Битва за Дніпро. Нові аспекти проблеми
Курсова робота
на тему: «Битва
за Дніпро.
Нові аспекти
проблеми»
Зміст
Вступ
1. Підготовка
до штурму Дніпра
2. Створення
Букринського
плацдарму
3. Бої в
районі Запоріжжя
4. Кіровоградський
напрям
5. Контрудар
ворога
Висновок
Список
використаної
літератури
Вступ
Відомо, що
битва за Дніпро
та Київ увійшла
в історію війни
проти нацизму
як складова
частина зусиль
нашого народу
в здобутті
Перемоги. Значною
мірою вона
вплинула на
подальший хід
воєнних дій
і сприяла розгрому
ворога. Водночас
ці події надто
загероїзовані,
в їх горнилі
поклали голови,
часто даремно
з вини командування
всіх рівнів,
сотні тисяч
людей, здебільшого
молодих. Саме
їх, необстріляних,
„зелених”
у першу чергу
кидали в бій.
Кидали часто
без обмундирування,
відповідного
озброєння,
навіть без
прийняття
присяги, без
відповідної
артпідготовки,
підтримки
танковими
частинами. Їх
призивали так
звані польові
військкомати,
які діяли в
складі частин,
що наступали.
Ці військкомати
мобілізовували
всіх здатних
тримати зброю,
навіть 16-17-річних
хлопців. Відразу
після визволення
того чи іншого
села або населеного
пункту нашими
військами від
фашистів, туди
і заходили так
звані польові
військкомати,
що складалися
як правило із
взводу солдатів
і кількох офіцерів.
Починалися
фактично облави
по хатах. Шукали
молодих хлопців
і при цьому
ніхто не питав
їх паспорти,
не цікавився
віком. Вирішували
офіцери, вирішували
на око кому
скільки приблизно
років, не слухаючи
навіть батьків,
в основному
матерів, бо
чоловіки були
на фронті, які
намагалися
доказати цим
недолюдкам,
що їх дітям не
має ще 18-ти років
і що вони нездатні
поки до військової
служби, тим
більше відразу
йти в бій. Були
серед мобілізованих
і колишні
військово-полонені
Південно-Західного
фронту, яких
у кількості
понад 270 000
відпустили
в 1941 році, на клопотання
родичів, німці.
Вони жили зі
своїми сім'ями
і ніяких злочинів
проти радянської
влади не чинили.
Але де там! Для
військкоматників
вони були
потенційними
зрадниками,
так само і для
командування
військових
частин, що визволяли
Лівобережну
Україну.
З цього приводу
письменник
А. Дімаров пише:
„Не забуду,
поки житиму,
одну атаку
взимку сорок
третього... Німець
засів за цегляними
мурами металургійного
комбінату,
понад водосховищем,
і полковник,
і його комісар
не придумали
нічого кращого,
як кинути в
атаку кількасот
новобранців,
яких не встигли
ще й обмундирувати
та як слід озброїти.
Вони висипали
на лід водосховища
величезним
натовпом, і
німці, підпустивши
їх майже впритул,
викосили до
ноги. Вся крига
стала криваво-чорною
від трупів”.
А ось рядки
запису в щоденнику
О. Довженка від
16 грудня 1943 року:
„усіх мучить
думка про нелюдські,
небачені страждання
народу. Розповідають,
що на Україні
починають уже
готуватися
до мобілізації
шістнадцятилітніх,
що в бої гонять
погано навчених,
що на них дивляться
як на штрафників
і нікому їх не
жалко, нікому...”
У результаті
вже 1943 року під
час битви за
Дніпро колишніх
військово-полонених
вважали винуватцями
трагедії 1941-го
: посібниками
окупантів. Ці
солдати з відома
командувача
Воронезького
фронту (командував
ним М. Ватутін)
і у військах
цього фронту
їх було найбільше,
ішли в атаку
без належного
озброєння і
підготовки
і в такий спосіб
спокутували
свою „провину”
окупації. Про
це, так само як
і про те, що їх
часто кидали
в атаки, в яких
в той момент
не було особливої
необхідності,
за якість висотки,
свідчили О.
