Спорт без травм

заняттях і змаганнях за допомогою специфічних тестів, допомагає оцінити функціональний стан організму, без чого не можна визначити рівень спеціальної підготовленості спортсмена.

Найбільше значення дані ЛПС мають для удосконалювання керування тренувальним процесом. Прикладом індивідуальних задач при цьому можуть бути: оцінка правильності побудови тренування, вибору і розподілу засобів в одному занятті або мікроциклі; визначення оптимального числа повторень вправ, інтервалів відпочинку між ними; визначення величини навантаження і її відповідностей можливостям що займається, тривалості і повноцінності відновлення після одного (найбільш важкого) заняття, протягом одного або декількох мікроциклів; оцінка результатів тренування за визначений етап (після тренувального збору, підготовчого періоду, передзмагальної підготовки і т.д.); оцінка ефективності застосовуваних засобів відновлення й ін.

Лікар може поставити завдання вивчити умови й організацію занять, щоб виявити, наприклад, недоліки, пов'язані з мікрокліматом спортивного залу, його освітленістю, а також методикою проведення занять. Разом із тренером або викладачем він повинен ужити заходів для їхнього усунення.

ЛПС проводяться під час оперативних, поточних і етапних обстежень, що входять у структуру медико-біологічного забезпечення підготовки спортсменів. Форми організації ЛПС, використовувані при цих обстеженнях, з успіхом можуть бути застосовані й у масовій фізичній культурі.

Оперативні обстеження передбачають оцінку термінового тренувального ефекту, тобто змін, що відбуваються в організмі під час виконання вправ і в найближчий відновний період. У процесі оперативних обстежень використовуються наступні форми організації ВПН: а) дослідження безпосереднє на тренувальному занятті — протягом усього заняття, після окремих вправ або після різних частин заняття; б) дослідження до тренувального заняття і через 20—30 хв після його (у спокої або з застосуванням додаткового навантаження); в) дослідження в день тренування, вранці і ввечері.

До дослідження протягом заняття або після окремих його частин вправ варто звертатися в тих випадках, коли тренера (викладача) цікавить правильність побудови заняття: варіанти сполучення і послідовності застосування різних тренувальних засобів на одному занятті; доступність числа повторень вправи й інтенсивності її виконання; раціональність встановлених інтервалів відпочинку; відповідність інтенсивності вправи вирішенню запланованої задачі (наприклад, розвиткові аеробної працездатності) [12,136].

При цій формі організації ЛПС визначені показники досліджуються перед тренуванням, після окремих частин заняття, відразу після виконання вправи, після відпочинку або періодів зниження інтенсивності роботи і по закінченні заняття. При використанні радіотелеметричної апаратури дослідження можуть проводитися безупинно.

У поточних обстеженнях оцінюється відставлений тренувальний ефект, тобто ефект у пізніх фазах відновлення (через день після тренування й у наступні дні). Форми організації цих спостережень можуть бути різними: а) щодня ранком в умовах тренувального збору або перед тренувальними заняттями; б) щодня ранком і ввечері протягом декількох днів; в) на початку і наприкінці одного або двох мікроциклів (ранком або перед тренуванням); г) наступного дня після тренування (ранком або перед тренуванням, тобто через 18—20 ч після 1-го тренування), а іноді й у наступні 1—2 дні (у той же час, що і попередні дослідження).

При плануванні навантажень у мікроциклі, виборі днів для найбільш напружених тренувань, визначенні ступеня відновлення після різних тренувань застосовуються щоденні дослідження (вранці перед тренуванням або ранком і ввечері) протягом мікроциклу.

Коли необхідно установити терміни повного відновлення організму спортсмена після тренувальних мікроциклів різної напруженості, визначити його здатність до відновлення в ході менш напруженого мікроциклу, що застосовують після напруженого, проводять дослідження на початку і наприкінці одного або двох (іноді більш) мікроциклів.

До оперативних досліджень наступного дня (вранці або перед тренуванням) вдаються у тих випадках, коли потрібно оцінити ефективність відновлення перед черговим тренувальним днем.

Етапні обстеження мають величезне значення для удосконалювання планування й індивідуалізації навчально-тренувального процесу, тому що в них оцінюється кумулятивний тренувальний ефект за визначений період. Вони дозволяють визначити, у якому ступені виконані задачі, поставлені на даний період занять.

