Революція 1905-1907 р.р. в Росії, розстановка ії політичних сил
Київський
Національний
Економічний
Університет
РЕФЕРАТ
з курсу “Політична
історія”
на тему: “Революція
1905 – 1907 р.р. в Росії,
розстановка
ії політичних
сил”.
Виконала
студентка 1-го
курсу 3-ї группи
заочного
факультету
спеціальність
“Фінанси”
Дудуладова
Крістіна Миколаївна
Науковий
керівник_______________________
________________________________________
Київ - 2000
ПЛАН
Російська
імперія на
початку ХХ
сторіччя. ……….…3
Розвиток
революції
навесні і влітку
1905 року…….12
Перша
рада робітничих
депутатів…………………14
Вищий
підйом революції………………………………16
Список
використонної
літератури……………………24
Початок
ХХ
сторіччя. Російська
імперія являла
собою абсолютну
монархію, в
якій вся повнота
влади належала
імператору
Миколаю II.
Особистість.
Старший син
Олександра
III і імператриці
Маріі Федоровни,
великий князь
Миколай Олександрович
народився в
Царському Селі
6 травня 1868 року.
Він отримав
чудове утворення,
як і належало
спадкоємцю
царського
престола. Викладачами
Миколая були
відомі професора
Н. Х. Бунге, Є. Є.
Замисловський,
Н. Н. Бекетов,
Н. Н. Обручев,
Ц. Кюи, М. Н. Драгомиров.
Миколай II блискуче
володів французьким
і англійським
мовами, міг
говорити на
датському і
німецькому.
(С. Ю. Вітте говорив,
що "рідко зустрічав
так добре вихованої
людини, як Миколай
II".) 26 листопада
1894 року, згодом
місяць після
смерті Олександра
III, відбулася
скромна по
причині траура
церемонія
одруження
імператора
Миколая Олександровича
з принцесою
Алісой Гессен
-дармштадтською,
прийнявшою
православіє
21 жовтня 1894 року
і що отримала
ім'я Олександра
Федорівна. 3
листопада 1895
року у них народилася
донька Ольга,
через два роки
родина поповнилася
ще однією донькою
Тетяною, в 1899 і
1901 роках народилися
Марія і Анастасія.
30 липня 1904 року
у царської чети
народився син
- спадкоємець
російського
престолу, великий
князь Олексій.
Хлопчик успадкував
від матері
невиліковну
хворобу - гемофілію.
По
колишньому
в Росії зберігалося
общинне землеволодіння.
Селяни не мали
право відмовитися
від отриманої
землі. В общині
існувала кругова
порука, відбувалися
переросподіл
землі на основі
рівного землекористування.
Крім Того, община
диктувала
терміни сільхозробіт.
Зберігалася
система відробітків.
Все це безумовно
відбивалося
на положенні
селянства, що
страждало від
безземелля,
податків, викупних
платежів.
З
початку ХХ
сторіччя боротьба
селянства за
землю значно
посилилася.
Селянські
виступи все
частіше переростали
в повстання.
Так, наприклад,
навесні 1902 року
спалахнули
селянські
повстання в
Харківській
і Полтавській
губерніях.
Потужний селянський
рух розгорнувся
на Кавказі.
Боротьбу селян
Гуріі в багатьох
випадках підтримували
робітничі. Ріс
вплив революційних
політичних
партій.
Феодальні
пережитки в
селі гальмували
розвиток
товарно-грошових
відношень в
країні, негативно
відбивалися
на розвитку
внутрішнього
ринку. 3/4 населення
займалося
сільським
господарством,
в той час як в
розвинених
країнах Європи
- менш половини.
Ця обставина
впливала на
складання ринку
робітничої
сили, деформувала
процеси індустріалізації.
Немале число
сезонних, тимчасових
і інших категорій
робітничих
не могли продати
землю. Це відбивалося
на рівні їхньої
кваліфікації,
що в свою чергу
гальмувало
впровадження
передової
техніки, а значить
відбивалося
на всьому процесі
монополізації
промисловості.
Селянин, пришедший
в місто на заробітки,
рятувався від
голодної смерті,
примушений
був погоджуватися
на будь-яку
роботу.
Таким
Чином, незавершенність
процесу первинного
накопичування
капіталу була
причиною деформації
процесів
індустріалізації
і монополізації
в Росії.
Повсякденною
реальністю
в Росії були
політичне
безправя і
жорстока експлуатація
пролетаріату.
Фабрично-заводських,
гірничозаводських
і залізничних
робітничих
налічувалося
біля 3-х мільйонів
людей, з них
кадрового
пролетаріату
- не більш 10%. (Всього
робітничих
налічувалося*
біля4 млн.)
