соціально-культурної діяльності

Діяльність фахівця соціально-культурної діяльності спрямована на соціально-педагогічне, психолого-педагогічне, інформаційне, організаційно-методичне сприяння розвитку особистості в процесі виробництва, інтерпретації, збереження і поширення культурних цінностей.

Спеціаліст забезпечує повноцінну реалізацію функцій соціально-культурної діяльності, найважливішими з яких є:

• культуроохоронна функція - вивчення, збереження, відновлення і використання культурної спадщини в процесі підвищення духовних потреб та інтересів різних груп населення;

• культуротворча функція - створення та збагачення культурних цінностей, творчого розвитку дітей, підлітків і дорослих; діяльна участь в організації вільного часу населення;

• соціоорганізаційна функція - створення сприятливого культурного середовища, стимулювання інноваційних рухів в соціокультурній сфері; розробка та реалізація федеральних, регіональних, муніципальних та інших цільових соціально-культурних програм та технологій; організація діяльності центрів, що сприяють культурному розвитку населення; сприяння розширенню та поглибленню роботи структур додаткового освіти, розвитку народної творчості; керівництво установами, організаціями та об'єднаннями соціально-культурної сфери;

• соціопедагогічна функція - проведення масової інформаційно-освітньої і виховної роботи за місцем проживання; популяризація здорового способу життя; залучення людей до процесу безперервної освіти, соціально-культурної творчості і рекреативної-розважального дозвілля; соціально-культурна підтримка людей з особливостями фізичного розвитку, участь у діяльності з соціальної та соціокультурної реабілітації та адаптації осіб з поведінкою, що відхиляється; допомога в сімейному вихованні дітей.

Об'єктами соціально-культурної діяльності є: урядові та неурядові організації, установи, асоціації, об'єднання, фонди культури, освіти, соціальної роботи. Соціально-культурна діяльність поширюється на всі соціально-демографічні, національно-етнічні та інші групи населення.

Спеціаліст соціально-культурної діяльності відповідно до загальної та спеціальної підготовки повинен вміти здійснювати наступні види професійної діяльності:

- Науково-дослідна;

- Навчально-педагогічна;

- Виробничо-практична;

- Науково-методична;

- Експертно-консультаційна. [2;34]

З огляду на той факт, що соціальна робота є універсальним видом діяльності, вона має міждисциплінарний характер, її методологічними принципами виступають інтегровані принципи інших наук. Їх можна розділити на кілька груп: [3;27]

1. Філософські принципи, що лежать в основі всіх наук про суспільство, людину і механізмах їх взаємодії: принципи детермінізму, відображення, розвитку.

2. Загальні принципи соціальних (громадських) наук: принципи історизму соціальної обумовленості, соціальної значимості, гносеологічного підходу, єдності свідомості і діяльності.

3. Соціально-політичні принципи виражають вимоги, обумовлені залежністю змісту та спрямованості соціальної роботи від соціальної політики держави.

4. Організаційні принципи - соціально-технологічна компетентність кадрів, принципи контролю та перевірки виконання, функціональної визначеності, єдності прав і обов'язків, повноважень і відповідальності.

5. Психолого-педагогічні принципи

6. Специфічні принципи соціальної роботи, що визначають основні правила діяльності у сфері надання соціальних послуг населенню: принципи гуманізму, справедливості, альтруїзму, комунікативності, варіативності соціальної допомоги, гармонізації суспільних групових і особистісних інтересів та ін.

Серед специфічних принципів виділяють наступні.

Принцип універсальності вимагає виключити дискримінацію за будь-якими ознаками ідеологічного, політичного, релігійного, національного, расового, вікового характеру. Сприяння здійснюється кожному клієнту.

Принцип охорони соціальних прав свідчить, що надання допомоги клієнтові не може бути обумовлено вимогою до нього відмовитися від своїх соціальних прав або від частини їх.

Принцип соціальної реагування на увазі усвідомлення необхідності вжити заходів за виявленими соціальних проблем, діяти відповідно до конкретних обставинами соціальної ситуації індивідуального клієнта, а не обмежуватися лише стандартним набором заході, орієнтованих на «середнього» споживача соціально-культурних послуг.

Принцип профілактичної спрямованості припускає робити зусилля по попередженню виникнення соціальних проблем і життєвих труднощів клієнтів.

Принцип клієнтопроцентрізма означає визнання пріоритету прав клієнта в усіх випадках, крім тих, де це суперечить правам та інтересам інших людей. Заснований на праві людини робити власний вибір способу життя і конкретних дій, навіть якщо його поведінка не відповідає загальноприйнятим моральним нормам.

Принцип опори на власні сили підкреслює суб'єктну роль клієнта, його активну позицію у вирішенні своїх проблем. Навряд чи хто-небудь може замість самої людини дозволити його життєві труднощі, усунути конфліктну ситуацію, налагодити відносини з близькими людьми.