Порівняння проведеного об`єму роботи, засобів і методів тренування (занять фізичною культурою) зі змінами фізичних якостей, які були виявлені, рівня техніко-тактичної майстерності і функціонального стану різних систем організму, загальною його працездатністю, психологічним станом дозволяє зробити необхідні висновки про подальше планування тренувального процесу.

Задача лікаря — оцінити зміни функціонального стану окремих систем організму, що мають найбільше значення для досягнення високих результатів у конкретному виді спорту (функціональну готовність), а також загальну працездатність організму. Задача психолога — оцінити відповідно його профілю сторони тренованості. Задача тренера — прийняти загальне рішення про рівень тренованості (функціональної готовності) даного спортсмена.

Етапні дослідження рекомендується організовувати кожні 2—3 місяці, використовуючи тренувальні збори, щоб виключити вплив попередньої фізичної діяльності на результати спостережень. Дослідження варто проводити після дня відпочинку (бажано, щоб заняття перед днем відпочинку в повторних етапних дослідженнях істотно не розрізнялися), вранці, через 1,5—2 год. після легкого сніданку. Перед дослідженням спортсмен не повинний робити зарядку.

Важливу інформацію тренер і лікар одержують при аналізі даних самоконтролю спортсмена. Ці дані зіставляються з матеріалами поточних обстежень, результатами різноманітних проб, що проводяться при ЛПС, ці дані дозволяють об'єктивно оцінювати ефективність побудови тренувального мікроциклу, своєчасно виявляти тенденцію до розвитку перетренованості. Кожен спортсмен повинен вести щоденник самоконтролю, а тренер і лікар зобов'язані періодично знайомитися з представленими в ньому матеріалами.

2.3 Медичний контроль за дітьми, підлітками, юнаками і дівчатами у масовому спорті

Заняття фізичною культурою і спортом у дитячому, підлітковому і юнацькому віці стимулюють ріст і розвиток організму, обмін речовин, зміцнюють здоров'я і фізичний розвиток, підвищують функціональні можливості всіх систем, а також мають велике виховне значення. Однак ці заняття забезпечують гармонійний розвиток організму тільки за умови проведення їх з урахуванням особливостей вікового розвитку і під контролем спортивного лікаря.

На підставі динаміки вікового розвитку організму виділяються наступні вікові групи: 1) переддошкільна (1—3 роки); 2) дошкільна (4—6 років), 3) молодша шкільна (7—11 років); 4) середня шкільна (12—15 років) і 5) старша шкільна (16—18 років).

Вік до 7 років вважається дитячим, з 8 до 14 років включно — підлітковим, а з 15 до 20 років — юнацьким.

При проведенні занять фізичними вправами з дітьми й у процесі лікарського контролю за ними необхідно враховувати, що розвиток організму в кожному віці має свої особливості. Так, ріст тіла в довжину відбуваються нерівномірно: періоди щодо уповільненого росту (у 7—10 років середнє збільшення рости 4—5 см) змінюються більш прискореним ростом (у хлопчиків у 13— 14 на 7—9 см у рік, у дівчинок у 11—12 на 7—8 см).

Найбільший приріст маси тіла відзначається в періоди щодо уповільненого росту тіла в довжину, тобто з 7 до 10 років і з 17 до 20 років.

Періоди посиленого росту характеризуються значною активізацією енергетичних і пластичних процесів в організмі. У ці періоди організм найменш стійкий стосовно несприятливих факторів зовнішнього середовища, наприклад до інфекції, недоліків харчування, великим фізичним навантаженням. У періоди ж найбільшого збільшення ваги тіла і щодо уповільненого росту відзначається велика стійкість до цих факторів [19,192].

