Ольга Кобилянська

мислиться як органічна складова самої природи; зливаючись та розчиняючись у ній, становить з нею одне ціле.

Такою є гуцулка Параска з новели «Некультурна». Кожен епізод її житія, про який дізнаєшся з її розповіді, наскрізь просякнутий відчуттям, а відтак і сприйняттям того, що все у світі вже наперед визначено, кожна річ або подія є закономірною, логічною ланкою велично задуманого плану, продиктованого Богом і природою.

Усе, що відбувається з Параскою, все, що довелося їй пережити за своє життя, сталося тому, що так мало статися, за її словами: «така була вже воля Божа і судільниць!». Ця глибока і до певної міри «наївна» філософія життя сповнює її гармонійним спокоєм, надає гуцулці цілковитої врівноваженості, задоволення, відчуття щастя: «В тебе… таке щастя, що не покине тебе ніколи. В душу поклав тобі Бог твоє щастя, щоб не могло тебе ніколи покинути; і так стоїть тобі до смерті: щастя, веселість, радість. Смутку нема…». Це відчуття щастя випливає зсередини Параски, з її внутрішньої настроєності, викликаної органічною спаяністю гуцулки з природою, в їхній цілісності, нерозривній єдності. Параска, мов сама природа, жвава, здорова, фізично сильна і гарна: «(була гарна)… ще якоюсь іншою, внутрішньою красою, повною дикого, невиробленого артизму і вічної молодості… з її оживлених темних очей б'є безжурність, з кожного руху, з інтонації голосу сила непригнетеного життя, гумору, а заразом – дитиняча наївність!»

Природність її єства, щирість та напоєність внутрішнім щастям, мов яке сяйво, освітлює все її багате й нелегке життя: дозволяє їй одружитися і спізнати родинне життя, допомагає їй пережити пригоду у страшному, наповненому злими духами і силами лісі поблизу Чортового млина; перемагає в ній несвідомий потяг до зла і помсти за невдалий жарт; сповнює її беззастережною вірою у свою добру долю, коли віщування сну, в яке завжди вірила і яке завжди справджувалося – «Тепер відступило твоє щастя від тебе; тепер ти вже без нього будеш проживати на світі!» – вона заперечує одним-єдиним словом: сон «брехливий».

Справжньому митцеві ніколи не загрожує одноманітність, він завжди оригінальний і неповторний. Будучи вірною концепції своїх» героя, водночас володіючи тонким відчуттям світу, О. Кобилянська створює образ ще однієї відміни сильної особистості – гордої, незалежної, самодостатньої, – у шедеврі «пейзажної новели» «Битва». Цього разу нею стає ліс (власне природа), який із небувалою силою експресії переростає в живу істоту – здатну відчувати красу, яку дарує життя, біль і страждання, які приносить смерть. Бачене на власні очі вирубування лісу виливається на сторінки у тужливий реквієм за карпатським пралісом, за знищеною навіки його первозданною красою. Правічний і величний, розкішний і неприступний, мов сам король, мудрий та непорушний у святій тишині Божої присутності (створений-бо від віків), ліс зазнає вторгнення чужого – мізерного у своєму дочасному триванні створіння – людини, що наважується порушити одвічний спокій. І наче людина, ліс протистоїть своєму ворогові, вступає у запеклий і жорстокий, не на життя, а на смерть, бій.

Він згодом загине, однак до останнього подиху чинить відчайдушний опір, борониться від нападників, як тільки може – кожен окремо і водночас усі разом: «Обманчивий брунатно-зелений мох піддавався під їх грабіжливими руками, і вони ховзалися вдолину. Крем'яниста земля роздроблювалася під їх ногами, і вони ранили собі руки… З вириваного при корені вогкого моху вилізали уникаючі світла гидкі комахи і розбігалися їм по руках. Коли… кинулися на якесь спорохнявіле дерево на землі… виповзлося з-під нього сполошене гаддя й розсичалося на них… Колючі кущі дикої рожі… лукувато сплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли, мов непроходимі стіни… Молоді ялинки… кололи в лице, рвали волосся і чіпалися ворожо одежі».

