Проблеми створення ефективної системи зайнятості населення в Україні

із західних та південних регіонів до Європи (найчисельніші громади трудових мігрантів з України в Італії, Португалії, Польщі, Чехії) та меншою мірою до Північної та Південної Америки.

Спробуємо порахувати кількість «зовнішніх» трудових мігрантів. Дані про середньооблікову кількість штатних працівників – 11 428,3 тис. осіб на 01.10.2007 – свідчать про наявність розриву майже у 8 млн осіб від загальної чисельності осіб працездатного віку, які є або самостійними, або безробітними. Які категорії населення створюють цей розрив? Відповісти на це питання важко, оскільки для оцінки можна використовувати лише непрямі дані. Так, кількість фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності в Україні близько 4 млн. Відповідно, якщо враховувати офіційно нарахованих майже 1,5 млн безробітних, ми вийдемо на цифру приблизно у 2,5 млн «неврахованих» осіб, які, скоріше за все, є заробітчанами у наших країнах. Ця цифра корелює з даними дослідження, проведеного Державним центром зайнятості у 2006 році щодо оцінки кількості громадян України, які працюють за кордоном, - їх виявилося 2,4 млн осіб.


3.2 Тенденції в сфері забезпечення якості системи освіти


Сьогодні система освіти як вищої, так і професійно-технічної, не відповідає вимогам ринку праці. За останні 17 років спостерігається тенденція зменшення кількості учнів професійно-технічних навчальних закладів та студентів вищих навчальних закладів I-II рівнів акредитації та збільшення кількості студентів ВНЗ III-IV рівнів акредитації (Табл.2).

За роки незалежності паралельно з державними виникли та розвиваються недержавні ВНЗ. Основна орієнтація цих закладів – отримання прибутку від комерційної діяльності – бізнесу в галузі освіти. Наскільки система підготовки фахівців в державних та недержавних ВНЗ відповідає вимогам сучасного ринку праці, важко сказати [1,15]


Табл.2. Професійно-технічні навчальні заклади


Кількість закладів Кількість учнів, тис Прийнято учнів, тис Підготовлено (випущено) кваліфікованих робітників, тис.
1990 1246 643,4 380,5 376,7
2007 1023 495,6 314,2 286,6

Вищі навчальні заклади


Кількість закладів Кількість студентів у закладах, тис

I-II Рівнів акредитації III-IV Рівнів акредитації I-II Рівнів акредитації III-IV Рівнів акредитації
1990/91 742 149 757,0 881,3
2006 606 345 505,3 2203,8


Прийнято студентів, тис Випущено фахівців, тис

I-II Рівнів акредитації III-IV Рівнів акредитації I-II Рівнів акредитації III-IV Рівнів акредитації
1990/91 241,0 174,5 228,7 136,9
2006 169,2 503,0 142,7 372,4

29 листопада 2007р. відбувався перший в Україні круглий стіл «Якість підготовки професійних кадрів для ринку праці України», присвячений кризовій ситуації у сфері забезпечення України професіоналами необхідних спеціальностей. Уперше до діалогу були запрошені всі 4 ключові сторони системи підготовки кадрів і ринку праці: представники державних інститутів, системи освіти, роботодавців і працівників.

Виступи працівників роботодавців та ВНЗ довели принципову розбіжність в їхніх позиціях щодо підготовки кадрів для ринку праці. Кожного року роботодавці України змушені витрачати значні кошти на навчання та перенавчання молодих спеціалістів. У свою чергу, представники ВНЗ наголошували на наданні більшої незалежності та самоврядності учбовим закладам, головним чином у складанні учбових планів та розробці навчальних програм. Втілення в життя такого бажання може призвести до повної невідповідності рівні підготовки випускників вимогам ринку праці.

Неузгодженість рівня підготовки кадрів з вимогами ринку – не єдина проблема, пов’язана із системою професійної підготовки кадрів.