Довженко, А.
Дімаров, В. Астафьєв,
генерал армії
М. Лященко, О.
Гончар та інші.
Генерал М.Лященко,
наприклад,
писав: „Справді,
в тій війні
багато смертей
нічим не виправданих.
Зустрічалися
воєначальники
і командири,
які прагнули
досягти успіху
за будь-яку
ціну”. А
прикладом для
них були той
же Г. Жуков, І.
Конєв, М. Ватутін
і деякі інші.
Для них найвище,
що створив бог,
- людське життя,
було ніщо.
Плюндрувалися
честь, гідність,
совість. Натомість
лайка, наказ
згори були
найвищим судом.
Той же Г. Жуков
під час битви
за Дніпро і
пізніше наказував
розміновувати
німецькі мінні
поля, які зустрічалися
на шляху військ,
які були під
його командуванням
таким чином.
„Коли ми
наштовхувалися
на мінне поле,
- говорив він
при зустрічі
з командуючим
військами
союзників Д.
Ейзенхауером
у 1945 р., - то наша
піхота атакувала
його так само
ніби то його
там не було.
Втрати, які ми
несли від
протипіхотних
мін, ми вважаємо
рівними тільки
тим, які б понесли
від кулеметного
вогню і артилерії,
якщо б німці
замість мінних
полів вирішили
захищати цю
ділянку сильним
військовим
з'єднанням.
Проте атакуюча
піхота не підриває
міни протитанкові.
І після того,
як вона проникає
в глибину мінного
поля і створює
плацдарм, підходять
сапери і роблять
проходи, через
які може пройти
наша бойова
техніка”.
Ейзенхауер
був шокований
і сказав: „Я
ясно уявив
собі яскраву
картину того,
щоб трапилося
з будь-яким
американським
або британським
командуючим,
якщо б він застосував
подібну тактику”.
Може саме тому
ми й маємо
сотні тисяч
не похованих
солдатів, чиї
кістки біліють
в лісах та полях.
Може, тому деякі
наші воєначальники
зводять дачі
на місці колишніх
солдатських
поховань, або
наказували
у перші дні
Чорнобильської
катастрофи
нічим не захищеним
від радіації
солдатам саперними
лопатками
скидати графіт
з даху зруйнованого
реактора. А
коли їх пізніше
цим дорікали,
то вони заявляли:
„ну подумаєш,
загинуло кілька
десятків солдат”!
Може тому 23 лютого
і 9 травня ми в
основному
бачимо старших
офіцерів та
генералів на
урочистих
заходах. А де
ж рядові піхотинці,
на яких випав
основний тягар
війни? І це при
тому, що кількість
учасників
війни, за словами
Президента
України все
більшає і становить
в два рази більше,
ніж в Росії.
Прикро, що саме
рядові найчастіше
гинуть і нині.
Скільки їх
полягло в
Афганістані.
Але тут не
зафіксовано
жодного випадку,
щоб воювали
там діти або
онуки генералів,
адміралів та
маршалів. Вони,
як правило,
займають місця
у військових
академіях або
служать далеко
від небезпечних
„вогнищ”,
однак повернімося
до битви за
Дніпро і Київ.
1. Підготовка
до штурму Дніпра
На кінець
вересня 1943 року
радянські
війська вийшли
до Дніпра на
фронті понад
750 кілометрів.
Центр бойових
дій перемістився
в район середньої
течії річки.
Позаду був
Сталінград,
Курська битва,
які сприяли
завершенню
корінного
перелому у
війні. Визво-лено
декілька українських
міст і сіл. Першими
на землю України
ступили солдати
573-го полку 195-ї
стрілецької
дивізії 1-ї
гвардійської
армії Південно-Західного
фронту. В той
же день воїнів-визволителів
побачили жителі
перших українських
сіл: Півнівка,
Морозівка,
Микільське
Міловського
району Ворошиловградської
області. Про
жорстокість
цих боїв свідчить
лише одна цифра
– 1 066 воїнів
семи національностей
віддали своє
життя лише за
районний центр
Мілове.