В
1897 г.
Був встановлений
11.5 годинний
робітничий
день, однак
14-годинний
робітничий
день залишався
звичайним
явищем. По секретному
циркуляру
Міністерства
внутрішніх
справ робітничі
наражалися
на адміністративне
вислання без
суду і слідства
за участь в
страйках, а
також в'язничному
укладенню
терміном від
2 до 8 місяців.
Ступінь
експлуатації
пролетаріату
в Росії був
дуже високий:
капіталісти
забирали з
кожного карбованця,
заробленого
робітничим,
в вигляді прибули
68 коп.
В обробці мінералів,
78 - в обробці
металів, 96 - в
харчовій
промисловості.
Видатки в користь
робітничих
(лікарні, школи,
страхування)
складали 0.6%
поточних видатків
підприємців.
1901
рік минув в
масових політичних
демонстраціях,
причому робітничі
виступали з
представниками
демократичної
інтелігенції.
Демонстрації
в Москві, Петербурзі,
Харкові, Києві
минали під
гаслами політичних
свобод. 1 травня
1901 року застрайкували
1200 робітничих
Обухівського
заводу в Петербурзі.
Сучасники подій
назвали страйк
Обухівською
обороною. Влітку
1903 року весь
південь Росії
від Баку до
Одеси був охоплений
грандіозним
страйком, в
якій прийняло
участь від 130
до 200 тисяч людей.
В грудні 1904 року
був проведений
політичний
страйк, що закінчився
підписанням
першого в історії
робітничого
руху Росії
колективного
договору між
робітничими
і нафтопромисловцями.
Цей договір,
названий "мазутною
конституцією",
закріплював
9-годинний робітничий
день, збільшення
зарплати на
20%, надання щорічної
відпустки і
т.п.
Таким
Чином, 1901-1903 рр.
ознаменували
собою перехід
до поєднання
економічних
і політичних
засобів боротьби
робітничого
класу.
В
1905 році Росія
являла собою
вузол протиріч.
Поразка Росії
в російсько-японській
війні (26 січня
1904г. - серпень
1905г.) оголило її
техніко-економічну
відсталість
у порівнянні
з передовими
країнами. В
умовах протиборіння
,що розбестить
між угруповуваннями
імперіалістичних
держав таке
відставання
було багате
самими серйозними
наслідками.
Зовнішня небезпека,
класова боротьба
штовхали Росію
на шлях рішучих
перемін. Але
влада виявилася
не готова до
них.
Таким
Чином, ведуче
протиріччя
- між потребами
розвитку країни
і неможливістю
забезпечити
його в умовах
самодержавної
Росії - ставало
все більш
непримиренним.
Складність
перетворень
в Росії полягала
в тому, щоб в
боротьбі зі
старим не знищити
паростки нового,
прогресивного.
В переломні
моменти все
суспільство
приходило у
рух, і різноманітним
класам і суспільним
шарам необхідно
було враховувати
інтереси іншиі,
вважатися із
ними, бо вихор
перемін втягував
в політичну
боротьбу все
суспільство,
ті або інші
сили могли
добитися успіха
тільки в союзі
з іншими соціальними
шарами. Пошук
союзників був
предметом
постійної
турботи політичних
партій Росії.
Головне
протиріччя
розвитку Росії
виявлялося
в різноманітних
сферах життя
суспільства.
В
соціально-економічній
області воно
висловлювалося
в протиріччі
між необхідністю
розширення
сфери товарно-грошових
відношень і
існуванням
цілого ряду
перешкод на
шляху їхнього
розвитку. Вільна
ринкова конкуренція
стримувалася
як феодальними
пережитками,
так і штучною
монополізацією
в результаті
економічної
політики царату.
Розвиток продуктивних
сил країни
уповільнювався
системою виробничих
відношень, що
підтримуються
владою. Зростання
капіталізму
"ушир" стримувало
до відомого
ступеня його
рухи "вглиб".
В
області соціально-класових
відношень
склався цілий
комплекс протиріч.
Самим гострим
з них було протиріччя
між селянством
і поміщиками.
Першим кроком
до його дозволу
могло бути
знищення системи
позаекономічного
примушення
селян.
Протиріччя
між капіталістами
і робітничими
могли бути
пом'якшені
більш вигідними
умовами продажу
робітничої
сили: 8-годинний
робітничий
день, право на
страйки, охорону
жіночої і заборони
дитячої праці
і т.п.
Особливою
гостротою
відрізнялося
протиріччя
між царатом
і народами
Російської
імперії. В залежності
від рівня
національного
самоосвідомленого
народи висували
вимоги від
культурно-національної
автономії до
права на самовизначення
аж до відділення.