Принцип максимізації соціально-культурних ресурсів виходить з того, що кожна соціальна система з неминучістю виділяє мінімум коштів на надання соціальної та культурної допомоги своєму населенню.

Принцип конфіденційності пов'язаний з тим, що в процесі діяльності соціальному працівнику стає доступною інформація про клієнта, яка, будучи розголошення, може принести шкоду йому або його близьким, дискредитувати і зганьбити їх. Така інформація може використовуватися тільки в професійних цілях. Вона не повинна розголошуватися.

Принцип толерантності обумовлений тим, що соціальна робота ведеться з самими різними категоріями клієнтів, у тому числі з особистостями, які можуть не вселяти симпатії фахівцеві. Соціальні працівники не вільні від ілюзії вважати свою точку зору, свій стереотип поведінки, свої уявлення про хороше і погане єдино вірними і нормативними.

Принципи соціально-культурної роботи дозволяють забезпечити ефективність соціального захисту та соціальної допомоги. Знання про навколишню соціальну дійсність - це найважливіше знаряддя практичного впливу на неї. Істотними компонентами системи елементів наукової теорії є ті, що випливають з закономірностей та принципів наслідків, закарбованих в методах. Вони дають ключ до вирішення проблемних ситуацій і практичних завдань.

2.2 Методи соціально-культурної діяльності

Метод - це шлях дослідження чи пізнання, теорія, вчення; спосіб, порядок, підстави; прийнятий шлях для ходу, досягнення чого-небудь, у вигляді загальних правил; в науці - спосіб і порядок дослідження предмету для одержання найбільш повного і відповідного істині результату. [4;42]

Головні види логічних і наукових методів: аналіз, синтез, індукція, дедукція.

Методика - це сукупність методів.

Методика (в соціології) - система операцій, процедур, прийомів встановлення соціальних фактів, їх систематизації та засобів їх аналізу. Методика включає:

- Способи збору первинної інформації;

- Правила вибіркових досліджень;

- Способи побудови соціологічних показників;

- інші спеціалізовані процедури емпіричного дослідження;

- методику аналізу даних і інші техніки, які розробляються в інших областях знання і використовуються в соціології.

Цілісність і безперервність - головні характеристики методичної роботи, що підкреслюють підпорядкування всіх її складових до єдиної мети, послідовність і безперервність заходів щодо її досягнення.

Сучасна методика повинна ґрунтуватися на поставлених цілях культури в загальнодержавному масштабі в даному місці, в даний час і враховувати традиції, що склалися в цій місцевості, структуру населення та її потреби. Це завдання здійсненне тільки в результаті ретельного аналізу всіх складових процесу.

Настав час створення методики пошуку нових форм соціально-культурної діяльності. Розширення зони пошуку не всередині самої діяльності, а у формуванні діяльності, у вивченні, аналізі.

На підставі точного аналізу, що випливає з детального вивчення споживача послуг культури і змісту самої послуги, може народитися креативне рішення подальшого розвитку соціально-культурних пропозицій.

Соціально-культурна робота як наука являє собою сферу людської діяльності, функція якої полягає у виробленні та теоретичній систематизації об'єктивних знань про певну дійсність соціальної сфери і специфічної соціальної діяльності. [5;17]

Під методами розуміються способи, сукупність прийомів і операцій в соціально-культурній роботі; способи досягнення якої-небудь мети, рішення конкретної задачі.

Багато методів, що використовуються в соціально-культурній роботі, є міждисциплінарними, що зумовлюється, як уже зазначалося, універсальним характером соціальної роботи як виду діяльності. Тому, характеризуючи методи соціальної та соціокультурної роботи, їх ділять на економічні, правові, політичні, соціально-психологічні, медико-соціальні, адміністративно-управлінські та ін.

Методи соціально-культурної роботи багато в чому обумовлюються специфікою об'єкта, на яку спрямована діяльність працівника і соціально-культурних служб. З іншого боку, вони визначаються також професією соціального працівника, його спеціалізацією в тій чи іншій області, сфері життя, структурою соціальних та культурних служб.

Дуже часто методи соціально-культурної роботи як виду соціальної поділяють на два класи: методи вирішення задач і методи отримання знань.

У першому класі виділяють соціологічні методи. До них відносяться наступні типи соціологічних досліджень: суцільне, дослідження основного масиву, багатографічне дослідження, а також виборні дослідження. Для проведення таких досліджень можуть застосовуватися різні методи та прийоми. Серед них особливу роль грають наступні: аналіз документів, виявлення слабких сторін, проблеми, спостереження, опитування, контент-аналізи.

