Унікальна прив’язаність та незгасаюча пам’ять...

ХЕРСОНСЬКЕ ТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯ

МАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК

ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ

СЕКЦІЯ “ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО”

(спогади про затоплені села в 50-тих роках)

науково-дослідницька робота

учня 11 класу

Золотобалківської

загальноосвітньої школи

І-ІІІ ступенів

Коломоєць Юрія Івановича

керівник

Коломоєць Раїса Аркадіївна

Зміст

Вступ.

Характеристика сіл Нововоронцовського району, які зникли внаслідок затоплення.

Леонтіївка

Гирла Малі і великі

Золота Балка

Села району, які зникли як неперспективні

2.1 Ленінське

Зустріч з леонтянами 2006 року

3.1 До рідного порога

3.2 Син

Висновок

Додаток

Література

Вступ

Село моє, для мене ти єдине.

Безмежне небо і таврійський степ.

І хоч куди далеко я полину,

Я завжди пам’ятатиму тебе.

Село! Мій вишневий солов’їний краю, моя зірка ясна! Ти для мене ніжний дотик шовкової травиці на отчому подвір’ї. Ти – земля моїх дідів і прадідів, які дбайливо тебе обробляли. Ти високе небо, розписане лебединими крилами!

У своїй роботі я хочу розповісти про села, які зникли у зв’язку з будівництвом Каховської ГЕС і утворенням Каховського водосховища. Села, що були на самому березі Дніпра, так, що заливи доходили аж до селянських дворів, перестали існувати у п’ятидесятих – тоді, коли збудували Каховську ГЕС і води рукотворного моря покрили їх. Жителі цих сіл розбрелися по всіх усюдах – хто в сусідні села переселився, а хто подався у світи, відірвані насильно від рідного порога, шукаючи кращої долі.

Дніпро. Плавні. Острівці з пишною рослинністю, родючим ґрунтом, заливчики, вкриті лататтям, у глибинах яких риби видимо-невидимо... Схиляються до прозорої води верби й осокори, полощуть у ній свої віти, бродять по піщаному березі чайки, курличуть над водою... Хто з старожилів не пам’ятає цю неповторну красу?

Розповідь про деякі села, які знаходилися поряд з нашим селом Золота Балка і піде в моїй роботі. Леонтіївка, Гирла Малі і Великі та Золота Балка, Дудчани, які також майже повністю були затоплені. Крім того на території нашого району є села, які зникли, як неперспективні.

Гортаючи сторінки газет, усе частіше в Україні з’являються дані про села, які зникають. За статистикою щороку зникають 74 села з карти нашої країни. А ось іще замітка в газеті “Сільські вісті” від 13/10 – 2005р., що Чернігівська обласна рада зняла з обліку 5 населених пунктів області через те, що у них ніхто не проживає. Основним чинником є складна соціально-економічна ситуація, високий рівень безробіття, демографічна криза.

Саме в цьому я бачу актуальність своєї роботи. Адже взяти наше село, скільки пустих хатинок стоїть, з кожним роком зменшується кількість учнів у школі, за 2005 рік народилося лише п’ятеро дітей. Навіть сумно уявити, що буде з нашим прекрасним селом через якісь 10, 20 років.

І Розділ

Характеристика сіл Нововоронцовського району, які зникли внаслідок затоплення

1.1 Леонтіївка

На території нинішньої Херсонської області Нововоронцовський район є найбільш цікавим у плані вивчення українського козацтва. Це зумовлено його розташуванням, що охоплює близько 65 км узбережжя Дніпра і не більше як 20 км до останніх Запорізьких Січей, що були розташовані близько Покровки і Чортомлика. Дуже скупі відомості про заселення цього краю, який відомий як буферна зона між Запоріжжям та татарським Кримом. Але все-таки з того матеріалу, який дійшов до нас у вигляді народних переказів та записок таких відомих іноземців, які відвідували і проживали на Україні деякий час, як француз Гійом ле Васер де Боплан (1650 – 1651рр.) в “Описі України”, посла Венецької республіки Альберта Віміні в рукописі “Реляція” про походження і звичаї козаків, ми знаємо, що тут осідали “біглі” від гніту польських панів, литовських та руських князів селяни, а також заснували зимівники запорозькі козаки.

