Голод в Україні в 1946 - 1947 роках
полегшити
становище
голодуючих
районів. Були
організовані
закупки зерна
в західних
областях республіки,
які менше постраждали
від посухи. Для
організації
харчування
дітей у найбільш
потерплі області
(Ізраїльську,
Одеську, Миколаївську,
Херсонську)
були направлені
спеціальні
урядові комісії.
Певну допомогу
подав союзний
уряд, виділивши
у вигляді позички
60 тис. т продовольчої
продукції.
Однак цього
було явно
недостатньо.
Тільки шести
найбільш потерпілим
від посухи
областям України
необхідно було
близько 79 тис.
т продовольчої
позички. Щоб
колгоспники
могли брати
участь у весняних
польових роботах,
для 3,4 млн. чоловік
на польових
станах республіки
було організовано
громадське
харчування.
Для багатьох
це була єдина
можливість
вижити.
На посівну
кампанію 1947 р.
колгоспам
України було
надано й насіннєву
позичку в розмірі
35 млн. пудів. Це
становило лише
близько половини
потреб республіки
в насінні. Оскільки
з колгоспів
під час хлібозаготівель
вивезли все
зерно, включаючи
насіннєві
фонди, то на 1
березня 1947 р.
господарства
УРСР були забезпечені
насінням ярих
та бобових
культур лише
на 60,6%. Тому весною
1947 р. дістали
відмову в насінні
більшість
підсобних
господарств,
підприємств
та організацій,
ряд радгоспів
республіки.
Враховуючи
можливість
масового розкрадання
посівного
матеріалу
голодними
селянами, уряд
республіки
розробив цілий
комплекс надзвичайних
заходів по його
охороні. У нічний
час біля колгоспних
комор встановлювалося
чергування
членів правління
колгоспів,
партійно-комсомольського
та радянського
активу. По лінії
Міністерства
внутрішніх
справ було
організовано
негласну охорону
посівного зерна
на складах
„Заготзерна”,
в ході його
висіву в ґрунт.
За розкрадання
насіння відповідали
як особи, що це
вчинили, так
і ті, хто не
забезпечив
охорони. Органи
суду, прокуратури
мали притягувати
винних до
кримінальної
відповідальності
і застосовувати
до них найсуворіші
міри покарання,
розглядаючи
ці справи поза
всякою чергою
і в максимально
короткі строки.
Для цього
заборонялося
направляти
працівників
МВС, МДБ, прокуратури,
міліції уповноваженими
в колгоспи,
відволікати
їх від „оперативного
обслуговування
весняної посівної
кампанії”. У
господарства
з районів, областей,
військових
частин присилалися
відповідальні
працівники,
на яких покладалася
відповідальність
за охорону
посівних матеріалів.
Чи знав Сталін
про голод, який
охопив Україну
та інші території
країни? Безперечно,
знав. Документи
свідчать, що
наприкінці
1946 р. і на початку
1947 р. М. С. Хрущов,
інші керівники
Української
РСР неодноразово
зверталися
до Уряду СРСР
та особисто
Сталіна з проханням
надати державної
позички продовольчим
зерном, насінням
та фуражем. Про
це розповів
М. С. Хрущов у
своїх спогадах.
На чергову його
доповідну
записку про
тяжке продовольче
становище на
Україні Сталін
відповів образливою
телеграмою.
В ній він називав
Хрущова „сумнівним
типом” і наказував
йому прибути
до Москви. Микита
Сергійович
був готовий
до всього, навіть
до того, що його
оголять „ворогом
народу” і репресують.
І все ж він вирішив
сказати правду
про становище
на Україні,
попросити
допомогти
хлібом. Це ще
більше розлютило
Сталіна. Проте
Україна все
ж таки отримала
мінімальну
допомогу
продовольчим,
насіннєвим
і фуражним
зерном. Однак
М. С. Хрущову
його звернення
до Сталіна, а
також „недостатня
твердість”
при проведенні
заготівель
коштувала
посади першого
секретаря ЦК
КП(б)У. На березневому
пленумі (1947 р.) на
цей пост був
обраний, як
писала преса,
„видатний діяч
більшовицької
партії і радянської
держави” Л. М.
Каганович.
А люди продовжували
вмирати, хоч
ще на XVIII з’їзді
партії Сталін
проголосив,
що „бездомних
селян, які відбились
від села і живуть
під страхом
голоду”, „давно
вже немає в
нашій країні.
