Рекреаційне навантаження на природні комплекси

Методичні питання визначення рекреаційного навантаження на природні комплекси

Прикладним завданням рекреаційної географії є розробка основ рекреаційного природокористування, які включали б вивчення структури, динаміки і прогноз розвитку ландшафтів (природних і культурних) стосовно інтересів подорожуючих людей. В її компетенцію входять питання розумного освоєння, перетворення та охорони природи. При цьому технологія рекреаційного природокористування розглядається лише як складова частина загальної системи природокористування, заснованої на врахуванні соціально-економічних та екологічних законів.

Загальна система природокористування охоплює три механізми охорони оточуючого середовища: 1) адміністративно-правовий, який включає систему обмежень (норм, заборон та санкцій) природокористування; 2) планово-економічний, який доповнює попередній та передбачає вибір оптимального варіанту з усіх можливих варіантів багатоцільового природокористування; 3) механізм платного природокористування, в основі якого лежить принцип компенсування втрат при природокористуванні. Проблемою використання двох останніх механізмів залишається відсутність надійних вартісних оцінок природних ресурсів, особливо тих, що використовуються для нематеріального, зокрема й рекреаційного природокористування.

Технологія раціонального рекреаційного природокористування, що має на меті охорону природно-територіальних комплексів, включає такі принципи і методи територіальної організації рекреаційних територій, при яких досягається максимальна відповідність рекреаційних ресурсів рекреаційним потребам.

Досить плідними методами регулювання рекреаційних навантажень виступають рекреаційне районування та зонування, при яких рекреаційне освоєння регулюється у відповідності до прийнятого режиму окремих районів та зон. Для кожного району або зони приймається свій рівень рекреаційного використання, який залежить від їх рекреаційної цінності, стійкості природного комплексу та низки чинників неприродного характеру. До останніх у першу чергу відноситься специфіка тих чи інших форм рекреаційної діяльності, характер їх вимог до природних комплексів, просторово-часові закономірності розподілу рекреантів у рекреаційних районах. Наприклад, мисливський туризм і прогулянковий відпочинок створюють абсолютно різні системи обрахунку інтенсивності освоєння та сумісності з іншими видами туризму на одній території. Щільність рекреантів у першому випадку буде незрівнянно нижчою, до того ж, мисливський туризм несумісний з іншими видами рекреаційного використання території. Прогулянковий туризм, навпаки, може легко поєднуватися з багатьма видами рекреації.

Ще складнішою проблемою є залежність між рівнем освоєності та реакцією людей на цю освоєність. Надмірна насиченість території устаткуванням та рекреантами змінює красу ландшафтів, порушує рівновагу у системі «природа-людина», що легко може привести рекреаційний район до самознищення. З цієї точки зору більш виправданою є наявність значної кількості порівняно невеликих центрів відпочинку, ніж наявність небагатьох великих одноманітних підприємств для обслуговування туристів. Це є своєрідна контрвідповідь населення на глобалізацію, яка породжує тенденції уніфікації. Крім того, така диверсифікація зменшує навантаження на деякі центри протягування (наприклад, пляжі морського узбережжя) на користь глибинних районів (наприклад, ліси і гори). При вирішенні питань про освоєння, можливо слід віддавати перевагу кемпінгам і будинкам-фургонам (вагончикам) у порівнянні із будівництвом постійних споруд. Для особливо цінних територій це дасть можливість гнучко змінювати рекреаційні функції та навіть повертатися до попередніх природних умов.

Залишається поки що невирішеною і проблема ступеню впровадження інженерно-технічних засобів у природні комплекси. З одного боку, внаслідок такого впровадження змінюється «природність» ландшафтів, а з іншого – підвищується їх стійкість до навантаження у порівнянні із необлаштованою територією. Вважається, що у загальному територіальному балансі рекреаційного району зони із природними та малозміненими ландшафтами повинні складати значну величину, тому що за даними багатьох соціологічних опитувань саме незайманість природи притягує основну масу рекреантів.

