Спорт без травм

ЗМІСТ


ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ І СТАТУРИ В ПРЕДСТАВНИКІВ РІЗНИХ ВИДІВ СПОРТУ

1.1 Легка атлетика

1.2 Плавання

1.3 Важка атлетика

1.4 Гімнастика

1.5 Боротьба

1.6 Баскетбол

РОЗДІЛ 2. ВИЗНАЧЕННЯ РІВНІЯ ПРИДАТНОСТІ ДО ЗАНЯТЬ СПОРТОМ

2.1 Тестування в діагностиці фізичної роботоспроможності і функційної готовності спортсменів

2.2 Лікарсько-педагогічний контроль

2.3 Медичний контроль за дітьми, підлітками, юнаками і дівчатами у масовому спорті

РОЗДІЛ 3. ПОПЕРЕДЖЕННЯ ВИНИКНЕННЯ ТРАВМАТИЗМУ ТА СПОСОБИ ЙОГО ПРОФІЛАКТИКИ

3.1 Загальна характеристика спортивного травматизму

3.2 Аналіз причин, механізмів і профілактика спортивних травм у різних видах спорту

ВИСНОВОК

ЛІТЕРАТУРА


ВСТУП


Спортивна медицина – порівняно нова область медичної науки. Вона досить інтенсивно розвивається, вдосконалюються, розробляються нові методи функціональної діагностики.

Проблема: при занятті спортом досить часто виникають травми дітей та дорослих.

Актуальність: аналіз практики роботи вчителів та тренерів показує, що існують проблеми в якості фізичного виховання та спорту пов`язані з травмуванням.

Проблема практичної роботи полягає в організації забезпечення виконання запланованих завдань визначеної інтенсивності та розраховані на їх певний вік.

Робоча гіпотеза: можна думати, що впровадження в практику роботи вчителів та тренерів фізичної культури організаційних і дидактичних вимог, використання строго дозованого навантаження і науково-педагогічного контролю дозволить підвищити ефективність занять та знизити рівень травматизму.

Метою дослідження є обґрунтування напрямків зниження травматизму.

Задачі дослідження.

З`ясувати особливості фізичного розвитку організму в залежності від занять певними видом спорту.

Охарактеризувати підходи щодо визначення рівня придатності до занять спортом.

Проаналізувати причини виникнення травматизму та виявити способи його профілактики.

Методи і організація дослідження:

Вивчення наукової і науково-методичної літератури.

Аналіз і синтез даних отриманих з літературних джерел.

Організація дослідження включала аналіз наукової інформації щодо фізіологічних та фізичних змін в організмі під час занять фізичною культурою та причин виникнення травматизму.

На основі одержаних даних дослідження були проаналізовані:

відомості наукової і науково-методичної літератури;

досвід провідних спеціалістів в області профілактики травматизму;

порівняння фізичного розвитку та статури при заняттях різними видами спорту.

На захист виносяться: результати проведеного дослідження та важливість використання тренувальних навантажень при плануванні програм занять спортом з метою досягнення максимально низького рівня травматизму.

Наукова новизна: представлені узагальнені сучасні дані про деякі аспекти травматизму при заняттях спортом в системі тренування і дозування навантаження на організм.

Практична значимість: Для встановлення оптимального співвідношення інтенсивності та обсягу тренувального навантаження необхідно керуватися метою, з якою виконується та чи інша вправа, а також враховувати вікові і статеві особливості та рівень фізичної підготовленості тих, кому вона пропонується. У дітей та підлітків спостерігається велика неузгодженість відновлення окремих функцій, тому досить важливим є коригування навантажень в тренувальному процесі. В результаті передозування та неправильної організації навчання та занять спортом зростає рівень травматизму.


РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ФІЗИЧНОГО РОЗВИТКУ І СТАТУРИ В ПРЕДСТАВНИКІВ РІЗНИХ ВИДІВ СПОРТУ


1.1 Легка атлетика


На спортивні досягнення в легкій атлетиці насамперед впливають тотальні розміри тіла (ріст і вага).