В
політичній
області було
протиріччя
між владою і
що формуються
громадянським
суспільством.
Росія залишалася
єдиної з головних
капіталістичних
держав, в якій
не було ані
парламенту,
ані легальних
політичних
партій, ані
правових свобод
громадян. Створення
умов для правової
держави є однією
з найважливіших
задач, від якої
залежав дозвіл
інших протиріч
в Росії.
В
такій обстановці
в Санкт-петербурзі
розгорнувся
потужний робітничий
рух.
В
столичній
робітничій
середі вже
років десять
активно діяли
соціал-демократичні
гуртки, і число
їхніх прибічників
було досить
значно. "Зубатовські"
організації
спочатку зовсім
не прижились
в Петербурзі.
Тільки восени
1903 року заснувалось
"Суспільство
фабрично-заводських
робітничих"
на чолі з батьком
Георгієм Гапоном,
священиком
церкви при
Пересильної
в'язниці.
Дії
розвивалися
планомірно,
що поширюються
коламі.
21
грудня
була отримана
звістка про
падіння Порт-Артура.
28
грудня
відбулося
засідання 280
представників
"гапоновского"
суспільства:
вирішено було
почати виступ.
29
грудня
дирекції Путиловского
заводу (що працював
на оборону)
була подана
вимога про
звільнення
одного майстра,
немовби без
підстави що
розрахував
чотирьох робітничих.
3 січня застрайкував
весь Путиловський
завод; вимоги
ще носили економічний
характер, хоча
і були тяжко
виконані: 8-годинний
робітничий
день, мінімум
заробітної
плати. "Суспільство
фабрично-заводських
робітничих"
відразу взяло
на себе керівництво
страйком; його
представники,
з Гапоном на
чолі, вели переговори
з адміністрацією;
вони же організували
страйковий
комітет і фонд
допомоги бастуючим.
5
січня
вже страйкувало
декілька десятків
тисяч робітничих.
Міністр фінансів
В. Н. Коковцев
уявив про це
доповідь Николаю
II, вказуючи на
економічну
нездійсненність
вимог і на шкідливу
роль гопонівського
суспільства.
6
січня
22-ма представниками
гопонівського
суспільства
була вироблена
петиція до царя
наступного
змісту:
"Государ!
Ми, робітничі
і жителі міста
Санкт-петербурга
різних станів,
наші дружини
і діти і безпорадні
старці-батьки,
прийшли до
тебе, государ,
шукати правди
і захисту. Ми
обідніли, нас
гноблять, обтяжують
непосильною
працею, над
нами назнущалися,
нас не визнають
за людей, до
нас відносяться,
як до рабів, що
повинні терпіти
свій талан і
мовчати".
Далі
викладалися
вимоги Установчого
зібрання, амністії,
політичних
свобод, передачі
землі народу,
свободи профспілок,
припинення
війни, 8-годинного
робітничого
дня і ін. (Слідує
помітити, що
всі політичні
вимоги були
додані представниками
від соціал-демократичних
партій.) Закінчувалася
петиція словами:
"У нас тільки
два шляхи: або
до свободи і
щастя, або в
могилу".
Кореспондент
паризької
"Humanite", Авенар, 8
січня в захопленні
писав: "Резолюції
ліберальних
бенкетів і
навіть земств
блідніють перед
тими, що депутація
робітничих
спробує завтра
уявити царю".
7
січня
в останній раз
вийшли газети;
з цього дня
страйк
Розповсюдилась
і на друкарні.
Тоді в збентежену
робітничу масу
була кинута
ідея походу
до Зимового
Палацу.
Владони
були зненацька
захоплені
швидко виниклою
небезпекою.
Політичний
характер руху
з'ясувався
тільки 7-го. Газет
не було. Міністр
фінансів Коковцев,
наприклад,
дізнався про
подіях ,що готуються
тільки ввечері
8-го січня, коли
його викликали
на екстрену
нараду у міністра
внутрішніх
справ. Єдиним
засобом завадити
натовпу оволодіти
центром міста
була настанова
кордонна з
військ на всіх
головних шляхах,
ведучих з робітничих
кварталів до
палацу.
Між
тим, керівники
робітничого
руху весь день
8-го січня об'їжджали
місто і на
незчисленних
мітингах закликали
народ іти до
палацу. "Там,
де Гапон сумнівався
в аудиторії,
він заспокоював,
говорячи, що
жодний небезпеки
немає, що цар
прийме петицію
і все буде добре.
Там, де настрій
був більш
революційним,
він говорив,
що якщо цар не
прийме*
вимог робітничих
- "тоді немає
у нас царя", і
натовп вторив
йому." (С. С. Ольденбург)
Демократична
інтелігенція
остерігалася
можливої розправи
над демонстрантами.