Основи рекреаційного природокористування включають і систему виховних заходів. Нижче наводиться перелік виховних і примусових заходів проти пошкодження природи туристами:

Необхідність культурної поведінки в природі при задоволенні рекреаційних потреб повинна закладатися з дитинства.

В школі підвищена увага до вивчення елементів охорони природи повинна приділятися у всіх предметах природничого циклу.

Підготовка професійних інструкторів по туризму та екскурсоводів повинна включати спеціальні геоекологічні курси. Від ступеню їх засвоєння значною мірою буде залежати і поведінка груп, котрими такі фахівці будуть керувати.

Треба довести туристам, що найбільшу насолоду можна отримати від пізнання природи та укладу життя людей того краю, в якому вони подорожують. Натуралістичну інформацію при цьому бажано урізноманітнити історичною й художньою.

В місцях найбільшої концентрації рекреантів у зонах відпочинку, національних парках та ін. необхідно утримувати спеціальний персонал: охорону порядку, пожежну охорону, медичний персонал, рятувальні загони, прибиральників сміття. Обов'язковими мають бути пристосування, що полегшують відпочивальникам дотримання екологічних вимог.

У доступних для відвідування зонах заповідників слід дотримуватися особливо суворого режиму. Бажано, щоб у кожному заповіднику був облаштований музей, експозиція якого пояснювала б, для чого він створений та що в ньому охороняється.

Етика поведінка в природі повинна стати невід ємною частиною загальнолюдської моралі. Навантаження у людино-відвідуваннях на гектар, яке може витримати рекреаційна площа, у різних країнах світу залежить не стільки від кількості відпочиваючих, скільки від їх культурно-освітнього рівня.

Процес включення все більшої кількості людей у цикли рекреаційних занять обумовлює постійне розширення територій, охоплених рекреаційною діяльністю. Ще більш швидкими темпами йде процес інтенсифікації використання території, що веде до підвищення рівня впливу рекреантів на природні комплекси.

В зв'язку із цим виникла проблема оптимізації рекреаційних навантажень на природні комплекси з метою запобігання їх деградації та збереження комфортних умов рекреаційної діяльності. Сутність цієї проблеми зводиться до обґрунтування екологічного навантаження на природні комплекси шляхом встановлення таких нормативів рекреаційного впливу на них, які б не перевищували меж їх відновлювальної здатності.

Нормативам рекреаційного навантаження на природні комплекси присвячена значна кількість публікацій. Але оскільки масових матеріалів багаторічних спостережень поки небагато, то більшість нормативів ґрунтується або на даних одиничних спостережень, або виводяться суто емпірично із досвіду проектування та експлуатації. Нормативи повинні бути «районованими», тобто забезпечувати рівновагу природних компонентів конкретних районів та їх функціональних зон з врахуванням інтенсивності впливу та режиму використання.

Поки що у світовій практиці рекреаційного природокористування спостерігаються великі відмінності у нормативах. Наприклад, норми площі пляжів на одного рекреанта в різних країнах коливаються від 5 до 15 м . У той же час на багатолюдних популярних курортах ці норми у піковий сезон не витримуються (в результаті тисняви на кримських курортах інколи на 1 відпочивальника припадає менше 1 м пляжу).

Простежується також значна амплітуда у нормах забудови курортів. Норми забудови у більшості випадків коливаються в межах 350–500 м на одне ліжко-місце, при цьому відомий болгарський курорт «Золоті піски» має 150 м , румунський курорт «Мамая» – 85 м2, англійський курорт «Бронімор» – 53 м на одне ліжко-місце.

Прийнятий норматив використання адріатичного узбережжя Хорватії для пляжів – 1 м берегової смуги з 10 м вглиб суходолу (10 м2) на одного рекреанта; площа для прогулянок – 0,5 га на одного туриста; мисливські угіддя – 2 га на одного мисливця.

