Тарас Шевченко – великий син України

підтверджують відомі факти з біографії її автора — великого народного поета і художника-живописця Т. Г. Шевченка.

Проблема ворожості кріпосницького суспільства мистецтву поставлена і в повісті «Музыкант». Тут вона розв'язується на показі важкої долі двох артистів-кріпаків: музиканта Тараса Федоровича і співачки Марії Тарасевич. У повісті використано багаті спостереження Шевченка над придворними кріпацькими театрами під час його подорожей по Україні. В образі талановитого кріпака-музиканта Шевченко втілює ідею невичерпності творчих сил народу, скованого кріпацтвом, його нездоланного прагнення до волі. Багато поневірянь випало на долю Тараса Федоровича. Син кріпака, він рано залишився сиротою, став поводирем сліпого кобзаря. Це сприяло пробудженню його потягу до музики. Помітивши талант молодого кріпака, поміщиця наказала вчити його грати на скрипці і віолончелі. На талант кріпака звернув увагу великий композитор М. Глінка, який домагався, щоб пани відпустили його на волю. Але Тарас і далі залишається кріпаком. У повісті показано, як у нестерпних умовах поневірянь і принижень кріпак-музикант зберіг високе благородство душі, любов до прекрасного. Він уболівав за долю народу, своїм мистецтвом прагнув служити йому. Головним обов'язком мистецтва він вважає викриття кріпосників і висловлює жаль, що «музыка не в силах выразить этого великого сарказма». «Талановитий музикант — власність мерзотника поміщика Арновського. Він втратив будь-яку надію на визволення. Тільки після тяжких поневірянь Тарас все ж стає вільною людиною, одружується з коханою дівчиною Наташею і повністю віддається служінню мистецтву. Типовими для кріпосницького суспільства були «паскудства», що коїлись у Качанівці. Про них розповідається у вставній новелі про трагічну долю талановитої співачки, артистки кріпосного театру Марії Тарасевич. Ще дівчиною-сиріткою вона потрапила в «благородний пансіон» Арновського, з якого той добирав вродливих дівчат до свого театру і гарему. Дівчина виявилась найздібнішою і найвродливішою серед вихованок пансіону. Вона багато читала, глибоко розуміла мистецтво, мала великі артистичні здібності, чудовий голос, яким захоплювались Глінка і Штернберг. Вона прагне вирватись із задушливого кріпосницького театру, мріє потрапити на столичну сцену. Арновський обіцяє відвезти її до Петербурга, якщо вона погодиться стати його коханкою. «Я все забыла для искусства и для столицы, все! всем пожертвовала!» -— говорить вона Тарасу Федоровичу. Але сцени вона так і не побачила, бо до Петербурга приїжджає вагітною, хворою. Арновський відрядив її в лікарню як «крепостную девку». Там вона й помирає.

Повість «Близнецы». В основу сюжету повісті покладена історія формування характерів двох близнят — Зосима і Саватія, підкинутих невідомою покриткою хуторянину Никифору Сокирі. Дитинство близнят пройшло в дружній, працьовитій, благородній сім'ї заможного, освіченого і мудрого Никифора Сокири — учня Сковороди, приятеля Котляревського. Умови для виховання хлопчиків були найсприятливішими. Змалку близнят були подібні не тільки зовнішністю, але й характерами.

Та характери їх стають абсолютно протилежними, коли вони потрапляють у різні умови шкільного виховання і, головне, в різне середовище після закінчення школи. Саватія віддають вчитися в гімназію, а Зосима в кадетський корпус. Схожість між ними стала швидко зникати. Зосим, потрапивши після навчання в кадетському корпусі у середовище розбещеного царського офіцерства, став моральним виродком, ледарем, картярем, п'яницею і злодієм. Самого навчання Зосима в кадетському корпусі Шевченко не показує, він змальовує лише наслідки «нелюдського, хоч і дешевого» «виховання», а фактично опошлення людської особистості, яке насаджувалось царизмом в усіх навчальних закладах, а особливо процвітало в кадетських корпусах.

Зовсім в іншому середовищі формується характер Саватія. Після закінчення гімназії, де його учителем і наставником був І. Котляревський, він навчається на медичному факультеті Київського університету; його інтелектуальні запити і розумові здібності весь час розвиваються, він захоплюється всім передовим, поглиблює свої знання з музики, займається живописом. Саватій стає всебічно розвиненою порядною людиною — громадянином, добрим фахівцем-лікарем. Після закінчення університету він їде працювати в Оренбурзькі степи, щоб принести користь забитому і темному казахському народові. Саватій ще в гімназії виховувався на творах Котляревського, Гулака-Артемовського. Він добре знає і вміє виконувати народні пісні, чудово володіє мистецтвом гри на гуслях.