Темпи і рівень фізичного розвитку підлітків значною мірою залежать від ступеня статевого дозрівання. У підлітків з ознаками більш раннього статевого дозрівання показники фізичного розвитку і підготовленості вищі, ніж у тих, у кого вторинні статеві ознаки з'являються пізніше. Відомо, що система фізичного виховання, усі нормативні вимоги розроблені з урахуванням паспортного віку. Однак орієнтація тільки на нього недостатня. При тому самому паспортному віці. нерідко зустрічаються великі розходження в темпах статевого дозрівання і рівня фізичного розвитку. Наприклад, 12-літній підліток по своїх біологічних показниках може відповідати 14-літньому, а 14-літній—11-літньому. Тому важливою умовою правильної побудови занять фізичними вправами є визначення біологічного віку дітей і підлітків і відповідність його паспортному. Біологічний вік з 6 до 12 років визначається по термінах прорізування і зміни зубів, а після 12 років — по розвитку ознак статевого дозрівання; у хлопчиків оцінюють стадію розвитку волосяного покриву в пахвовій западині (Ах) і на лобку (Р), а в дівчинок, крім того, — розвиток грудних залоз (Ма) і вік, при якому настає перша менструація (Ме).

Феномен, що спостерігається в дійсний час, акселерації виражається не тільки в збільшенні розмірів і маси тіла, прискоренні темпів морфологічного і функціонального дозрівання дітей, але й у збільшенні числа випадків невідповідності між паспортним і біологічним віком. Подібні особливості росту і розвитку сучасних дітей, підлітків і юнаків обумовили той факт, що серед однолітків можна виділити індивідуумів з різними варіантами розвитку: звичайний розвиток, гармонічна акселерація або ретардація, негармонійна акселерація або ретардація. Варіант розвитку, при якому дитина випереджає однолітків або відстає від них на 1—2 роки по всім морфофункціональним показниках, визначається як гармонічна акселерація або ретардація. Якщо він випереджає однолітків або відстає від них по одному або декільком морфофункціональним показникам, говорять про негармонійну акселерацію або ретардацію.

Найбільше різко внутрішньо групові розходження в індивідуальних темпах росту і розвитку, тобто в біологічному віці, виражені в період статевого дозрівання. У гармонійно акселерованих підлітків показники, що характеризують фізичний розвиток, рівень прояву сили, швидкості і витривалості, функцію кровообігу і зовнішнього подиху, істотно не відрізняються від аналогічних у дорослих. У негармонійно акселерованих підлітків частіше, ніж в однолітків, зустрічаються випадки підвищеного АТ, порушення серцевого ритму, гіпоеволютивних варіантів розвитку серця. У гармонійно ретардорованих підлітків морфофункціональні показники відповідають нормативам для більш молодших вікових груп [19,195].

Дітям властива велика збудливість нервової системи, у тому числі і центрів, що регулюють діяльність рухового апарату і внутрішніх органів. До 13—15 років відбувається інтенсивний і різнобічний розвиток рухової функції — легко утворяться найрізноманітніші рухові навички, добре розвиті м'язова система (якщо в 8 років м'язова маса складає 27% маси тіла, то в 13 років — 33%) і сила м'язів. Разом з тим функціональні можливості серцево-судинної і дихальної систем у дітей, підлітків і навіть у юнаків і дівчин значно нижче, ніж у дорослих. Зокрема, серце в них по вазі і розмірам менше, і тому ударний і хвилинний обсяги серця не досягають тих величин які відзначаються в дорослих. Так, обсяг серця в 10-літніх дітей дорівнює в середньому 364 мл, а ударний обсяг — 29,2 мол; у наступні роки ці показники поступово збільшуються і до 16 років подвоюються.

У дітей недостатньо висока скорочувальна здатність міокарду, малоефективна насосна функція серця і невеликий його функціональний резерв. Чим молодший організм, тим менше при фізичній роботі може збільшуватися ударний обсяг крові, що обумовлюється меншим обсягом серця і його функціональних особливостей.

Навіть при невеликому фізичному навантаженні ЧСС у дітей збільшується в більшому ступені, чим у дорослих. У дітей молодшого шкільного віку АТ при фізичному навантаженні підвищується значно менше, ніж у дорослих, що порозумівається недостатнім розвитком серцевого м'яза, малим обсягом серця і більш широким просвітом судин щодо розмірів серця.

Зіставлення показників функцій кровообігу і дихання зі споживанням кисню свідчить про те, що при м'язовій роботі кисневі режими організму дитини менш економічні, чим у дорослих. У дітей 7—11 років більше вентиляційний еквівалент, але менше коефіцієнт використання кисню і менш ефективне постачання тканин киснем. Доставка кисню до працюючих м'язів забезпечується в основному за рахунок посилення кровотоку, у той час як у дорослих велику роль грає висока утилізація кисню.

