Засади судочинства та судова система

План

Вступ

1. Загальна характеристика та зміст основних засад судочинства України

1.1 Засада законності

1.2 Здійснення правосуддя виключно судом

1.3 Незалежність суддів

1.4 Державна мова судочинства

1.5 Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами

1.6 Колегіальність та одноособовість розгляду справ

1.7 Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

1.8 Забезпечення доведеності вини

1.9 Змагальність сторін

1.10 Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду

1.11 Обов`язковість рішень суду

1.12 Участь народу у здійсненні правосуддя

1.13 Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором

1.14 Забезпечення обвинуваченому право на захист

2. Поняття судової системи України, її основні ознаки

Висновок

Вступ

Судочинство — встановлений законом або звичаєм порядок і форма вчинення суд. дій у межах завдань судів у здійсненні правосуддя.

За княжої держави процес, цивільний і карний, вже дійшов форм прилюдного Cудочинства(С.). і відбувався в упорядкованій суд. системі. У С. як цивільному, так і карному процес починався на домагання покривдженого, а в справах про важкі злочини появляється згодом офіц. обвинувачення. Поч. процесу базувався інколи на договорі зацікавлених сторін про віддачу справи до суду. У карних справах часом процесові передувало слідство — «свод» і «гонення слідом». Суд був усний і прилюдний при участі громади («луччих людей»). Після доказового справування суддя (кн. або його урядовець, «судні люди» в гром. суді і т. д.) ухвалював вирок. Карні вироки виконував звич. кн. або його урядовці.

За лит.-поль. доби, як і за попередньої, діяло тільки матеріальне право, яке не розрізняло процесуального права. Процесом, як раніше, диспонували сторони, хоч роля у ньому СУДУ посилилась. Процес звався «поступком правним»: йому звич., особливо у карних справах, передувало слідство, на підставі якого суд видавав позов. Розправа звалася «розсудком» і мала на меті «доводження справедливости». Процес був явний і усний, тільки вирок, званий «декретом», вирішував суд на закритому засіданні. Вирок можна було оскаржити або апелювати. Існувало особливе карне С., зване «скрутинією», яке було подібне до зах.-евр. інквізиційного процесу, хоч у лагіднішій формі. Скрутатори допитували свідків на місці злочину в неприсутності обвинуваченого, а запис такого слідства був підставою для вироку як єдиний доказ. У Галичині С. спершу зберігало традиційні форми, але згодом, зокрема по реформі 1434, було замінене поль.

За Гетьманщини процес став більше формальним, гол. під рос. впливом і в наслідок реформ 18 ст. Поєднання суд. і адміністративної влади в руках коз. старшини, як і велике ч. апеляційних інстанцій, мало неґативний вплив на С. Процес починався скаргою позовника. Позваний вносив одвід (або отпор), «ізвиненія» і «збивання позову». Після доказової процедури перед явним судом, суд на закритому засіданні ухвалював вирок. Апеляційний суд розглядав справу на підставі актів. На Запоріжжі процесові форми були вільніші, але виразно панував принцип прилюдности. Інколи самі козаки брали участь у виконанні вироку.

Під Росією ще деякий час діяли процесові норми Лит. Статуту, але незабаром (Указ «О форме суда» - 1723) на укр. землях уведено рос. карний процес, типовий інквізиційний процес з функцією досліджування, обвинувачення і судження в одних руках. Закон 1832 не змінив цього процесу по суті, хоч вже 1801 скасовано формально (але не фактично) тортури як процесовий доказовий засіб. Щойно «Устав уголовного судопроизводства» (1864) скасував інквізиційну форму, увів гласність і усність і взагалі віддзеркалював частково ліберальні течії Зах. Європи (напр., суди присяжних), але закон 1887 увів знову обмеження (скасував суди присяжних, гласність тощо). Також цивільний процес був змінений новим кодексом 1864, який ґрунтувався на зразках франц. кодексу з засадами диспозиційности, усности, гласности і вільної оцінки доказового матеріалу; матеріальне право було вже цілком відокремлене від процесового (формального).