Битва за
Дніпро і визволення
Києва складалася
з кількох
стратегічних
та фронтових
наступальних
операцій, що
здійснювалися
у два етапи.
Перший - Чернігівсько-Полтавська
стратегічна
наступальна
операція (26 серпня
- 30 вересня 1943р.),
метою якої було
визволення
Лівобережжя
України, виходу
до Дніпра у
середній течії,
форсування
ріки з ходу і
відповідно
захоплення
плацдармів
на правому
березі. Другий
- це Київська
стратегічна
операція (12 жовтня
- 23 грудня 1943 р.), метою
якої був розгром
київського
угруповання
німців, визволення
Києва, а також
створення
стратегічного
плацдарму на
правому березі
Дніпра для
створення
передумов
подальшого
наступу.
Чернігівсько-Полтавську
стратегічну
наступальну
операцію здійснювали
війська Центрального
(командувач
- генерал К.
Рокоссовський),
Воронезького
(командувач
- генерал М. Ватутін)
та Степового
(командувач
- генерал І. Конєв)
фронтів. Київську
стратегічну
операцію здійснювали
війська Воронезького
(з 20 жовтня - 1-го
Українського)
фронту за допомогою
військ Центрального
та Степового
(з 20 жовтня 1-го
Білоруського
та 2-го Українського)
фронтів. Слід
додати, що дії
Воронезького
та Степового
фронтів координував
представник
Ставки Г. Жуков.
Для прискорення
розгрому ворога
до складу першого
ешелону Воронезького
фронту Ставкою
було передано
3-ю танкову армію
під командуванням
генерала П.
Рибалка і три
окремі танкових
корпуси.
Противник
теж готувався
до битви за
Дніпро серйозно.
На правому
березі було
споруджено
рубіж з північними
флангами через
Вишгород та
Пущу-Водицю.
Друга лінія
проходила через
Пріорку і Солом'янку.
Фортифікаційні
роботи проводили
місцеві жителі
під примусом
окупантів і
військовополонених.
Останніх залишилось
не так багато,
бо більша їх
частина загинула
в київських
концтаборах.
Слід зазначити,
що всі етапи
битви за Дніпро
були кровопролитними.
І тоді, коли
з'єднання
Центрального
фронту форсували
Десну в полосі
свого наступу
й до 21 -
22 вересня вийшли
до Дніпра біля
гирла Прип'яті,
і тоді, коли
з'єднання
Воронезького
фронту 21 вересня
досягли Дніпра
в районі
Переяслав-Хмельницького,
і тоді, коли
війська Степового
фронту в день
визволення
Полтави вийшли
(з'єднання його
лівого крила)
до Дніпра
південно-східніше
Кременчука.
28 вересня 1943 р.
Ставка зажадала
від командуючих
Центральним,
Воронезьким,
Степовим і
Південно-Західним
фронтами терміново
ліквідувати
лівобережні
плацдарми
противника.
У той же день
до кременчуцьких
укріплень
підійшли з’єднання
53-ї та 5-ї
гвардійської
армій. Перед
штурмом міста
відбулася
розвідка системи
оборони та
вогневих засобів
противника.
Взвод розвідників
лейтенанта
М.А. Хорунжого
на танках увірвався
до Кременчука.
Зібрані дані
про місця
розташування
протитанкових
гармат, скупчення
танків і САУ,
замінованих
ділянок допомогли
танкістам
спланувати
хід операції.
В ніч на 29 вересня
танкісти й
мотострільці
при підтримці
гвардійських
мінометів та
авіації завдали
флангового
удару по позиціях
гітлерівців.
Опівдні танки
219-ї бригади
увірвалися
на околицю
міста, стрімким
кидком вийшли
до Дніпра в
північному
та південному
передмістях,
взявши ворога
в напівкільце.
Зав’язались
вуличні бої,
в яких уміло
діяли солдати
та офіцери
піхотних частин.
