Польща в післявоєнний період

Встановлення прорадянського режиму

Безперервні кризи комуністичного ладу

Крах комуністичного ладу й відновлення демократії

Українське населення в Польщі

ВСТАНОВЛЕННЯ ПРО РАДЯНСЬКОГО РЕЖИМУ

Війна й німецька окупація завдали Польщі незліченних втрат. Загинули понад 6 млн її громадян, країна втратила близько 40 % свого національного багатства.

У липні 1944 р. Червона армія в ході боїв з німецькими військами ступила на польські землі. Щоб не допустити еміграційний уряд Польщі, який перебував у Лондоні, прибрати владу в країні до своїх рук, з комуністів та інших прорадянських елементів було створено альтернативний уряд. Він спочатку називався Польським комітетом національного визволення (ПКНВ), а згодом - Тимчасовим урядом Польської Республіки. На зайнятій радянською армією польській території ПКНВ у вересні 1944 р. оголосив про проведення земельної реформи, за якою поміщицькі землі конфісковувалися для розподілу більшої їх частини між малоземельними та безземельними селянами. Тоді ж було здійснено фактичну націоналізацію великої та середньої промисловості, банків і транспорту.

Значний вплив на долю Польщі мали рішення Ялтинської конференції (лютий 1945 p.). Справжній їх сенс полягав у мовчазному визнанні Сполученими Штатами Америки та Великою Британією Польщі як сфери впливу Радянського Союзу. Міжнародно-правовому закріпленню цього факту мав служити укладений у квітні 1945 р. між СРСР і Тимчасовим урядом Польщі договір «про дружбу, взаємну допомогу й післявоєнне співробітництво», який мав на меті прив'язати Польщу до радянської колісниці. На Потсдамській конференції (липень-сер-пень 1945 р.) західні держави погодилися на пропозицію Радянського Союзу про передання Польщі обширних територій, що доти входили до складу Німеччини, аж до річок Одри та Ниси.

Внутрішнє становище в Польщі після очищення її від німецьких військ було надзвичайно напруженим. Частини радянської армії, «визволивши» країну, так у ній і залишилися. Переважна більшість польського народу вороже ставилася до комуністичної влади. Підпільні структури, які боролися проти німецьких окупантів, повернули тепер зброю проти варшавського уряду та його установ. Боротьба була кривавою, з обох боків гинули тисячі й тисячі людей. Це була, по суті, громадянська війна.

Однак комуністичний лад, спираючись на радянську підтримку, крок за кроком зміцнював свої позиції. У січні 1947 р. відбулися вибори до сейму. Комуністи (Польська робітнича партія, ППР) використали державний апарат для масової фальсифікації результатів виборів, забезпечивши собі і своїм прихильникам 80 % голосів.

Здобувши уявну перемогу, комуністи поспішили завершити розгром опозиції й прибрати всю повноту влади в країні до своїх рук. Новообраний сейм обрав одного з керівних діячів ППР Болеслава Берута президентом Польської Республіки. Було сформовано новий уряд, в який увійшли комуністи та їхні прибічники. Внаслідок політичного терору з боку властей розпались опозиційні партії. Були розгромлені основні осередки збройного опору. В країні залишалася єдина організована опозиційна сила, з якою комуністи були неспроможні справитися, - католицька церква, хоч і її жорстоко переслідували.

За наполяганням комуністів ППР і Польська соціалістична партія (ППС) 1948 р. злилися в одну партію. Фактично відбулося поглинення попередньо очищеної від «опортуністичних елементів» ППС Робітничою партією, тобто комуністами. З'єднана партія стала називатися Польською об'єднаною робітничою партією (ПОРП). Це був завершальний акт у процесі створення і зміцнення тоталітарного режиму в Польщі. Щоб створити видимість функціонування в країні багатопартійної системи, залишили два «союзні» угруповання: Об'єднану селянську партію (ОСП) і Демократичну партію (ДП) - фасадові, декораційні організації, що прикривали фактичне всевладдя ПОРП.