Під Австрією на укр. землях процесуальне право розвивалося під зах.-евр. впливом. Модерний кодекс цивільного права запроваджено 1895; він базувався на засадах усности, гласности і права апеляції до двох інстанцій та ревізії Найвищого Суду у Відні. Кодекс карного процесу 1873 відокремлював функції обвинувачення і судження; суд був усний, безпосередній і гласний та спрямований до виявлення матеріальної правди.

Період укр. державности 1917 — 20 не приніс практично ніяких нововведень у ділянці С.; діяли далі закони кол. Росії та Австрії з конечними змінами.

На укр. землях під Польщею діяли спершу, закони попередніх режимів. Тільки 1928 уніфіковано поль. карний процес із збереженням засад гласности, усности і матеріальної правди як підстави вироку та суворого розрізнення між обвинуваченням, що було в руках прокурора, і судженням у руках суду як незалежного органу. Кодекс цивільного процесу видано 1930 на засадах, які не відрізнялися від попередніх законів, що діяли на території Польщі.

На укр. землях у складі СРСР. Декрет про суд ч. 1, схвалений Радою Народився Комісарів РРФСР 24. 11. 1917, скасував С. царської Росії і почав творити нову, сов. систему. На декреті про суд ч. 1 майже повністю взорувалася постанова Нар. Секретаріату УРСР від 4. 1. 1918 «Про запровадження народився суду» і Декрет Ради Народився Комісарів України від 14. 2. 1919 про «Тимчасове положення про народився суди та Рев. Трибунали». Ці декрети про суди обіймали також процедуральні постанови. (Про ранній розвиток див. Судоустрій). З деякою відмінністю взорувалися на рос. кодексах перші укр. процесові кодекси: цивільні з чинністю з 31. 10. 1924 і з 1. 12. 1929, та карні з чинністю з 13. 9. 1922 і з 15. 9. 1927. Конституція СРСР 1936 увела засаду, що карні й цивільні матеріальні й формальні закони (а також закони про судоустрій) кожної респ. повинні базуватися на принципах, встановлених для усього Союзу. Вони є підставою для нині обов'язкових законів УРСР про карне й цивільне С. п. н. «Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік» від 25. 12. 1958 та «Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік» від 8. 12. 1961. Відповідно до цих «Основ...» Верховна Рада УРСР затвердила 28. 12. 1960 «Кримінальпо-процесуальний Кодекс УРСР», a 18. 7. 1963 і «Цивільний Процесуальний Кодекс УРСР».

Засади судочинства – це загальні, керівні положення, які встановлюють найбільш суттєві риси даного виду держаної правоохоронної діяльності.

У правовій державі судочинство має бути побудовано на демократичних засадах. Демократичність цих засад полягає в тому, що закріплені в нормах права, вони забезпечують здійснення правосуддя тільки судом, на засадах рівності громадян перед законом і судом, одноособовість і колегіальність розгляду справ, незалежність суддів і підкорення їх лише законові, гласність судового процесу та його повного фіксування технічними засобами, державної мови судочинства. Реальні процесуальні права учасників правовідносин, надійні гарантії їх реалізації, доступність судочинства дозволяють кожній зацікавленій людині реалізувати право на звернення до суду за захистом і на судовий захист, надане Конституцією України. Отже, в засадах відображено демократичні риси й загальну спрямованість права.

Конституція України (ст.129) визначає такі основні засади судочинства: - законність;

- рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

- забезпечення доведеності вини;

- змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

- підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

- забезпечення обвинуваченому права на захист;

- гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

- забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

- обов’язковість рішень суду.

Засади здійснення судочинства тісно взаємопов'язані і у сукупності становлять єдину систему. Кожна з них відіграє самостійну роль, характеризує галузь законодавства в цілому, але між ними наявні взаємозв'язок і взаємодія, які визначені єдністю мети й завдань судочинства. Дія однієї засади зумовлює дію інших. Кожна з засад не може існувати відокремлено від системи в цілому. Зміст окремих засад розкривається з урахуванням змісту засад іншої галузі права.

За наявною класифікацією в засадах судочинства втілено засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища.