Командир взводу
1-го батальйону
95-ї гвардійської
стрілецької
дивізії гвардії
старший сержант
М.Г. Захарченко
разом зі своїми
бійцями увірвався
до ворожих
окопів і знищив
кількох гітлерівців.
У рукопашному
бою він був
поранений, але
залишився в
строю, продовжуючи
вести підрозділ
уперед. Відважно
діяли й інші
стрілецькі
і танкові підрозділи.
Надвечір 29 вересня
Кременчук був
зайнятий радянськими
військами.
Уцілілі частини
вермахту відійшли
на правий берег
Дніпра. Після
визволення
Донбасу війська
правого крила
Південно-Західного
фронту в кінці
вересня вийшли
до Дніпра в
районі Дніпропетровська
й з ходу почали
форсувати водну
перешкоду. В
ніч на 26 вересня
група розвідників
236-ї стрілецької
дивізії 46-ї
армії на чолі
з лейтенантом
С.П. Шпаковським
непомітно
переправилася
на правий берег
Дніпра поблизу
с. Аули. В темряві
розвідники
кинулися на
ворожі позиції.
Зав’язався
жорстокий бій,
у якому С.П.
Шпаковський
був поранений,
але продовжував
керувати діями
передового
загону. В групі
розвідників
особливою
мужністю й
сміливістю
відзначився
командир відділення
І.Й. Луференко,
який народився
й виріс у невеликому
селі на Житомирщині.
У жорстокому
ближньому бою
він особисто
знищив 7 гітлерівців.
Та в одній з
атак відважний
розвідник
загинув.
У районі с.
Військове, що
розташоване
на південь від
Дніпропетровська,
частинами 6 та
12-ї армій
було здобуто
ще один правобережний
плацдарм. Брак
засобів заважав
протягом трьох
днів переправити
на захоплені
плацдарми всю
артилерію
дивізій, а також
частину корпусної,
армійської
та артилерії
підсилення.
У смузі 12-ї
армії на плацдарм
уже другої ночі
повністю
переправилися
полки винищувально-протитанковий
та легкої артилерії,
а протягом
третьої
- майже вся
артилерія 66-го
стрілецького
корпусу. Нині
в тих місцях
ще тисячі і
тисячі не похованих
останків наших
воїнів.
2. Створення
Букринського
плацдарму
Втративши
надію утримати
Лівобережну
Україну, гітлерівське
командування
зосередило
основну увагу
на зміцненні
так званого
„Східного валу”
– стратегічного
оборонного
рубежу, наказ
про термінове
будівництво
якого було
віддано ще 11
серпня. При
цьому найбільше
значення надавалося
Дніпру як нездоланній
перешкоді для
Червоної армії.
У цілому в битві
за Дніпро і
Київ Червона
Армія у вересні
досягла значних
успіхів. Центральний,
Воронезький,
Степовий і
Південно-Західний
фронти вийшли
до Дніпра протягом
750 кілометрів
від Лоєва до
Запоріжжя.
Ставка, знаючи
які надії покладає
ворог на рубіж
Дніпра, ще на
початку вересня
вказала на
необхідність
форсувати його
раптово і захопити
плацдарм на
правому березі.
Це мало своє
пояснення -
треба було
випередити
ворога. Але це
пояснення аж
ніяк не могло
виправдати
майже повну
відсутність
у наступаючих
частин засобів
переправи.
Досить сказати,
що 22 вересня
на місці основного
форсування
ріки, на південь
від Києва в
районі Букринського
вигину ріки,
коли переправа
була у розпалі,
знаходилось
всього 16 понтонів.
Запізнювалися
й артилерійські
частини. На час
форсування
ріки в деяких
з’єднаннях
40–50% артилерії
відстало на
100 - 150 км. Як і
раніше, неякісну
підготовку
та організацію
управління
військами
змушені були
компенсувати
самовідданість
та мужність
бійців, їх військова
виучка, винахідливість,
ініціатива.
Захоплення
плацдарму
планувалось
військами 40-ї
і 3-ї гвардійської
танкової армії.
