Тарас Шевченко – великий син України

літа», а в Ярини, «як з квіточки роса вранці», ллються сльози за своїм коханим. Про те, яких поневірянь зазнав запорожець Степан, зворушливо розповідається у високопоетичній, сповненій любові до батьківщини думі. Сліпий каліка Степан і Ярина одружуються. Трапилось «диво», зазначає поет, якого може не було споконвіку, «щоб щаслива була жінка з сліпим чоловіком».

Соціально-побутові поеми «Сова» (1844), «Наймичка» (1845), «Відьма» (1847). В них поглиблюється розробка теми становища жінки-матері в кріпосницькому суспільстві, образ матері — один з центральних в усій творчості Шевченка.

Соціальні причини трагедії матері глибше розкрито в поемі «Сова», розгорнута жахлива картина рекрутського прийому і показу страждань матері-вдови, розлученої з своїм сином. Мати все ладна віддати своїй дитині, їй здається, що над її сина нема кращого «на всім світі, на всій Україні», вона, «як квіткою в гаї, кохалася своїм сином». Та «зле безталання», сумно зазначає поет, трапляється всюди, «і на шляху, і без шляху, усюди, де люди». Світлі тони змінюються похмурими: вмирає батько, мати «осталася вдовою, хоч і молодою», «пішла в найми», день і ніч працювала. І знову всі її турботи про сина: вона йому «жупанок купила», віддала до школи. Світла радість засяяла в материному серці, діждалась вона — син виріс. Та не довго тішилась цією радістю бідна мати. Прийшло горе: «стали хлопців в кайдани кувати». На солдатську каторгу віддали і вдовиного сина. Почалось тяжке поневіряння самотньої матері по наймах, вона стає жебрачкою, від туги за сином і невимовних страждань божеволіє. Отже, Шевченко показує, що причиною трагедії бідної матері є не тільки царська рекрутчина, а й панівні в кріпосницькому селі соціальні відносини, породжені його розшаруванням на бідних і багатих. Багатіям належить влада в селі, вони звільняють своїх дітей від рекрутчини, посилають до війська вдовиного сина, а потім ще й знущаються з матері-вдови.

"Образ матері-страдниці, матері-мучениці яскраво змалював Шевченко в одному з найкращих своїх творів на цю тему поемі «Наймичка». Героїню цієї поеми Ганну спіткало таке ж горе, як і Катерину з однойменної поеми: вона стала покриткою, змушена покинути батьків, рідне село, ховатись у полі зі своїм сином. Але на відміну від Катерини Ганна не кінчає життя самогубством, а знаходить у собі сили зберегти життя для сина. Ганна підкидає дитя заможним бездітним хуторянам, а сама стає у них наймичкою. Здається, що Ганна «рада та весела». Насправді ж вона глибоко нещасна, переживає тяжку драму, приховуючи свої материнські почуття. Тільки перед смертю, залишившись наодинці з сином, вона признається йому: «Я каралась весь вік в чужій хаті... Прости мене, мій синочку! Я... я твоя мати».

Новою ідеєю теми про страдницьке життя матері-покритки була поема «Осика» (1847), яку Шевченко в останній редакції 1858 року назвав «Відьма». Моральний виродок, пан довів кріпачку Лукію до божевілля. Основна частина поеми подана у формі діалога між Відьмою і Циганом. Напівбожевільна жінка у хвилини повернення до неї свідомості уривчасто розповідає про страхітливу трагедію свого життя, як була вона молодою, як пан-ірод помітив її, взяв у покої, обстриг під хлопця і взяв з собою у похід проти Туреччини, а коли породила близнят, покинув її. Дома застала батька при смерті, а громада вигнала її з хати. Виросли діти. Сина Івана пан віддав «якійсь пані у лакеї», а доньку Наталю занапастив. Лукія переконується, що бога немає для бідних, що він служить багатіям, Лукія весь сенс свого життя вбачає в тому, щоб бути завжди з «людьми», «людей не цуратись» (людей убогих), не мати нічого спільного з панами.