У підлітковому віці (12—15 років) значно збільшуються адаптаційні можливості; зміна співвідношення симпатичних і парасимпатичних впливів забезпечує більш ощадливу роботу серця, розширює резерв працездатності системи кровообігу і підвищує її стійкість.

Разом з тим у період статевого дозрівання відбувається глибока перебудова в ендокринній системі: починається посилений ріст полових залоз, підвищується активність щитовидної залози і наднирників, активізується гормональна функція задньої частки гіпофізу. У цьому періоді збільшується збудливість кори головного мозку і загальна реактивність нервової системи, що приводить до підвищеної емоційності.

Цим же порозуміваються стрімкі рвучкі дії без обліку фізичних сил і можливостей.

У підлітків і юнаків іноді відзначається деяке відставання збільшення розмірів серця від збільшення росту і ваги тіла — варіант гіпоеволютивного серця ("мале" серце). Найчастіше це відставання з віком ліквідується. При малому серці адаптація апарату кровообігу до фізичного навантаження відбувається з великою напругою і менш ощадливо. У зв'язку з цим працездатність у таких підлітків і юнаків виявляється зниженою.

Пристосування функції дихання як і функції кровообігу до фізичних навантажень у дітей і підлітків протікає по менш раціональному шляху, чим у дорослих. При фізичних навантаженнях, що вимагає прояви витривалості, відзначається наступне: чим менше вік, тим раніш при підвищенні навантажень зменшується відсоток утилізації кисню з вдихуваного повітря внаслідок значного збільшення легеневої вентиляції. Таким чином, чим молодше дитина, тим більше повітря потрібно йому провентилювати для забезпечення працюючих органів і тканин необхідною кількістю кисню. Економічність роботи при цьому відносно знижена.

У дітей і підлітків у меншому ступені в порівнянні з дорослими розвинута здатність до роботи в анаеробних умовах, тобто величина максимального О2-боргу в них менше, ніж у дорослих. Гірше переносять діти і гіпоксичні умови [28,97].

Ці й інші особливості організму дітей, підлітків вимагають ретельного спеціального лікарського контролю в процесі занять фізичною культурою і спортом.

Лікарський контроль за фізичним вихованням дітей дошкільного віку, учнів і студентів включає: 1) розподіл на медичні групи за результатами дослідження стану здоров'я, фізичного розвитку і функціональних можливостей; 2) визначення впливу навантажень на організм у процесі навчальних занять по фізичному вихованню; 3) санітарно-гігієнічний контроль за місцями й умовами проведення занять; 4) педагогічні, педагогічно-лікарські спостереження в процесі занять; 5) профілактику травм і захворювань, зв'язаних з нераціональною методикою проведення занять; 6) медичне обслуговування масових оздоровчих фізкультурних і спортивних заходів у дошкільних установах, піонерських і оздоровчо-спортивних таборах; 7) санітарно-просвітню роботу з питань фізичного виховання; 8) пропаганду оздоровчого впливу фізичної культури і спорту.

Медичне обстеження дітей дошкільного віку, учнів і студентів у процесі лікарського контролю за фізичним вихованням проводиться за комплексною методикою, прийнятої у вітчизняній спортивній медицині для обстеження фізкультурників і спортсменів. Як уже говорилося, комплексне лікарсько-контрольне обстеження включає: анамнез (загальний і спортивний), зовнішній огляд, антропометричні виміри, інструментальне дослідження окремих органів і систем, проведення функціональних проб.

Особлива увага приділяється дослідженню фізичний розвитку. У віці від 4 до 11—12 років м'яза тулуба ще недостатньо добре фіксують хребет при утриманні статичних поз. Тому, а також у зв'язку з великою пластичністю кісткового кістяка легко виникають порушення постави і сколіози. Це вимагає постійного спостереження за збереженням правильної постави. Важливо також звертати увагу на симетричний розвиток м'язів правої і лівої половини тулуба, кінцівок і м'язів стопи. Останнє необхідно для попередження плоскостопості, що може розвитися унаслідок високої еластичності в дітей м'язів і зв'язувань стопи і гомілки.