Делегацію,
очолювану М.
Гірким, міністр
внутрішніх
П. Д. Святополк-Мирський
не прийняв, а
С. Ю. Витте
(Прем'єр-міністр)
заявив: "Думку
сфер ,що правлять
непримиренно
розминається
з вашими, панство".
В
ніч на 9 січня
Петербурський
комітет РСДРП
прийняв рішення
брати участь
в ході разом
з робітничими.
Вранці більш
140тис. робітничих
з сім'ями рушили
до Зимового
палацу. Вони
йшли з іконамі,
портретами
царя та цариці,
не знаючи про
те, що цар покинув
столицю.
"Пізніше
писали, що "Государю
коштувало вийти
до натовпу і
погодитись
хоча б на одне
з його вимог
(що - про Установче
Зібрання?) і
тоді весь натовп
став би перед
ним на коліна”,
- це було самим
грубим викривленням
дійсності. І
справді, Николай
II був поставлений
в безвихідне
положення. Він
ніяк не міг
прийняти вимог
робітничих,
тому він вирішив
поїхати, надавши
свойому уряду
повну свободу
дій, природно,
надіясь на
мирний кінец.
Робітничі
ходу з ранку
виступили з
відділів суспільства,
з розрахунком
зійтися до двох
годин у Зимового
палацу.
Коли
хід від Нарвської
застави, на
чолі з самим
Гапоном, підійшло
до Обводнювального
Каналу, шлях
йому перегородив
ланцюг солдат.
Натовп, незважючи
на попередження
рушив вперед,
піднявши плакат:
"Солдати, не
стріляйте в
народ". Даний
був спочатку
холостий постріл.
Ряди робітничих
злякалися, але
керівники
,співаючи, рушили
далі і притягли
за собою натовп.
Тоді був даний
нинішній постріл.
Декілька десятків
людей було
убито і поранено.
Гапон впав на
землю; минув
слух, що він
убитий, однак
його помічники
швидко перекинули
його через
паркан, і він
благополучно
переховався.
Натовп відійшов
назад.
Після
описаних подій
Гапон написав
звернення до
російського
народу з закликом
до загального
повстання.
Однім
з основних
питань будь-який
революції є
питання про
владу. По Відношенню
до нього різноманітні
суспільно-політичні
сили Росії
об'єдналися
в три табори.
Перший
табір
складали прибічники
самодержав’я.
Вони або взагалі
не визнавали
змін, або погоджувались
на існування
законодорадчого
органу при
самодержці.
Це передусім
реакційні
поміщики, вищі
чини державних
органів, армії,
поліції, частина
буржуазії,
безпосередньо
зв'язана з царатом,
багато
земські
діячі.
Другий
табір
складався з
представників
ліберальної
буржуазії і
ліберальної
інтелігенції,
передового
дворянства,
дрібної буржуазії
міста, частини
селян ,що служать.
Вони виступали
за збереження
монархії, але
конституційної,
парламентської,
при якій законодавча
влада знаходиться
в руках всенародно
обраного парламенту.
Для досягнення
своєї мети вони
пропонували
мирні, демократичні
засоби боротьби.
В
третій табір
- революційно-демократичний
- входили пролетаріат,
частина селянства,
найбідніші
шари дрібної
буржуазії і
т.п. Їхні інтереси
висловлювали
соціал-демократи,
есери, анархісти
і інші політичні
сили. Однак
незважючи на
загальні мету
- демократична
республіка
(у анархістів
- анархія), вони
розрізнялися
по засобам
боротьби за
них: від мирних
до збройних
(збройне повстання,
терористичні
акти, бунт і
т.п.), від легальних
до нелегальних.
Не було також
єдності з питання
про те, що буде
нова влада -
диктатурою
або демократією,
де кордони
диктатури і
як вона сполучаеться
з демократією.
Однак загальна
мета зламу
самодержавних
порядків об'єктивно
дозволяли
об'єднати зусилля
революційно-демократичного
табору, що
висловлювалося
в координації
дій політичних
течій не тільки
третього табору,
але також з
радикально
налаштованими
представниками
другого табору.
Вже
в січні 1905 року
в 66 містах Росії
страйкувало
біля півмільйона
людина - більше,
ніж за все що
передує десятиріччя.
Демонстрації,
зіткнення з
владонами
пройшли по всій
країні. Страйкували
робітничі на
Україні, в Білорусії.
В Ревілі і Ризі
відбулися
кроваві зіткнення
робітничих
з поліцією. В
Варшаві страйк
перетворився
в загальну.