Третій період творчості Шевченка (1847-1857)

6 квітня 1847 року, наступного дня після арешту, Шевченка відправили під конвоєм до Петербурга, де його було ув'язнено в казематі Третього відділу. Під час допитів Шевченко виявив твердість характеру і мужність, нікого з членів товариства не виказав, цілком відверто, не приховуючи своїх зв'язків з народом, поет-революціонер говорив про свою ненависть до царя і кріпосників. На засланні об'єднав у цикл «В казематі» у підзаголовку «Моїм соузникам посвящаю». Цим циклом починається третій період у творчості великого поета.

Цей цикл віршів Шевченка відзначається тематичною розмаїтістю, жанровим і мовнопоетичним багатством: балади, елегії, особиста і громадянська лірика. В них поет втілив незламність своїх революційних переконань, протест проти гноблення, велику любов до знедоленого народу, турботу за його майбутнє. Як на допиті, так і в своїх ліричних тюремних сповідях Шевченко не виявив ні тіні каяття. Поет докоряє собі тільки за те, що до ув'язнення зроблено мало для свого рідного народу.

Мотив розлуки зворушливо звучить у тужливих ліро-епічних поезіях «Не кидай матері» — казали...», «Чого ти ходиш на могилу?...», «Ой три шляхи широкії...». Названі поезії відбивають водночас смуток, страждання уярмленого народу і настрої ув'язненого поета, борця за його волю, пристрасного шукача правди.

Свою безмежну любов до України, турботу про її майбутнє Шевченко висловив у вірші «Мені однаково, чи буду...». Ця поезія позначена глибиною самоаналізу і широтою поглядів. Головний мотив її — самозречення в ім'я щастя і свободи батьківщини, відмова від особистого щастя жити на рідній землі.

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні… Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені.

Рідкісною перлиною лірики Шевченка є його поезія "Садок вишневий коло хати…". Уява поета відтворює красу весняного надвечір'я на Україні, сповненого гармонії почуттів, спокійної радості буття людей праці, їх родинного щастя. Такою постає Україна у мріях поета за мурами каземату. Та не такою вона була насправді; зовсім іншу картину життя українського закріпаченого села малює поет у наступному вірші «Рано-вранці новобранці...». Дівчина від розлуки з милим, якого віддали в солдати, помирає; минуло багато років, повернувся калікою з солдатчини наречений, та застав лише пустку, біля якої «на милиці шкандибає». Ці промовисті пейзажі й образи українського села часів кріпаччини були свідченням горя і страждань знедоленого народу.

Антикріпосницьку і протисамодержавну спрямованість має і вірш «Косар» («Понад полем іде...»). Смерть втілена в цьому вірші в образі косаря, від коси якого «стогне земля, стогне море». Всевладний косар «кладе горами покоси, не мине й царя». Для боротьби з кріпацтвом поет проголошує ідею класового і міжнаціонального єднання трудящих царської Росії, показує спільність інтересів українського і російського народів. У поезії «Не спалося,— а ніч, як море...» відтворена розмова під дверима каземату двох вартових — росіянина і українця — про своє «солдатське нежитіе». В них однакове горе, подібна доля. Солдат-росіянин радить українцеві помститись над паном-гнобителем за наругу.

Весь цикл поезій «В казематі» — новий етап у зростанні поетичної майстерності Шевченка, в урізноманітненні жанрів його лірики, збагаченні її мотивів і образних засобів. Це виявилося ще ширше і виразніше у його поетичній творчості на засланні.

30 травня 1847 року було оголошено конфірмацію: «Шевченка призначити рядовим до окремого Оренбурзького корпусу... під найсуворіший нагляд, з забороною писати й малювати». Тоді ж були заборонені всі друковані твори Шевченка. Спішно, за вісім днів, Шевченка, як особливо небезпечного політичного в'язня, під конвоєм привезли до Оренбурга, а потім до Орської фортеці. Почалися неймовірно тяжкі фізичні й моральні страждання поета в задушливій солдатській казармі. Та волелюбний і нескоримий поет і в нестерпних умовах принижень і знущань не втрачав мужності. В короткі години, вільні від муштри, він покидав казарму, пильно приглядався до життя казахів і киргизів, знайомився з їх побутом, усною народною творчістю. Всупереч суворій забороні Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, переховуючи їх у "захалявних книжечках", які вдалося зберегти. Їх було чотири (1847, 1848, 1849, 1850).