Якість пропозиції робочої сили часто не відповідає сучасним вимогам професійно-освітньої підготовки, трудової та виконавчої дисципліни, мобільності та економічної активності загалом. Наслідком незбалансованості пропозиції робочої сили із попитом на неї є високий рівень безробіття, зокрема прихованого та часткового, та велика частка безробітних, які не мають роботи понад 1 рік.

Слід зазначити, що більшість (72%) зайнятих у неформальному секторі працювала самостійно, а решта виконувала роботу за наймом на основі усної домовленості з роботодавцем.

Неформальний сектор економіки був єдиним місцем праці для кожної другої особи з числа зайнятих сільських жителів. Проте у міській місцевості зайнятість у цьому секторі не набула таких масштабів завдяки більш сприятливій кон’юнктурі ринку праці та наявності попиту на робочу силу в офіційному секторі.


3.3 Неефективна система працевлаштування осіб з особливими потребами


Протягом 2007 року «Фонд суспільної безпеки» спільно з Конфедерацією громадських організацій інвалідів України та союзом організацій інвалідів України провели польове та документальне дослідження функціонування системи працевлаштування інвалідів в Україні.

Дослідження довело, що система працевлаштування інвалідів є неефективною з огляду на такі положення.

Незважаючи на застосування практично всіх інструментів політики зайнятості інвалідів, передбачених міжнародними рекомендаціями, в Україні працевлаштованими є лише 20% інвалідів працездатного віку. Сукупна робоча сила працездатних інвалідів становить близько 10% від загального рівня робочої сили в Україні. Тобто кадровий розрив складає 8%.

Недосконалим є інституційне забезпечення системи працевлаштування. Чинне законодавство дозволяє дублювання функцій кількома інституціями. У сфері професійної реабілітації та створення робочих місць для інвалідів дублюються функції таких установ, як Фонд соціального захисту інвалідів, Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, та Державний центр зайнятості [1,16].

Відповідно до Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні», «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», всі зазначені органи мають здійснювати професійну реабілітацію інвалідів та займатися питанням їх працевлаштування. При цьому варто зазначити, що реабілітація із системи загальнообов’язкового державного страхування практично не фінансується. У 2007 році було виділено тільки 147 тис. грн..

Фінансування реабілітації здійснюється фактично за рахунок надходжень від штрафів, які сплачують роботодавці до фонду соціального захисту інвалідів за невиконання 4%-го нормативу працевлаштування інвалідів. Саме за рахунок цих коштів утримується регіональна мережа центрів реабілітації інвалідів.

Система працевлаштування інвалідів при щорічних витратах на рівні 120-150 млн грн. забезпечила щорічне працевлаштування протягом 2002-2007 в середньому 20тис осіб. Спроба покращити ситуацію, надавши можливість інвалідам з 1-го березня 2007 року реєструватися у Державному центрі зайнятості як безробітні, не мала успіху ситуації. За рік статус безробітного отримали 5,5 тис інвалідів. Але рівень працевлаштування не змінився. Тенденція створення робочих місць є негативною: якщо у 2004 році працевлаштувались 2911 інвалідів, то у 2007р. – 1185. При цьому бюджетні асигнування зросли із 120 до 164,3 млн грн.. Відповідно створення одного робочого місця коштувало роботодавцям 138 тис 650 грн. у 2007 році проти 41 тис. 243 грн у 2004. Для порівняння зазначимо, що найбільша вартість створення одного робочого місця в Україні спостерігається на підприємствах хімічної галузі і становить – 40 тис грн., іншими словами, створення одного робочого місця для інвалідів через Фонд соціального захисту населення коштує у 3,5 рази більше, ніж створення найдорожчого робочого місця самими роботодавцями за квотною системою [1,16].

На роботодавців покладена також функція обов’язкового забезпечення інвалідів робочими місцями у межах 4% квоти від загальної чисельності працівників (на підприємствах де працює 20 і більше осіб). Дослідження показали, що в більшості випадків роботодавці не можуть знайти кандидатури та вакансії за квотою. Виникає парадокс: кількість працевлаштованих інвалідів є незначною, а роботодавці не можуть забезпечити виконання квоти.