Таннер, що проводив дослідження учасників багатьох олімпійських ігор, показав, наприклад, що серед бігунів найбільший ріст у бар’єристів, що спеціалізуються на дистанції 100 м — 184 см; що в бігунів, що спеціалізуються на "малих" дистанціях, ріст тим менше, чим довша дистанція: у бігунів на 400 м — 180 см, на 800 м — 178,5, на 1500 м — 178 см, на 5000 м — 173 см, на 10000 м — 172, у марафонців — 167 см.

В міру подовження дистанції бігу в спортсменів падає вагово-ростовой індекс (від 401 до 320 г/см), зменшується величина абсолютної поверхні тіла і збільшується значення відносної ваги тіла.

Стрибуни у висоту мають середній ріст 189 см, дискоболи — 189, а штовхальники ядра — 196 см. Такий ріст у штовхальників ядра пояснюється тим, що дальність польоту ядра (за інших рівних умов) тим більше, чим вище від землі знаходиться точка вильоту ядра, тобто чим вище спортсмен. Поряд з цим велике значення для високих досягнень у легкій атлетиці мають пропорції тіла. Так, у спринті особливу роль грає не довжина тіла, а відносна довжина ніг. Найбільша довжина ніг стосовно довжини тіла в стрибунів складає 51,5%, у спринтерів 49, у ходків 48%. Цікаво відзначити, що в олімпійського чемпіона в бігу на короткі дистанції В. Борзова цей показник дорівнює 55%.

Біомеханічні дослідження свідчать про те, що метальники повинні мати високі показники м'язової сили і мати довгі руки, що збільшують час додачі сили до снаряда. Дійсно, метальники володіють добре розвитою мускулатурою, великою силою, мають довгі ноги та руки, широкі плечі і таз. Це зв'язано з тим, що дальність польоту диска, наприклад, залежить від величини кутової швидкості при вильоті снаряда, а остання — від довжини плеча, руки, що посилає диск, тобто чим довші руки і ширші плечі в спортсмена, тим з більш високою початковою швидкістю метається диск і тим більшу відстань він долає.

Дослідження м'язової системи олімпійців, проведені за допомогою рентгенографічного методу, виявили, що найбільші показники обхвату м'язів визначаються в спринтерів; зі збільшенням довжини дистанції вона закономірно зменшується.

Е. Г. Мартиросов досліджував марафонців, і показав, що спортивні результати в них зростають зі збільшенням довжини тіла і його абсолютної і відносної поверхні, зі зменшенням обхвату стегна, ваги підшкірного, внутрішнього і загального жиру. Підшкірний жировий шар у них виражений дуже слабко і рівномірно розподілений по всій поверхні тіла.

Таким чином, в одних легкоатлетів (у залежності від спеціалізації) вирішальним фактором результативності є тотальні розміри тіла, в інших — пропорції його окремих частин, у третіх — такі конституціональні особливості, як ступінь розвитку і специфіка розподілу м'язової і жирової тканин, відносна вага тіла й ін.


1.2 Плавання


Плавцям міжнародного класу властиві атлетична статура, вище середньої довжина тіла, невелика вага. Це забезпечує ефективне подолання опору водного середовища. У високорослих плавців зі значними тотальними розмірами тіла гідродинамічний опір зростає в трохи меншому ступені, ніж у низькорослих. Спринтери вірогідно вище і важчі стаєрів.

Добре розвита мускулатура пояса верхніх кінцівок і грудної клітки, вузький таз і стрункі, довгі ноги обумовлюють своєрідну каплеподібну форму тіла, що зменшує вихровий опір води і сприяє подовженню "кроку" при плаванні

Великий інтерес являють дані про пропорції тіла плавців. При великій довжині тіла плавці мають укорочений тулуб, довгі ноги, широкі плечі, звужений стосовно них таз, сплющену грудну клітку і короткі руки. Лише спортсмени, що спеціалізуються в кролі (спринтери) і в плаванні на спині, відрізняються довгими руками. Найбільш широкі плечі відзначаються в спринтерів, що плавають кролем і дельфіном [11,115].

У плавців рівномірно розподілене підшкірний жировий шар (середнє значення 3,77 мм). Головною морфологічною особливістю їх вважається знижена питома вага.

Великі жирові запаси і відповідно велика плавучість властиві плавцям на довгі дистанції. Стаєри займають більш горизонтальне положення при плаванні. Таким чином, плавучість досить інформативно характеризується питомою вагою тіла плавця.