Робітничі
зламали декілька
збройних крамниць
і розібрали
зброю. В результаті
збройних зіткнень
тут було убито
понад 100 людей.
В Лодзи діло
дійшло до барикад
і розгрому
робітничими
залізничної
станції. Страйкував
персонал 30 (з
33) залізниць
значення, що
ускладнювало
перехід військ.
Всього з січня
по березень
1905 року страйкувало
біля 1 млн. людей.
85 уїздів Європейської
Росії було
охоплене селянськими
заворушеннями.
Особливо завзятим
був селянський
рух в Грузії.
Все частіше
на мітингах
роздавалися
вигуки "Геть
самодержавство!".
Очолювали його
революційні
селянські
комітети. Вони
розпоряджалися
захопленими
страченими
і поміщицькими
землями, угіддями,
лісами, вводили
в школах викладання
на рідній мові,
формували з
селян дружини
самозахисту.
Селянські
виступи первинно
носили стихійний
характер, хоча
в подальшому,
влітку 1905 року,
був утворений
Всеросійський
селянський
союз - перша
політична
організація
селян. Його
діяльність
знаходилась
під впливом
ліберальної
інтелігенції,
що відбилося
на його вимогах:
відміна приватної
власності на
землю (націоналізація
землі), конфіскація
без викупу
монастирських,
державних,
питомих земель,
вилучення
поміщицьких
земель, частково
безплатно,
частково - за
викуп, скликання
Установчого
зібрання, надання
політичних
свобод. Це свідчило
про зростання
політичного,
класового
самоосвідомлення
селян, що представляли
вже політичну
силу, що висували
власні, більшою
частиною станової
вимоги.
В
революційних
подіях активно
брала участь
інтелігенція.
Вже в перший
день революції,
9 січня, що служать,
студенти приймали
участь не тільки
в ході до Зимового
палацу, але
також в спорудженні
барикад, наданні
допомоги пораненим.
Ввечері того
же дня столична
інтелігенція
зібралася в
будинку Вільного
економічного
суспільства,
де різко засудила
діяльність
царських владінь.
Тут же почався
збір засобів
в допомогу
пораненим і
сім'ям вбитих
робітничих.
Революція
поглибила
помічений
розкол всередині
ліберально-опозиційного
табору. Представники
земств і міських
дум на своїх
з'їздах висловлювалися
за двопалатне
народне представництво
(верхня палата
- представники
земств і міських
дум, а нижня -
депутати, обрані
на основі загального,
прямого, рівного
і таємного
голосування)
при збереженні
монархії.
В
березні 1905 року
відбувся III з'їзд
"Союзу звільнення".
Він висловився
за створення
народного
представництва
на засадах
загальної,
рівної, прямої
і таємної подачі
голосів, за
вступ буржуазно-демократичних
свобод, принципове
відчуження
частини поміщицьких
земель, за вступ
8-годинного
робітничого
дня. Але підтвердив
необхідність
збереження
монархії,
використання
війська, суд
проти збройних
виступів робітничих.
Капіталісти
в лютому-березні
1905 року регулярно
відсилали
записки уряду,
де клопотали
про проведення
політичної
реформи і передусім
за скликання
вільно обраних
представників
народу.
З
самого початку
революції царат
поєднував
тактику репресій
з тактикою
поступок. Незабаром
після "Кровавої
неділі" попрямували
перестановки
і реорганізації
в вищих урядових
сферах.
РОЗВИТОК
РЕВОЛЮЦІЇ
НАВЕСНІ І ВЛІТКУ
1905 РОКУ.
В
умовах розгорнувшої
революції перед
російською
соціал-демократією
встало питання
про стратегію
і тактику партії,
її єдності.
До
того часу в
РСДРП складалося
понад 8 тис. людей.
Більшовики
провели з'їзд
в квітні 1905 року.
Меньшевики
в цей час зібрали
конференцію,
на якій були
представники
7 партійних
організацій.
Більшовики
поставили перед
собою задачу
об’єднання
всіх лівих сил
по принципу
"Порізно іти,
разом бити"
з тим, щоб підготувати
маси до збройного
повстання. Вони
вважали, що
союзником
пролетаріату
в буржуазно-демократичній
революції може
бути тільки
селянство,
оскільки аграрне
питання - головне
питання
буржуазно-демократичної
революції. В
силу цього
з'їзд висунув
гасло конфіскації
поміщицьких,
страчених,
церковних,
монастирськіх
і питомих земель,
негайної організації
селянських
комітетів для
проведення
революційно-демократичних
перетворень
в інтересах
селянства.
Здійснювати
програму-мінімум
на цьому етапі
повинна була
революційно-демократична
диктатура
пролетаріату
і селянства.