Суттєвим ресурсом створення робочих місць для інвалідів є підприємства інвалідів, що мають право на податкові пільги та фінансову допомогу з боку держави. Але і тут держава ввела обмеження через створення Комісії з питань діяльності підприємств та організацій громадських організацій інвалідів. Комісія отримала статус спеціального органу державного управління та повноваження самостійно визначити надання податкових пільг та фінансової підтримки підприємствам інвалідів. За умов відсутності нормативно правових документів, які визначають критерії соціально – економічної діяльності, держава через діяльність Комісії мінімізує власні витрати у випадку ненадання податкових пільг та невиплати фінансової допомоги підприємствам інвалідів. Зазначимо, що все це здійснюється на фоні низьких показників працевлаштування інвалідів.

Підсумовуючи, можна сказати, що на практиці стає незрозумілою мета політики зайнятості інвалідів. Аналіз системи працевлаштування викликає сумніви стосовно того, що політика націлена на працевлаштування всіх інвалідів, які можуть та бажають працювати на відкритому ринку чи займатись підприємницькою діяльністю. Є підозра, що система орієнтована на мінімізацію державних витрат на фінансування створених нових робочих місць та перерозподіл соціального навантаження на роботодавців та працюючих. При цьому видатки системи працевлаштування інвалідів на створення одного робочого місця для інвалідів є феноменально високими [1,17].

Також, необхідно чітко визначитися з умовами та нормуванням праці інвалідів у такий спосіб, щоб з урахуванням особливих потреб інвалідів їх праця мала ринкову цінність.

3.4 Антикризове законодавство у сфері зайнятості


Враховуючи темпи загострення ситуації, 25 грудня 2008 року Верховна Рада прийняла Закон України №799-17 «Про внесення змін до деяких законів України щодо зменшення впливу світової фінансової кризи на сферу зайнятості населення». Саме він став основою змін у сфері трудового законодавства. Зупинимося на цьому детальніше [3, 20].

Серед кардинальних змін, що приніс закон, можна назвати наступні:

збільшено розмір відрахувань як з робітників, так із найманих працівників у фонд соціального страхування. Тепер він становить 2,2% фонду оплати праці (1,6% - для роботодавців та 0,6 для працівників). Важливо, що цим законом розширено і список працівників, які підпадають під систему державного соціального страхування на випадок безробіття.

До них включені:

- Особи, які виконують роботи згідно з цивільно-правовими угодами. Тепер цей податок повинні сплачувати і фізичні особи – підприємці, платники єдиного податку, вразі заключення цивільно-правової угоди. Але виникають запитання: як саме відбуватиметься контроль за сплатою цими особами відповідних відрахувань, оскільки інструкцій досі не презентовано. Якщо платники єдиного податку мають сплачувати ще один, то чого варта така «єдність»?

- Військовослужбовці (окрім військовослужбовців термінової служби), тобто з моменту набуття чинності закону з грошового забезпечення військовослужбовців утримуються страхові внески у розмірі 0,6%, а з 1 січня 2010 року військові формування, що виплачують це забезпечення, починають сплачувати ще й страхові внески – як роботодавці (1,6%). Однак в бюджеті Міністерства оборони на 2009 рік не заплановано цих платежів. Як вони будуть здійснюватись – невідомо.

Врегульовано питання щодо перерахування страхових внесків страхувальникам одночасно з одержанням (перерахуванням) коштів на оплату праці (виплату доходу), в тому числі в безготівковій чи натуральній формі, або з виручки від реалізації товарів (послуг). Тобто юридичні та фізичні особи повинні одночасно при отриманні зазначених коштів сплачувати страхові внески на випадок безробіття пропорційно у відповідних розмірах (1,6%, 2,2%). Тобто тепер при отриманні заробітної платні у вигляді продукції вашої компанії, працівник і підприємство повинні сплатити попередньо податок у грошовій формі.