Упродовж Дніпра на видних точках (в основному це були могили давніх часів, які, як свідчить археологія, неодноразово досипалися), виставлялася сторожа, яка могла в будь-який час подати сигнал тривоги, сповістивши про наближення чи пересування ворожих загонів.

Супроти однієї найбільш вигідної, з військової точки зору, могили і був заснований козацький зимівник, який, напевне, був пов’язаний із сторожовим постом запорожців. Хто був першим засновником зимівника невідомо, можливо, він тут був не один, але останній зимівник був на ім’я запорожця Леонтія, від якого і пішла назва села Леонтіївка.

Перші історичні архівні довідки свідчать, що село Леонтіївка у 1776 році вже існувало. І якщо за сусідні села з півночі – Золота Балка, а з півдня – Михайлівка (Мазикіно) в довідках та інших документах стверджується, що вони були власністю поміщиків, і селяни-кріпаки були завезені з Полтавської губернії та з Далекої Росії – то Леонтіївка значиться вільним селом. У ті далекі часи після перемоги над Турцією та зруйнуванням Запорозької Січі у 1775 році неймовірно важко було відстоювати свої права і землі. Адже відомо, що графи, полковники, поручики Росії наділялися великими земельними наділами. Та, незважаючи на це, стиснута з усіх боків Леонтіївка аж до 1917 року залишалася вільним селом.

І тут зринає легенда про велику медаль, яка по переказах корінних жителів була надана селу і була собі таким талісманом чи оберегом поневолення (і дуже дивним в історії цієї легенди є те, що медаль та ще є, має знайтися на місці колишнього села).

Про те, яким було село у ХІХ столітті можна судити із записів відомого українського та російського етнографа і письменника Афанасія Чужбинського. Він пише, що вниз після села Золота Балка, біля самого Дніпра, стоїть гарне село Леонтіївка, в якому проживають наполовину державні селяни та вільні моряки. Пише, що перші живуть заможно, а другі – бідні, а ще – дуже гарні голоси і пісні, що їх співають леонтіївці.

Пізніше в архівних справах показано, що в селі була школа, млин, магазин, коптильня, по господарствах числились коні, воли, птиця. Національний склад становить 98 відсотків українців, декілька сімей росіян, а також одна єврейська сім’я. Найбільш достовірною пам’яткою було кладовище. Ще в 60-тих воно було зруйноване і прочитувались прізвища жителів, які вже тепер мало кому відомі. Це такі, як Коробка, Ляховець, Печериця, Ткаченко, Богуш, Клименко, Довгий, Яценко, Пухальський, Пузир. Сама найімовірніша версія села є та, що після зруйнування Запорозької Січі у 1775 році частина запорожців осіла у цій місцевості. Найбільше ця лінія простежується за прізвищем Богуш. Нащадки відомого на Запоріжжі лицаря Якима Богуша були хліборобами, вільними і заможними, протягом півтора століття, аж до червоного терору 1930 року, коли їх разом іще з п’ятьма сім’ями було насильно вивезено до Вологодської області.

У 1953 році у зв’язку із спорудженням Каховської ГЕС і затопленням низовини села Леонтіївка, людей було виселено. Уданий час це село являє собою безлюдне узбережжя, із скель якого виглядають залишки фундаментів колишніх осель, а після тимчасового відступу води знаходять уламки посуду, ножі, сокири, фрагменти других побутових речей тощо. Такі ж речі можна відшукати і на місцях колишніх кріпацьких сіл Бажанівки та Михайлівки. Але знахідки з села Леонтіївка відрізняються тим, що знайдені речі належать вільним селянам – нащадкам запорожців. Посуд тут більш дорогий і гарний: вази, пляшки (штофи) і скляні та металеві шкатулки, та різна зброя від списа до 4-ри ствольного пістоля.