Формаційний зріз соціологічного знання дозволяє давати характеристику суспільства на конкретному етапі його розвитку та функціонування. Соціально-культурні теорії характеризують суспільство з точки зору культурної сфери суспільного життя. Спеціальні теорії (або теорії середнього рівня) дають знання окремих, приватних соціально-культурних процесів, окремих видів культурної діяльності і соціальних спільнот та груп, закономірностей їх функціонування та розвитку в органічному взаємозв'язку з іншими приватними процесами, видами діяльності та спільнотами (групами) людей. [6;52]

Крім того, можливо з'явитися необхідність використання наступного типу досліджень: соціально-психологічні, педагогічні, організаційні, правові, фінансово-економічні, медико-соціальні.

Для створення найбільш повної і правдивої картини може виникнути необхідність використання методів отримання знань. Серед даних методів можна виділити наступні: комунікативні, філософські, логічні. Кожен з методів може дати різну інформацію про суб'єкта дослідження.

Особливим рівнем соціологічного знання виступають емпіричні дослідження, де важливу роль відіграють розробка програми соціально-культурного дослідження, його організація, методи і техніка збору і обробки отриманого інформаційного матеріалу. При цьому емпіричний рівень знання виступає як би сполучною ланкою між теоретичною соціологією (з урахуванням усіх зазначених вище її рівнів), з одного боку, і соціально-культурною роботою як наукою і специфічним видом діяльності, з іншого. Важливо також підкреслити, що соціологічні методи і техніка вивчення проблем соціально-культурної роботи виконують двояку функцію - розширення і поглиблення соціологічної та соціальної освіти в цілому і отримання важливої первинної соціальної інформації, без чого неможливий аналіз практичної соціально-культурної роботи, неможливо накопичення досвіду, його узагальнення і в цілому підвищення її ефективності.

Дані методи соціально-культурної роботи спрямовані на складання єдиної картини культурної проблеми, яку необхідно вирішити. Різноманіття видів методів дозволяє побудувати картину проблеми в різних ракурсах, тим самим з'являється можливість сформувати список завдань, вирішення яких буде присвячена подальша соціально-культурна діяльність.

Для подальшої роботи можуть бути застосовані інші методи соціальної роботи. Серед таких методів особливе значення мають психолого-педагогічні методи соціально-культурної роботи.[7;81]

Найважливішими функціями соціально-культурної діяльності є: культуро-охоронна, культуротворча, соціоорганізаційна, соціопедагогічна,

Філософські;

Загальні;

Соціально-політичні;

Організаційні;

Психолого-педагогічні;

Специфічні.

3. Державне управління у соціально-культурній сфері

Соціально-культурне будівництво, яке структурно поділяється на галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я й соціального захисту, фізичної культури та спорту, є важливою складовою багатогранної діяльності Української держави.

Характерною особливістю соціально-культурної сфери є те, що вона пов'язана не тільки з матеріальними цінностями, а й значною мірою з духовними потребами громадян. Законодавство у цій сфері покликано забезпечити естетичне й моральне виховання людини, її навчання, охорону здоров'я, задоволення соціально-культурних потреб. Спільність галузей законодавства в сфері соціально-культурного будівництва проявляється в єдності мети, принципів, методів правового регулювання, у єдиній їх службовій ролі в суспільстві.

У структурно-функціональному плані соціально-культурне будівництво можна охарактеризувати як систему, що об'єднує в собі різні напрямки державної діяльності. Це - діяльність щодо збереження й зміцнення здоров'я людей, задоволення їх інтелектуальних, естетичних та інших духовних потреб, їх соціальний захист, формування особи, її навчання й виховання, підготовка й перепідготовка кадрів для народного господарства тощо.

В організаційно-правовому аспекті розрізняються галузі (підгалузі) управління соціально-культурною діяльністю: загальною середньою освітою, вищою освітою, професійно-технічною освітою; мистецтвом і культурно-просвітницькою роботою, кінематографією, телебаченням і радіомовленням; видавничою справою, поліграфією й книжковою торгівлею; охороною здоров'я, фізичною культурою та спортом, соціальним захистом населення.[8;101]

Процеси державотворення в Україні вимагають дальшого підвищення якості державного керівництва соціально-культурним будівництвом, формування на основі найсучасніших досліджень стилю цього керівництва розвитку методів управління з врахуванням специфіки цієї сфери суспільних відносин.

Можна визначити такий зміст державного керівництва соціально-культурним будівництвом в Україні:

- правове регулювання відносин шляхом прийняття законодавчих актів, рішень державних органів, спрямованих на реалізацію державної політики у цій сфері;

- створення системи центральних та місцевих органів управління конкретними галузями соціально-культурного будівництва, визначення їх структури й компетенції;

- вжиття організаційних та інших заходів щодо вдосконалення структури та поліпшення організації, підвищення ефективності роботи;

- розгляд Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів найважливіших питань щодо соціально-культурного будівництва, визначення пріоритетів державної політики