Розширено трактування критеріїв підходящої роботи. Тепер щоб отримати статус безробітного, потрібно дати згоду на участь в оплачу вальних громадських роботах. Причому особи, що дали таку згоду, знімаються з обліку служби зайнятості. Після повторної відмови брати участь у підходящій для безробітного оплачуваній громадській роботі його позбавляють статусу безробітного.

13 січня 2009 року усі члени особистого селянського господарства, так само, як і жителі міст, що є членами содово-городніх товариств, зараховані до категорії занятих людей, тому вони не мають права претендувати на виплати з фонду соціального страхування на випадок безробіття. Факт невиплати допомоги з безробіття лише на основі судження про можливість громадянина працювати – це виключно українське «ноу-хау»;

важливий факт: відповідно до ч. 1 та 2 ст. 23, особам, які звільнилися з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних причин або за угодою сторін, призначається допомога по безробіттю, і її виплата починається з 91-го календарного дня. Не секрет, що в жовтні-грудні 2009р. роботодавці найчастіше проводили скорочення персоналу не згідно з офіційною процедурою, а домовляючись з працівниками, що вони напишуть заяви за угодою сторін і зможуть швидко отримати виплати з фонду страхування на випадок безробіття. Однак, вже цього року такі можливості зникли.

Серед позитивних моментів у законі – можливість зберегти ядро своїх працівників, скориставшись профілактичними заходами, такими як:

- Фінансування витрат роботодавця на оплату праці працівників, яких з метою запобігання вивільненню тимчасово переведено за їх згодою на іншу роботу (до 6 місяців протягом року) за умови збереження за ними основного місця роботи.

- Фінансування витрат роботодавця на професійну перепідготовку або підвищення кваліфікації працівників, щодо яких є загроза вивільнення у зв’язку з реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, тимчасовим припиненням виробництва, за умов збереження за працівниками місця роботи.

Окрім цього закону, було прийнято і ряд інших законів, котрі окреслили напрямок політики уряду та Верховної ради по боротьбі з кризою, а саме:

- Підвищення податків, акцизів;

- Підвищення облікової ставки Національного банку України.

Політики, керуючись законами світової економіки, обрали шлях паралельного зменшення видатків державного бюджету та заморожування заробітної платні. Однак, бюджет 2009 р. демонструє нам тільки збільшення соціальних видатків на фоні зростання показників інфляції [3,21].

Закони, прийняті 25 грудня 2008 р. мають короткочасний ефект, однак. нажаль, не вирішують системних проблем.


3.5 Досвід інших країн


Кожна країна використовує зараз свої методи боротьби з кризою. Наприклад, Росія посилила державний контроль за дотримуванням трудового законодавства: впроваджено обов’язкове інформування державних органів служб зайнятості про введення режиму неповного робочого дня чи тижня, а також про призупинення виробництва протягом трьох робочих днів після прийняття робочого рішення.

Також Росія підвищила максимальний розмір виплат по безробіттю до 4600 руб, а звільненим за власним бажанням без поважних причин – 1275 руб. Окрім того, як і у нас, в Росії

Роботодавці розпочали тиск на працівників, примушуючи їх писати заяви «за власним бажанням». Внесені зміни в законодавство дозволили працівникам, котрі звільняються за власним бажанням, отримувати одразу ж допомогу. Її розмір залежить від заробітної платні на останньому робочому місці, а не прив’язаний до мінімального розміру допомоги, як раніше. Таким чином, держава в критичний момент підвищила рівень соціального захисту своїх громадян. Але криза в Росії тільки починає свій ріст, і фінансовий запас міцності цієї держави перевищує наш.