Ще довго після зруйнування Січей відчувався дух волі козацького удальства в цій стороні. Не для показу зберігалися шаблі та пістолі в таких острівцях волі і незалежності як село Леонтіївка.

На жаль, ми мало знаємо про життя та помисли наших предків. Унікальним явищем сьогодні є постійна прив’язаність леонтян до рідного краю. Уже скоро буде п’ятдесят років з часу виселення села, але кожного року в останню неділю травня, на старому цвинтарі (що якось передбачливі предки розмістили на високім березі навпроти села) з’їжджаються вже друге, а то і третє покоління леонтян на вшанування пам’яті своїх предків.

(Див. Додаток с.32 – 33 )

Живи Вкраїно! Згинь сумна імла,

Що стала нам в’їдатись в душу й тіло.

Ми ще розправим сильні два крила

І злетимо над тим, що наболіло.

Надія Кущій

м. Херсон

Зустріч з Ляховцем Михайлом Федоровичем

і його односельцями

Ми сиділи з Ляховцем Михайлом Федоровичем на ґанку його будинку, По подвір’ю декілька разів ліниво пройшовся кіт. З собачої будки не надоїдливо погавкував на чужих з вулиці невеликий, і по всьому видно, з добрим норовом песик. Чистенька оселя, доглянуте подвір’я з декількома фруктовими деревами і квітами, маленький город, не заперті на ніч ворота – все на виду. На життя пенсії вистачає, хоч, звісно, малувата, та й здоров’я Михайла Федоровича вже не те, що було у молоді роки.

(Див. Додаток )

Зітхнувши, Михайло Федорович замовк і довго дивився в бік дніпровського берега. Туди, де колись стояла його батьківська хата, пройшла його молодість, де точилися жорстокі бої за звільнення цієї таврійської милої серцю землі. Спогади – лиш мить, пам’ять він збереже назавжди.

Ляховець Михайло Федорович народився 23 серпня 1926 року в селі Леонтіївка Нововоронцовського району Херсонської області, що у 1956 році навіки поховане під товщею Каховського водоймища.

Леонтіївка. Зеленим островом з гарними будинками, квітучими садами виділялась вона серед просторих подніпровських ланів.

Село Леонтіївка належить до тих рідкісних на Україні сіл, в якому можеш прожити все життя й так до кінця не знатимеш усього. Не зможеш охопити цього дивовижного світу, з його травами, вітрами, барвами дня і ночі, дощами, звуками весен і тишею зим.

Село тягнулося вздовж Дніпра, воно розлягалося між плавнями, хат у ньому ніхто ніколи не лічив, людей здається теж. Воно розкинулося вільно серед левад, у які заскакувала щовесни Дніпровська розклекотіла спінена вода.

З переказів дідів і прадідів відомо, що сюди стікались селянські сім’ї, які прагнули волі: - й насправді, Леонтіївка не належала жодному з поміщиків, що володіли навколишніми селами. Трохи пізніше багато сімей знайшли тут прихисток під час столипінської реакції, після першої революції.

З часом село розрослося, будівлі підійшли до дніпровських плавнів. Під час весняних повеней і злив селяни зазнавали великих збитків: з городів змивало родючий шар ґрунту і з ним усе посаджене і посіяне. А для жителів села городи були основним джерелом існування, бо орної землі вони майже не мали.

1920 рік. Наступ врангелівців. Село опиняється у фронтовій зоні. Тут дислокується дивізія латишських стрільців, ще деякі частини Червоної армії. Починаються кровопролитні бої.