В ніч на 22 вересня
почалося форсування
ріки в районі
Букрина. Першими
її форсували
бійці штрафних
батальйонів,
а потім і останні
війська. Ворог
кинув проти
передових
загонів піхоту
й танки.
Під страшним
вогнем ворога
на правий берег
пливли наші
воїни як хто
зумів: тримаючись
за дерева, колоди,
дошки, плащ-намети
напхані соломою,
і тонули, тонули
тисячами. У
журналах архіву
Міністерства
оборони колишнього
СРСР є ряд лаконічних
записів з прізвищами
загиблих: „Тело
утонуло в реке”.
Такий запис
стоїть навпроти
тисяч прізвищ.
Холодні води
Дніпра стали
могилою десятків
тисяч воїнів.
З цього приводу
візьмемо до
уваги спогади
колишнього
командира
штурмового
батальйону
капітана П.
Бажина (40-армія),
який долав
Дніпро в районі
с. Гребенів.
Батальйон
чисельністю
192 чол. загинув,
з них потонуло
80 чоловік. Командирові
батальйону
присвоєно
звання Героя
Радянського
Союзу посмертно,
хоча насправді
він був тяжко
поранений.
Наведений
приклад показує,
що у воді загинуло
понад 40% особового
складу батальйону.
Якщо припустити,
що таке співвідношення
було характерним
для всього
плацдарму, то
на етапі форсування
Дніпра на
Букринському
вигині втрати
перевищували
15 тис. чоловік.
Цей аналіз,
проте, не може
дати відображення
реального стану
справ під час
форсування
Дніпра. По-перше,
підрахунки
велися приблизно;
по-друге втрати
одного батальйону
не можна переносити
на всі втрати
під час цих
подій. Адже,
форсування
Дніпра в цих
місцях було
надзвичайно
кровопролитним.
Німці теж
підготувалися
належним чином
до цього, наперед
пристріляли
свої кулемети
і міномети та
іншу зброю і
нанесли нам
великі втрати.
Письменник
Віктор Астафьєв
- очевидець
цього форсування
Дніпра - писав,
що коли в тилу
радянських
солдатів, із
кулеметами
спрямованими
в їхні спини,
зачаїлися
загородзагони,
німці відкрили
по солдатам
шалений вогонь
із пристріляних
кулеметів.
„Найстрашнішими
виявились
кулемети. Легкі
для перенесення
скорострільні
емгешки
зі стрічкою
на п'ятсот патронів.
Усі вони були
заздалегідь
пристріляні
й тепер, неначе
з вузьких шийок
брандспойтів,
поливали берег,
острів , річку,
в якій кипіло
місиво з людей.
Старі і молоді,
свідомі і не
свідомі, добровольці
й мобілізовані
військкоматами,
штрафники і
гвардійці,
росіяни і не
росіяни - всі
вони кричали
одні і ті ж слова:
„Мамо!
Боженку! Боже!”
і „Караул!”,
„Допоможіть!”...
А кулемети
сікли та сікли,
поливали
різнокольоровими
смертельними
цівками. Хапаючись
один за одного
поранені й ті,
кого ще не зачепили
кулі, в'язками
йшли під воду,
річка горбилася
бульбашками
здригалася
від людських
судорог, пінилася
червоними
борунами”.
Так радянські
полководці,
особливо М.
Ватутін, форсували
Дніпро - ціною
десятків тисяч
воїнів, тіла
яких ще довго
плавали біля
берега. Деякі
з них прибивало
аж до берегів
Туреччини. В.
Астафьев пише:
„Густо
плавали у воді
трупи з виклюваними
очима, що почали
розкисати, з
обличчями, які
пінилися, наче
намилені, були
розбиті снарядами,
мінами, зрешечені
кулями... Сапери,
яких послали
витягувати
трупи з води
і ховати їх, не
вправлялися
з роботою - надто
багато було
вбито народу...
А потім за річкою
ж продовжувалося
згрібання
трупів, наповнювалися
людським місивом
все нові й нові
ями, проте багатьох
і багатьох
полеглих на
плацдармі так
і не вдалося
відшукати по
балках, похоронити”
У ніч на 24 вересня
на захоплені
такою дорогою
ціною шматочки
землі розпочали
переправи
головні сили.