1. Загальна характеристика та зміст основних засад судочинства України

1.1 Засада законності. У Конституції України послідовно обґрунтовано засаду законності (статті 6, 8, 19, 68, 129) як невід'ємний елемент правової держави

Сутність цієї засади полягає в тому, що, по-перше, суд у своїй діяльності під час вирішення справ має правильно та неухильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин; по-друге, вся діяльність суду підпорядкована чинному законодавству й здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Якщо міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, які регламентовано в національному законодавстві, то застосовують правила міжнародного договору.

Реалізація засади законності в суді забезпечується такими гарантіями:

- можливістю перегляду судових рішень (у апеляційному, касаційному та виключному провадженні);

- участю захисника у справі;

- прокурорським наглядом за законністю досудового розслідування;

- гласністю судового процесу;

- відповідальністю за неповагу до суду.

Це одна з найважливіших засад судочинства, тому що порушення будь – якої іншої з засад є порушенням засади законності.

1.2 Здійснення правосудця виключно судом

Правосуддя є однією з форм державної діяльності, яку здійснюють виключно суди шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях цивільних, кримінальних, адміністративних і господарських справ у встановленому законом порядку. Цю засаду закріплено в ст. 124 Конституції України, ст. 5 Закону України «Про судоустрій України”. В ч. 1 ст. 124 Конституції зазначено, що делегування функцій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Не допускається також створення надзвичайних і особливих судів (ч. 5 ст. 125 Конституції). Навіть в умовах введення на території надзвичайного стану правосуддя здійснюють суди, утворені відповідно до Конституції. Заборонено на такій території утворювати позасудові органи або інші суди, а також спрощувати форми судочинства в чинних судах.

1.3 Незалежність суддів і підкорення їх лише законові

Згідно зі ст. 126 Конституції та ст. З Закону України «Про статус суддів», ст. 14 Закону України «Про судоустрій України» судді вирішують справи на основі закону, в умовах, що виключають сторонній вплив на них.

Незалежність суддів під час здійснення правосуддя передбачає підкорення їх лише законові, бо інакше воно зумовить сваволю й беззаконня. Тому, чим повніше й точніше в законі регламентовано діяльність суддів із розгляду й вирішення справ, тим більше гарантій від сваволі.

Суддя, підкоряючись лише законові під час здійснення правосуддя та приймаючи рішення в судовій справі, має керуватися тільки законом, виходити з власних переконань, які ґрунтуються на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним як від правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового процесу, так і від представників влади та юридичних чи фізичних осіб.

Втручання в здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання й поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди авторитету чи вплинути на неупередженість суду заборонено й тягне за собою передбачену законом відповідальність (п. 5 ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»).

Засада незалежності суддів має кілька значень.

По-перше, незалежність їх від впливу різних органів державної влади й управління, службових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, окремих громадян, тобто незалежність від впливу так званого правосуддя на замовлення.

По-друге, незалежність від висновків органів попереднього розслідування й прокуратури, а також від висновків і думки учасників судового засідання.

По-третє, незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду

від голови суду. Ці параметри незалежності визначають професійність і стабільність суду як надійної державної інституції.

Основними гарантіями незалежності суддів від стороннього впливу під час здійснення ними своєї діяльності є: встановлений законом порядок їхнього призначення, обрання й звільнення; їхня незмінюваність і недоторканність; чітка юридична процедура здійснення правосуддя; таємниця нарадчої кімнати під час винесення рішень; заборона втручання у здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду чи суддів; створення необхідних

умов для діяльності судів, а також матеріальне й соціальне забезпечення суддів; функціонування органів суддівського самоврядування; визначені законом засоби забезпечення особистої безпеки суддів, їхніх сімей, майна, а також інші засоби їхнього правового захисту (ст. 14 Закону України «Про судоустрій України»).

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом (ст. 126 Конституції). Суддів обирає на посаду Верховна Рада України безстрокове, але перше призначення на посаду професійного судді строком на 5 років здійснює Президент України (ст. 128 Конституції). На посаду суддю рекомендує кваліфікаційна комісія суддів.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої (ст. 127 Конституції).

1.4 Державна мова судочинства

Згідно зі ст. 10 Конституції, державною мовою в Україні є українська мова. Закон України «Про судоустрій України» (ст. 10) передбачає, що застосування інших мов у судочинстві здійснюють у випадках і в порядку, визначених законом.