Було оголошено, що партія приступає до будівництва «основ соціалізму» в Польщі. Його головні завдання втілились у шестирічному плані розвитку народного господарства, розрахованого на 1950-1955 pp. Основу плану становила розбудова важкої індустрії. В результаті його виконання промисловість, за офіційними даними, стала виробляти продукції майже втричі більше, ніж у 1949 р. Разом з тим відставало сільське господарство, відчувалася гостра нестача товарів масового вжитку. Матеріальний рівень життя народу зростав дуже повільно. Одночасно розпочалася колективізація сільського господарства: селян силою заганяли до виробничих кооперативів.

У 1952 р. було прийнято нову конституцію країни, яка законодавче закріпила проведені комуністичним режимом перетворення. Держава набула назву - Польська Народна Республіка (ПНР).

БЕЗПЕРЕРВНІ КРИЗИ КОМУНІСТИЧНОГО ЛАДУ

Різкий поворот у житті країни намітився в 1956 p., після XX з'їзду КПРС і раптової смерті першого секретаря ЦК ПОРП, фактичного диктатора Польщі Б. Берута. Яскравим проявом незадоволення народу низьким рівнем життя, політичними репресіями, відсутністю елементарних людських прав були робітничі заворушення в Познані наприкінці червня 1956 р. Налякані власті кинули проти народу, що вирував на вулицях міста, військо та міліцію, які силою зброї придушили повстання. Це ще більше розпалило атмосферу в країні, політична криза загострювалася.

Під тиском мас на терміново скликаному пленумі ЦК ПОРП у жовтні 1956 р. було здійснено серйозні кадрові зміни: першим секретарем ЦК обрано Владислава Гомулку (до 1948 р. він очолював ППР; будучи усунутим за наполяганням Москви від керівництва, зазнав переслідувань). Нове керівництво провело низку перетворень. Припинилися політичні репресії. Внесено суттєві зміни в економічну політику: більше уваги стали приділяти галузям економіки, що забезпечували безпосередні потреби людей. Ширших можливостей набула приватна ініціатива в галузі виробництва товарів масового споживання, торгівлі й послуг. У сільському господарстві припинено практику насильницької колективізації. Переважна більшість створених у попередні роки виробничих кооперативів відразу ж розпалася. Уряд вжив заходів щодо нормалізації відносин з церквою. Однак ці реформи з боку партійного керівництва здебільшого були вимушеними і вже незабаром, після того як хвиля національного піднесення почала спадати, їх стали потроху згортати.

Багатолітня політична стагнація, що запанувала після 1956-1957 pp., згодом поєдналась із застійними явищами в галузі економіки. Знову поступово наростала соціальна напруженість, невдоволення народних мас. Проти комуністичного режиму особливо різко виступили інтелігенція й молодь, які вимагали здійснення дальшої демократизації у країні. В березні 1968 р. дійшло до серйозних студентських заворушень у Варшаві та інших містах. Однак режимові вдалось опанувати ситуацію.

Грудень 1970 р. приніс вибух нової, цього разу грізної політичної кризи. У зв'язку з підвищенням цін на продукти й товари у Гданську та інших приморських містах спалахнули страйки й демонстрації. Для їх розгону кинули не тільки міліцію, але й військові частини. Зав'язалися вуличні побоїща. По юрбі було відкрито вогонь, загинуло, як припускають, кількасот чоловік. Ця подія викликала хвилю обурення в країні. Остаточно скомпрометованому лідерові режиму В. Гомулці довелося піти у відставку. Партійне керівництво очолив Едвард Герек.

Нові лідери намагалося вивести економіку з застою. З цією метою широко залучалися кредити від західних країн. Однак раціонально використати їх в умовах анемічної «соціалістичної» господарської структури виявилося неможливим. У країні наростала економічна криза. У другій половині 70-х років спостерігалось абсолютне падіння основних показників соціально-економічного розвитку країни. Як сніговий ком, росла зовнішня заборгованість Польщі.

Величезний резонанс у країні мало обрання в 1978 р. Папою Римським поляка, архієпископа краківського, кардинала Кароля Войтили, що одержав ім'я Іоанна Павла II.