При відборі дітей у секції плавання доцільно віддавати перевагу індивідам з великими тотальними розмірами тіла, широкими долонями, великими стопами, гнучким тулубом, стрункими ногами.


1.3 Важка атлетика


Вага тіла важкоатлетів у межах кожної вагової категорії обмежується правилами змагань. Тому довжина тіла стає найбільше інформативним показником із трьох основних тотальних розмірів (довжина тіла, вага, окружність грудної клітки). Наприклад, середня довжина тіла у видатних важкоатлетів — учасників Олімпійських ігор у Мехіко складала: у вагової категорії до 60 кг — 162 см, до 67 кг — 164 см, до 75 кг — 167, до 82 кг — 172, до 90 кг — 175, понад 90 кг — 182 см.

Більшість авторів характеризують важкоатлетів як широкоплечих, з великим обхватом грудної клітки, короткоруких і коротконогих. Нерідко в них визначаються порушення постави: неправильне положення голови і надмірний лордоз у поперековому відділі хребетного стовпа.

В міру збільшення довжини тіла у важкоатлетів збільшується відносна довжина тулуба і знижується відносна довжина кінцівок. Аналіз абсолютних значень компонентів ваги тіла виявляє значну різницю в представників різних вагових категорій. Якщо м'язовий і кістковий компоненти найбільші в легковаговиків (до 48,3 і 18% відповідно проти 38,4 і 14,3% у великовагових поїздів), то жировий компонент, навпаки, у важкоатлетів 22,2% проти 9,0% у легковаговиків. Однак чим нижче кваліфікація спортсменів, тим вище величини підшкірного жирового шару. Головними особливостями будівлі тіла в них є відносна низькорослість, ширококостність і значний розвиток м'язів [19,117].


1.4 Гімнастика


Гімнасти відрізняються середньою довжиною тіла, обхватом грудей трохи вище за середнє і порівняно невеликою вагою тіла. У середньому ріст гімнастів міжнародного класу близько 165 см, а вага тіла близько 60 кг. Для гімнасток характерні середній і низький ріст, широкі плечі, вузький таз і деяка мускулінізація. Середній ріст висококваліфікованих гімнасток — 159 см, вага 47 кг (вагово-ростовий індекс 300 кг/см).

Динамічні спостереження за гімнастами показують, що до моменту досягнення високого рівня майстерності частіше відсіваються спортсменки з крайніми значеннями вагово-ростових показників. Тренерам, що працюють з дитячими групами, варто враховувати, що приріст тотальних розмірів тіла за період з 12 до 16 років у низькорослих гімнастів менший, а у високорослих — більший.

Якщо порівняти гімнастів і гімнасток II, I розрядів і майстрів спорту, то в міру росту спортивної майстерності відзначається зменшенням довжини і ваги тіла (у чоловіків), периметрів талії, сідниць, стегна і плеча (у жінок). Обхват грудної клітки в гімнасток при цьому збільшується.

Пропорції тіла гімнастів характеризуються досить коротким тулубом, вузькою талією, трохи звуженим тазом, короткими руками.

Для гімнасток характерні: відносно короткі кінцівки і більш довгий тулуб, невеликий обхват талії, стегон, вузький таз і тонкі ноги.

У гімнастів сильно розвинуті м'язи верхніх кінцівок, грудної клітки і спини, ноги стрункі з невеликим мускульним рельєфом. У загальній вазі тіла велику частку складають активні тканини; середня питома вага тіла— 1,0434. Гімнасти мають невеликий підшкірний жировий шар, рівномірно розподілений по всій поверхні тіла. М'язова тканина в чоловіків складає 48,99%, у жінок—47,9% від загальної ваги тіла (у не спортсменів —42,18%). У гімнастів краще постава, чим у представників інших видів спорту.

Гімнасти характеризуються не тільки антропометричними, але також функціональними і морфофункціональними особливостями. Як показано в табл. 1, у них менше обсяг серця, загальний обсяг крові, гемоглобін і максимальне споживання кисню, чим, наприклад, у бігунів.


Таблиця 1 Антропометричні і функціональні показники в гімнастів і бігунів (по Чермаку й ін.)