Надвечір 24 вересня
253-я, 337-а і 38-а стрілецькі
дивізії очистили
від ворога
Великий Букрин,
Луківці і з'єднали
свої фланги.
Так був утворений
Букринський
плацдарм. Почалася
кривава бійня,
коли у воронках
замість води
стояла кров.
Не покращив
ситуацію і
другий ешелон
фронту, який
М. Ватутін кинув
у бій (27-а армія
генерала С.
Трофименка).
На правому
фланзі у районі
с. Гребені (7 км
до Ржищева за
течією Дніпра)
із такими ж
значними втратами
форсували ріку
237-а стрілецька
та 42-а гвардійська
дивізії. На
лівому фланзі
на південь від
Григорівки
захопили плацдарм
у районі сіл
Бучак, Студенець
30-а і 23-а, у районі
Канева - 206-а, і
218-а стрілецькі
дивізії 47-ї армії
генерала П.
Жмаченка.
Боротьбу
наших військ
на Букринському
плацдармі можна
розділити на
два етапи. Перший
тривав з 1 до
11 жовтня - це
утри-мання і
розширення
плацдарму, і
другий - з 12 жовтня
до кінця жовтня,
а фактично до
початку листопада
1943 р., включаючи
взят-тя нашими
військами Києва
6 листопада. На
першому етапі
цієї грандіозної
битви за Дніпро
ворог перекинув
у район Букринського
плацдарму 11
дивізій, включаючи
6 танкових під
командуванням
одного з най-більш
талановитих
німецьких
воєначаль-ників
генерала Гота,
який своїми
танко-вими
дивізіями,
особливо есесівськими
„Райх”,
„Адольф
Гітлер”,
„Мертва
голова”
та іншими прорвав
всі три пояси
оборони радянських
військ у битві
на Курській
Дузі, де як відомо
радянські
війська втратили
безповоротно
понад 6 000
танків і САУ,
біля 2 000 літаків
і понад 500 тис.
солдатів, і
офіцерів. Німецькі
ж війська втратили
245 тис. вояків,
1 200 танків
і понад 900 літаків.
Такі німецькі
війська і під
таким командуванням
протистояли
нашим воїнам
під час битви
за Дніпро, і
зокрема, під
час боїв на
Букринському
плацдармі. Ще
раз нагадаємо,
що колосальні
втрати радянських
військ їхнє
командування
поповню-вало
з допомогою
горезвісних
польових
військкоматів
і серед цієї
категорії
попов-нення
втрати були
найбільшими,
бо їх Ватутін
і Конєв з дозволу
Жукова кидали
в бій першими
і це здебільше
необстріляна
молодь, без
необхідного
озброєння і
підготовки.
І хоча загальне
співвідношення
сил згодом було
на нашу користь:
35 стрілецьких
дивізій проти
19 гітлерівських,
908 танків проти
422, 2 960 гармат
і мінометів
проти 2 229,
733 літаки проти
455, перший час
через відставання
саперних підрозділів,
що уповільнило
темпи зосередження
важкої техніки,
на плацдармі
станом на 26 вересня
знаходилося
сім 76-мм гармат,
29 12-мм мінометів,
31 легкий танк
і лише один
Т-34 лейтенанта
Ю. Сагайдачного.
Звідси і колосальні
втрати. Були
вони великими
і протягом
всього жовтня,
особливо 12 - 15 і
21 - 28-го. Противнику
вдалося міцно
затиснути наші
війська в
Букринському
вигині, цьому
сприяли також
згадані складні
географічні
умови місцевості.
Про кровопролитний
характер боїв
свідчить хоча
б такий факт:
на островах
Козачий і Ольжинський
від батальйону
342-го стрілецького
полку 136-ї дивізії
38-ї армії залишилося
всього п'ять
воїнів із більш
ніж 800. Усього
за період з 22
вересня до
кінця жовтня
1943 р., коли було
прийнято рішення
Ставки приступити
до підготовки
нової операції
щодо наступу
на Київ з Лютізького
плацдарму,
загинуло близько
240 тис. радянських
воїнів, у тому
числі й понад
7,5 тис. киян та
жителів Київської
області із
загальної
кількості 11
157 загиблих у
1943 році, мобілізованих
польовими
віиськоматами.