Єдиною серед повістей Шевченка, в якій дія відбувається не „на Україні, а в одній із «центральных губерний нашего неисходимого отечества», є повість«Несчастный». У ній також показано спотворюючий вплив морально розкладеного, здичавілого панства на виховання людини; головна увага зосереджена на розкритті умов формування характеру і причин, що призвели до остаточного падіння людини. Жертвою такого виховання став Іполітушка — центральний образ повісті. Всією системою змальованих у повісті типових образів Шевченко переконливо доводить, що причиною морального звиродніння поміщицького середовища є неробство, паразитизм, гонитва за наживою, тобто типові обставини, породжені кріпосницьким суспільством. У цих умовах втрачає людську подобу і перетворюється на жалюгідного нікчему відставний ротмістр поміщик Хлюпін, який зовсім не цікавиться вихованням своїх дітей, а дбає лише за собак (єдиний об'єкт його захоплення). Колишня повія Мар'я Федорівна, його друга дружина, прибравши до своїх рук маєток Хлюпіна, робить усе для того, щоб він перейшов у спадок до її «ненаглядного» сина Іполітушки. Лицемірна і безчесна, вона стає жорстокою і деспотичною не тільки щодо закріпачених селян, а й щодо дітей свого чоловіка. Пасербницю Лізу вона відвозить до Петербурга і, назвавши кріпачкою, здає до будинку розпусти, а пасинка, сліпого Колю, прирікає на голодну смерть. Рідний її син Іполітушка швидко оволодів «наукою» брехні, злодійства і розбещеності. Щоб здихатися свого вкрай зіпсованого сина, мати віддає його в солдати для «виправлення». В Орській фортеці і зустрівся автор повісті з цим «нещасним». Солдатчина не виправила його, а призвела до остаточного морального падіння, перетворила «на что-то вроде идиота».

У повісті «Капітанша». Центральний персонаж повісті — Омелько Туман. Потрапивши до армії, він не міг зносити тупої, безглуздої солдатської муштри, за це його часто били. Впертий, наполегливий і терплячий, він знайшов у собі сили піднестися над брудом і тупістю солдатського життя, зберегти чесність, благородство, працьовитість, здатність до самопожертви в ім'я правди і людської гідності.

Ці риси характеру простої людини, солдата, особливо яскраво виявляються у протиставленні їх мерзенним вчинкам полкового ад'ютанта, «хватыша на все руки», який вивіз із Франції дівчину, збезчестив її, а коли завагітніла, кинув напризволяще. Під час родів дівчина померла. Омелько Туман узяв на виховання її дочку Варочку. Зворушливо розповідається у повісті, скільки ніжності, батьківської ласки, любові виявила ця проста людина до Варочки в жорстоких умовах солдатчини, глузувань, принижень.


Четвертий період творчості Шевченка (1857-1861)


2 серпня 1857 року Шевченко дістав офіційне звільнення і в той же день на рибальському човні відправився до Астрахані. Астраханські друзі-українці, росіяни, поляки щиро, палко вітали поета, оточили його увагою і піклуванням. З Астрахані Шевченко виїхав до Нижнього Новгорода на пароплаві «Князь Пожарский». За допомогою капітана пароплава Кишкіна він знайомиться з революційною літературою, з новинами художньої літератури, із захопленням читає «Губернские очерки» Салтикова-Щедріна, «Полярную звезду», революційні вірші французьких поетів Беранже і Барб'є та іншу нелегальну літературу.