Виникає враження справжньої битви, кривавої та немилосердної, посилене страшними картинами жертв по обидва боки: ґвалтовно здерта одіж смерек, оголені трупи велетнів, повалені одні на одних, над якими, наче над мерцями, кружляють птахи, розкидані пні, що нагадують білі кістки на бойовому полі, скалічені навіки, поранені й загиблі лісоруби – усе віддає червоним відсвітком крові: з дерев «витікала кров. Потік… витікав лагідно з-поміж них, обмивав їх і забирав їх кров з собою. Місцями, де сонячне проміння гралось з його перлами, осідала-ся вона на його камінні й закрасила його на всі часи темно-понсовою барвою.»; багаття, запалювані на вершинах, «палахкотіли червоними жадними язиками», «криваво-червоний вогонь палахкотів»; місяць «збільшився у великий матово-червоний круг»; «яркі калюжі крові» від ягід придавленої крушини чи справжня кров з поранених рук «наємників».

Спустошення, абсолютна мертвеччина (навіть зозуля перестала кувати), що прийшли на зміну бою, сповнюють гіркотою від усвідомлення страшної істини: людина, що своєю особою радісно провіщає переможну ходу цивілізації, у своїй суті залишається великим варваром.

Художнє експериментування О. Кобилянської в руслі модерністичних тенденцій знайшло також своє вираження у жанрі поезії в прозі.


Висновки


…Кобилянська – це дійсний жрець мистецтва (штуки), правдиве його святилище, – скажу за Хоткевичем.

І ця перевага артистичного змислу, це перебування у вищих сферах, ця високо настроєна струна її творчості, – це не додаток, не приправа до тих образів дійсности, які малює авторка, це не патетична фразеологія сучасних письменників – це конечна потреба душі, яка сумує і гине, коли попаде в інше повітря. Коли авторка тільки торкнеться землі – почується сумна нота. Скільки разів зійдемо з тої висоти в круг життєвих інтересів, стаємо – що так скажу – сліпими; якийсь чудний вир життя бере нас у свій круговорот, перестаємо бути самими собою, тратимо певність себе; відкривається перед нами прірва, бачимо страхіття в душах людських, ведених якимсь фатумом. Тому жити у Кобилянської – значить, мати свої внутрішні події, стежити, пильнувати за внутрішнім своїм розвоєм, мати очі все звернені на ту дорогу, якою йде душа. Вона описує дуже мало зовнішніх подій, бо її герої мало живуть інтересами дійсного життя. Тим більше зате поширюється область психології, тим більше цілість набирає більше тонкого оброблення, більше докладности та глибини. Повісти Кобилянської – це дійсні психологічні трактати [1, 10].

Не все, що ми називаємо життям, вона уважає за гідне вводити у творчість. І тому, коли приступаємо до читання її повістей та оповідань, чуємо не раз довкола себе тишу. Те пестре, гамірне життя, з тисячами дрібних подій не доходить до нашого слуху, а представляється нашим очам, як вигладжене чиєюсь невидимою рукою, в загальних рисах, немов в далекій перспективі. Всі дисонанси усунені з його. Не всяке життя, зображуване авторкою, надає світло ідеалу. Воно тратить свій буденний характер, стає чимсь, що підносить вгору; має свою мелодію для нас. І ми весь час, читаючи ті твори, не можемо позбутися вражіння чогось високого, вражіння тої художньої атмосфери, якою дише кожна стрічка, яку бачимо навіть в стилі письменниці. Стиль її ударяє нас простотою, але, разом з тим, певного рода елеганцією, красою та аристократизмом. В його діянні лежить щось очищуюче, катарсичне, як в діянні музики.'Має в собі щось з того, що б можна назвати тонкістю у відчуванні, Feinfiihligkeit (світло). Він вірно віддає психіку самої Кобилянської, її стремління змалювати нам кождий предмет в його непорочній красі та чистоті, без примітки чогось грубого, ображаючого [1, 20].

Своєю творчістю Кобилянська внесла в українську літературу дуже важний елемент культурний. Тим більше важний, що здоровий. Немає в тій творчости тих глибокорозкладових рис, які у мистецтві приводять до хворобливої туги та погоні за чимсь вічно новим і свіжим, а в результаті спроваджує повну нездібність відчувати удари людського серця, холод душі. Правда, нові часи вибили на ній п'ятно якоїсь блідости, в отяжілій повазі стилю та інтелігенції письменниці чується атмосфера змучення, однак немає тут ніде упадку з назначеної раз висоти, єсть певного рода завзятість і витривалість у стремлінні до тої висоти та плеканні ніжних почувань душі. Кобилянській найбільше з усіх наших нових письменників належить будучність [1, 8].