Істотне значення при лікарсько-контрольному обстеженні учнів і студентів має визначення функціонального стану різних органів і систем, а також загальної фізичної працездатності. Тому що по його результатах вирішується питання про припустимі фізичні навантаження при різних формах занять фізичною культурою, надзвичайно важливо оцінити функціональний стан серцево-судинної і дихальної систем. З цією метою використовуються нескладні функціональні проби з дозованим фізичним навантаженням, що дозволяють (у залежності від змін фізіологічних функцій) певною мірою судити про функціональні можливості обстежених.

Звичайно для оцінки функціонального стану серцево-судинної системи застосовується стандартне фізичне навантаження — 20 присідань за 30 с. При оцінці реакції на цю пробу використовуються дані про зміну ЧСС і АТ, а також про характер і час їхнього відновлення. У дітей шкільного віку відразу після 20 присідань спостерігається приріст ЧСС на 30—50%, збільшення максимальне АТ на 10—20 мм рт. ст., зниження мінімальне АТ на 4—10 мм рт. ст. Звичайно через 1—2 хв ЧСС і АТ відновлюються. Така реакція серцево-судинної системи розцінюється як сприятлива.

В даний час для оцінки функціональних можливостей учнів і студентів застосовують також Гарвардський степ-тест.

Фізичне навантаження в цих тестах дозуються в залежності від віку і статі досліджуваних. При проведенні Гарвардського степу-тесту навантаження регулюється висотою сходинки і часом сходження: до 8 років—35 см, 2 хв; 8—12 років—35 см, 3 хв; 12—16 років (хлопчики) —45 см, 4 хв; 12—16 років (дівчинки) — 40 см, 4 хв.

Важливе значення має оцінка в дітей і підлітків функції дихання. Для цього визначаються ЖЕЛ, МВЛ і резерви дихання (РД). Належна МВЛ для дітей і підлітків дорівнює основному обмінові, що знаходять по таблиці Гаріса — Бенедикта, помноженому на коефіцієнт відповідно до статі і віком індивіда.

За результатами щорічних лікарських обстежень учні і студенти в залежності від стану здоров'я, фізичного розвитку функціональних можливостей розподіляються відповідно до положення, затвердженим Міністерством охорони здоров'я, на основні, підготовчі і спеціальну медичні групи по фізичному вихованню.

До основної медичної групи відносяться особи без відхилень у стані здоров'я або з незначними відхиленнями при гарному фізичному розвитку. У залежності від стану здоров'я, морфологічних і функціональних особливостей учнів і студентів їм рекомендуються заняття визначеним видом спорту. Так, короткозорість є протипоказанням до занять боксом, стрибками у воду, стрибками на лижах із трампліна, гірськолижним спортом, важкою атлетикою і мотоспортом; захворювання середнього вуха, зокрема перфорація барабанної перетинки, — до занять усіма видами плавання, водними лижами. У той же час цим особам дозволяються заняття іншими видами спорту.

До підготовчої медичної групи відносяться особи з недостатнім фізичним розвитком і слабко фізично підготовлені, без відхилень або з незначними відхиленнями в стані здоров'я. Заняття по фізичному вихованню в цій групі проводяться відповідно до навчальної програми, але за умови більш поступового освоєння комплексу рухових навичок і умінь, особливо зв'язаних із пред'явленням організмові підвищених вимог. Крім того, проводяться додаткові заняття для підвищення рівня фізичної підготовленості учнів. Їм надається відстрочка для здачі контрольних іспитів і норм ГТО. При поліпшенні стану здоров'я, фізичного розвитку і підвищенні функціональних можливостей представники цієї групи після додаткового медичного огляду переводяться в основну медичну групу. Усім віднесеним до підготовчої групи заняття спортом забороняються [19,197].

До спеціальній медичній групі відносяться особи, що мають відхилення в стані здоров'я постійного або тимчасового характеру, що дозволяють виконувати звичайні навчальні навантаження, але є протипоказанням до занять по навчальній програмі фізичного виховання. Заняття по фізичному вихованню в цій групі проводяться по спеціальних навчальних програмах, затвердженим Міністерством освіти України, Міністерством вищої і середньої фахової освіти України і погодженим з Міністерством охорони здоров'я України. Усі, хто відноситься до цієї групи, звільняються від здачі норм ГТО. Переклад зі спеціальної медичної групи в підготовчу виробляється або при щорічному медичному огляді, або після додаткового медичного обстеження.

