Столипін та його аграрна реформа в Україні
"у власність
окремих домашніх
господарств"
всі землі, що
"перебувають
в його постійному
користуванні".
Це означало,
що вихідці з
общини отримували
і надлишки
понад норму.
При цьому, якщо
в даній общині
протягом останніх
24 років не робилися
переділи, то
надлишки
домогосподарств
отримувались
безкоштовно,
якщо ж переділи
були, то він
платив общині
за надлишки
по викупних
цінах 1861 року.
Оскільки за
40 років ціни
виросли в декілька
разів, то і це
було вигідно
заможним вихідцям.
Разом
з тим, здійснювались
заходи по
забезпеченню
міцності і
стабільності
трудових селянських
господарств.
Так, щоб уникнути
спекуляції
землею і концентрації
власності, в
законодавчому
порядку обмежувався
граничний
розмір індивідуального
землекористування,
був дозволений
продаж землі
не селянам.
Закон
5 червня 1912 р. дозволив
видачу позики
під заставу
будь-якої наділеної
землі, що придбалась
селянами. Розвиток
різних форм
кредиту - іпотечного,
меліоративного,
агрокультурного,
землевпорядного
- сприяло інтенсифікації
ринкових відносин
в селі.
Одночасно
з виданням
нових аграрних
законів уряд
вживає заходів
до насильницького
руйнування
общини, не
сподіваючись
повністю на
дію економічних
чинників. Відразу
після 9 листопада
1906 року весь
державний
апарат приводиться
в дію шляхом
видання самих
категоричних
циркулярів
і наказів, а
так само шляхом
репресій проти
тих, хто не дуже
енергійно
проводить їх
в життя.
Практика
реформи показала,
що селянство
в своїй масі
було настроєне
проти виходу
з общини - принаймні
в більшості
місцевостей.
Обстеження
настроїв селян
Вільно-економічним
суспільством
показало, що
в центральних
губерніях
селяни негативно
відносилися
до виходу з
общини (89 негативних
показників
в анкетах проти
7 позитивних).
В
обстановці,
що склалася
для уряду єдиним
шляхом проведення
реформи був
шлях насильства
над основною
селянською
масою. Конкретні
способи насильства
були самі
різноманітні
- від залякування
сільського
сходу до складання
фіктивних
вироків, від
скасування
рішень сходу
земським начальством,
до винесення
постанов повітовими
земле розпорядними
комісіями про
виділення
домогосподарств,
від застосування
поліцейської
сили для отримання
"згоди" сходу
до висилки
противників
розділу.
У
результаті,
до 1916 року з общин
було виділено
2478 тис. домогосподарств,
або 26% общинників,
заяви ж були
подані від 3374
тис., або від
35% общинників.
Таким чином,
уряду не вдалось
досягнути своєї
мети і виділити
з общини хоч
би більшість
домогосподарств.
Саме це і визначило
крах столипінської
реформи.
Селянський
банк.
У
1906 - 1907 року вказівками
царя частина
державних і
питомих земель
була передана
селянському
банку для продажу
селянам з метою
ослаблення
земельного
дефіциту. Крім
того, з розмахом
проводилася
Банком купівля
земель з подальшим
перепродажем
їх селянам на
пільгових
умовах, посередницькі
операції по
збільшенню
селянського
землеволодіння.
Він збільшив
кредит селянам
і значно здешевив
його, причому
банк платив
більший процент
за своїми
зобов'язаннями,
чим платили
йому селяни.
Різниця в платежі
покривалася
за рахунок
субсидій з
бюджету, склавши
за період з
1906 по 1917 рік 1457,5 млрд.
карбованців.
Банк
активно впливав
на форми землеволодіння:
для селян, що
купували землю
в одноосібну
власність,
платежі знижувалися.
У результаті,
якщо до 1906 року
основну масу
покупців землі
складали селянські
колективи, то
до 1913 року 79,7% покупців
були одноосібними
селянами.
Переселення
селян.
Уряд
Столипіна
провів і серію
нових законів
про переселення
селян на околиці.
Можливості
широкого розвитку
переселення
були закладені
вже в законі
6 червня 1904 року.
Цей закон вводив
свободу переселення
без пільг, а
уряду давалося
право приймати
рішення про
відкриття
вільного пільгового
переселення
з окремих місцевостей
імперії, "виселення
з яких признавалося
особливо бажаним".