У травні в селі відбулися загальні збори жителів, на яких вирішили одночасно прийняти до виконання подвірну продрозверстку на землю, худобу, картоплю і виконати її в залежності від кількості наявних лишків. Створилась комісія з найбідніших селян, котрі були зобов’язані у триденний строк провести продрозверстку по дворах (здали по два пуди з десятини землі).

Після розгрому врангелівських військ почалася відбудова селянських господарств. Ця робота велася у дуже важких умовах: не вистачало продуктів харчування, палива, тягла, поля заростали бур’янами. Жителі села намагались засіяти якнайбільшу кількість землі, щоб ліквідувати продовольчу кризу. А селян чекав новий іспит. Засуха майже повністю знищила посіви зернових. Почався голод.

1921 рік. Голод. У Леонтіївці жителі їли тільки курай і вербові бруньки, ловили рибу. Була організована їдальня для голодуючих, у Малих Гирлах відкрився дитячий будинок для сиріт. Лише у п’яти сімей хліб був без сурогатів – курай, рогоза, вербові бруньки, щавель, просяна полова, кора дерев. Це була страшна картина.

1922 рік. У селі до голоду додалося ще одне нещастя – епідемія холери. Розносили її люди, що блукали з місця на місця у пошуках їжі. В селі почалася чистка дворів, вулиць від сміття. Відкрилась їдальня для голодних, здешевлюються ціни на базарі.

1923 рік. Широкого розмаху набула боротьба з неписемністю. Ходили від хати до хати, записували у лікбез і молодих, і старих. Дуже багато у селі було таких, що не вміли бодай написати своє прізвище. В селі відкрито товариство “друзів лікнепу”, яке провело облік неписемного населення. Була відкрита хата-читальня. Тут відбувалися лекції на політичні, антирелігійні та медичні теми.

***

Цей сніг, як сон пройшов – розтане,

Село лежить в тумані.

Голодний рік, голодний день.

Іде – не йде, повзе по мертвих.

М. Будянський

Основними продуктами харчування нашого села вважається хліб (зерно), картопля, молоко, м’ясо. Коли в сільському дворищі є всі чотири продукти, сім’я розкошує. Якщо ж родина має в себе лише один продукт з отих чотирьох, то вона все-таки житиме і місяць, і два, і навіть ряд років, з труднощами, хворобами, а таки житиме... Що таке хліб (зерно)? Це і крупи, і борошно, і коржі, і лапша, і т.д., це також десятки страв – варених, печених, смажених. Отак і молоко, і м’ясо.

Картопля у наших селах родить слабо. Вона є додатком до хліба. М’яса і молока теж не матимемо без зерна, як фуражу. Отже, все у нашому селі упирається в хліб (як харч і як корм). Якщо ж уявити собі, що хліб, у широкому розумінні цього слова, протягом чотирьох – п’яти років вимітали майже під мітлу із села, то про яке ж м’ясо чи молоко може йти мова! Та й сама худоба, особливо корови й молодняк, забирались, знищувались. Внаслідок чотирирічної руйнівної акції наше село на початок тридцять третього року залишилося без хліба, молока, м’яса, опинилося під загрозою голоду.

Край у нас був багатий, але тільки до 1929 року. А потім упродовж чотирьох літ, те багатство весь час ловили, вбивали і їли. Дрохв, стрепетів, перепелів, посмітюх та куріпок били палицями в осінню чи весняну ожеледицю, коли в них змерзались крильця. Ховрахів, хом’яків, кротів, тушканчиків за допомогою лопати чи відра води вилучали з нірок. Їжаків шукали в старих загатах та канавах. А зайців нищили мисливці та активісти, хто мав рушницю.

Ось так і вийшло, що в нашім краї спільними зусиллями (і згори, і знизу) спустошили все – і льохи та комори, і хліви та повітки, і двори та городи, і садки та поля, і засіки та горища... Одне слово довели ту всеоб’ємну пустоту до ідеальної. Хоч лягай та помирай... І воно так і сталося.