Ленін
вважав, що
"здійснення
перетворень,
негайно і неодмінно
потрібних для
пролетаріату
і селянства,
викличе опір
у поміщиків,
і великих буржуа,
і царату. Без
диктатури
зломити цей
опір, відбити
контреволюційні
спроби неможливо".
Політичним
органом цієї
влади повинно
був стати Тимчасовий
революційний
уряд, покликаний
скликати Установче
зібрання і
здійснити
реформи. При
цьому особливо
підкреслювалося,
що пролетаріат
повинен виконати
роль вождя
революційних
мас, те є роль
. Для цього він
повинен був
повести за
собою селянство,
нейтралізувати
ліберальну
буржуазію.
З'їзд переглянув
точку зору на
можливість
співробітництва
з есерами. В
резолюції
рекомендувалися
спільні дії
з есерами при
збереженні
ідейної і
організаційної
самостійності
РСДРП.
Меньшовики
на своїй конференції
виходили з
інших позицій.
З самого початку
революції вони
вважали, що
партія повинна
тільки впливати
на маси, а не
здійснювати
практичне
керівництво
їхніми діями.
Останнє вони
вважали утопієй:
партія знаходилась
на нелегальному
положенні, а
рамки підпілля
не дозволяли
їй очолити
демократичний
рух, бо на політичній
арені Росії
діяв не один
робітничий
клас, спроба
здійснити
керівництво
всіма революційними
силами, на думку
меньшовиков,
неминучо
наштовхнулася
б на інтереси
інших політичних
партій Росії.
Це було богато
розколом єдиного
демократичного
фронту перед
особою царату.
Меньшевики
вказували, що
в умовах революції
одна нелегальна
робота веде
до відриву від
мас.
Меньшевики
вважали, що
ліберальная
буржуазія
повинна взяти
владу в свої
руки, а маси
будуть "тиснути
знизу" на Тимчасовий
уряд з метою
заглиблення
демократії.
При цьому, оцінюючи
можливості
пролетаріату,
вони виходили
з недостатнього
рівня його
свідомості
і організованості.
Меньшевики
не вважали
селянство
союзником
пролетаріату
і пропонували
координацію
дій пролетаріату
з ліберальною
буржуазією.
ПЕРША
РАДА РОБІТНИЧИХ
ДЕПУТАТІВ.
Навесні-влітку
1905 року заворушення
перекинулись
в армію і на
флот. В районі
Одеси на вчення
вийшов броненосець
"Князь Потьомкін-Тавричевський".
14 червня команда
відмовилася
від обіду,
приготованого
з гнилого м'яса.
Командир наказав
всім побудуватися
на палубі і
викликав
варту. Матроси
обрали судновий
комітет на чолі
з А. Н. Матюшенко
і вирішили іти
в Одесу, де ще
з 8 червня йшов
страйк. Але
місцеві владони
прийняли міри,
щоб ізолювати
моряків ,що
повстали від
робітничих.
На
подолання
повстання
вийшла Чорноморська
ескадра, однак
співчуття
матросам потьомкімцям
було настільки
явним, що ескадру
увели в Севастопль.
11
доби броненосець
,що повстав
знаходився
в морі під червоним
прапором, а
коли закінчилося
паливо і продовольство,
здався румунським
владонам. В
румунському
порту Констанца
матроси виробили
звернення "До
всього цивілізованого
миру", в якому
вимагали негайного
припинення
російсько-японської
війни, зкинення
самодержавства,
скликання
Установчого
зібрання.
Важливою
подією в історії
революції 1905
року було створення
першої Ради
робітничих
депутатів. 12
травня в
Іваново-Вознісенську
почався страйк.
На Чолі її стояли
керівник
Іваново-Вознесенской
організації
РСДРП Ф. А. Афанасьев
і 19-річний студент
Петербурзького
політехнічного
інституту М.
В. Фрунзе.
Для
керівництва
страйковим
рухом було
вирішене обрати
Раду робітничих
депутатів, що
незабаром
перетворився
в орган революційної
влади в місті.
Рада взяла в
свої руки охорону
фабрик і заводів,
заборонила
на певний термін
виселяти робітничих
з квартир,
підвищувати
ціни на продукти,
закрила страчені
винні лавкі,
стежила за
порядком в
місті, створивши
загони робітничої
міліції. В Раді
були сформовані
фінансова,
продовольча,
слідча,
агітаційно-пропагандистська
комісії, збройна
дружина. По
всій країні
йшов збір засобів
бастуючим
робітничим.
Однак утомлені
більш ніж двомісячним
страйком, робітничі
в кінці липня
погодились
вийти на роботу,
бо володарі
ряду фабрик
пішли на поступки.