За клопотанням осіб, які беруть участь у розгляді справи, суд зобов'язаний застосувати під час провадження судочинства й іншу мову в порядку, визначеному законом. Суд має суворо додержуватися вимог ч. З ст. 19 КПК про те, що слідчі й судові документи відповідно до встановленого цим Кодексом порядку надають обвинуваченому в перекладі його рідною мовою або іншою мовою, якою він володіє.

Важливою проблемою є спілкування в процесі з глухими, німими та глухонімими обвинуваченими, потерпілими, свідками, а також забезпечення їхнього права чути те, що відбувається в процесі, й бути почутими.

У випадках коли громадяни іншої національності, які становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі державною мовою або коли в їх межах компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення цієї місцевості, вони мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача в судовому процесі. Держава в окремих випадках, передбачених процесуальними законами, гарантує оплату послуг перекладача.

1.5 Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами

У ст. 129 Конституції, ст. 9 Закону України «Про судоустрій України» серед засад судочинства проголошено гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.

Розгляд справ у всіх судах є відкритим, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці; за мотивованою ухвалою суду, щоб запобігти розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які звернулися до суду, в справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку, у справах про статеві злочини та в разі, коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, а також для збереження таємниці усиновлення.

У господарських судах допускається закритий судовий розгляд, коли це суперечить вимогам щодо охорони комерційної або банківської таємниці або коли сторони чи одна зі сторін обґрунтовано вимагає конфіденційності розгляду справи й подає відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті. Рішення й вирок судів у всіх випадках проголошують публічно, крім рішень про усиновлення. Зміст судових рішень може бути доведений до відома населення й засобами масової інформації. Однак у вироках і рішеннях у справах, які слухали у закритих судових засіданнях, не повинно бути відомостей, що стали підставою для проведення закритого судового розгляду.

Особи, які беруть участь у розгляді справи, а також інші присутні у відкритому судовому засіданні мають право робити письмові нотатки. Суд може в порядку, встановленому процесуальним законом, дозволити проводити в залі судового засідання фото- й кінозйомки, теле-, відео-, звукозаписи із застосуванням стаціонарної апаратури (п. 2 ст. 9 Закону України «Про судоустрій України»).

1.6 Колегіальність та одноособовість розгляду справ

Судочинство здійснює суддя одноособово, колегія суддів або суддя й народні засідателі чи суд присяжних (статті 127 і 129 Конституції України, ст. 17 КПК, ст. 13 Закону України «Про судоустрій України). Процесуальні кодекси визначають склад суду залежно від складності провадження в справі, від тяжкості злочину, від розміру покарання, яке може бути призначено судом, а в деяких випадках і від згоди підсудного на розгляд справи тим чи іншим складом.

Кримінальні справи (ст. 17 КПК України) розглядає суд першої інстанції, одноособово суддя, який діє від імені суду, за винятком випадків, зазначених у частинах 2 і 3 цієї статті.

Кримінальні справи про злочини, за які законом передбачена можливість призначення покарання у вигляді довічного ув'язнення, в суді першої інстанції розглядає суд у складі двох суддів і трьох народних засідателів, які під час здійснення правосуддя користуються всіма правами судді. Цивільні справи розглядає суддя одноособово. Але, в разі скасування рішення суду, постановленого суддею одноособово в справі по спорах про визначення місця проживання й відібрання дитини, встановлення батьківства, виселення, справу обов'язково розглядають у колегіальному складі суду.

Судді місцевих господарських судів розглядають справи одноособово. Але залежно від складності справи, будь-яку справу може бути розглянуто колегіально в складі трьох суддів. Справи в апеляційній і касаційній інстанціях завжди розглядають колегіальне в складі трьох суддів і більше.

1.7 Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом

Цю засаду передбачено ст. 129 Конституції, а також відображено в ст. 7 Закону України „Про судоустрій України”. Усім суб'єктам правовідносин гарантовано доступність судового захисту їхніх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом. Відмова від звернення до суду за захистом порушеного права є нечинною. Правова рівність полягає в тому, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Під рівністю громадян перед судом слід розуміти те, що всі вони несуть відповідальність перед судами, які належать до єдиної судової системи, не маючи при цьому ніяких переваг і не зазнаючи ніяких обмежень. Наявність правил про підсудність кримінальних, цивільних, адміністративних і господарських справ не суперечить цій засаді, бо громадяни не дістають ніяких привілеїв.

Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи є рівними перед законом і судом, як і громадяни України, та користуються правом на судовий захист, за винятками, встановленими законом (ст. 26 Конституції, ст. 6 Закону України «Про судоустрій України»).

1.8 Забезпечення доведеності вини

Ця засада закріплена в ст. 129 Конституції України й означає, що особу вважають невинуватою у вчиненні злочину й не можуть піддати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в передбаченому законом порядку й встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції). Конкретним формулюванням цієї засади є норма кримінально - процесуального закону, згідно з якою ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за вироком суду й відповідно до закону (ст. 15 КПК України). Юридичний зміст цієї засади становлять такі положення: а) ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 62 Конституції): б) обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом (ч. З ст. 62 Конституції); в) всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62 Конституції); г) висновок про винність особи у вчиненні злочину не може ґрунтуватися на припущеннях; ґ) забороняється перекладати обов'язок доведення провини на обвинуваченого, домагатися його покарання шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (частини 2,3 ст. 22 КПК); д) з обвинуваченим не можна поводитися як із винним до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання його винним у вчиненні злочину, а також публічно твердити в засобах масової інформації та в будь-яких офіційних документах, що ця особа є злочинцем. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну й моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням (ч. 4 ст. 62 Конституції).

1.9 Змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом Їхньої переконливості

Ця засада полягає в тому, що в судовому засіданні ведуть між собою процесуальний спір дві сторони: в кримінальному судочинстві - сторона

обвинувачення й сторона захисту, в цивільному судочинстві - позивач і відповідач.

Кожна зі сторін відстоює свою правову позицію за допомогою тих засобів, які передбачено процесуальним законом. Так, зокрема, в цивільному судочинстві кожна зі сторін має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. У кримінальному судочинстві суд, прокурор, слідчий і особа, яка проводить дізнання, не мають права перекладати обов'язок доказування на обвинуваченого. Змагальність забезпечує рівні процесуальні можливості учасників процесу щодо подання доказів, їх дослідження й заявлення клопотань, а отже виступає гарантією всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи й винесення законного, обгрунтованого та справедливого рішення. У процесі реалізації засади змагальності завжди постає питання про доступність правосуддя. Конституцією України (ст. 124) передбачено, що юрисдикцію судів поширено на всі правовідносини, які виникають у державі. Це фактично означає, що до компетенції судів може належати будь-яка справа.

1.10 Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду

Діяльність апеляційної та касаційної інстанцій має важливе значення для виконання завдань суду із захисту прав і охоронюваних законом інтересів громадян та організацій, зміцнення законності й правопорядку, утвердження принципу справедливості, забезпечення розвитку демократії, її мають здійснювати за суворого виконання норм, що регулюють розгляд цивільних, адміністративних, кримінальних, господарських справ у апеляційному та касаційному порядку. Касація - форма перегляду судових рішень, що набрали законної сили, судами касаційної інстанції (вищими спеціалізованими судами, Верховним Судом України).

Перевіряючи справу, апеляційна та касаційна інстанції у кожному випадку мають з'ясувати: чи повно суд першої інстанції дослідив обставини, що мають значення для справи; чи доведено обставини, які суд визнав встановленими; чи відповідають викладені в рішенні висновки суду обставинам справи; чи не порушено норми матеріального або процесуального права; чи правильно ці норми застосовано. Разом з тим суд касаційної інстанції не може проводити судове слідство.

Апеляція - форма перегляду постанов суду першої інстанції, що не набрали законної сили, судами вищої інстанції.

Інститут апеляції не є новим для вітчизняного права. Така система перегляду судових рішень, що не набрали законної сили, існувала ще до 1917р. Але 24 листопада (7 грудня) 1917р.з прийняттям Декрету РНК № 1 «О суде» апеляцію було ліквідовано. Апеляційний суд наділено повноваженням проводити своє судове слідство або обмежитися тими матеріалами, які є у справі, тобто вправі дослідити нові докази, а також ті, які є у справі, і ухвалити нове рішення.