У Польщі фактична концентрація туристів в рекреаційних місцевостях коливається від 75 до 115 осіб на 1 га. У СІЛА використовуються наступні умовно розроблені стандарти (табл.).

Деякі стандарти рекреаційного природокористування

Види рекреаційного використання території	Площа на одного туриста
Приміські зони відпочинку, ігрові майданчики	80 м2
Пляжі	18,5 м2
Майданчики для пікніків	100 м2
Стежки для пішохідного туризму	80 м
Стежки для верхової їзди	80 м

Крім місткості, що визначається за стійкістю природного територіального комплексу, існує психофізіологічна місткість території, що характеризує можливість одночасного проведення на спільній площі різних рекреаційних занять деяким числом людей без порушення психофізичних та гігієнічних умов проведення цих занять для кожного з їх видів.

Природні комплекси та їх окремі елементи суттєво різняться за своєю потенційною стійкістю до рекреаційних навантажень. Так, польський географ Анджей Костровицький експериментальним шляхом визначив опірність 400 видів рослин до витоптування. За його даними максимальна тижнева відвідуваність для сухих борів визначена у 46 осіб на 1 га, для свіжих борів – 50–90, для свіжих луків – 124–196, для пасовищ – 300 осіб і т.д.

Стійкість природного комплексу залежить не тільки від фітоценотичної складової, але й від характеру ґрунтів, нахилу поверхні та інших властивостей. Наприклад, при кутах від 2 до 6° вплив крутизни схилу на швидкість витоптування невеликий, натомість він стає значним при значеннях від 6 до 12°. При нахилі поверхні більше 12° процес руйнування трав'яного покриву стає настільки інтенсивним, що в рівнинних умовах такі схилові природні територіальні комплекси повинні виключатися з рекреаційного використання. Механічні властивості ґрунтів також впливають на визначення допустимого навантаження. Наприклад, на пісках вплив рекреантів більш руйнівний, ніж на суглинках.

Певні різночитання у визначенні норм навантаження в літературних джерелах пояснюються не тільки місцевими умовами, але й слабкою розробленістю методики визначення стійкості природних комплексів та їх окремих елементів. Стійкістю природного територіального комплексу проти рекреаційного навантаження називається його здатність протистояти цьому навантаженню до певної межі, за якою відбувається втрата його здатності до самовідновлення.

Під навантаженням розуміється відвідуваність (кількість рекреантів на території за певний термін) одиниці площі природного територіального комплексу в одиницю часу. Навантаження, що викликає в природних комплексах незворотні зміни, вважається критичним; навантаження близьке до критичного, але таке, що не викликає незворотних змін, вважається допустимим.

Рекреаційна місткість природного територіального комплексу визначається як добуток значення допустимого навантаження на площу даного природного територіального комплексу.

Одним з найважливіших методів управління рекреаційним навантаженням є принцип функціонального зонування території, під яким розуміється проектування територіального балансу потреб людини з одного боку та можливостей природи з іншого.

Пропонуються також такі методи регулювання використання рекреаційних ресурсів, як регламентація поведінки рекреантів (заборона найбільш шкідливих нидів діяльності); періодичне вилучення з експлуатації певних ділянок; використання добрив і поливу для відновлення рослинного покриву, проведення мозаїчно-куртинних насаджень; створення штучних куліс з колючих кущів та стійких до витоптування деревних порід; меліорація територій (наприклад, осушення заболочених ділянок, розчистка водойм та ін.), розширення площі перевантажених функціональних зон.

При такому благоустрої території з облаштуванням на ній мережі доріжок і стежинок, наметових і оглядових площадок, її місткість може бути збільшена в 6 разів у порівнянні з природною. Це і є раціональна територіальна організація районів і зон відпочинку з метою оптимізації рекреаційного навантаження на природні комплекси та охорони рекреаційних ресурсів. Для вирішення цих задач в сучасних умовах ефективно використовуються концепція розвитку збалансованого туризму та екоменджмент-планування.