Показники Гімнасти Бігуни

Довжина тіла, см

Маса тіла, кг

Безжирова маса тіла, кг

Безжирова маса тіла, %

Жирова маса, кг

Жирова маса, %

Об`єм серця, мл

Об`єм серця, мл/кг

Об`єм крові, мл

Обсяг крові, мл/кг

Загальний гемоглобін, г

Максимальне споживання кисню мл/хв

170,5

66,0

63,2

95,8

2,8

4,2

738

11,67

4269

68,1

667

3393

181,7

68,4

66,5

97,4

1,7

2,6

927

13,55

5105

76,7

895

4001

1.5 Боротьба


Накопичені дані свідчать про те, що великий ріст тіла позитивно впливає на досягнення борців. Високорослі атлети мають значні потенційні можливості. Це, видимо, можна пояснити тим, що споживання кисню пропорційно поверхні тіла. Особливі переваги можуть мати високорослі атлети важкої вагової категорії, вага тіла яких, як відомо, не обмежений. Атлети-гіганти відрізняються своєрідністю технічного арсеналу завдяки довгим важелям, значною м'язовою силою і масою тіла. Але й в інших вагових категоріях середня довжина тіла у видатних борців звичайно більше, ніж у менш кваліфікованих спортсменів [20,55].

Для борців характерні великі поперечні розміри, значні величини обхватів грудної клітки, шиї, плеча, стегна, гомілки і відносна коротконогість.

Борці здебільшого мають широкі плечі і різну (у залежності від вагової категорії) довжину ніг. Представники найлегшої ваги відрізняються від більш короткими ногами, борці легкої і напівлегкої ваги мають ноги середньої довжини, представники інших вагових категорій — довгоногі. У порівнянні з не спортсменами в них короткі руки, що можна пояснити законами механіки: відносна сила назад пропорційна довжині плеча важеля, тобто чим довші руки, тим більшу силу потрібно прикласти, що практично невигідно. Тому в боротьбі відбувається добір короткоруких.

Процентний вміст м'язової маси у всіх борців майже однаково (48%), жирів - збільшується в ряді вагових категорій від легень (8,8%) до важкого (15,15%), а кісткової, незначно варіюючи, різко від 15,98% у легковаговиків до 12,40% у великовагових поїздів. Відповідно до цього питома вага тіла найбільший у легких категоріях і найменший — у важких.


1.6 Баскетбол


Приведені дані демонструють велику практичну важливість дослідження фізичного розвитку спортсменів. Ці дані здобувають особливу вагомість у тих випадках, коли вони погоджуються з особливостями функціонального стану організму спортсмена, його працездатністю і підготовленістю.

Ведучою соматотиповою особливістю баскетболістів є високий зріст при великій масі тіла, що зв'язано з розвитком як м'язового її компонента, так і організму у цілому. Очевидно, що зміни внутрішніх органів і їхній функціональний стан у баскетболістів визначаються двома факторами — розмірами тіла і фізичною підготовленістю. Роль останнього фактора може бути значною мірою нівельована, якщо аналізові піддаються спортсмени однакової кваліфікації, що тренуються по подібній програмі. Як випливає з табл. 2, у спортсменів дуже високого зросту (2—2,15 м) багато функціональних показників в умовах спокою істотно відрізняються від таких навіть у-спортсменів, що мають ріст 1,9—1,99 м і 1,8—1,89 м. Це стосується таких показників, як обсяг серця, дихальний обсяг, легенева вентиляція, споживання кисню в спокої.


Таблиця 2 Морфофункціональні показники у висококваліфікованих баскетболістів різного зросту (середні дані по В. Л. Карпману й ін.)

Показники Довжина тіла (см)

215-200 199—190 189—180
Середньогрупова довжина тіла, см 206 100 193 91 184 83
Маса тіла, кг 54 48 43
М'язова маса, кг 11 9 10
Жирова маса, кг 51 53 ' 52
ЧСС, хв-' 1340 1135 1084
Об`єм серця, мл 6,4 5,7 6,0
Хвилинний обсяг крові, л/хв 6750 6100 5740
ЖЕЛ Дихальний мертвий простір, мл 323 315 244

Частота подихів, хв

Дихальний об`єм, мл

Легенева вентиляція, л/хв

Споживання О2 у спокої, мл/хв

Фізична працездатність по тесту

17

939

15,9

571

1699

14

821

11,6

440

1707

16

674

10,4

422

1605

Поряд з цим деякі параметри виявилися незалежними від довжини тіла: ЧСС, хвилинний обсяг крові, частота подиху, фізична працездатність. Таким чином, перша група показників є морфозалежною і тому буде далі обговорена. Друга ж група параметрів відбиває безпосередній вплив спортивного тренування на системи кровообігу і дихання і не залежить від структурних особливостей тіла баскетболістів.