Під впливом всього побаченого і прочитаного під час подорожі по Волзі у Шевченка ще більше посилювались антикріпосницькі настрої, визрівали нові творчі задуми. Поет не збирався затримуватись у Нижньому Новгороді, а хотів швидше прибути до столиці, щоб там ринутись у боротьбу за «миллионы крепостных душ». Але саме цього найбільше й боявся царизм. Тому поетові-революціонерові заборонили в'їзд до Москви і Петербурга. Був навіть наказ повернути його етапом знову до Оренбурга. «Гнусно! Бесчеловечно! Отвратительно гнусно!» писав Шевченко в щооденнику довідавшись про такий наказ. Тільки втручання лікарів врятувало його від відправки в Оренбург. Майже півроку він змушений був жити в Нижньому Новгороді, чекаючи дозволу на виїзд до столиці. Тут з'явилося у поета багато нових знайомих. Особливе захоплення викликали у Шевченка розмови з декабристом Анненковим. На засланні до поета лише зрідка потрапляла книга. Тепер йому був вільний доступ до міських бібліотек, найцікавішою, переважно нелегальною літературою постачали його друзі. «А книгами и журналами, по милости моих друзей, вся комната завалена. Просто купаюсь в книгах»,— писав поет в одному з листів. З Нижнього Новгорода Шевченко активно листувався з багатьма друзями і знайомими: Я. Кухаренком, Бр.Залеським, М. Лазаревським, А. Толстою, С. Аксаковим, М. Максимовичем та ін. В одному з листів до Куліша Шевченко запрошував його прибути до Нижнього Новгорода на побачення. Куліш відмовився, посилаючись на те, що він «чоловік у громаді замітний» і що йому «не подобає їздити на розмову» з опальним поетом. Так Шевченко розпізнав ще до приїзду в Петербург справжню ціну «дружби», про яку так розпинався ліберал Куліш в листах до «брата Тараса». Не побоявся зустрітися з поетом тільки сімдесятилітній М.С.Щепкін, який гостював у Шевченка останній тиждень грудня 1857 р. «Праздникам праздник и торжество есть из торжеств»,— захоплено писав поет про цю зустріч. У Нижньому Новгороді Щепкін взяв участь в кількох виставах місцевого театру, зокрема, ним була підготовлена вистава «Москаль-чарівник». Роль Тетяни виконувала молода артистка К. Піунова. Шевченко відгукнувся на цю виставу рецензією, яка була вміщена в місцевій газеті. Твори нижнєгородського циклу («Неофіти», «Юродивий», «Доля» «Муза», «Слава») розпочинають останній, найвищий і завершальний етап творчості геніального поета. Поема «Неофіти» — алегоричний твір. У листі Я. Кухаренкові поет повідомляє, що «він скомпонував» поему «Неофіти» «нібито з римської історії». А насправді мав на увазі не далеку «римську історію», не перших християн-неофітів, яких жорстоко переслідував «лютий Нерон», а близьку, сьогоденну для поета російську історію, «перших російських благовісників свободи» — революціонерів-декабристів, з якими жестоко розправився російський Нерон - цар Микола І. Поема складається з. 14-ти розділів. У сюжеті розповідається про типові явища з життя Римської імперії часів її морального занепаду. В щасливої матері росте син Алкід. Мати молиться за його щастя перед хатніми пенатами і капітолійськими богами. Як і кожен юнак з заможної римської родини, Алкід проводить свою безтурботну молодість в шалених оргіях. Та безжурне життя Алкіда і його друзів різко змінилось після зустрічі з апостолом Петром, який благовістив їм «любов, і правду, і добро». Вони пішли за апостолом у катакомби, стали борцями за правду, любов і братолюбіє, проти тиранії і деспотизму. Незабаром Петра повісили, а «неофітів у Сіракузи в кайданах одвезли». Мати йде шукати свого сина «в Сибір, чи теє... в Скіфію». Шевченко назвав Миколу І Нероном ще в поезії «Холодний Яр». А взагалі ж ім'я Нерона вже давно стало синонімом кривавого деспота. Саме це мав на увазі і Шевченко, втілюючи в сатиричному образі Нерона ті риси відомого римського імператора, які ріднили його з Миколою І і які були притаманні будь-якому тиранові. Як це характерно взагалі для Шевченка-сатирика, в поемі наявні прямі авторські викриття об'єкту сатири: Нерон — «лютий», «деспот скаженини», «собака», «людоїд», «мерзенний старець». Свавільство Миколи І, як і Нерона, не мало меж. Нерона проголосили самим богом Юпітером. Самообожнювання було характерною рисою і Миколи І. Допомагало сучасникам розпізнати в Нероні Миколу І і саркастичне викриття розпусти «милосердного істукана», від якого «лилася божа благодать» на його «патриціїв і сенаторів».

Поема«Юродивий». Ще на засланні через польських політичних засланців дійшла до Шевченка чутка про один із проявів суспільного протесту. В Петрозаводську один із чиновників під час церковної відправи публічно дав ляпаса хабарникові-губернатору М. Е. Писарєву. Сміливця оголосили юродивим і заслали на каторгу в Сибір. Шевченко знав Писарєва ще до заслання. Почутим голосним епізодом з ляпасом поет у дещо трансформованому вигляді скористався у вступі до поеми, яку задумав ще на засланні. Шевченко почав її писати наприкінці 1857 року в Нижньому Новгороді, але з невідомих причин не закінчив. Написано лише вступ — «Юродивий».