23 квітня 1850 року Шевченка заарештовано. Причиною арешту був донос одного з офіцерів про порушення царської заборони писати і малювати. Царські сатрапи були наполохані також тим, що ім'я Шевченка з пошаною згадувалось у гуртку петрашевців, за рік перед тим розгромленому; твори поета-засланця, мужнього революціонера, незважаючи на заборону, поширювалися серед передової молоді. Листування Шевченка викликало в жандармів підозру, що навколо поета об'єднуються революційні елементи.

Восени 1850 року Шевченка через Уральськ і Гурь'єв відправили до Новопетровського укріплення на безлюдний півострів Мангишлак. Тут йому судилося ще сім років тяжко страждати. Це були найважчі роки в його житті. Шевченко тримав себе мужньо і стійко і цим викликав пошану і любов місцевого казахського населення, російських і польських політичних засланців, солдатів і офіцерів, які ще не втратили почуття людяності. У важких умовах заслання Шевченко виконав понад 300 малюнків, в яких розвивав кращі реалістичні традиції образотворчого мистецтва, удосконалював свою майстерність. Це виявилося в його акварельних пейзажах («Пожежа в степу», «Джангисагач», серія малюнків «Мангишлацький сад», «Новопетровське укріплення з моря» та багато інших). З особливою любов'ю змальовував Шевченко казахських дітей («Казахський хлопчик розпалює грубку», «Шевченко і байгуші»). Великих успіхів досяг Шевченко і в портретному живописі (автопортрети, «Казашка Катя», портрет А. Ускової). В останній рік перебування на засланні Шевченко наполегливо працював над задуманою серією «Притча про блудного сина». Лише 2 серпня 1857 року Шевченка нарешті було звільнено.

У перший період заслання (1847—1850) Шевченко, незважаючи на заборону, продовжував свою поетичну творчість, яку згодом назвав «невільницькою поезією». Епіграфом до неї можуть служити його слова: «Караюсь, мучуся... але не каюсь». Поезія Шевченка періоду заслання — це поезія революційної нескореності, новий, вищий етап у творчості поета-борця. У ній знайшли продовження мотиви періоду «трьох літ». Домінуюче місце в творчості поета часів заслання посідає лірика.

Лірична поезія Шевченка періоду заслання різноманітна за змістом і формою. В ній органічно поєднані особисті і громадянські мотиви. Поетичним вступом до «невільницької музи» Шевченка є вірш «Думи мої, думи мої...», яким відкривається перша «захалявна книжечка» поета. На засланні поет-революціонер відточує свою полум'яну поезію. «Думами», «славою злою» називає поет свою творчість у поезії «N. N.» («О думи мої! О слава злая!»), яка сповнена непохитної рішучості і далі творити в ім'я народу, в ім'я «безталанної своєї Вкраїни». З незмінним оптимістичним бажанням, всупереч забороні, починає поет писати свою другу «захалявну книжечку» в 1848 році, яка відкривається віршем «А нумо знову віршувать». Хоч яка «лукавая доля» спіткала поета, та він не дорікає їй. Метою свого життя поет-революціонер обрав непохитну боротьбу: «На те й лихо, щоб з тим лихом битись», — проголошує він у вірші «Не додому вночі йдучи». Ніщо і ніхто не в силі примусити поета відмовитись від творчості: «Та вже ж нехай хоч розіпнуть, а я без вірші не улежу. Уже два годи промережав, І третій в добрий час почну» віршем «Неначе степом чумаки...», — гордо заявляє поет, починаючи третю «захалявну книжечку». Цю ж думку ще виразніше повторює він у вірші «Лічу в неволі дні й ночі», яким відкривається четверта «захалявна книжечка»: «Хоч доведеться розп'ястись. А я таки мережить буду Тихенько білії листи». У віршах, якими відкривались «захалявні книжечки», Шевченко далі розвивав свої погляди на те, яким повинен бути справжній поет-революціонер, поет-патріот.