Причому - це
дані не повні,
оскільки і по
сьогоднішній
день місцеві
жителі в районі
цього колишнього
плацдарму,
особливо весною,
знаходять
десятки і сотні
останків наших
воїнів. Їх світла
пам'ять постає
перед сучасниками
виключно у
героїчному
світлі на противагу
вищого командування,
яке безжально,
через свою
некомпетентність,
жорстокість
даремно втрачало
тисячі й тисячі
солдатів і
молодших офіцерів.
Особливо таке
безжальне
ставлення до
людського життя
було характерним
для М. Ватутіна.
За свідчен-нями
очевидців,
дослідженням
істориків,
робітників
спецслужб та
інших „Безтурботність
М. Ватутіна
була достатньо
відома. У боях
він не рахувався
з числом понесених
втрат, намагався
не розгромити
супротивника,
а захопити
якнайбільше
території. І
це не наша
„архіоригінальна”
думка - так вважав
Головнокомандуючий
Червоною Армією
Сталін. Звичайно,
тепер складно
судити про
даремні і не
даремні втрати,
принесені на
вівтар Перемоги.
Проте те, що
Дніпро при його
форсуванні
Ватутіним був
повен крові
радянських
солдатів, - це
факт”
Мужність
і героїзм наших
воїнів - безсумнівна.
Можна назвати
командира
десан-тників
І. Бородавкіна.
29 вересня форсував
Дніпро командир
десантної групи
з 16 бійців І.С.
Бородавкін
(народився у
с. Дамашлін
Сосницького
району Чернігівської
області). Маючи
дві 57-міліметрові
гармати й 20 ящиків
снарядів, десантники
зайняли вогневий
рубіж на правому
березі. Вже 2
жовтня командир
особисто підбив
2 ворожі танки.
15 листопада в
бою за висоту
311, - а це була
могила Т.Г. Шевченка,
- батарея Іллі
Сергійовича
вивела з ладу
ще 3 німецькі
бойові машини.
Відважний
офіцер був
представлений
до звання Героя
Радянського
Союзу. Рішучість
і наполегливість
під час виконання
бойового завдання
продемонстрував
командир батареї
663-го артилерійського
полку (47-а
армія) старший
лейтенант В.В.
Бабій. 26 вересня
один з полків,
що закріпився
на правому
березі Дніпра
в районі Канева,
потрапив у
вороже оточення.
Закінчувалися
боєприпаси
й продовольство.
Очолювана В.В.
Бабієм група
з 60 бійців прорвала
кільце оточення
й доставила
все необхідне
для продовження
наступу полку.
Відважний
офіцер (родом
з Одеси) невдовзі
одержав радісну
звістку про
присвоєння
йому звання
Героя Радянського
Союзу.Так, командир
телеграфного
взводу 11-го
гвардійського
окремого батальйону
зв’язку (3-й
гвардійський
корпус, 47-а
армія) гвардії
лейтенант Б.Я.
Скитиба з групою
бійців протягнув
кабельну лінію
й установив
зв’язок передового
загону зі штабом
корпусу, що
розташувався
на лівому березі.
Вміло координуючи
артилерійський
вогонь, Б.Я. Скитиба
неодноразово
долав річку
й усував пошкодження
на лінії зв’язку.
В боях за плацдарм
поблизу с. Студенець
відзначилися
воїни-українці
з 47-ї армії.
Командир 1-го
батальйону
722-го полку
206-ї стрілецької
дивізії капітан
С.М. Мурза до
війни вчителював
на Чернігівщині.
Війна змусила
залишити гуманну
професію і вже
в 1941р. взяти в руки
зброю. За два
роки командир
відділення
сержант С.М.