1.11 Обов'язковість рішень суду

Конституція України (ст. 124) проголошує, що рішення ухвалюються судами іменем України й є обов'язковими на всій території України. Судове рішення - найважливіший акт здійснення правосуддя. Обов'язковість рішень суду підкреслює авторитет судової влади й сприяє утворенню режиму

законності та зміцненню правопорядку в державі. Вирок, рішення, ухвала й постанова суду, які набрали законної сили, є обов'язковими для всіх державних і громадських підприємств і організацій, службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

За невиконання судового рішення може настати кримінальна чи адміністративна відповідальність. Зокрема, адміністративна відповідальність настає у випадках (ч. 1 ст. 1856 КпАП), коли службова особа не вживає заходів до виконання такого судового рішення, як окрема ухвала чи окрема постанова суду. Кримінальна відповідальність настає (ст. 382 КК) за умисне невиконання службовою особою, яка відповідно до своїх повноважень має вжити заходів щодо виконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду в кримінальній, цивільній, господарській справі й у справі про адміністративні правопорушення або перешкоджає їх виконанню.

1.12 Участь народу в здійсненні правосуддя

Відповідно до Конституції України (статті 124 і 127) та статей 65-72 Закону України «Про судоустрій України» правосуддя відправляють професійні судді й у визначених законом випадках - народні засідателі та присяжні.

Народні засідателі беруть участь у здійсненні правосуддя в апеляційних судах, їх обирають із числа громадян України, які на день обрання досягли 25-річного віку й постійно проживають на території, на яку поширено юрисдикцію відповідного суду.

Присяжним може бути громадянин, який досяг 30-річного віку. Законом України «Про судоустрій України» встановлено обмеження щодо осіб, яких не може бути включено до списків народних засідателів або присяжних, а саме:

- визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними;

- які мають хронічні, психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків народного засідателя;

- щодо яких провадять дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають не зняту чи не погашену судимість;

- депутати всіх рівнів, члени Кабінету Міністрів України, судді, прокурори, державні службовці апарату судів, працівники органів внутрішніх справ та інших правоохоронних органів, адвокати, нотаріуси (ст. 66).

Строк, на який народних засідателів закликають до виконання обов'язків у суді, визначає Закон України «Про судоустрій України». Його встановлюють не більш як місяць на рік, крім випадків, коли продовження цього строку зумовлено необхідністю закінчити розгляд судової справи, початої з їхньою участю (ст. 71 Закону).

На час виконання обов'язків у суді на народних засідателів поширено гарантії незалежності й недоторканності суддів.

Суд присяжних - це вже абсолютно нова інституція. Процесуальний закон надаватиме обвинуваченому в кримінальній справі право вибору - вимагати, щоб його справу слухав суд присяжних (чи суд у складі виключно професійних суддів). Відповідні питання будуть погоджувати під час проведення попереднього засідання суду.

Коли справу слухає суд за участю народних засідателів, тоді суддя й народні засідателі разом розглядають справу від початку судового засідання й до винесення рішення по суті. Вони разом ідуть до нарадчої кімнати, ухвалюють і оголошують процесуальні акти, тобто діють як звичайний суд. Натомість суд присяжних функціонує в зовсім інший спосіб. «Присяжні будуть відокремлені від головуючого і оцінюватимуть докази та виноситимуть вердикт про винуватість чи невинуватість підсудного. Але перед видаленням присяжних до нарадчої кімнати суддя має дати їм настанови з приводу юридичної фабули справи та відповідних правових питань. Причому він має зробити це ненав'язливо, щоб не визначати наперед волевиявлення присяжних». Процесуальний порядок функціонування суду присяжних ще не визначено.

1.13 Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором

(п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України). Прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування.з приводу застосування кримінального закону й міри покарання щодо підсудного. Прокурор, підтримуючи обвинувачення, зобов'язаний керуватися вимогами закону й своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на розгляді всіх обставин справи.

1.14 Забезпечення обвинуваченому права на захист

Сутність цієї засади полягає в тому, що кожна особа може особисто захищатися від обвинувачення у