Чимало ліричних поезій із «захалявних книжечок» являють собою хвилюючий поетичний щоденник тяжких переживань, сумних настроїв патріота-засланця, породжених розлукою з батьківщиною, тяжкою солдатчиною.

Значне місце в «невільничій поезії» Шевченка посідають чудові зразки автобіографічної лірики. Поет прагне втішити своє розбите серце спогадами хоч про окремі світлі промінчики свого важкого, безрадісного дитинства. Та знаходить їх тільки у сні («І досі сниться»...). «Мені не весело було й на нашій славній Україні», визнає поет. В дитинстві він дуже рано залишився без материнської і батьківської ласки і тому на все життя запам'ятав вияв простої людяної уваги до підлітка-сироти з боку трохи старшої за нього дівчини Оксани Коваленко, про яку з незмінною теплотою згадує у віршах «Мені тринадцятий минало», «Ми вкупочці колись росли...», «Не молилася за мене...». Тема викриття кріпосництва є головною в одному з найкращих зразків автобіографічної лірики, у вірші «Якби визнали, паничі». Подаючи жахливі картини «пекла», «неволі», «роботи тяжкої», «лютого зла» в хаті своїх батьків-кріпаків, поет підносить ці картини до широких соціальних узагальнень, полемізує з дворянськими літераторами – "паничами", які ідеалізували кріпосницьку дійсність, «творили елегії», в яких називали селянську хату на Україні «раєм», а селян-кріпаків своїми «братами». Поет викриває і роль релігії, яка була опорою кріпосників. Поету боляче, що «гинуть у ярмах (лицарські сини», що народ не пробуджується до рішучих дій, що «неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». В уяві поета постає майбутнє вільної батьківщини, без «сліду панського».

Поет-революціонер і на засланні продовжує викривати облудний лібералізм панства. У вірші «П. С.»(«Не жаль на злого, коло його...») він створив сатиричний образ українського поміщика-ліберала, «потомка гетьмана дурного» Петра Скоропадського. Сатиричне викриття панства завершується засудженням рабської покірливості селян, які ще й кланяються («шапочку мужик здіймає») перед «паскудою»-паном.

Не примирився з мерзенним вчинком розпусного панича-недолітка, який намагався зганьбити селянську дівчину-кріпачку, герой вірша «Якби тобі довелося...». Він, наймолодший серед парубків, виявив мужність та «вилами пана і просадив, мов ту жабу». Ніяке моралізаторство не може подіяти на панів: «Шкода й праці! Поки села, поки пани в селах, будуть собі тинятися покритки веселі...». Тільки селянські вила та сокира можуть розв'язати соціальні суперечності в кріпосницькому селі. Поряд з мужнім месником у вірші подано образ благородної, сміливої і рішучої дівчини. Хлопця закували в кайдани і відправили в Сибір. Впізнавши його серед закованих невольників, вона "покинула своє весілля і «помандрувала за невольником убогим у Сибір».

На засланні продовжував Шевченко розвивати мотиви дружби народів. Казахському народові поет присвятив вірш «У бога за дверима лежала сокира». Тут в алегоричній формі викривається колонізаторська, грабіжницька політика російського царизму, внаслідок якої колись квітучий край перетворився на пустиню. Та залишилось одне-єдине дерево, «покинуте сокирою», «вогнем не палиме» — символ невмирущої сили народу, віри його в майбутній розквіт свого краю, звільненого від колоніального гніту. Заклик зміцнювати дружбу між українським і польським народами містить вірш Шевченка «Полякам» («Ще як були ми козаками...»). «Неситії ксьондзи, магнати» насильним проголошенням унії, насаджуванням католицизму на Україні сіяли ворожнечу між двома братніми народами. Та інтереси г.гх народів спільні і звідси звертання поета до польського «друга-брата»: «Подам же руку козакові і серце чистеє подай!».

