Державне регулювання економіки

майна, що ввозиться в Україну, як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємства; скасування процедури ліцензування і квотування за умови сертифікації продукції як продукції власного виробництва.

Захист іноземних інвестицій гарантується тим, що вони не підлягають націоналізації і не можуть бути реквізовані державними органами. У разі зміни законодавства щодо іноземних інвестицій протягом 10 років для нього діють державні гарантії захисту, які були передбачені законами на момент реєстрації інвестора.

4. Одним із видів міжнародного руху капіталів є експорт позичкового капіталу, який виступає у формі міжнародного кредиту.

Залежно від суб’єктів кредитних відносин розрізняють такі види міжнародного кредиту: міжнародний кредит між фірмами різних країн, банківський кредит у зовнішній торгівлі, міждержавні (міжурядові) кредити, кредити регіональних банків розвитку, кредити міжнародних і валютно-фінансових організацій.

КМУ має право залучати іноземні кредити у тому разі, коли законом про державний бюджет на відповідний рік для покриття дефіциту бюджету визначені джерела фінансування. У разі, коли одержання позик від іноземних держав, банків і міжнародних організацій не передбачено державним бюджетом, прийняття рішень про одержання кредитів та здійснення контролю за використанням їх належить до повноважень ВРУ.

Залучення іноземних позик здійснюється поетапно. Послідовність етапів така: подання пропозицій до закордонних представництв України, міністерств, інших державних органів та юридичних осіб про залучення іноземних кредитів; опрацювання пропозицій Мінекономіки, мінфіном України за участю банку-агента, який визначається рішенням уряду; підготовка проектів міжнародних угод, протоколів, заяв та інших документів щодо залучення кредитів; підписання уповноваженими особами міжнародних угод та інших документів про надання іноземного кредиту; ратифікація міжнародних угод ВРУ.

Тема 8. Державне регулювання цін і інфляції

Необхідність і методи державного регулювання цін. Основні регулювальні функції ціни. Недоліки ціни як універсального засобу ринкового саморегулювання: нездатність враховувати колективні соціальні та економічні інтереси; породження інфляції; безробіття. Ступінь державного "втручання" у ціноутворення, їх завдання та функції. Контроль за додержанням дисципліни цін. Система органів контролю за цінами. Заходи державного втручання в процес ціноутворення залежно від стану економічного розвитку країни. Прямі та опосередковані методи державного регулювання цін. Цілі державного регулювання цін. Відвернення руйнівного впливу цін на економіку. Стримування інфляції за допомогою політики доходів. Забезпечення доступу до товарів першої необхідності всім верствам населення. Захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Стримування монополізму та забезпечення конкурентного середовища. Необхідність державного регулювання цін і тарифів підприємств-монополістів. Державне регулювання цін монопольних утворень, у тому числі природних монополій. Декларування цін.

Антиінфляційна політика. Сутність інфляції. Необхідність боротьби з інфляцією. Фактори інфляції: інфляція попиту, інфляція витрат. Сутність антиінфляційної політики. Дефляційна політика. Стримувальна фінансово-кредитна політика. Зменшення грошової пропозиції. Роль Національного банку України у проведенні антиінфляційної політики. Скорочення бюджетного дефіциту шляхом збільшення доходів і зменшення державних видатків. Скорочення державних видатків через поетапне обмеження дотацій та субсидій, зменшення витрат на соціальні програми, науку, освіту тощо. Політика доходів. Регулювання витрат. Адаптаційна політика, індексація доходів та її недоліки.

Ціна – грошове вираження вартості товарів, послуг, ресурсів.

Державне регулювання цін може мати законодавчий, адміністративний та економічний характер. Ухвалені парламентом закони утворюють правову основу відносин між суб’єктами господарювання, а також між ними і державою у сфері ціноутворення. Сукупність цих законів – цінове право, що входить до складу цивільного права.

Втручання держави у процеси ціноутворення передбачає спостереження за рівнем цін. Цим займаються центральні статуправління.

Метою цього спостереження є визначення рівня збільшення вартості життя для розрахунку індексу щорічного номінального підвищення зарплат і пенсій та для встановлення впливу підвищення цін на витрати виробництва та національну конкурентоспроможність.