“Союз
союзів".
Ще в жовтні
1904 року ліве крило
з "Союзу звільнення"
почало роботу
по об'єднанню
всіх потоків
визвольного
руху. З Цією
Метою проводиться
робота по створенню
професійно-політичних
союзів, що стали
формою втягнення
демократичної
інтелігенції
і що служать
в політичному
житті. До 1905 року
вже існували
союзи адвокатів,
інженерів,
професорів,
письменників,
медперсоналу
і т.п.
8-9
травня 1905 року
відбувся з'їзд,
на якому всі
союзи були
об'єднані в
єдиний "Союз
союзів". На Чолі
його став П.Н.
Милюков. Більшовики
обвинуватили
з'їзд в помірному
лібералізмі
і покинули
його. Чотири
союзи в "Союзі
союзів" створювалися
не за професійною
ознакою: Селянський,
Земців-конституціоналістів
(поміщики), Союз
єврейської
рівноправності
і Союз рівноправності
жінок.
На
II з'їзді "Союзу
союзів" (кінець
травня 1905г.) було
прийнято рішення
про організацію
загального
політичного
страйку спільно
з революційними
партіями. Знаходячись
на лівих позиціях
в ліберально-буржуазному
таборі, "Союз
союзів" намагався
об'єднати всі
опозиційні
сили царату.
Він пропонував
мирний, легальний
шлях боротьби.
Булигинськая
Дума.
В умовах розростаючої
революції царат
вжив черговий
маневр: 6 серпня
1905 року видається
найвищий маніфест
про установу
Державної Думи.
В маніфесті
було сказано:
"Державна 'Дума
засновується
для попередньої
розробки і
обговорення
законодавчих
припущень,
висхідних, по
силі основних
законів, через
Державну Раду
до Верховної
Самодержавної
влади".
Дума
повинна була
обговорювати
питання бюджету,
штатів, деяких
законів, однак
залишалася
при цьому
законодавчим
органом. На
виборах перевага
віддавалася
селянам "як
переважному...
Найбільш надійному
монархічному
і консервативному
елементу".
Проект
Думи був розроблений
під керівництвом
Булигіна, тому
вона війшла
в історію під
назвою "булигінськоі".
Більша частина
населення Росії
була позбавлена
виборчих прав:
жінки, військовослужбовці,
робітничі, що
врахуються,
бродячі "инородцы"
і т.п.
При
такій системі
виборів Петербурзі
з населенням
більш 1.5 млн. Людей
давала б тільки
7 тисяч виборців.
Природно,
що значна частина
прибічників
ліберального
і революційного
табору висловилася
за бойкот
булигінськоі
Думи.
ВИЩИЙ ПІДЙОМ
РЕВОЛЮЦІЇ
Восени-взимку
1905 року все суспільство
прийшло в рух.
В цей час зійшлись
разом різноманітні
потоки революційного
і ліберального
руху. Уряд примушений
був тримати
в місті значні
військові сили.
На
заклик Всеросійської
наради профспілок
до страйку
відгукнулись
підприємства
Центральної
Росії, Поволжя,
Уралу, Сибірі,
України, Прибалтики,
Білорусії,
Грузії.
З
початку жовтня
московський
політичний
страйк почав
переростати
в всеросійський.
Під Керівництвом
есера А. В. Ухтомського
застрайкували
машиністи
Московсько-казанської
залізниці.
Страйк розповсюдився
на Тулу, Харків,
Нижній Новгород,
Саратов, Київ
і т.п. В 66 містах
європейської
частини Росії
припинили
роботу електростанції,
водопровід,
телефонні
станції, стояли
конкі і трамваї.
Центральне
бюро "Союзу
союзів" висловилося
за приєднання
до страйку. До
політичного
страйку примкнуло
17 союзів.
13
жовтня в Петербурзі,
в будинку
Технологічного
інституту
оформилася
Петербурзька
Рада робітничих
депутатів.
Головою його
був обраний
Г. С. Хрустальов-носарь,
безпартійний,
пізнє - меньшовик,
а заступником
- Л. Д. Троцький.
В раду війшли
депутати від
майже 200 підприємств
і профспілок
столиці.
Рада
вирішувала
найважливіші
загальнодемократичні
питання того
часу: про загальний
страйк, 8-годинний
робітничий
день, про свободу
слова, зібрань,
демонстрацій,
недоторканості
особи і т.п.
В
ході Всеросійського
Жовтневого
страйку 77% загального
числа бастуючих
вели боротьбу
під політичними
гаслами, центральний
з яких був "Геть
самодержавство!".
30% робітничих
добилися задоволення
своїх вимог,
біля 60% робітничих
закінчили
боротьбу компромісом.