Список використаної літератури


Кобилянська О. Твори: У 5 т. – К.: Художня література, 1963.

Кобилянська О. Твори: У 3 т. – К.: Дніпро, 1977.

Кобилянська О. Людина. Царівна. – К.: Видавничо-виробнича фірма «Котигорошко» Лтд, 1994.

Кобилянська О. Оповідання. – Львів: Каменяр, 1982.

Кобилянська О. Повісті. Оповідання. – К.: Дніпро, 1989.

Кобилянська О. Слова зворушеного серця. Щоденники. Автобіографія. Листи. – К., 1982.

Кобилянська О. Дещо про ідею жіночого руху // Кобилянська О. Твори: У 5 т. – Т. 5. – К.: Художня література, 1963. – С. 151–158.

Білецький Л. Ольга Кобилянська // Білецький Л. Три сильветки. Марко Вовчок. – Ольга Кобилянська. – Леся Українка. – Вінніпег, 1951. – С. 23–75.

Богачевська М. Дума України – жіночого роду. – К.: Воскресіння, 1993.

Вулф В. Жінки та розповідна література // І. Незалежний культурологічний журнал. Тендерні студії. – №3. – 2000. – С. 78–87.

Гундорова Т. Неоромантичні тенденції творчості О. Кобилянської (До 125-річчя з дня народження) // Радянське літературознавство. – 1988. – №11. – С. 32–42.

Гундорова Т. Ольга Кобилянська contra Ніцше, або Народження жінки з духу природи // Тендер і культура: 36. статей. – К.: Факт, 2001. – С. 34–53.

Гундорова Т. Творчість О. Кобилянської в контексті європейського неоромантичного руху. Культурологічний аспект // Творчість О. Кобилянської в контексті української та світової літератури (до 125-річчя з дня народження письменниці). Тези доповідей і повідомлень Республіканської наукової конференції (24–26 листопада 1988 року). Ч.І. Літературознавство. – Чернівці: ЧДУ, 1988. – СІ 12–113.

Денисюк І. Розвиток української малої прози XIX – початку XX ст. – Львів: Науково-видавниче товариство «Академічний експрес», 1999.

Кісь О. Дефініції фемінізму // І. Незалежний культурологічний журнал. Тендерні студії. – №3. –* 2000. – С14–22.

Луців Л.О. Кобилянська і Ф. Ніцшс (Відбиток з Літературно-наукового вісника, річник XXVI, T.XCV–XCVI). – Л., 1928. – С.3-30.

Луцький О. Ольга Кобилянська // О. Луцький і сучасники. Листи до Ольги Кобилянської й Івана Франка та інші забуті сторінки. – Нью-Йорк, 1994. – С. 109–124.

О. Луцький і сучасники. Листи до Ольги Кобилянської й Івана Франка та інші забуті сторінки. – Нью-Йорк, 1994.

Павличко С. Криза народництва на зламі віків і поява модерністського дискурсу // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – С. 27–97.

Рисак О. Музика у творчості Ольги Кобилянської // Рисак О. «Найперше – музика у Слові»: Проблеми синтезу мистецтв в українській літературі к. XIX – п. XX ст. – Луцьк: Вежа, 1999. – С. 293–320.

Рудницький М. Ольга Кобилянська // Рудницький М. Письменники зблизька: У 3-х книгах. – Книга третя. – Львів: Книжково–журнальне видавництво, 1964. – С. 5–20.

Чопик Р. Очікуючи Його. Ольга Кобилянська: від Царівни до Цезарєвича (не роман) // Чопик Р. Переступний вік (Українське письменство на зламі Х1Х–ХХ ст.). – Львів-Івано-Франківськ: Лілся-НВ, 1998. – С. 62–116.

1 Павличко С. Криза народництва на зламі віків і поява модерністського дискурсу // Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. – К.: Либідь, 1997. – С.71.