Уперше закон
по пільговому
переселенню
був застосований
в 1905 році: уряд
"відкрив"
переселення
з Полтавської
і Харківської
губерній, де
селянський
рух був особливо
широким.
За
наказом від
10 березня 1906 року
право переселення
селян було
надано всім
бажаючим без
обмежень. Уряд
асигнував
чималі кошти
на витрати по
прилаштуванні
переселенців
на нових місцях,
на їх медичне
обслуговування
і суспільні
потреби, на
прокладку
доріг. У 1906-1913 роках
за Урал переселилося
2792,8 тисяч чоловік.
Кількість
селян, що не
зуміли пристосуватися
до нових умов
і вимушених
повернутися,
становила 12%
від загального
числа переселенців.
Підсумки
переселенської
компанії були
наступними.
По-перше, за
даний період
був здійснений
величезний
стрибок в
економічному
і соціальному
розвитку Сибіру.
Також населення
даного регіону
за роки колонізації
збільшилося
на 153 %. Якщо до
переселення
в Сибір відбувалося
скорочення
посівних площ,
то за 1906-1913 роки
вони були розширені
на 80%, в той час
як в європейській
частині Росії
на 6,2%. По темпах
розвитку тваринництва
Сибір також
обганяв європейську
частину Росії.
Кооперативний
рух.
Позики
селянського
банку не могли
повністю задовольнити
попит селянина
на грошову
масу. Тому значне
поширення
отримала кредитна
кооперація,
яка пройшла
в своєму рушенні
два етапи. На
першому етапі
переважали
адміністративні
форми регулювання
відносин дрібного
кредиту. Створюючи
кваліфіковані
кадри інспекторів
дрібного кредиту
і асигнуючи
значні кредити
через державні
банки на первинні
позики кредитним
товариствам
і на подальші
позики, уряд
стимулював
кооперативне
рушення. На
другому етапі
сільські кредитні
товариства,
нагромаджуючи
власний капітал,
розвивалися
самостійно.
У результаті
була створена
широка мережа
інститутів
дрібного селянського
кредиту, ссудозберігальних
банків і кредитних
товариств, що
обслуговували
грошовий оборот
селянських
господарств.
До 1 січня 1914 року
кількість таких
установ перевищило
13 тисяч. Кредитні
відносини дали
сильний імпульс
розвитку виробничих,
споживчих і
збутових
кооперативів.
Селяни на
кооперативних
началах створювали
молочні і маслені
артілі, сільськогосподарські
товариства,
споживчі лавки
і навіть селянські
артільні молочні
заводи.
Агрокультурні
заходи.
Однією
з головних
перешкод на
шляху економічного
прогресу села
була низька
культура землеробства
і неписьменність
переважної
більшості
виробників,
звиклих працювати
за загальному
звичаєм. У роки
реформи селянам
надавалася
широкомасштабна
агроекономічна
допомога. Спеціально
створювалися
агропромислові
служби для
селян, які
організовували
учбові курси
по скотарству
і молочному
виробництву,
впровадженню
прогресивних
форм сільськогосподарського
виробництва.
Багато уваги
приділялося
і прогресу
системи позашкільної
сільськогосподарської
освіти. Якщо
в 1905 році число
слухачів на
сільськогосподарських
курсах становило
2 тисячі чоловік,
то в 1912 році - 58 тисяч,
а на сільськогосподарському
читанні - відповідно
31,6 тисяч і 1046 тисяч
чоловік.
У
цей час склалася
думка, що аграрні
реформи Столипіна
привели до
концентрації
земельного
фонду в руках
нечисленного
багатого прошарку
внаслідок
обезземелювання
основної маси
селян. Дійсність
показала зворотнє
- збільшення
питомої ваги
"середніх
шарів" в селянському
землекористуванні.
Це добре видно
з даних, приведених
в таблиці. У
період реформи
селяни активно
купували землю
і збільшували
свій земельний
фонд щорічно
на 2 млн. десятини.
Також селянське
землекористування
істотно збільшувалося
за рахунок
оренди поміщичих
і казенних
земель.
| Проміжок
часу |
Безземельні |
Маючі
на чоловічу
душу населення |
|
|
До
3 десятин |
Більше
3 десятин |
| 1885-1903 |
10,9 |
61,5 |
27,6 |
| 1906-1912 |
16,3 |
68,4 |
13,3 |
Результати
реформи.