Твір починається нищівним сатиричним памфлетом на Миколу І та його двох генерал-губернаторів – Бібікова й Долгорукова, які «Украйну правили». Самодержавний режим Миколи І постає в «Юродивому» як задушлива казарма під наглядом тупих солдафонів. Бібіков виступає в парі з своїм «єфрейтором малим та жвавіш, на лихо лихим» — Писарєвим. Щоб ще більше поглибити сатиричне змалювання Бібікова, Шевченко «переадресовує» йому скандальну історію з ляпасом, що сталася з його підручним — Писарєвим. Поет висловлює впевненість у прихід революційних сил, знесення самодержавства, на зміну якому прийде новий, демократичний лад. Згадка про керівника визвольної боротьби північних американців проти Англії й першого президента Сполучених Штатів Америки Джорджа Вашінгтона свідчить аж ніяк не про «симпатії» поета до буржуазного ладу, а про чудове розуміння ним єдності світового революційного процесу та про його непохитну впевненість у неминучій перемозі народної революції в Росії. Поет з гарячою симпатією й любов'ю звертає свій погляд і думки на «споборників святої волі» — декабристів та інших борців проти царату, з якими пов'язує світлу, переможну історичну перспективу. В останніх рядках «Юродивого» Шевченко декларує намір перенести свою розповідь у Сибір «аж за Байкал», заглянути в «вертепи темнії і нори, без дна глибокії»,— місця заслання революціонерів і вивести «споборників святої волі царям і людям на показ». Можна гадати, що, за задумом поета, «юродивий», який дав назву твору, мав зустрітися в Сибіру з іншими бунтарями-протестантами й революційними борцями, а поема, якби вона була закінчена, становила б твір, у якому сатирична тема поєдналася б з героїчною темою уславлення подвигу декабристів та інших революційних борців проти самодержавства.

«Я не нездужаю, нівроку». Визначним зразком політичної лірики Шевченка останнього періоду його творчості є вірш «Я не нездужаю, нівроку» — перший безпосередній відгук недавнього солдата-засланця на ті зрушення в суспільному житті, з якими він зіткнувся після повернення до Петербурга, і насамперед — відгук на підготовку царським урядом селянської реформи. В той час, коли ліберали, а частково навіть і деякі представники демократичної громадськості, покладали надії на реформи згори, Шевченко таврує антинародну сутність царизму і закликає не вірити ніяким царським обіцянкам. Заклик поета сповнений бурхливої експресії й громадянського пафосу. Шевченків заклик «вигострить сокиру» буквально збігається з гаслом в одному з листів до О. Герцена, надрукованому в «Колоколе».

«Ісаія. Глава 35». Одним із наскрізних мотивів поезії Шевченка останніх років його життя є світла віра в прийдешню перемогу народу, знесення самодержавно-кріпосницького ладу, оновлення суспільства. Однією з таких світлих, сонячних, переможних пісень Шевченка про оновлення суспільства, про розквіт людини і природи «на оновленій землі» є вірш «Ісаія. Глава 35». У своєрідній формі наслідування біблійного пророцтва поет пристрасно висловив свою невичерпну любов до життя й непохитну мрію про визволення людини-трудівника, про вільне й щасливе життя народу після перемоги над «владиками». В біблії пророцтво Ісаії— це втішання «праведних» тим, що бог колись нагородить життям без хвороб і сумування. В ньому нема й натяку на той соціальний протест і переворот, який становить зміст і пафос Шевченкового твору — натхненного гімну людям, які визволилися з рабської неволі і, оновлюючи землю, будують на ній нове, вільне суспільство, нове, вільне, щасливе життя. Встановлення нового ладу й нового суспільства Шевченко зображує як радісне визволення «убогих» і як відплату «злодіям за злая», за їхні кривди. Картина оновлення людини й природи, яку малює Шевченко, захоплює силою й глибиною поетового гуманізму, пафосом утвердження демократичного соціального ідеалу. Жодних згадок про "кайдани" й "невольничі утомлені руки", як і про "рабів" і "владик", у біблії нема. Створена поетом прекрасна, художньо яскрава, пронизана потоками сонячного сяйва картина – це погляд на багато років уперед, це геніальне відчуття всесвітньо-історичної перспективи.

Драматичні твори. "Назар Стодоля" – єдина п’єса Шевченка, що повністю дійшла до наших днів і то в не первісному вигляді, а в публікації її тексту П.Кулішем в "Основі" уже після смерті Шевченка в 1862 році.

Козак Назар Стодоля і дочка сотника «Назар Хоми Кичатого Галя кохаються. Проте сотник задумав видати дочку не за козака-сірому, а за полковника-багача. У цьому сприяє йому ключниця Стеха, а закоханим допомагає побратим Назара, Гнат Карий. Після довгої й завзятої боротьби полковник змушений дати згоду на шлюб дочки-одиначки з козаком. П'єса «Назар Стодоля» — реалістичний твір, якому притаманний романтичний дух (розвиток дії, особливо зустріч Назара з Галею). Цілком реалістичними є образи Хоми, Стехи, опис сватання, вечорниць та інші побутові сцени. Великий Кобзар сатирично висміяв частину козацької старшини, прославив відвагу та благородство низових козаків, їхні волелюбність і прагнення до встановлення соціальної справедливості. Ця драма розвинула новаторські традиції п'єс Котляревського, Квітки-Основ'яненка, збагатила українську драматургію. Досвід Шевченка-драматурга перейняв Іван Карпенко-Карий.