Велику мистецьку цінність мають вірші (близько 40), створені Шевченком на зразок народних пісень.

Соціально-побутові поеми. Змалюванню поневоленого кріпацького села і викриттю здеморалізованого дворянства присвячено поему "Княжна". Сюжет поеми — трагедія княжни, знеславленої нелюдом-батьком, розгортається на фоні страшного життя кріпосницького села. Автор змальовує звироднілого князя — жорстокого визискувача, п'яницю, марнотратника і лицеміра. Усі ці риси князя подані в поемі як типові для всього дворянського класу. І взагалі в змальованих картинах і епізодах, які складають сюжет поеми, автор постійно наголошує на їх типовості для всієї поневоленої України. Уже в ліричному вступі висловлено намір розповісти, що діється не в однім селі, а «скрізь на славній Україні». Це ж підкреслено і у вступі до поеми, де подано узагальнений пейзаж українського села: «Село! — і серце одпочине. Село на нашій Україні — неначе писанка. Кріпосницький лад сповнений непримиренних суперечностей: день і ніч гуляє й п'є князь, у своїх палатах «літом і зимою музикатне, вино рікою гостей неситих налива», а «мужицькі душі аж пищать». «Гуляє князь, гуляють гості, ревуть палати на помості, а голод стогне на селі», і це не тільки в одному селі, а «стогне він, стогне по всій Україні». І знову: «тисячами гинуть голоднії люде», а «...скирти гниють, а пани й полову...продають», вони «голоду раді, та бога благають, щоб ще хоч годок хлібець не родив». До того ж цього гульвісу-князя в середовищі панів славлять як «патріота», «брата убогих»: «А патріот, убогих брат... дочку й теличку однімає у мужика». Князь не тільки жорстокий визискувач селян, а й моральний виродок. Дружина, яку він тримав «взаперті», рано померла дочку князь кинув напризволяще, а коли підросла, збезчестив. У поемі Шевченко також розвиває далі тему розвінчання релігії: князь чинить в селі страхітливі неподобства, а «бог не знає, а може й знає, та мовчить», «бо куняє», «бо було б диво, щоб чути і бачить — і не покарать». Люди не рятували пана, вони мовчки спостерігали, «як дим до неба підіймавсь». Тільки помстою, справедливою розправою над панами можна припинити їх знущання над народом: «Убий гадюку, покусає! Убий, і бог не покарає!».

Пожежею в панському маєтку закінчується і поема «Марина». У вступі поет розповідає, як довго він виношував у своїх думках образ жінки-месниці Марини, як цей образ будив його творчий неспокій: «Неначе цвяшок, в серце вбитий, оцю Марину я ношу». Поема «Марина» є цілком оригінальним, новим твором і за ідейним задумом, і за художнім виконанням. В ній показано, що деморалізація і жорстокість панів-кріпосників дійшли крайніх меж, і все це не виняток, а закономірне породження всієї феодально-кріпосницької системи: «І звір того не зробить дикий, що ви, б'ючи поклони, з братами дієте... Закони катами писані за вас...». За цими катівськими законами і діє в поемі «злий пан», «лихая твар». Свою звірячу жадобу і розпусту він прагне приховати за удаваною побожністю і лицемірно пристойним ставленням до дружини і дітей. За два роки перебування в селі розпусник багато «бідних покриток пустив по світу з байстрюками». Черговою жертвою він обрав вродливу Марину, яку він побачив на весіллі, коли «з костьолу їхав». Молодого за наказом пана на другий же день «в город одвезли та й заголили в москалі», а Марину пан забрав у покої. Та ні умовляння, ні жорстокість розпусника не зломили волі Марини, вона зберегла вірність своєму коханому, людську гідність. І коли пан хотів вчинити насильство над нею, вона вбила його і підпалила маєток. Освітлена загравою пожежі, з ножем кривавим у руці з'являється божевільна Марина як символ помсти над панами. Панів і їхнього маєтку ніхто з селян не рятує: «Пани до одного спеклися, неначе добрі поросята, згоріли білії палати, а люди тихо розійшлись».