Мурза виріс
до комбата. В
ході боїв за
Дніпро його
підрозділ
першим переправився
на правий берег,
де стримував
контратаки
ворога до підходу
основних сил.
Відважно
діяли бійці
та офіцери
1 593-го
винищувального
протитанкового
артилерійського
полку підполковника
Щербинка,
представленого
за форсування
Дніпра до Золотої
Зірки Героя.
Під його вмілим,
розсудливим
командуванням
батарея лейтенанта
Ковальчука
підпалила 3
танки. Ще 5 танків
знищила батарея
старшого лейтенанта
Деркача, 3
- батарея лейтенанта
Щербини. На
бойовому рахунку
артилеристів
старшого лейтенанта
Потапенка
- 4 підбиті ворожі
танки. Прикладом
хоробрості
й милосердя
можуть служити
дії санітарки
роти 835-го
полку (237-а
стрілецька
дивізія, 40-а
армія) Марії
Захарівни
Щербаченко.
21-річна
дівчина з Харківщини
за 10 днів винесла
з поля бою та
надала першу
медичну допомогу
112 пораненим.
Вона особисто
переправляла
через Дніпро
й доставляла
до найближчого
медпункту
важкопоранених.
М.З. Щербаченко
удостоєна
звання Героя
Радянського
Союзу. В боях
на Букринському
плацдармі
яскраво виявилася
справжня воїнська
доблесть багатьох
і багатьох
українців.
Серед них є й
такі, військова
біографія яких
сприймається
як справді
героїчна легенд.
Це Г. Малинко
- артилерист,
який у боях на
Букринському
плацдармі був
кілька разів
поранений.
Григорій Васильович
Малинко одягнув
шинель у 20 років
і з перших місяців
війни був на
фронті.
Влітку 1941 р.
під с. Бабаківка
на Сумщині
чемпіон України
з вільної та
французької
боротьби, силовий
жонглер Григорій
Малинко дозволив
собі порушення
військової
дисципліни:
він не виконав
наказ про відступ,
залишився
наодинці з
ворогом. Відстрілявши
з 76-міліметрової
гармати ящик
снарядів, Григорій
18 км тягнув на
собі гармату
до своїх, за що
одержав гауптвахту,
а згодом – офіцерське
звання.
Вперше він
був поранений
уже на четвертому
місяці війни.
В травні 1942 р. у
районі Харкова
кулі та осколки
вп’ялись у ліву
руку, праве
плече, шию та
голову. Того
ж року осколок
снаряда роздробив
йому колінний
суглоб. З госпіталю
лейтенант не
комісувався,
як наполягали
лікарі, а знову
прорвався на
передову. Під
Золотоношею
– нове поранення
в шию та голову.
Через тиждень
оповитий бинтами
Малинко втік
з госпіталю
на передову.
А потім був
Дніпро, де батарея
артилерійського
дивізіону 7-ї
гвардійської
мехбригади
3-го ГСМК
однією з перших
захопила плацдарм
на правому
березі ріки
поблизу с. Селище.
Керуючи діями
артилеристів
та піхоти, гвардії
старший лейтенант
Малинко отримав
чергове поранення,
але не покинув
своїх бійців.
Журнал „Коммунист
Вооруженных
Сил” так
описує подальший
перебіг подій:
„…У ті дні
Малинко став
жертвою трагічної
випадковості,
від якої на
передньому
краї не застрахований
ніхто. Через
роки йому розповіли,
що до місця, де
він перебував
з артилеристами,
тягнули прямий
телефонний
провід: з Малинком
хотів говорити
сам Сталін. Але
зв’язківці
не встигли.
Осколком
крупнокаліберного
снаряда убило
командира
мінометної
батареї Сергія
Мосіка. Григорія
Малинка знайшли
тут же на бруствері
з розбитою
грудною кліткою.
Обох поховали
в цьому ж окопі.
Доповіли Верховному
про те, що трапилося.
Наступного
дня поруч проходила
група наших
солдатів. Побачили:
грунт ніби
ворушиться
Швиденько
розкопали. В
офіцера, загорнутого
в