Результати
реформи характеризуються
швидким зростанням
аграрного
виробництва,
збільшенням
ємкості внутрішнього
ринку, зростанням
експорту
сільськогосподарської
продукції,
причому торгівельний
баланс Росії
набував все
більш активного
характеру. У
результаті
вдалося не
тільки вивести
сільське господарство
з кризи, але і
перетворити
його в домінанту
економічного
розвитку Росії.
Валовий прибуток
усього сільського
господарства
склав в 1913 році
52,6% від загального
ВП. Прибуток
усього народного
господарства
завдяки збільшенню
вартості, створеної
в сільському
господарстві,
зріс в порівняльних
цінах з 1900 по 1913
роки на 33,8%.
Диференціація
видів аграрного
виробництва
по районах
привела до
зростання
товарності
сільського
господарства.
Три чверті
всієї переробленої
індустрією
сировини поступало
від сільського
господарства.
Товарооборот
сільськогосподарської
продукції
збільшився
за період реформи
на 46%.
Ще
більше, на 61% в
порівнянні
з 1901-1905 роками, зріс
в передвоєнні
роки експорт
сільськогосподарської
продукції.
Росія була
найбільшим
виробником
і експортером
хліба і льону,
ряду продуктів
тваринництва.
Так, в 1910 році
експорт російської
пшениці становив
36,4% загального
світового
експорту.
Однак
не були вирішені
проблеми голоду
і аграрного
перенаселення.
Країна по колишньому
страждала від
технічної,
економічної
і культурної
відсталості.
Так в США в
середньому
на ферму приходилося
основного
капіталу в
розмірі 3900 карбованців,
а в європейській
Росії основний
капітал середнього
селянського
господарства
ледве досягав
900 карбованців.
Національний
прибуток на
душу сільськогосподарського
населення в
Росії складав
приблизно 52
карбованці
в рік, а в США
– 262 карбованці.
Темпи
зростання
продуктивності
праці в сільському
господарстві
були порівняно
повільними.
У той час як в
Росії в 1913 році
отримували
55 пудів хліба
з однієї десятини,
в США отримували
68, у Франції - 89, а
в Бельгії - 168
пудів. Економічне
зростання
відбувалося
не на основі
інтенсифікації
виробництва,
а за рахунок
підвищення
інтенсивності
ручної селянської
праці. Але в
досліджуваний
період були
створені
соціально-економічні
умови для переходу
до нового етапу
аграрних
перетворень
- до перетворення
сільського
господарства
в капіталомісткий,
технологічно
прогресивний
сектор економіки.
Причини
невдачі аграрної
реформи.
Ряд
зовнішніх
обставин (смерть
Столипіна,
початок війни)
перервали
столипінську
реформу.
Всього
8 років проводилася
аграрна реформа,
а з початком
війни вона була
ускладнена
- і, як виявилося,
назавжди. Столипін
просив для
повного реформування
20 років спокою,
але ці 8 років
були далеко
не спокійними.
Однак не складність
періоду і не
смерть автора
реформи, були
причиною краху
всього підприємства.
Головні цілі
далеко не були
виконані. Введення
приватної
подвірної
власності на
землю замість
громадської
вдалося ввести
тільки у чверті
общинників.
Не вдалося і
територіально
відірвати від
"миру" заможних
господарів,
так як на хуторських
дільницях
поселялися
менше за половину
кулаків. Переселення
на околиці так
само не вдалося
організувати
в таких розмірах,
які змогли б
істотно вплинути
на ліквідацію
земельної
тісноти в центрі.
Все це провіщало
крах реформи
ще до початку
війни, хоч її
вогнище продовжувало
тліти, що підтримується
величезним
чиновничим
апаратом на
чолі з енергійним
приємником
Столипіна -
головним керуючим
землеустроєм
і землеробством
А.В.Кривошеїним.
Причин
краху реформ
було декілька:
протидія селянства,
нестача коштів,
що виділяються
на землеустрій
і переселення,
погана організація
землерозпорядних
робіт, підйом
робочого зрушення
в 1910-1914 рр. Але головною
причиною був
опір селянства
проведенню
нової аграрної
політики. Незважаючи
на сприятливі
економічні,
ідеологічні
і політичні
обставини,
Столипін здійснив
все ж ряд помилок,
що поставили
його реформи
під загрозу
невдачі. Першою
помилкою Столипіна
була відсутність
продуманої
політики відносно
робітників.