Збільшення об`єму серця визначається, головним чином, зростом спортсменів. На користь цього говорить факт незалежності фізичної працездатності від довжини тіла. У звичайних умовах обсяг серця і фізична працездатність тісно взаємозалежні: об`єм серця збільшується під впливом ефективного спортивного тренування [19,62].

У людей високого й особливо надвисокого зросту істотно посилені газообмін і, зокрема, споживання кисню у середньому дорівнює 571 мл/хв замість 200— 300 мл/хв у нормі. Це, очевидно, зв'язано в двома факторами. Перший з них (чисто морфологічний) — у високорослих спортсменів значно збільшена маса біологічно активних тканин, харчування яких вимагає збільшення споживання кисню. Другий фактор — це посилення роботи самої дихальної мускулатури, що також забезпечується збільшенням споживання кисню з навколишнього середовища.


РОЗДІЛ 2. ВИЗНАЧЕННЯ РІВНІЯ ПРИДАТНОСТІ ДО ЗАНЯТЬ СПОРТОМ


2.1 Тестування в діагностиці фізичної роботоспроможності і функційної готовності спортсменів


У функціональній діагностиці важлива роль належить інформації, яка одержана за допомогою різноманітних проб (у педагогічній практиці синонімом терміна "функціональна проба" є термін "тест"), що проводяться як у лабораторних умовах (у кабінетах функціональної діагностики), так і безпосередньо під час тренувань у спортивних залах і на стадіонах. Проби дозволяють оцінювати функціональний стан організму в цілому, його готовність до змагальної діяльності, рівень загальної фізичної працездатності і т.д. Останній термін визначається різними авторами неоднозначно. У самому загальному виді фізична працездатність пропорційна тій кількості механічної роботи, що організмові спортсмена здатна виконувати довгостроково і з досить високою інтенсивністю. Оскільки тривала робота м'язів лімітується доставкою до них кисню, загальна фізична працездатність значною мірою залежить від кардіо-респіраторної продуктивності. Очевидно, поряд з терміном "загальна" доцільно користуватися терміном "спеціальна" фізична працездатність, що характеризує можливості спортсмена виконувати специфічну для даного виду спорту роботу. Очевидно, що рівень загальної і спеціальної фізичної працездатності може істотно розрізнятися в того самого спортсмена.

Усі матеріали функціональних проб розглядаються не ізольовано, а комплексно з врахуванням інших медичних критеріїв. Тільки комплексна оцінка даних лікарського обстеження, результатів застосування інструментальних методів дослідження і матеріалів, отриманих при проведенні функціональних проб, дозволяє давати об'єктивну оцінку готовності організму спортсмена до змагань [19,126].

Варто нагадати, що медична інформація повинна розглядатися у взаємозв'язку з педагогічними і психологічними показниками, що дозволить педагогові об'єктивно судити про стан тренованості.

Функціональні проби почали застосовуватися в спортивній медицині ще на початку XX століття. Реакція організму вивчалася по даним серцевої діяльності. У наступному спортивні медики в значній мірі розширили арсенал проб, що застосовувалися, запозичаючи них із клінічної медицини.