Екоменеджмент-план для управління рекреаційним природокористуванням

Подальший розвиток рекреаційної діяльності неможливий без збільшення масштабів рекреаційного природокористування і певного втручання людини у природні комплекси. Механізм такого втручання є предметом екологічного менеджменту. Під останнім розуміється управління екосистемами і природними угіддями, яке має на меті узгодження задоволення різноманітних потреб людини, що базуються на використанні природних ресурсів, з необхідністю зберегти при цьому багатство форм життя і функціональну різноманітність екосистем.

Невисокий життєвий рівень значної частини населення при порівняно значній вартості путівок для відпочинку й оздоровлення, робить актуальним виявлення, оцінювання та облаштування місцевих рекреаційних ресурсів. Найбільш привабливими для короткочасного відпочинку у вихідні дні є розміщені неподалік населених пунктів природні і штучні водойми, лісові масиви, парки тощо.

В такій ситуації актуальним є впровадження принципів екологізації в рекреаційно-туристичну діяльність. В даний час туристичні підприємства перш за все звертають увагу на економічні показники свого функціонування. А на підтримку, збереження та поліпшення стану природного середовища, яке є основним ресурсом існування та розвитку туризму, увага майже не звертається. Тому вирішення проблем екологізації стандартних турів, впровадження методики екологізації, підвищення культури стосунків туристів з природою, екологічна освіта є особливо актуальними на сьогоднішній день. Незважаючи на це, методика екологізації туристичної діяльності та впровадження при цьому екологічного менеджменту поки не створена та не обґрунтована належним чином.

Менеджмент, заснований на екологічних принципах, має обмежити антропогенний вплив на природні комплекси. Проте такий менеджмент не заперечує втручання в екосистеми та їх перебудову в інтересах людини, але при цьому ці перетворення мають бути оптимальними з точки зору людських інтересів та не досягати таких масштабів, що виключали б інші варіанти менеджменту. Водночас робиться намагання модифікувати господарський вплив таким чином, щоб зберегти певні особливості екосистем, притаманні їм природні функції, біологічну та ландшафтну різноманітність, бо у разі пригнічення останніх не може й бути мови про раціональне використання їх ресурсів.

Саме екологічний менеджмент дає змогу поєднати такі суперечливі функції багатьох рекреаційних територій – рекреаційну і природоохоронну. Тому для управління рекреаційною діяльністю доцільно розробляти для кожного рекреаційного об'єкту екоменджмент-план (своєрідний варіант бізнес-плану).

План екологічного менеджменту ґрунтується на узагальненні всього фактичного матеріалу, накопиченого за результатами наукових досліджень і моніторингу. За структурою план екологічного менеджменту відповідає так званій «рамсарській» моделі і складається з чотирьох частин.

У першій міститься описова інформація: місце розташування, фізико-географічні дані, культурно-історичні умови, управлінська інфраструктура, картографічні матеріали, екологічні проблеми та завдання менеджменту.

У другій подається оцінка території: естетична, культурна і соціально-економічна цінність, біологічне та ландшафтне різноманіття, рідкісність, вразливість, освітній інтерес, рекреаційна діяльність, наукові дослідження тощо.

У третьому розділі визначаються цілі об'єкту: довгострокові цілі та фактори, що впливають на їх досягнення (внутрішні і зовнішні, природні й антропогенні), фактори, зумовлені законодавством; ресурси та джерела фінансування; визначаються оперативні цілі загального, екологічного, соціально-економічного, науково-дослідницького і моніторингового, а також еколого-освітнього характеру.