Якщо де в кого й лишилися найсокровенніші запаси крупи, висівок, гороху та квасолі, то все ретельно переховувалося у потаємних місцях, недоступних навіть найзнаменитішій у ті часи ключці – щупові. Період голоду над Леонтіївкою наступив якраз у січні, тобто, коли корови не дояться. Та й з кормами було сутужно. Крім сухої соломи – нічого. Вимирали цілими дворами, кварталами. В селі померлих звозили до кладовища підводами. Хоронили, а вірніше вкладали загиблих у братні ями.

Деякий спад того страхітливого голоду намітився з кінцем зими та настанням весняної відлиги. Закінчилися суворі зимові холоди, котрі було примножили число конаючих. У коморі колгоспу з’явилося пшоно, крупа, олія.

12 серпня 1990 року поблизу села Золота Балка спорудили Курган Скорботи. Там освятили місце вічної пам’яті землякам своїм (села Золота Балка, Леонтіївка, Бажанівка, Анастасіївка, Великі Гирла, Малі Гирла), які залишили життя земне у пекельних муках. На Кургані Хрест здійнявся – символ розп’яття українського народу.

Життя села після голодомору 1932-1933 років

(спогади жителів села Шкуропат Фекли Тимофіївни та Артименко Олени Йосипівни)

Щоб якось вижити, жителі села створили колгосп “Калініна”. В нього ввійшли села Леонтіївка, Бажанівка, Анастасіївка та Михайлівка. У колгоспі були створені виробничі бригади, з’явилася колгоспна ланка як форма організації праці всередині бригади. Ланка мала постійний склад, за нею закріплювалася земля і реманент на весь виробничий сезон. Водночас колгосп оснащувався сільськогосподарською технікою. Трактористами і комбайнерами були вчорашні селяни, які після короткотермінових курсів сідали за кермо сучасної машини. Першими трактористами і комбайнерами були: Максименко Федір, Картушинський Іван Петрович, Шиховцов Харитон Устинович, Калениченко Андрій Гаврилович.

Шоферами працювали: Кучеренко Федір Іванович, Іващенко Павло Юхимович.

Селяни поступово звикали працювати в умовах колгоспної системи, яка до найменших дрібниць регламентувала виробництво, вказувала де і коли що сіяти, як обробляти, коли і в який спосіб збирати врожай. За таких умов селяни поступово втрачали вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність.

(Див. Додаток с.34)

У селі була відкрита школа. Першим директором леонтіївської початкової школи був Баган Петро Максимович, учителями працювали Митюк Іван Іванович та Марія Селіфанівна. Школа розміщувалася у той час у звичайній сільській хаті і була чотирикласною. В основному діти вчилися взимку і до початку польових робіт. Після закінчення школи йшли учитись далі в золотобалківську семирічну школу.

Спогади Ткаченко Любов Федорівни

1927 року народження

До війни головою колгоспу був Іващенко Гнат Григорович, а мій батько, Бережний Федір Гурович, працював агрономом. Багато бачила я гарних людей, але такого, як батько, не бачила. Голова у нього була темноволоса, велика, і великі розумні сірі очі... Весь у полоні сумного і весь у той же час з якоюсь внутрішньою культурою думок і почуттів. Скільки він працював на землі, скільки хліба накосив. Як вправно робив, який був дужий і чистий. Жарт любив, точене слово і шанобливість. Декілька разів поранений на фронті, з опаленою душею не повернувся він додому. Його “ура” – патріотичні настрої, розбились об скелю смерті і насильства.

У довоєнний час одержало широкий розвиток сільськогосподарське виробництво, розвивалась освіта, культура.

У передвоєнні роки значно зміцнилась матеріально-технічна база колгоспу, будувались нові житлові будинки. Було споруджено приміщення лікарні, школи, бібліотеки, будинку культури.