Влітку 1980 р. внаслідок чергового підвищення цін по всій країні спалахнули страйки. Створювалися міжзаводські страйкові комітети. Тоді ж виникла незалежна самоврядна профспілка «Солідарність». її очолив електрик гданської корабельні, активний учасник робітничих виступів Лех Валенса. За короткий строк з 14 млн членів офіційних профспілок понад 9 млн перейшли в «Солідарність». Це дало змогу їй стати не тільки найбільшим профспілковим центром, але й водночас могутнім демократичним суспільно-політичним рухом, який активно протистояв комуністичному режимові. Протягом другої половини 1980-го і майже до кінця 1981 р. хвилі страйкового руху дедалі ширше охоплювали країну. Уряд під їх тиском змушений був іти на чимраз більші соціально-політичні поступки трудящим.

Тим часом польська правляча верхівка при активній співучасті Кремля збирала сили й опрацьовувала концепцію розгрому опозиції. Враховуючи, що «наведення порядку» в Польщі шляхом чергової інтервенції радянських військ могло б викликати непередбачувані наслідки як у самій Польщі, так і на міжнародній арені, було вирішено провести операцію придушення опозиції, спираючись на «внутрішні ресурси», - насамперед на армію та міліцію.

У ніч на 13 грудня 1981 р. генерал Войцех Ярузельський, невдовзі перед тим призначений главою уряду і першим секретарем ЦК ПОРП, запровадив у країні воєнний стан. Було заборонено діяльність усіх політичних та громадських організацій, профспілок і насамперед «Солідарності». У спеціально створені концтабори інтерновано лідерів і активістів опозиційних організацій. Опозиції завдали найсильнішого удару, проте повністю розгромити її не вдалося. Вона пішла у підпілля.

Очолювана Ярузельським військова хунта намагалася відновити в країні всевладдя комуністичного режиму, що похитнувся, й вивести з глибокої кризи народне господарство. Перше завдання за допомогою війська й міліцейських сил виконати було порівняно легко. Враховуючи це, влада вже в 1983 р. скасувала режим воєнного стану. Проте Ярузельський та його оточення виявилися нездатними провести глибокі економічні перетворення. В результаті вже в середині 80-х років господарська криза ще більше загострилась. У 1988 р. по всій країні прокотилася нова хвиля робітничих страйків. Отже, загальну кризу тоталітарного ладу подолати не вдалося, її було лише загнано вглиб.

КРАХ КОМУНІСТИЧНОГО ЛАДУ Й ВІДНОВЛЕННЯ ДЕМОКРАТІЇ

У такій ситуації керівництво ПОРП на початку 1989 р. дійшло висновку про неможливість для партії утримати повноту влади у своїх руках. ПОРП зважилася на перехід до політичного плюралізму і проведення діалогу з опозицією. Незабаром відбулися засідання «круглого столу», на яких домовилися про легалізацію «Солідарності», визнали за опозицією право на політичну діяльність. Ухвалено відновити пост президента республіки (скасований у 1952 р.) і другу палату парламенту -сенат. Домовилися про проведення парламентських виборів у такий спосіб, що в сеймі ПОРП, ОСП і ДП забезпечують за собою фіксовану квоту - 65 % місць, натомість вибори до сенату мають бути цілком вільними.

На виборах, що відбулись у червні 1989 р., ПОРП та її маріонеткові союзники зазнали поразки. Опозиція завоювала практично всі місця в сенаті. За погодженням обох сторін президентом республіки було обрано генерала Ярузельського, який залишив пост лідера партії. Саме в цей час ОСП і ДП, бачачи неминучий крах ПОРП, розірвали багаторічний «союз» з нею і перейшли на бік опозиції. Це дало змогу їй узяти в свої руки формування уряду. Його було утворено на коаліційній основі. Прем'єр-міністром став близький до «Солідарності» діяч Тадеуш Мазовецький. Чотири найважливіші міністерські пости посіли представники ПОРП, решту - діячі колишньої опозиції, а також ОСП і ДП.

Таким чином, відбувся доленосний поворот в історії Польщі. Комуністичний режим розвалився мирно і цивілізованим шляхом. Перед країною розкрилися широкі горизонти демократичного розвитку. Не підлягає сумніву, що радикальні перетворення в Польщі, а згодом і в інших країнах, могли відбутися не в останню чергу завдяки ослабленню «зовнішнього чинника» - Радянського Союзу, якому вже несила було утримувати в покорі країни-сателіти.