Образ народного месника змалював Шевченко також у поемі «Варнак», написаній на матеріалах про повстанський рух на Волині і Поділлі, з якими познайомився перебуваючи в цих місцях у 1846. Цікавився ними поет і на засланні, виявляючи особливий інтерес до постаті Устима Кармелюка, і скористався ними при створенні поеми «Варнак», а також в написаній пізніше однойменній повісті. Поема має соціальний характер. В ній розробляється основна тема творчості Шевченка — тема боротьби покріпаченого селянства проти поміщицької сваволі. Але своєрідність її в тому, що авторська характеристика героя, яка подається в багатьох поемах Шевченка у формі ліричних відступів, у поемі «Варнак» зведена до мінімуму. Лише у вступі автор повідомляє про обставини, за яких він познайомився з героями. «Тиняючись по чужині», він зустрів «діда вельми старого», це був його земляк, «недомучений варнак». В розмові старий «Згадав свою Волинь святую і волю-долю молодую, Свою бувальщину». А далі йде суцільна лірична сповідь героя, в якій вимальовується його життя, думи, прагнення, розкривається характер. Сповідь не переривається авторськими відступами і завершується не авторською кінцівкою, а розповіддю самого героя, якою поет об'єктивніше розкриває причини, що призвели героя до стихійної помсти над кріпосниками. Поет показує силу і слабкість селянського стихійного повстання. Сила такого повстання у його нестримності, в жагучій жадобі повстанців зруйнувати, дотла знищити, спалити все, «що паном звалось». Відсутність перспективи і мети перетворює Варнака в жорстокого вбивцю: «Ходив три годи я з ножами, неначе п'яний той різник». Зневірений у доцільності стихійної помсти, герой пішов до Києва не тільки для того, щоб «святим помолитись», а щоб «...суда, суда людського у людей просити». Цими словами старого варнака поет і закінчує поему. Над месником, захисником народу, борцем за правду і честь, відбувся суд, але не людський, а царський. Вирок його відомий: підсудний став варнаком-каторжником. Релігійність прирікає його на сліпу покору, на примирення з вічним рабством, неволею, вбиває віру у можливість визволення. А «суда людського» варнак не дочекався. На такий суд свого уярмленого народу, на суд вдумливого. розумного читача, свого сучасника, і виніс свою поему Шевченко. І той суд засуджує не варнака, а виносить вирок усій системі феодально-кріпосницького гноблення.

В сатирі «Царі» («Старенька сестро Аполлона...») він розвінчує «святих царів» — можновладних тиранів різних часів, показує їх ницість, деспотизм, свавілля, розбещеність. Сатиричне вістря твору спрямоване також проти релігії, яка канонізувала цих найжорстокіших тиранів як «святих», називала всіх царів «помазаниками божими», намагаючись переконати віруючих, що влада царям дана від самого бога. Тому висновок, який випливає з сатиричної розповіді про «святих царів», стає закликом до революційного знищення царів, будь-якої монархічної влади: «Бодай кати їх постинали, отих царів, катів людських...». Настанова на сатиричне осміяння царів дається вже у вступі до твору, що являє собою пародію на традиційне звертання до музи, яким починалися хвалебні оди реакційних поетів на честь царя. Шевченко теж звертається до музи, яку іронічно називає «старенькою сестрою Аполлона», «дядиною». У перших трьох розділах теми для яких запозичено з біблії, розповідається про розбещеного, підступного і лицемірного царя Давида, про те, як піп звелів привести до своїх покоїв Вірсавію, а Гурія, її чоловіка, вбив; як з його ж наказу «дівчат старому навели, да гріють кров'ю молодою свого царя», і про його сина Амона, який збезчестив рідну сестру Фамар; а в четвертому — про «святого» Володимира, князя Київського, що насильно взяв собі за дружину Рогніду, а її батька, старого Рогволода, князя полоцького, вбив. П'ятий розділ логічно підсумовує висновком-закликом те, про що розповідалось у попередніх чотирьох, і продовжує розвивати роздуми, звернені до музи. Царі-кати, царі-поганці не варті того, щоб про них співали музи, не для поета, а тільки для ката вони являють інтерес («бодай кати їх постинали»). І поет з непохитною вірою в народ, в його невмирущі сили закликає свою музу — «найкращу сестру Аполлона», свою «голубку»: «Ходімо:в селище, там люде, а там де люде, добре буде», і не царів, а простих людей хвалить.