Сьогодні в Україні цінове регулювання має здійснюватись в таких напрямах:

1. Державне регулювання цін з урахуванням природних та деяких штучних монополій, які диктують цінові вимоги, використовуючи своє виняткове становище на ринку, йде мова про необхідність суттєвого обмеження сфери цінового регулювання з боку держави.

2. Державне регулювання цін у сфері державного контролю за ціноутворенням щодо співвідношення внутрішніх і світових цін.

3. Контроль за рівнем цін на продукцію базових галузей (металургійна). Контроль має здійснюватись, виходячи з аналізу статистичних даних, результатів перевірок контрольними органами підвищення цін і декларування зміни цін підприємствами-виробниками.

4. Контроль за цінами на продукцію, що реалізується посередницько-торгівельними підприємствами.

Щоб запобігти неконтрольованому підвищенню цін, держава повинна їх регулювати переважно через економічні важелі, податкову, фінансово-бюджетну, кредитну, валютну і митну політику, а також встановленням цін на продукцію підприємств-монополістів.

2. Інфляція характеризується загальним підвищенням цін і зниженням купівельної спроможності грошей. Інфляція виникає при впливі двох факторів:

грошових – емісія паперових грошей, швидкість їх обертання, стан фінансово-кредитної системи, відношення національної валюти до інших валют.

виробничих – монополізація виробництва, брак конкуренції, структурні перекоси в матеріальному виробництві та ціновій політиці, вибраний характер економіки.

Антиінфляційна політика включає три гілки:

– адаптаційна політика;

– дефляційна політика;

– політика доходів.

Адаптаційна політика спрямована на пристосування до інфляції шляхом індексації доходів. Така індексація не усуває інфляції, а лише пом’якшує її негативний вплив, хоч вона й сама може перетворитися на потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється за умов бюджетного дефіциту, котрий фінансується за рахунок грошової емісії.

Дефляційна політика реалізується шляхом впливу на окремі елементи платоспроможного попиту з метою обмеження його та формування нового співвідношення попиту і пропозиції (% ставка, норма обов’язкових резервів, конкуренція, іноземні інвестиції, протекціонізм, збільшення доходів і зменшення витрат бюджету).

Політика доходів – пряме обмеження зростання цін і доходів (зарплати). Обмеження розміру збільшення цін і зарплати веде до зменшення виробничих витрат і цим гальмує інфляцію. Але це також призводить до падіння купівельної спроможності громадян і платоспроможності взагалі. А це негативно впливає на розвиток економіки. Тому політику доходів треба застосовувати дуже виважено і тільки в комплексі з дефляційною політикою.

Тема 9. Регіональна економічна політика

Регіональна економічна політика, її сутність і завдання. Сутність понять: "регіон", "регіональна економічна політика", "регіональна структура економіки". Регіон як соціально-економічна система. Об’єкти і суб’єкти регіональної політики. Принципи та пріоритети регіональної політики. Стратегія регіонального розвитку. Складові регіональної економічної політики. Стратегія і тактика регіональної політики України.

Механізм реалізації державної регіональної економічної політики. Законодавча база механізму регіональної політики. Складові елементи механізму регіональної політики. Функції центральних державних органів і місцевих державних адміністрацій щодо регіональної економічної політики. Механізм взаємовідносин місцевих представницьких і виконавчих органів із загальнодержавними органами, підприємствами (установами, організаціями) та населенням. Фінансово-економічна база місцевого самоврядування. Об’єкти комунальної власності.

Державне регулювання соціально-економічного розвитку регіонів. Адміністративні, правові та економічні методи державного регулювання розвитку регіонів. Державні централізовані капітальні вкладення. Державні регіональні та галузеві програми. Передача об’єктів загальнодержавної власності до сфери управління місцевих державних адміністрацій. Регіональні замовлення на поставки продукції для задоволення державних потреб. Завдання та зміст програм економічного і соціального розвитку регіонів. Методика і порядок розроблення програм економічного і соціального розвитку регіону.