Напередодні нашестя

Їхали чи йшли на степ з піснями і повертались з ними, - згадує господар Михайло Федорович Ляховець. І хоч яке важке життя було у повоєнні роки, але все ж знаходили ми час для веселощів і для нехитрих розваг. Люди якось ріднішими себе відчували, ділили все навпіл – і радість, і горе.

А справжня біда прийшла у ці краї тоді, у 41-му році. Михайлу Федоровичу виповнилося тоді лише п’ятнадцять років. Про фашистів він наслухався ще до початку війни, тому крім страху й огиди нічого більше до них не відчував.

Війна. У цьому слові – біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. Це чорна ганебна сторінка в історії людства, події, від яких мимоволі здригнешся і тихенько помолишся, щоб такого більше ніколи не сталося.

22 червня 1941 року повідомили нам про початок війни. Навколо всі стояли і плакали. Мати пригорнула мене до себе, немов намагаючись переконати нас і себе в тому, що все буде добре.

Я навіть не здогадувався, що станеться через місяць...

На заході йшли тяжкі бої. У фашистів було багато танків, артилерії, авіації.

У далекому ще тоді від фронту селі Леонтіївка спішно йшла підготовка до опору ворогові. Проводилась евакуація окремих груп населення, будувались оборонні споруди. Докладались зусилля, щоб зібрати весь урожай зернових, овочевих культур та вивезти вглиб нашої території, аби все це багатство не дісталося ворогові. У селі керівники господарства (голова колгоспу Іващенко Гнат Григорович 20.12.1987р.н.) організували евакуацію техніки та худоби. Але це вдалося лише частково, бо ворожі війська швидко наближались.

Спогади жительки села Леонтіївки Мазуренко

Соломії Микитівни

01.08.1897 року народження

З великими труднощами довелося проводити евакуацію худоби. Через бомбардування переправи в м. Нікополі овець і коней було перебито, розігнано (переправа через село Михайлівку не могла справитись із великим потоком людей, техніки). Залишились лише корови. Дорога була тяжкою і небезпечною. Через річки переправлялись плавцем і корови, і люди. Корови хворіли, та все ж деяку частину їх вдалося врятувати, загнавши їх аж у Ставропольський край. Там доглядали їх аж до кінця війни. В евакуації місцева влада вишукала можливості для забезпечення нас житлом, постачала продовольством, одягом. Жителі села з розумінням та співчуттям ставилися до нас, допомагали усім, чим могли.

Я працювала на фермі. Робота доярки не з легких. Наш робочий день розпочинався рано-вранці. Часто цілий день перебували на фермі, додому приходили пізно ввечері. Я жила в сім’ї, де крім нас було ще шість душ. Вони ділилися з нами всім: хлібом та іншими продуктами. Ворожнечі між нами не було.

Спогади Ткаченко Любов Федорівни

1927 року народження

На толоці літньої пори 1941 року розважалися леонтіївські парубки і дівчата. Раптом з безхмарного неба до них долинув якийсь дивний звук. А через хвилину – другу в бік села Осокорівка почав швидко знижуватись великий літак, який зник за невеликим пагорбом і швидко вибухнув. Вибух, а затим суха стрілянина налякала частину молоді. Дівчата з криком побігли до берега: краще втопитися, аніж потрапити до рук ворога живими, а хлопці дременули до місця літака. Все трапилося дуже швидко, тому ніхто не помітив, як майже одночасно з падінням літака, неподалік приземлився парашутист. Він і розповів про все, що трапилось з літаком та іншими членами екіпажу: “Ми втратили орієнтир під час польоту на румунську територію, пошкоджені зенітним вогнем, залетіли аж до вас та втратили висоту. Мені вдалося вистрибнути з літака на парашуті, інші троє врізались у землю разом з літаком.”, - а стрілянину, як з’ясувалося, зчинили боєприпаси, які вибухнули від пожежі у загиблому літаку.