Після гострих захворювань або загострення хронічних захворювань учні тимчасово звільняються від навчальних занять по фізичному вихованню (терміни поновлення занять див. у додатку IV), а потім строго індивідуально, з урахуванням клінічного видужання і рівня фізичної підготовленості їм визначається медична група. Наступні лікарські огляди дозволяють об'єктивно враховувати вплив навчальних занять по фізичному вихованню, виявляти можливі зміни в стані здоров'я й у фізичному розвитку, вносити необхідні корективи в процес фізичного виховання, у тому числі вирішувати питання про зміну медичної групи.

Недооцінка усебічного фізичного розвитку, надмірні й одноманітні навантаження, до подолання яких організм дітей і підлітків не пристосований, можуть привести до його однобічного розвитку, до фізичних і нервових перенапруг, а іноді і до повного припинення росту майстерності. Особливо це відноситься до навантажень, спрямованим на розвиток витривалості.

Викладач і тренер повинні знати, що заняття дітей фізичною культурою і спортом повинні бути емоційними, різноманітними по побудові, змістові і прийомам. Необхідно чергувати навантаження окремих м'язових груп, робити часті перерви на кілька хвилин, широко застосовувати різні рухливі ігри. Відомо, що діти добре переносять навантаження швидкісного характеру і гірше (через швидку стомлюваність) тривалі (на витривалість) і статичні навантаження, добре виконують вправи на спритність, координацію рухів, але за умови дуже поступового підвищення їхньої складності.

Негативний вплив на стан здоров'я і розвитку дітей і підлітків можуть зробити передчасний початок занять деякими видами спорту, ранні виступи у змаганнях, участь у змаганнях з дорослими. Існують вікові норми початку занять різними видами спорту, початку виступів у спортивних змаганнях, їхнього масштабу і змісту, переходу в категорію дорослих спортсменів. Ці норми необхідно строго дотримувати.

Одним з важливих розділів спільної роботи лікаря і тренера (викладача) є спортивна орієнтація і спортивний відбір. Вибрати для кожного підлітка вид спортивної діяльності, найбільш відповідний його індивідуальним особливостям, — задача спортивної орієнтації. Задача спортивного відбору — відібрати дітей, найбільш придатних у зв'язку з вимогами виду спорту.

Проблема спортивної орієнтації і спортивного відбору є комплексної, потребуючої використання педагогічних, психологічних і медико-біологічних методів [20,95].

Процес спортивного удосконалювання — тривалий процес, що проходить у кілька етапів: попередня спортивна підготовка (вік 7—10 років), початкова спортивна спеціалізація (10—12 років), цілеспрямована спортивна спеціалізація (13—15 років), оволодіння спортивною майстерністю (15—17 років), спортивне удосконалювання (18 років і більше).

Існують не тільки оптимальні терміни початку спортивної спеціалізації, але і вікові зони максимальних спортивних досягнень. Наприклад, вік шести фіналісток олімпійських ігор у плаванні—17,5 років, у легкоатлетичних метаннях— 26,2 роки.

На перших етапах відбір і орієнтацію варто проводити не по окремих видах спорту, а по групах видів спорту, тому що інтереси підлітка ще досить невизначені.

Відомо, що одні фізичні якості порівняно швидко піддаються тренуванню, інші ж досить консервативні. Розвиток будь-яких здібностей дітей має детерміновану, вірогідну і випадкову складові. Варто також враховувати, що не тільки рівень розвитку тих або інших ознак, але і динаміка їхнього розвитку визначають перспективність спортсмена.

РОЗДІЛ 3. ПОПЕРЕДЖЕННЯ ВИНИКНЕННЯ ТРАВМАТИЗМУ ТА СПОСОБИ ЙОГО ПРОФІЛАКТИКИ

3.1 Загальна характеристика спортивного травматизму

Травма — це ушкодження з порушенням або без порушення цілісності тканин, викликане яким-небудь зовнішнім впливом. Розрізняють наступні види травматизму: виробничий, побутовий, транспортний, військовий, спортивний і ін.

Спортивна травма — це ушкодження, що супроводжується зміною анатомічних структур і функції травмованого органа в результаті впливу фізичного фактора, що перевищує фізіологічну міцність тканини, у процесі занять фізичними вправами і спортом. Серед різних видів травматизму спортивний травматизм знаходиться на останнім місці як по кількості, так і по вазі плину, складаючи усього близько 2%.