Місцеві бюджети як фінансова основа економічного розвитку регіонів. Принципи формування місцевих бюджетів. Доходи місцевих бюджетів. Нормативи відрахувань загальнодержавних податків і зборів до місцевих бюджетів. Місцеві податки та збори. Бюджетні субсидії, субвенції, дотації. Видатки місцевих бюджетів.

Регіон у національній економіці – окрема самостійно господарююча система, що має чітко означені межі своєї території, власні органи управління, матеріальну і фінансову основу і визначається законодавчими актами держави, виходячи з її стратегічних і тактичних цілей і завдань.

Державна регіональна політика – сукупність організаційно-правових та економічних заходів, що здійснюються державою у сфері регіонального розвитку відповідно до її стратегічних і поточних цілей та завдань.

Завдання регіональної політики:

структурна перебудова економіки регіонів на основі визначення соціально-економічних, науково-технічних, екологічних та демографічних пріоритетів;

забезпечення повного і збалансованого використання всього ресурсного потенціалу регіонів;

розвиток найбільш ефективних галузей виробничої й невиробничої сфери регіонів з урахуванням загальнодержавних інтересів;

підвищення рівня добробуту населення та поліпшення демографічної ситуації;

прискорений розвиток регіональної і міжрегіональної інфраструктури;

істотне поліпшення стану довкілля й збереження генетичного фонду живої природи;

забезпечення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів.

Об’єктом державної регіональної політики є регіон, соціально-економічну сутність якого в цій якості можна визначити як систему суспільних відносин по забезпеченню відтворювальних процесів у межах конкретної території.

Суб’єктами державної регіональної економічної політики виступають органи державної влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування.

Засобом реалізації державної регіональної економічної політики є управління. Його цілі, функції, методи та організаційна структура визначається з урахуванням як загальних чинників розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, так і специфічних особливостей окремих систем господарства.

2. Цілі регіонального управління можна класифікувати за змістом, часом та рівнем. За змістом вони поділяються на економічні, політичні, соціальні, екологічні та науково-технічні.

Економічні цілі передбачають збалансований пропорційний розвиток регіонів, нарощування та ефективне використання його ресурсного потенціалу.

У політичних цілях відповідно до визначених парламентом засад внутрішньої та зовнішньої політики відображаються завдання політичного розвитку суспільства, особливості їх вирішення в умовах конкретного регіону.

Важливе значення в регіональному управлінні мають соціальні цілі, підвищення добробуту місцевого населення. Екологічні цілі пов’язані з вирішенням проблем охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування. Науково-технічні цілі конкретизують напрями розвитку і використання науково-технічного потенціалу регіону.

За ознакою часу цілі регіонального управління поділяються на довго-, середньо- та короткострокові. Важливе значення має класифікація цілей за рівнем, на якому вони визначаються і досягаються. За цією ознакою розрізняють загальнодержавні цілі та цілі адміністративно-територіальних одиниць.

3. Головним засобом здійснення економічної політики в регіоні є регіональне управління. Воно має три форми: державне, місцеве управління та місцеве самоврядування.

Держава своїми рішеннями окреслює цілі і пріоритети регіональної політики, визначає своє ставлення до процесів, які відбуваються в регіоні, виходячи з його ролі і місця у народногосподарському комплексі, регламентує основні параметри розвитку регіонів за допомогою фінансово-бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, антимонопольної та митної політики.

Місцеве управління спрямоване на вирішення питань місцевого значення та узгодження галузевих, регіональних і підприємницьких інтересів на рівні областей та адміністративних районів.

Місцеве самоврядування є засобом реалізації інтересів територіальних громад, сіл, селищ та міст. Дієвість регіонального управління залежить від реалізації ним таких функцій:

інтегруюча - пов’язана з узгодженням управлінських рішень різних об’єктів господарювання на основі стратегії розвитку регіонів в цілому;

перерозподільча -полягає у маневруванні фінансовими, трудовими та природними ресурсами з метою отримання кращих кінцевих результатів господарювання;

стимулюючи - спрямована на створення умов для всебічного розвитку підприємництва, конкуренції у сфері використання ресурсів регіону, заохочення тих інституціональних одиниць, діяльність яких сприяє поліпшенню соціально-економічної ситуації в регіоні в цілому;

соціальна - направлена на підтримку життєдіяльності найбільш вразливих верств населення за рахунок бюджетних та позабюджетних коштів;

оптимізаційна - полягає у вирішенні завдань соціально-економічного розвитку регіонів з урахуванням їх економічної, соціальної, культурної та екологічної ефективності.