Четверта частина – це робочий план, в якому детально розписані заходи загального, екологічного й соціально-економічного менеджменту на найближчий час, визначені напрямки наукових досліджень та шляхи еколого-освітньої роботи. Також визначається державний орган, відповідальний за процес розробки менеджмент-планів,

Таким чином, екоменеджмент-план поєднує в собі детальну інформацію усіх сфер людської діяльності, що дозволяє раціонально використовувати рекреаційні та інші природні ресурси, враховуючи інтереси всіх природокористувачів.

Культурно-історичні рекреаційні ресурси

Культурне середовище в сучасному світі стає важливою частиною туристичного ринку. Оскільки насичення туристичним продуктом у вигляді «сонця, піску та моря» є доволі високим, а його використання стало досить буденним, то сучасний освічений мандрівник все більше відчуває потребу в альтернативних ресурсах, зокрема у вигляді туристичного продукту сегментованого й з позиції культурно-історичних ресурсів. Це призводить до суттєвої зміни моделі мотивації подорожі, коли намагання зрозуміти інші культури, отримати нові враження від ознайомлення із складовими культурно-історичних ресурсів у вигляді археологічних, архітектурних пам'яток, пам'яток народної творчості, фольклору стають переважаючими.

Загальновідомо, що культура і туризм взаємозалежні. Цей взаємозв'язок базується на обопільних вигодах. Так, задля підтримки історичних пам'яток, архітектурних ансамблів, інших пам'яток культури, що мають пізнавальну цінність, необхідні кошти для їх консервації, догляду за ними, відповідної реклами. Ці кошти можуть бути отримані від доходів з туризму. З іншого боку, розвиток культури в її найрізноманітніших формах і проявах стимулює туристичний попит.

Особливістю культурно-історичних туристичних ресурсів є те, що складові цих ресурсів мають повсюдний характер розташування, адже кожна місцевість або населений пункт вирізняється своєю особливою історією, традиціями. Отже, їх потенціал можна вважати необмеженим. Однак особливістю культурного середовища є те, що культурно-історичні ресурси вимагають вмілого, творчого і наукового підходів до їх використання для цілей туризму шляхом створення особливого туристичного продукту.

Ще однією особливістю культурно-історичних ресурсів є те, що сформований на їх базі туристичний продукт необов'язково є дорогою інвестицією порівняно з іншими туристичними ресурсами, що використовуються з практичною метою. Наприклад, культурно-історичні пам'ятки у більшості випадків не приватизовані, тобто вважаються національною власністю. Таким чином туристичні підприємства й організації, що знаходяться в історичних містах та регіонах, мають чималу вигоду від експлуатації культурно-історичних об'єктів, отримуючи додаткову вартість без суттєвих вкладень у збереження та експлуатацію конкретних пам'яток історії та культури.

Отже, слід визнати, що у цілісному комплексі рекреаційних ресурсів особливе місце займають культурно-історичні ресурси, розташовані у містах, селах та на міжпоселенних територіях. Вони являють собою спадщину минулих епох суспільного розвитку. Ці ресурси слугують передумовою для організації культурно-пізнавальних видів рекреаційних занять, на цій основі вони оптимізують рекреаційну діяльність в цілому, виконують важливі виховні функції тощо.

Утворені культурно-історичними об'єктами специфічні простори значною мірою визначають локалізацію (прив'язку) рекреаційних потоків і направлення екскурсійних маршрутів.

Культурно-історичні об'єкти поділяються на матеріальні і духовні. Матеріальні охоплюють сукупність засобів виробництва та інших матеріальних цінностей суспільства на різних історичних стадіях його розвитку, а духовні – сукупність досягнень суспільства в освіті, науці, мистецтві, літературі, в організації функціонування держави і громадського життя, праці і побуту. Не вся спадщина минулого відноситься до культурно-історичних рекреаційних ресурсів. До них зараховують лише ті культурно-історичні об'єкти, які досліджені та оцінені як такі, що мають суспільне значення та можуть бути використаними при існуючих технічних можливостях для задоволення рекреаційних потреб деякої сукупності людей протягом певного часу.