Розпочався рішучий демонтаж тоталітарної й одночасно створення основ демократичної держави. Повернуто її попередню назву - Польська Республіка. Проведено департизацію армії, органів безпеки і внутрішніх справ. Оновлено керівний склад державного апарату. В країні різко зросла політична активність. Виникали дедалі нові політичні партії й угруповання.

Щодо ПОРП, то протягом кількох місяців вона фактично розвалилася, її членський склад скоротився з 2 млн до кількох десятків тисяч. Партія набула назву - Соціал-демократія Польської Республіки (СДПР). Вона докорінно змінила свої програмні настанови, стала парламентською партією лівого спрямування. Чотирьох міністрів, що належали до колишньої ПОРП, було виведено з уряду. Пішов у відставку з поста президента країни В. Ярузельський.

Наприкінці 1990 р. на всенародних виборах президентом Польщі обрано лідера «Солідарності» Леха Валенсу. В 1991 р. відбулися нові, повністю вільні вибори до парламенту, на яких здобули перемогу правоцентристські угруповання.

На шляху утвердження нового суспільного ладу виявилося чимало труднощів. Зокрема, треба було подолати комуністичну спадщину в економіці. Шляхом різкого підвищення цін та інших рішучих заходів, які дістали назву «шокової терапії», урядові вдалося зупинити інфляцію, ліквідувати хронічний для тоталітарних умов дефіцит продовольства і споживчих товарів, розпочати процес приватизації, словом — закласти основи для нормального функціонування вільної ринкової економіки. Але за це довелося заплатити чималу ціну. На кінець 1992 р. порівняно з 1988 р. промислове виробництво впало на 40 %, безробіття перевищило 2 млн чоловік (13-14 % працездатного населення). На 40 % знизився життєвий рівень народу, різко посилилося суспільне розшарування. Все це спричинило нове соціальне напруження.

Незважаючи на всі труднощі, польські уряди послідовно проводили у життя накреслений курс економічних реформ. Уже в 1995 р. частка приватного сектору у виробництві валового внутрішнього продукту досягла 60 %. Слідом за цим швидко надійшла віддача. Глибокий економічний спад, що припадав на 1990-1991 pp., незабаром змінився пожвавленням, а починаючи з 1993 р. ВВП країни щороку зростав на 4-6 %.

Складнощі економічного розвитку й соціальна напруженість позначилися на політичному житті країни. Ареною гострої боротьби став парламент. Кілька разів виникали урядові кризи і змінювалися кабінети. На дострокових парламентських виборах 1993 р. перемогу здобув Союз демократичних лівих сил (СДЛС), основу якого становили соціал-демократи (колишні комуністи). Такий результат віддзеркалював невдоволення мас потребою «затягнути паси» в ім'я стабілізації економіки і віру багатьох людей у здатність лівих сил забезпечити соціальні потреби трудящих. СДЛС і Польська селянська партія склали урядову коаліцію. Уряд оголосив, що буде неухильно проводити демократичні реформи. А проте між президентом Л. Валеною - представником правоцентристських сил і лівоцентристським урядом чимраз більше загострювалися незгоди.

Політична боротьба в країні досягла свого піку під час кампанії з виборів президента республіки, призначених на листопад 1995 р. З двох основних кандидатів - дотеперішнього президента Л. Валенси і лідера СДПР Александра Квасневського - останній добився перемоги. Таким чином, ліві сили на якийсь час закріпили успіх, здобутий на парламентських виборах.

У 1997 р. було прийнято конституцію Польської Республіки, в якій було втілено наріжні правові принципи демократичної держави.