Треба відмітити, що раніше функціональні проби в спортивній медицині застосовувалися найчастіше для оцінки ефективності роботи тієї або іншої системи організму. Так, бігові тести застосовувалися для судження про функціональний стан серцево-судинної системи, проби зі зміною подиху — для оцінки ефективності роботи апарата зовнішнього дихання, ортостатичні проби — для оцінки діяльності вегетативної нервової системи і т.д. Такого роду підходи до використання функціональних проб у спортивній медицині не цілком обґрунтовані. Справа в тім, що зміни роботи тієї або іншої вісцеральної системи, зв'язані з впливами, що обурюють, на організм, значною мірою визначаються регуляторними нейрогуморальними впливами. Тому, оцінюючи, наприклад, пульсову реакцію на фізичне навантаження, не можна сказати, чи відбиває вона функціональний стан самого виконавчого органа — серця або ж зв'язана з особливостями вегетативної регуляції серцевої діяльності. Зовсім аналогічні зміни серцевої діяльності у відповідь на зміну положення тіла в просторі спостерігаються як в осіб з інтактною симпатичною нервовою системою, так і в осіб, яким зроблена функціональна десимпатизація серця шляхом уведення пропранолола — речовини, що блокує бета-адренергічні рецептори в міокарді.

Тому більшість функціональних проб характеризує діяльність не однієї окремо узятої системи, а організму людини в цілому. Такий інтегральний підхід не виключає, природно, використання функціональних проб для оцінки переважної реакції якої-небудь окремої системи у відповідь на вплив.

У відповідності зі вказаними основними задачами тестування в спортивній медицині є: 1) вивчення адаптації організму до тих або інших впливів (за даними дослідження ряду найбільш інформативних систем) і 2) вивчення відбудовних процесів після припинення впливу. З цього випливає, що тестування в загальному вигляді ідентично вивченню функціональних властивостей систем регулювання в технічній кібернетиці..

До числа загальних вимог до проведення функціональних проб відносять насамперед забезпечення нормального мікроклімату в приміщенні для тестування. Приміщення повинне бути добре провітрено, температура в ньому повинна підтримуватися на рівні температури комфорту. У випадку виконання великих і тривалих навантажень, що супроводжуються інтенсивним потовиділенням, доцільно іспитову установку, на якій проводиться проба, оснастити вентилятором.

Приміщення повинно бути естетично оформлено. У тестуванні повинен брати участь мінімум медичного персоналу. Необхідно виключити виникнення звукових, світлових і інших не стосовних до дослідження сигналів. Обов'язково треба мати аптечку першої допомоги з препаратами, що стимулюють кровообіг і дихання.

Апаратура, на якій проводиться тестування, повинна бути чистою, добре заземленою відповідно до загальноприйнятих правил, без неохайного накопичення електричних проводів.

Безпосередньо в процесі проведення функціональної проби необхідно вести протокол тестування. У ньому поряд з паспортними даними повинні бути зазначені тип функціональної проби, усі її елементи, час їхнього виконання і моменти запису показників, а також застосовувана вимірювальна апаратура. Протокол проби остаточно заповнюється після розшифровки кривих, що характеризують фізіологічні функції, досліджувані в процесі тестування [23,127].

Перед початком тестування повинна бути дана докладна інструкція про його поводження під час проведення функціональної проби. У протилежному випадку результати тестування можуть значною мірою визначатися емоційними реакціями спортсмена. Це особливо часто спостерігається в юних спортсменів. У деяких з них навіть при отриманій докладній інструкції перший іспит виявляється недостатньо достовірним. Лише практично освоївши пробу, спортсмен при повторних тестуваннях дає результати, реально відповідному функціональному станові його організму. Особливо важлива бесіда зі спортсменом у тих випадках, коли здійснюється забір крові.

Сучасні спортивно-медичні функціональні проби одержали досить широке поширення й у практиці педагогічного контролю. У ряді випадків лікар може навіть не залучатися до проведення функціональних проб (він лише оцінює результати проби). Однак функціональні проби з граничними навантаженнями, коли можливий розвиток деяких гострих патологічних станів, повинний проводити лікар. Це в першу чергу відноситься до визначення МПК.

Виконання всіх перерахованих вимог до процедури тестування забезпечує надійні результати, на підставі яких досить обґрунтовано може бути оцінені фізична працездатність і підготовленість спортсмена.

Функціональні проби доцільно проводити на кожнім етапі тренувального макроциклу. Так, для спостереження за динамікою функціональної готовності відповідні проби варто проводити на початку і наприкінці підготовчого періоду й у середині змагального періоду. У цих випадках рекомендується і поглиблене комплексне обстеження спортсмена. Поряд з цим функціональні проби можуть використовуватися для спостереження за поточним функціональним станом організму.