У період 1853-1857 років Шевченко працює над своїми повістями російською мовою.

Про роботу над ними Т. Шевченко сповіщав у листах своїм знайомим, надсилав їм рукописи, просив порад, клопотався про надрукування під вигаданим ім'ям К.Дармограя в журналах «Отечественные записки» або «Современник». Та за життя поета його повісті так і не були надруковані.

Різко негативно до повістей Шевченка поставився П. Куліш. Йому було не до вподоби, що поет почав писати російською мовою, він намагався переконати Шевченка, що його повісті художньо недосконалі. Після смерті Шевченка рукописи його дев'яти повістей (за свідченням самого Шевченка, він написав їх близько двадцяти) потрапили до М. Костомарова, в архіві якого й пролежали двадцять років; їх публікація почалася лише в 80-х роках у газеті «Труд» та журналах «Исторический вестник» і «Киевская старина». У 1888 році всі дев'ять повістей з'явилися у виданні «Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченко, писаные на русском языке». Видання було неякісним, з багатьма пропусками, перекрученнями, що спотворювало ідейно-художній зміст повістей.

Порушена Шевченком у багатьох поезіях проблема становища митця в кріпосницькому суспільстві розв'язується в повістях «Художник» і «Музыкант».

Повість «Художник» починається міркуванням про долю датчанина Торвальдсена, італійця Карреджо та інших видатних митців минулого. Навівши факти з їх біографій, оповідач робить узагальнення про ворожість приватновласницького світу мистецтву. Шевченко показує, що ідеал митця, пов'язаного з народом, з його прагненнями і бажаннями, вступає в суперечність з умовами життя експлуататорського суспільства, яке не сприяє, а перешкоджає розвиткові справжнього мистецтва. Ця думка художньо втілюється в розповіді про трагічну долю талановитого юнака, безіменного художника, вихідця з простого народу. При змалюванні образу героя повісті Шевченко скористався фактами з свого життя часів викупу з кріпацтва та навчання в Академії мистецтв. Друга частина написана у формі листів героя повісті до оповідача. Така форма найкраще відповідає задуму Шевченка показати образ художника, колишнього кріпака, в процесі його становлення і зростання, в зіткненні його благородних ідей і прагнень, творчих дерзань з жорстокою дійсністю. В цій частині повісті є також деякі автобіографічні елементи, але вони переосмислені і збагачені художніми вимислами з метою повнішого розкриття трагізму становища митця з народу в кріпосницькому суспільстві. До таких художніх вимислів належать епізоди, де описані особисті взаємини юнака-художника і дівчини, сироти Паті. Та в ці взаємини втручається розпусник, гульвіса мічман. Паша стала жертвою цього мерзотника — типового представника звироднілого панства. Художник врятовує збезчещену дівчину від загибелі, дає їй притулок, одружується з нею. Конфлікт художника з навколишнім оточенням дедалі поглиблювався і в соціальному плані. В Академії його не допустили до конкурсу. Щоб утримати сім'ю, він змушений відмовитись від творчої роботи і взятися за ремісництво. Відчувши, як у боротьбі з нестерпними умовами життя гине його талант, він божеволіє, потрапляє в лікарню і там помирає. Поема також цінна автобіографічними фактами, які доповнюють і часом