Напередодні чергових парламентських виборів 1998 р. права опозиція згуртувала свої лави, створивши політичний блок - Виборча акція «Солідарність». Вона одержала невелику перевагу голосів і сформувала уряд, який очолив Єжи Бузек. Уряд ширшим фронтом, ніж його лівоцентристські попередники, продовжує економічні перетворення, не зупиняючись перед непопулярними заходами. Однак правоцентристський уряд уже незабаром опинився у складній ситуації. Здійснювані ним структурні реформи призвели до закриття багатьох нерентабельних підприємств у провідних галузях: вугільній, машинобудівній, текстильній. Сотні тисяч поляків залишилися без роботи. Довіра до уряду катастрофічне падала. Це призвело до зростання внутрішніх суперечностей усередині правлячої коаліції. Коли з неї вийшло ліберальне угруповання, уряд Є. Бузека втратив більшість у сеймі й у 2001 р. довелося проводити дострокові парламентські вибори, їх результатом став цілковитий крах Виборчої акції «Солідарність» і повернення до влади лівоцентристської коаліції на чолі з СДЛС. Новому урядові, який очолив лідер СДЛС Лешек Міллер, дісталася невтішна спадщина, і йому не вистачило сил та можливостей стабілізувати соціально-економічне становище в країні. Господарська кон'юнктура у світі теж складалася не на користь Польщі.

Темпи зростання ВВП країни впали з 7 % у 1995 р. до неповних 2 % у 2001 р. За цей же період безробіття досягло 3 млн осіб (18 % усіх працездатних). До того ж репутацію уряду (як і попереднього) дуже псували гучні корупційні скандали, у яких виявилися замішаними високі посадовці. Тож Л. Міллеру довелося йти у відставку як з поста лідера СДЛС, так і прем'єр-міністра. Остаточну долю нинішньої влади вирішать парламентські вибори, що мають відбутись у 2005 р.

Після падіння тоталітаризму суттєво змінилася зовнішня політика Польщі. Пріоритетним став розвиток відносин із країнами Західної Європи і США. У 1999 р. Польща стала членом НАТО, у 2004 р. увійшла до складу ЄС. Польща першою

3 держав світу визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні відносини. У 1992 р. між обома країнами укладено Договір про добросусідство, дружні відносини і співробітництво. Активно розвиваються політичні й економічні відносини, культурні зв'язки.

УКРАЇНСЬКЕ НАСЕЛЕННЯ В ПОЛЬЩІ

Ряд споконвічних українських земель - Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя - після Другої світової війни залишилися в складі Польської держави. У вересні 1944 р. між урядом Української РСР і ПКНВ було укладено угоду про обмін населенням. Згідно з нею з Польщі в Україну переселено 480 тис. українців. У 1947 р. польська влада під приводом ліквідації українського збройного підпілля здійснила безпрецедентну за своїм характером каральну акцію «Вісла». Протягом кількох місяців практично все українське населення східних прикордонних територій у кількості понад 140 тис. чоловік було насильно переселено на західні та північні землі, одержані Польщею від Німеччини. Спочатку українці в Польщі були позбавлені будь-яких можливостей національно-культурного розвитку: не існувало шкіл, культосвітніх установ, церков, преси.

Після 1956 р. становище українського населення значно покращилося. Виникло Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), яке розгорнуло активну діяльність у створенні мережі українського шкільництва, осередків культури. Почав виходити український тижневик «Наше слово», який видається і понині. У 70-80-х роках в українському середовищі посилились асиміляційні процеси. Скоротилася кількість учнів в українських школах, ослабла діяльність культурно-мистецьких установ.

Крах комуністичного режиму й відновлення демократичного ладу в Польщі відкрили широкі можливості для національно-культурного розвитку українського населення, якого за мінімальними оцінками налічується приблизно 300 тис. чоловік. У 1990 р. УСКТ було реорганізовано в Об'єднання українців в Польщі. Воно спрямовує всю роботу серед українців. Створено також ряд професійних та громадських організацій. Існує понад 50 пунктів для вивчення української мови, кілька українських шкіл і ліцеїв. Працюють понад 20 українських бібліотек, близько 50 колективів художньої самодіяльності.

У 2002 р. у Варшаві відкрито пам'ятник Тарасові Шевченку.

Близько 80 % українського населення Польщі за віросповіданням - греко-католики. Лише після краху комуністичного режиму в країні було легалізовано греко-католицьку церкву. Діють близько ста парафій, об'єднаних в окрему єпархію.