Травми розрізняють по наявності або відсутності ушкоджень зовнішніх покривів (відкриті або закриті), по просторості ушкодження (макротравми і мікротравми), а також по вазі плину і впливу на організм (легкі, середні і важкі).

При закритих травмах шкірні покриви залишаються цілими, а при відкритих ушкоджені, у результаті чого в організм може проникнути інфекція.

Макротравма характеризується досить значним руйнуванням тканин, обумовленим візуально. При мікротравмі ушкодження мінімальне і часто візуально не визначається [19,247].

Основна ознака травми — біль. При мікротравмах вона з'являється лише під час сильних напруг або великих по амплітуді рухів. Тому спортсмен, не почуваючи біль у звичайних умовах і при виконанні тренувальних навантажень, звичайно продовжує тренуватися. У цьому випадку загоєння не відбувається, мікротравматичні зміни сумуються і може виникнути макротравма.

Легкими вважають травми, що не викликають значних порушень в організмі і втрати загальної і спортивної працездатності; середніми —травми з не різко вираженими змінами в організмі і втратою загальної і спортивної працездатності (протягом 1—2 тижнів); важкими — травми, які викликають різко виражені порушення здоров'я, коли потерпілі мають потребу в госпіталізації або тривалому лікуванні в амбулаторних умовах. По вазі плину легкі травми в спортивному травматизмі складають 90%, травми середньої важкості — 9%, важкі —1%.

Для спортивного травматизму характерна перевага закритих ушкоджень: забитих місць, розтягань, надривів і розривів м'язів і зв'язок.

Число відкритих ушкоджень незначне, їх складають в основному напирання та синці. Співвідношення вивихів і переломів у спортивному травматизмі складає за даними різних авторів 1:3, 1:1,8; 1:1,5. В всіх інших видах травматизму вивихи спостерігаються в 8—10 разів рідше, ніж переломи.

Травматизм у різних видах спорту неоднаковий. Природно, що чим більше людей займаються тим або іншим видом спорту, тим відносно більше в ньому травм. Щоб нівелювати розходження в кількості спортсменів, прийнято розраховувати число травм на 1000 що займаються — це так званий інтенсивний показник травматизму.

Середнє число спортивних травм на 1000 спортсменів складає 4,7. Частота травм під час тренувань, змагань і на учбово-тренувальних зборах неоднакова. Під час змагань інтенсивний показник дорівнює 8,3, на тренуваннях—2,1, а на учбово-тренувальних зборах —2,0.

На заняттях, на яких за якимись причинами відсутній тренер або викладач, спортивні травми зустрічаються в 4 рази частіше, ніж у присутності викладача або тренера, що підтверджує їхню активну роль у профілактиці спортивного травматизму.

Деякі види спортивних ушкоджень найбільш характерні для того або іншого виду спорту. Так, забиті місця частіше спостерігаються в боксі, хокеї, футболі, боротьбі і ковзанярському спорті, ушкодження м'язів і сухожиль — у важкій атлетиці і гімнастиці. Розтягання зв'язувань досить часто зустрічають у борців, важкоатлетів, гімнастів, легкоатлетів (стрибки і метання), а також у представників спортивних ігор. Переломи кіст нерідко виникають у велосипедистів, автомотогонщиків і гірськолижників. Рані, садна і потертості переважають у велосипедистів, лижників, ковзанярів, гімнастів, хокеїстів і веслярів.

Струси головного мозку частіше зустрічаються в боксерів, велосипедистів, мотогонщиків і стрибунів у воду. Ушкодження менісків найбільш характерні для ігрових видів спорту (33,1%), боротьби, складних-координаційних і циклічних видів спорту [24, 19].

По локалізації травм у спортсменів найчастіше спостерігаються травми кінцівок (більш 80%), особливо суглобів (головним чином колінного і гомілковостопного). У спортивній гімнастиці переважають травми верхніх кінцівок (70%), а в більшості інших видів спорту — нижніх кінцівок (наприклад, у легкій атлетиці і лижному спорті 66%). Травми голови й особи характерні для боксерів (65%), пальців для баскетболістів і волейболістів (80%), ліктьового для тенісистів (до 70%), колінного суглобу, для борців, гімнастів, футболістів (до 50%).