Серед загальних методів управління – правових, адміністративних та економічних – перевагу мають останні. Пояснюється це тим, що економіка в цілому є самоналагоджуваною системою, діючою у відповідності з об’єктивними економічними законами, а економіка регіону – невід’ємною складовою єдиного народногосподарського комплексу.

До економічних методів управління регіональною економікою відносяться, насамперед, планування та бюджетно-фінансове регулювання, включаючи ціноутворення на місцеві ресурси.

Адміністративні методи слід застосовувати у боротьбі з монополізмом, захисті навколишнього середовища, дотриманні правопорядку, санітарних, пожежних та інших норм і правил, у реалізації місцевих цільових програм тощо.

Тема 10. Соціальна політика держави

Сутність і мета соціальної політики. Сутність поняття "соціальна політика". Мета соціальної політики. Соціальний захист населення. Соціальні гарантії. Соціальний і ринковий підходи до соціальної політики. Концепція соціальної політики в Україні. Складові соціальної політики. Адресна підтримка соціально незахищених верств населення. Пенсійна реформа. Політика у сфері заробітної плати та зайнятості населення. Розвиток соціальної сфери. Демографічна політика. Політика щодо формування середнього класу. Основні завдання та показники соціальної політики. Сутність поняття "рівень життя населення". Система показників рівня та якості життя населення: соціально-демографічні показники; узагальнюючі показники; показники оплати праці та доходів населення; показники рівня споживання товарів і послуг; показники споживчих настроїв домогосподарств. Реальні доходи населення та їх регулювання. Реальні доходи населення як синтетичний показник добробуту людей. Баланс грошових доходів і витрат населення, схема та методика розроблення. Методика розрахунку реальних доходів населення. Державне регулювання доходів населення. Регулювання обсягу споживання матеріальних благ і послуг. Показники обсягів споживання населенням матеріальних благ і послуг та методика їх обчислення. Прожитковий мінімум. Мінімальний споживчий бюджет. Мінімальний споживчий кошик. Норми споживання населенням продуктів харчування, товарів, послуг. Межа малозабезпеченості. Мінімальні заробітна плата, пенсія, стипендія, допомога.

Регулювання ринку праці та зайнятості населення. Необхідність державного регулювання ринку праці. Система трудових балансів. Зведений баланс трудових ресурсів. Баланс ринку праці. Система органів державного регулювання зайнятості населення. Методи державного регулювання зайнятості населення. Державний фонд сприяння зайнятості населення.

Тема 11. Державне регулювання природоохоронної діяльності

Необхідність охорони навколишнього природного середовища. Сутність поняття "екологія". Класифікація природних ресурсів. Стійкість природного середовища до техногенного навантаження. Сутність природно-антропогенних процесів. Техногенний і сталий типи економічного розвитку. Пасивна та активна екологічна політика.

Принципи та об’єкти охорони навколишнього природного середовища. Принципи та об’єкти охорони навколишнього природного середовища. Сутність екологічної політики в Україні.

Державне екологічне регулювання. Сутність екологічного регулювання. Екологічне законодавство. Управління у сфері охорони навколишнього природного середовища. Інструменти екологічного регулювання: екологічна експертиза, моніторинг стану довкілля, екологічні стандарти і нормативи, екологічні програми, кадастри природних ресурсів, зонування територій, санкції за порушення норм екологічного законодавства.

Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. Система державних органів управління в галузі охорони навколишнього природного середовища. Функції Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Міністерства екології та природних ресурсів України, місцевих державних адміністрацій і т.п. в екологічній сфері. Роль громадських організацій в екологічній сфері.

Економічний механізм забезпечення природоохоронної діяльності. Джерела фінансування заходів з охорони навколишнього природного середовища. Порядок оплати використання природних ресурсів. Платежі за забруднення довкілля. Ліміти викидів і скидів забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище. Фонди охорони навколишнього природного середовища.