Таким
чином, специфічний
пролетарський
засіб боротьби
- страйк - ставало
загальнонаціональним,
а успіх її
пояснювався
об'єднанням
всіх опозиційних
самодержавству
сил.
Загальнонаціональний
підйом в жовтні
1905 року показав,
що, незважючи
на специфічні
вимоги різноманітних
соціальних
шарів, російське
суспільство
являло собою
зразок національної
консолідаціі,
висловило рідку
одностайність
в питанні про
те, проти кого
був направлений
його протест.
Революційні
події, хоча і
поволі, змінювали
світогляд
селян. Вони
викликали у
них прагнення
стати розпорядниками
своєї долі.
Однак незважючи
на численні
спроби різноманітних
політичних
партій влити
селянський
рух в загальне
русло революційної
боротьби, воно
в значній мірі
залишалося
стихійним.
Осінь
і зима 1905 року
принесли нові
форми організації
селянських
виступів -
революційні
селянські
комітети, що
намагалися
вирішити
насильницькими
засобами земельне
питання. 31 жовтня
1905 року в селі
Марково Волоколамського
повіту Московської
губернії селяни
зажадали установи
повновладної
народної думи,
знищення станової
нерівності,
відмовилися
платити викупни
платежі. На
сході була
утворена Марковськая
республіка,
її президентом
обрали старосту
І.
А. Буршина. Селянська
республіка
проіснувала
майже рік.
Селянський
рух наклав
істотний відбиток
на весь хід
революції.
Розмах селянських
виступів восени
1905 року змусив
царя підписати
3 листопада
маніфест про
зменшення
наполовину
викупних
платежів з
селян з 1 січня
1906 року і про
припинення
їхньої виплати
з 1 січня 1907 року.
12
жовтня 1905 року
в розпал Всеросійського
Жовтневого
політичного
страйку відкрився
установчий
з'їзд конституційно-демократичної
партії (кадети),
першої легальної
політичної
партії Росії.
В склад її
Центрального
Комітету війшло
11 великих поміщиків
і 44 представників
інтелігенції
(В. І. Вернадський,
А. А. Кизеветтер,
В. А. Маклаков,
П. Н. Милюков,
П. Б. Струве, І.
І. Петрункевич
і ін.). Костяк
партії склали
члени "Союзу
звільнення".
Їхнім політичним
ідеалом було
конституційне
влаштування
на основі загального
виборчого
права. По цьому
же принципу
вони підбирали
собі союзників.
Програма
кадетів містила
наступні основні
вимоги:
-
рівність всіх
перед законом,
відміна стану,
свобода совісті,
політичні
свободи, недоторканість
особи, свобода
пересування
і виїзду за
кордон, вільний
розвиток місцевих
мов на ряді з
російським;
-
Установче
зібрання; розвиток
системи місцевого
самоврядування,
збереження
державної
єдності;
-
відміна смертної
кари;
-
відчуження
частини поміщицького
(передусім
здаваїмого
в оренду селянам
на кабальних
умовах), всього
державного
земельного
фонду і надання
його малоземельним
і безземельним
селянам;
-
свобода робітничих
союзів, право
на страйки,
8-годинний робітничий
день, охорона
праці жінок
і дітей, страхування
робітничих;
-
свобода викладання,
зменшення плати
за навчання,
загальне безкоштовне
обов'язкове
початкове
навчання і т.п.
-
державне влаштування,
що визначається
основним законом.
Кадети
хоча і визнавали
необхідність
конституційної
монархії,
монрахістами
не були. Вони
відносилися
до неї як до
неминучості,
зважаючи на,
по словам одного
з видних кадетів
Ф. Ф. Кокошкина,
"звички населення
втілювати
подання про
державу неодмінно
в живому символі",
"монархія була
для нас... Питанням
не принципу,
а політичної
доцільності".
Кадети
називали себе
ще “партією
народної свободи”.
В розпал Всеросійського
Жовтневого
політичного
страйку вони
нерідко діяли
разом з лівими
партіями. Так,
єкатеринбурзькі
кадети допомагали
місцевим
соціал-демократам
грошами, укривали
від поліції,
давали свої
паспорти, надавали
явки, разом
виступали на
мітингах.
Однак
це об'єднання
не було тривким.
Вищим принципом
своєї партії
вони вважали
демократію,
не ту демократію,
що відстоює
пріоритет класу
або мас, а демократію
як гарантію
прав особистості,
індивіда. Вони
вважали, що
класова демократія,
а тим більш
диктатура класу
веде до обмеження
прав і свобод
інших шарів;
між ними неминучо
буде суперничиство,
в суспільстві
посилиться
напруга, що
призведе до
ще