Визначений інтерес представляє процентне співвідношення різних травм і хронічних захворювань опорно-рухового апарату (викликаних мікротравмами), що вимагають тривалого стаціонарного або амбулаторного лікування. Серед гострих травм найбільший відсоток складають ушкодження менісків колінного суглоба і капсульно-зв`язкового апарата суглобів. Хронічні захворювання м'язів, сухожиль (у місці прикріплення до кістки), захворювання окістя, хребта, включаючи остеохондрози, спонділези і спондилоартрози, також нерідко зустрічаються в спортсменів.

Таблиця 3 Процентне співвідношення ушкоджень і захворювань опорно-рухового апарата в спортсменів

Характер ушкоджень	Види спорту
	Єдино борства	Складно-координаційні	Циклі чні	Багато борства	Ігрові	Швидкісно-силові	Технічні і ін,	Усього
Гострі травми
Переломи	7,59	8,74	6,56	21,83	4,42	3,33	15,84	7,09
Вивихи	4,54	2,82	2,32	1,41	3,22	0,62	5,07	2,91
Поранення	1,03	0,78	1,41	1,41	6,47	0,83	2,97	1,09
Синці	0,11	0,10	0,43	—	0,17	—	0,25	0,19
Забиті місця	5,06	6,02	6,16	13,38	6,82	4,51	9,65	6,23
Ушкодження м'язів	2,87	2,67	3,23	2,82	3,17	11,10	0,87	3,91
Ушкодження сухожиль	0,98	3,29	1,34	2,82	2,23	0,90	1,24	1,76
Ушкодження капсульно-зв'язкового апарата
	12,30	14,96	9,15	14,08	10,85	15,39	9,03	11,86
Ушкодження менісків	31,15	18,36	14,28	7,75	33,11	13,89	14,23	21,42
Хвороби суглобів	8,85	11,51	10,27	7,04	11,41	10,89	9,95	10,51
Хвороби кіст і надкісниці
	3,05	4,39	8,86	3,52	2,96	2,70	1,61	4,55
Хвороби хребта	5,52	9,26	7,14	2,11	3,17	11,16	7,85	6,92.
Хвороби м'язів	1,21	2,25	3,81	2,11	1,80	5,48	2,35	2,81
Хвороби сухожиль	0,98	2,09	6,49	6,34	1,88	3,61	1,73	3,19
Хвороби стіп	0,57	0,78	3,15	0,70	0,26	0,55	2,10	1,29
Інші хвороби	4,13	2,93	7,33	5,64	3,90	1,53	7,55	4,60

Слід зазначити, що хронічні захворювання опорно-рухового апарату в спортсменів, як і гострі травми, мають свою специфіку, що відрізняє їхній від подібної патології в інших видах діяльності. Ці захворювання в спортсменів обумовлені характером спортивної діяльності, особливостями тренувального режиму, періодом підготовки, кваліфікацією, віком, морфофункціональними особливостями спортсмена, віком початку спеціалізації в даному виді спорту і спортивним стажем.

Хронічні захворювання суглобів найбільш часто зустрічаються в циклічних і ігрових видах спорту, мікротравматична тендопатія власної зв'язки надколінка — у швидкісно-силових видах, остеохондрози хребта і хронічна патологія міоентезичного апарату — у циклічних, складних-координаційних і швидкісно-силових видах спорту, захворювання стоп (подовжня і поперечна плоскостопість) — у циклічних видах спорту.

Крім цього, особливості видів спорту знаходять висвітлення й у розходженні співвідношень частоти макротравм і мікротравм.

3.2 Аналіз причин, механізмів і профілактика спортивних травм у різних видах спорту

Число травм при заняттях спортом повинне бути зведене до мінімуму. У профілактиці спортивного травматизму повинні активно брати участь не тільки лікарі, але і кожен викладач, кожен тренер. Для цього необхідно добре знать особливості, основні причини й умови, що сприяють виникненню різних травм. Ці знання необхідні і спортсменові.

У етіології спортивних травм, як і будь-якої іншої форми патології, тісно переплітаються зовнішні і внутрішні фактори, кожний з яких може бути в одних випадках причиною ушкодження, в інші — умовою його виникнення. Нерідко зовнішні фактори, викликаючи ті або інші зміни в організмі, створюють внутрішню причину, що приводить до травми [19, 251].

Недоліки і помилки в