Як показав
досвід Пруссії,
для вдалого
проведення
консервативної
політики необхідно
було поєднувати
жорсткі репресії
по відношенню
до революційних
партій з одночасними
зусиллями в
області соціального
забезпечення
робітників.
У Росії ж, незважаючи
на загальний
економічний
підйом, за всі
ці роки не тільки
життєвий рівень
робітників
ніскільки не
підвищився,
але і соціальне
законодавство
робило свої
перші кроки.
Закон 1906 р. про
десятигодинний
робочий день
майже не застосовувався,
рівно як і закон
1903 р. про страхування
робітників,
що отримали
каліцтва на
підприємстві.
Дозволені
профспілки
знаходилися
під пильним
контролем
поліції і не
користувалися
довір'ям серед
робітників.
Тим часом кількість
робітників
постійно і
помітно зростала.
Нове покоління
виявилося
вельми прихильним
до сприйняття
соціалістичних
ідей. Очевидно,
Столипін не
віддавав собі
звіту в значенні
робочого питання,
яке з новою
силою повстало
в 1912 р.
Другою
помилкою Столипіна
стало те, що
він не передбачував
наслідків
інтенсивної
русифікації
неросійських
народів. Столипін
не приховував
свої націоналістичні
переконання;
одного разу
на засіданні
Думи він різко
відповів польському
депутату
Дмовському,
що шанує за
"вище щастя
бути підданим
Росії". Він
відкрито проводив
націоналістичну
великоросійську
політику і,
природно, поставив
проти себе і
царського
режиму всі
національні
меншини. Фінляндія
стала притулком
для багатьох
опозиціонерів.
Столипіна
обурювало, що
сейм Фінляндії
складався
переважно з
соціалістів
і лібералів.
У 1908 р. він безуспішно
спробував
обмежити
повноваження
сейму, двічі
розпускав
його, а потім
знову ввів в
країні колишні
диктаторські
методи. До 1914 р.
неприязнь
фіннів до
"російських
окупантів"
стала повсюдною.
Що стосується
Польщі, там
ситуація була
складнішою,
оскільки відношення
поляків до
Росії не було
одностайним.
Частина поляків
під керівництвом
Дмовського
намагалася
добитися для
своєї країни
більшої автономії.
Інша частина,
керована
Пілсудським,
вимагала повної
незалежності.
Столипін закрив
польськомовні
школи, а в містах
насадив муніципальні
установи з
переважанням
росіян що служать.
На Україні,
де преса і вищі
учбові заклади
зазнали насильницької
русифікації,
росла національна
самосвідомість
української
еліти, заснована
на розумінні
економічного
могутності
краю, що стала
житницею і
індустріальним
центром всієї
імперії. Царські
власті жорстоко
переслідували
українських
націоналістів,
що організували
Союз звільнення
України і притулки,
що знайшли в
Галіції, що
входить до
складу Австро-Угорщини.
Австрійські
власті охоче
протегували
українським
націоналістам,
бажаючи всіляко
перешкодити
російській
владі в помсту
за підтримку
в Богемії і
на Балканах
антиавстрійських
настроїв малих
слов'янських
народів. При
тих же причинах
тюркські меншини
на території
Азербайджану,
що об'єдналися
в партію "Муссават"
( "Рівність"),
рішуче пішли
на зближення
з оновленою
після младотюркської
революції
Туреччиною.
Частина мусульманської
інтелігенції
татарського
походження,
що проживає
на території
Криму і на Нижній
Волзі, намагалася
відродити
тюрксько-татарську
цивілізацію,
домагаючись
її визнання
нарівні з російською.
Царський уряд,
природно, не
бажав йти на
подібні поступки,
вважаючи
мусульманські
народи слаборозвиненими.
Воно також
заохочувало
впровадження
російських
колонізаторів
і переселенців
в Середню Азію
не менш жорстко,
ніж це робили
інші європейські
держави-завойовники
по відношенню
до країн Азії
і Африки. Столипін
здійснив помилку
і в питанні
про запровадженню
земств в західних
губерніях (1911
р.), внаслідок
чого він позбавився
підтримки
октябристів.