Іспанія, країна з рекордним для Європи рівнем безробіття (11%), посилила свою міграційну політику і запропонувала іноземцям додаткові виплати та безкоштовний переліт на батьківщину, якщо вони вирішать повернутися додому. Поки що ця програма не користується значним попитом, та статистики свідчить, що значний відсоток робочих місць – заме іноземці, тому закриття кордонів може допомогти врегулювати питання зайнятості. Для нашої країни це означає повернення значної кількості заробітчан, забезпечити робочими місцями яких Україна не готова [3,22].

Цю ж практику перейняла і Чехія, котра запустила схожу програму для імігрантів у січні 2009 р.

Європа досі не сформувала єдиної політики боротьби з безробіттям і активізації економіки. Країни, що мають певні резерви, знижують податки, зменшують облікову ставку, націоналізують банки та вводять жорстку економію держаних видатків (Німеччина, Великобританія), посилюють міграційну політику (Іспанія та Італія), намагаються протистояти соціальним бунтам (Латвія і Литва).

І США, і весь світ очікують плану дії від нового президента, Барака Обами, адже криза прийшла саме звідти, там і повинні зявитись перші ознаки покращення ситуації. Однак, окрім популістських заяв, нічого презентовано ще не було, світ в очікуванні.

Загальний аналіз політики України та світових тенденцій свідчить, що пакет антикризових законів не є чіткою і врівноваженою політикою, а здебільшого нагадує латання дір державного бюджету 2009 року і бюджетів фондів соціального страхування.

ВИСНОВОК


Виходячи з того, що проблема безробіття є ключовим питанням в ринковій економіці, і, не вирішивши його неможливо налагодити ефективну діяльність економіки. В першому розділі роботи досліджено теоретичні поняття зайнятості населення. Тож, зайнятість — це система соціально-економічних відносин між людьми, що виникає в процесі їх діяльності, зорієнтованої на задоволення своїх потреб, а також при забезпеченні працездатного населення робочими місцями та здійснення розширеного відтворення робочої сили. Також охарактеризовані основні види, форми та показники зайнятості населення.

В другому розділі розглянутий методичний аспект визначення показників в сфері зайнятості. Визначені основні проблеми сучасного стану ринку праці в Україні. А третій розділ передбачає практичне обґрунтування проблеми зайнятості населення. Вказані заходи щодо підвищення зайнятості населення.

Актуальність теми курсової роботи підтверджується сучасним станом рівня зайнятості в Україні та в світі. Курсова робота буде корисною студентам та викладачам при вивченні даної теми.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


1. Гаврилечко Ю. Міфи та реалії українського ринку праці // Праця і закон №3(87) - 2007 р. – С. 12-18

2. Економічний словник – довідник/ за ред. С.В. Мочерного. – К.: Феміна, 1995р.

3. Краснопольська О. Антикризове законодавство у сфері зайнятості // Праця і закон №2 – 2009р. – С. 20-22

4. Кодекс законів про працю україни з постатейними матеріалами (за станом законодавства та постанов Пленуму верховного суду України на 1 серпня 2000р.)/ Відп. ред. Товстенко О.П. – Юрінком Інтер, 2000р.

5. Мочерний С.В. Економічна теорія. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Академія, 2005р.

6. Основи економічної теорії: Підручник/ Чухно А.А., Єщенко П.С.,Климко Г.Н. та інщі; За ред. Чухна А.А.. К.: Вища школа, 2001р.

7. Основи економічної теорії: У 2 кн.: Підручник/ За ред. Ю.В.Ніколенка. – К.: Либідь, 1998р. – Книга 1.

8. Статистичний щорічник України за 2007 рік. – К.: «Консультант», - 2008р.

9. Федорченко В.Г, Ніколенко ЮМ., Діденко О.М., Денисенко М.П., Ружинський М.М. Основи економічної теорії Підручник/За науковою ред. проф. Федорченка В. Г – К.: Алерта, 2005р.

10. Швець П. Зайнятість в Україні //Праця і закон №9 (93) – 2007р. – С. 17-19

Размещено на