І це, зрозуміло,
добре, оскільки
свідчить про
заможність
нашого села”.
Він же закликав
зрозуміти, „що
з усіх цінних
капіталів, які
є в світі, найціннішим
і найвирішальнішим
є люди, кадри”.
Та це були тільки
слова, такі ж
лицемірні, як
і заява А. А.
Андрєєва на
лютневому (1947
р.) Пленумі ЦК
ВКП(б) про те,
що, коли стало
зрозуміло, що
Воронезька,
Курська Орловська,
Тамбовська
області, а також
частина областей
України та
Молдавії постраждали
від посухи,
Сталін рішуче
поставив питання
про продовольчу
та фуражну
допомогу колгоспам
з державних
резервів, допомогу
тракторами
і всім необхідним,
щоб запобігти
її наслідкам.
Разом з тим
Сталін і його
оточення зуміли
навіть народне
горе використати
в своїх пропагандистських
цілях, блюзнірські
зобразивши
його як одну
з чергових
перемог колгоспного
ладу, який зовсім
безболісно
зміг подолати
всі наслідки
посухи.
Таким чином,
криза в сільському
господарстві,
викликана
насамперед
адміністративно-командними
методами керівництва
ним, продовжувала
наростати.
Однак чим більше
погіршувалися
справи, тим
гучніше офіційна
пропаганда
заявляла про
новий „переможний
наступ за післявоєнне
піднесення
сільського
господарства”
під проводом
„найулюбленішого
вождя і вчителя,
творця колгоспного
ладу товариша
Сталіна”.
Головна причина
відставання
сільського
господарства
у перші повоєнні
роки полягала
не лише в обмеженості
матеріально-технічних
ресурсів чи
в несприятливих
погодних умовах,
а передусім
у стані економічних
відносин і
соціальних
умов на селі.
Командно-бюрократична
система управління
привела до
того, що селянин
перестав бути
господарем
землі. Наростала
жорстка централізація
і регламентація
всього життя
колгоспного
села, однак,
засоби пропаганди
закривали на
це очі, і вину
за всі недоліки
звалювали на
рядових трудівників.
Наприклад,
бюлетень Управління
пропаганди
і агітації ЦК
КП(б)У в березні
1947 р. так пояснював
причини тяжкого
стану справ
у колгоспі ім..
Чапаєва Котовського
району Одеської
області: „Справжня
причина відставання
колгоспу криється
у відсутності
правильної
організації
праці, у пізньому
виході на роботу
і ранньому
закінченні
її, у відсутності
контролю за
виконанням
державного
мінімуму трудоднів
кожним колгоспницею
і колгоспником”.
Цей же бюлетень
закликав пресу
України „оберігати
сталінський
Статут сільськогосподарської
артілі від
найменших
зазіхань на
його недоторканість,
викривати і
піддавати
сміливій
більшовицькій
критиці порушників
Статуту артілі,
які підривають
підвалини
колгоспного
соціалістичного
ладу”. Отже,
виходило, що
колгоспний
лад підривали
не ті, хто закріпачив
селянство, а
самі колгоспники.
Становище в
сільському
господарстві
України у 1946 –
1947 рр. Було надзвичайно
серйозним, що
й призвело до
голоду. Однак
офіційній
пропаганді
того часу це
не завадило
життєрадісно
стверджувати:
„Нема більше
України з відсталим
господарством,
з відсталою
культурою, із
злиденним
населенням.
Є Україна... з
найбільш передовим
у світі соціалістичним
сільським
господарством...
Україна, в якій
творцем і
розпорядником
усіх багатств
є сам народ”.
І це писалося
у зловісному
1947 році, мабуть,
найзлиденнішому
за весь повоєнний
час.
Список
використаної
літератури:
1. „Сторінки
історії України
ХХ століття”,
К.: Освіта 1992 р.
стор. 170 – 194
Маковійчук
І. М., Пилявець
Н. Г.
2. „Отечественная
история” 1993 р.
№1 стор. 35 – 42 Зима
В. Ф.
3.УІЖС, 1990 р. №8 стор.
14 – 32 Маковійчук
І. М., Пилявець
Н. Г.
4. УІЖС 1996 р. №2 стор.
116 – 132.
5. УІЖС 1995 р. №6 стор.
112 – 121.