Справа в тому,
що західні
губернії економічно
продовжували
залежати від
польської
шляхти. Щоб
укріпити в
них положення
білоруського
і російського
населення,
що складали
більшість,
Столипін вирішив
заснувати там
земську форму
правління. Дума
охоче його
підтримала,
однак державна
рада зайняла
зворотну позицію
- класові почуття
солідарності
з шляхтою
виявилася
сильнішими
національних.
Столипін звернувся
з проханням
до Миколи II
перервати
роботу обох
палат на три
дні, щоб за цей
час уряд терміново
ухвалив новий
закон. Засідання
Думи били
припинені і
закон прийнятий.
Однак дана
процедура,
що продемонструвала
зневагу державної
влади до власних
установ, привела
до розколу
між урядом і
навіть самими
помірними
лібералами.
Самодержавство
поставило себе
в ізоляцію,
відтепер його
підтримували
представники
надто правих
націоналістичних
кіл. Столипін
же втратив
підтримку
Миколи II, якому
явно претило
мати такого
заповзятливого
міністра,
звинуваченими
надто правими
противниками,
що користуються
впливом при
дворі, в бажанні
"експропріювати
всіх поміщиків
взагалі" за
допомогою
аграрної реформи.
18 вересня 1911 р.
Столипін був
убитий у Києві
одним з подвійних
агентів, якими
поліція наповнила
революційні
організації.
Його смерть
означала поразку
останньої
спроби свідомого
і цілеспрямованого
оновлення
політичної
системи в країні.
Будучи консервативною,
вона все ж була
не позбавлена
творчої думки.
Висновок
Українське
село на початку
20 століття
залишаеться
неоднорідним
за майновим
і соціальним
рівнем: бідняки
в 1912 р. становили
57%, середняки-30%,
заможні-11,9%. В
цілому ж заходжи
щодо реформування
аграрного
сектора економіки
досягли поставленної
мети: на селі
зінюваись
позиції фермера,
орієнтованого
на товарне
виробництво
і ринок. Водночас
заможний прошарок
був надійною
опорою влади
на селі.
Столипін
не хоті наступу
тієї реакції,
яка зараз зв’язана
з його іменем.
Він зробив все
що міг, для
придушення
революції. Але
після її розвитку
він розраховував
на довгостроковий
період еволюційного
розвитку. Він
говорив : "Дайте
государству
20 лет покоя
внутреннего
и внешнего, и
вы не узнаете
нынешней России".
Одразу
ж після закінчення
революції
1905-1907 рр. події
прийняли зовсім
не той хід на
який розраховував
Столипін. Революція
показала
соціально-економічний
і політичний
розрив між
народом і владою.
Країні потрібні
були радикальні
реформи, яких
не було.
В
процесі реалізації
столипінської
реформи виникли
такі явища, як
відсутність
соціальної
опори реформи,
опір самодержавства,
бюрократії
і буржуазії.
Крах
столипінської
реформи, неможливість
зрощення тоталіризму
і автотаризму
з самостійністю,
крах курсу на
селянина-фермера
став уроком
для більшовиків,
які надали
перевагу колгоспам.
Шлях
Столипіна, шлях
реформ, шлях
запобігання
революції 1917
року був відкинутий,
і тими, хто революції
не хотів, і тими
хто до неї ринув.
Столипінські
реформи, якщо
б вони продовжувалися,
скажімо, ще
років 10, принесли
б значні результати,
головним з яких
було б створення
прошарку мілких
селянських
власників-фермерів,
да і лише в тому
випадку, якщо
б обставини
склалися виключно
добре для Столипіна.
Але не ці ж фермери
стали в США
базою для появи
однієї із найбільш
антибюрократичних
форма демократичної
держави.
Список
використаної
літератури:
Аврех
А.Я. П.А.Столыпин
и судьбы реформ
в России.-М.:
Политиздат,
1991.
Глаголєв
А. "Формування
економічної
концепції
П.А. Столипіна";
"Питання економіки"
N10,1990.
Коваль
М.В., Сарбей В.Г.
„Історія
України”навчальний
посібник,-К.:Альтернатива,2002
Рум'янцєв
М. "Столипінська
аграрна реформа:
передумови,
задачі і підсумки";
"Питання
економіки"
N10, 1990.
Сироткин
В.Г. Великие
реформаторы
России . - М.1991
21