Залишки трьох героїв обережно зібрали, ховали їх на кладовищі в Нововоронцовці з воїнськими почестями. Попрощатись зі своїми товаришами прибули льотчики із Сімферополя. На табличках з’явилися імена перших загиблих воїнів: Шульга Б. А., Шепель А. З., Швачко А. Л.

– Наївними ми тоді були, - посміхаючись, перебирає думки в пам’яті Олександр Афанасійович, - через дівчат топитися хотіли і зовсім не знали, що рівно через рік нас усіх захочуть втопити у дніпровських плавнях фашисти. Так, в окупованому ними нашому селі довго ходили чутки про те, що фашисти збираються зігнати всіх жителів Леонтіївки в одне місце і там порішити. Тоді натерпілися ми справжнього страху.

Нашестя. Під гнітом фашизму.

Ті жителі села, які не встигли евакуюватись раніше, тепер намагались добратись до переправ через Дніпро біля села Михайлівка нашого району та переправи в місті Нікополі. Але було вже пізно. Німецька авіація буквально висіла над переправами. Залишився один вихід – плавні. Це могли зробити небагато людей: не було достатньої кількості плавзасобів, для багатьох у плавнях не було підготовленої відповідної бази. А як же з сім’ями? Усі знали, що плавні навесні заливаються водою. Треба перебиратися на великі гряди, а далі що?

У серпні 1941 року передовий загін німецьких мотоциклістів увірвався до села. Жителі села, а крім них було багато з інших місць, які не змогли вчасно евакуюватись і залишились у селі, поховались у хатах, сараях, інших місцях.

Через деякий час слідом за мотоциклістами прибули перші роти і батальйони німецьких і румунських загарбників. Голодні, вони швидко розбіглися по селі, заскакували на подвір’я, у хати, і першими їх словами були: “Бабка, млєко, яйка, курка”. Загрожуючи автоматом, кричали: “Шнель, шнель”, тобто швидше давай їсти. Господарки плакали, розводили руками, мовляв, немає чого дати. Фашистські виродки самі вдиралися в сараї, ловили курей, якщо птиця не давалася їм у руки, строчили з автоматів. Все, що було їстівне – забирали. Всі кращі будинки реквізували на постій солдатів, їх мешканців викидали просто на двір.

Через два тижні передові частини військ, трохи підгодувавшись і привівши себе в порядок, виїхали далі, залишивши в селі румун та їх прибічників.

За ці два дні в селі з’явилась окупаційна влада і місцеве начальство, тобто, староста, поліція, дільничні.

Особливо відзначався нелюдською жорстокістю місцевий офіцер – комендант Циммерман.

Увели примусові роботи в полі, на фермах та інших об’єктах. Хто не підкорявся німецькій окупаційній владі, того чекав арешт, концтабір або висилка на примусові роботи до Німеччини.

Місцева влада в особі поліції робила все, щоб залучити на свій бік якнайбільше молоді, насаджували сліжку один за одним, тому люди боялися провокацій. Тяжко було навіть вільно вдихнути повітря. Порівняно невелике село повністю охопило пильне око жандармерії і поліції.

Окрема частина молоді в той час була палкими прихильниками українських націоналістів. Але таких була мізерна купка (керівником була вчителька школи Митюк Марія Єпіфанівна, за що одержала 10 років сталінських таборів). Здебільшого вони брали участь у художній самодіяльності, а також намагалися залучити до своєї організації юнаків і дівчат.

То був страшний час для мешканців села. Одних вивозили до Німеччини на примусові роботи, інші мали виживати тут.

На власні території, землі, жителі перетворилися в людей “третього ґатунку”. Їхнє життя регламентувалося різними наказами і правилами, порушення яких каралося концтаборами (село Михайлівка) або розстрілом.

Обпалені війною.

Спогади Ляховця Михайла Федоровича, “остарбайтера”