Знання раціональної класифікації функціональних проб, проведених у лабораторії, допомагає тренерові і лікареві вирішувати конкретні задачі, зв'язані з об'єктивною оцінкою стану тренованості, працездатності спортсмена, вибирати саме ті функціональні проби, що потрібні на даному етапі тренувального циклу і які дозволяють відповідати на найбільш актуальні питання, що виникають у процесі тренування даного спортсмена.

Розрізняють наступні види вхідних впливів, використовуваних при тестуванні: а) фізичне навантаження; б) зміна положення тіла в просторі; в) напруження; г) зміна газового складу вдихуваного повітря; д) медикаментозні засоби й ін.

Найбільше часто як вхідний вплив застосовується фізичне навантаження. Форми її виконання різноманітні. Це насамперед найпростіші форми, що не вимагають спеціальної апаратури: присідання (проба Мартине), підскоки (проба Гцифка), біг на місці (проба С. П. Летунова) та інші.

В даний час застосовуються різні види м'язової роботи, інтенсивність якої може бути кількісно оцінена. Наприклад, одержали поширення проби, у яких як фізичне навантаження використовується сходження з визначеною частотою на сходинку (або сходинки) визначеної висоти. До числа таких проб відносяться степи-тести Майстра, Гарвардський і ін.

Умовно прийнято вважати, що різні види м'язової роботи, які задаються в лабораторних умовах, відносяться до неспецифічних форм впливу (наприклад, біг на місці). Специфічними ж формами впливу є ті, котрі характерні для локомоцій у конкретному виді спорту: бій з тінню в боксера, кидки опудала в борців і т.д. Однак такий підрозділ у значній мірі умовно, коли мова йде про визначення загальної працездатності; реакція вісцеральних систем організму на фізичне навантаження залежить головним чином від її інтенсивності, а не від форми. Специфічні ж проби корисні для оцінки ефективності навичок, придбаних у процесі тренування, і для оцінки спеціальної працездатності.

Зміна положення тіла в просторі є одним з важливих впливів, застосовуваних при так званих орто-кліностатичних пробах. Реакція, що розвивається під впливом ортостатичних впливів, вивчається у відповідь як на активну, так і на пасивну зміну положення тіла в просторі. Активна зміна положення тіла полягає в тому, що піддослідний самостійно переходить з горизонтального положення у вертикальне. Достоїнство проби — її надзвичайна простота.

Функціональні проби можуть бути розділені на дві великі групи, у залежності від того, коли досліджуються реакції організму — безпосередньо під час впливу або відразу після його припинення. Наприклад, за допомогою електрокардіографа можна реєструвати ЧСС протягом усього часу, протягом якого випробуваний виконує фізичне навантаження, а також у відновному періоді. Очевидно, що вимірювання ЧСС у цих випадках дає зовсім різну інформацію: у першому випадку вона дозволяє судити про адаптацію до м'язової роботи, а в другому — про закономірності відновних реакцій. При цьому адаптація до фізичних навантажень може бути задовільною, у той час як відновні процеси протікають недостатньо ефективно [26,132].

Розвиток сучасної медичної техніки дозволяє безпосередньо вивчати реакцію організму на те або інший вплив і одержувати важливу інформацію для діагностики працездатності і функціональної готовності спортсмена. Вивчати ж відновний період випливає в тому випадку, коли він є об'єктом тестування. Необхідно мати у виді, що дані відбудовного періоду не є досить адекватними для судження про адаптацію організму до навантаження.


2.2 Лікарсько-педагогічний контроль


Під лікарсько-педегогічними спостереженнями (ЛПС) розуміються дослідження, проведені спільно лікарем і тренером (викладачем фізичного виховання) з метою оцінки впливу на організм фізичних навантажень, установлення рівня функціональної готовності і на підставі цього удосконалювання навчально-тренувального процесу. У спорті ЛПС є складовою частиною комплексного контролю, що включає в себе педагогічні, медичні і психологічні дослідження.

Теоретичні і практичні основи ЛПС були розроблені представниками радянської спортивної медицини в 40—50 роках (С. П. Летуновим, Р. Е. Мотилянською, Н. Д. Граєвською).

Необхідність таких досліджень викликана тим, що рівень функціональної готовності спортсмена може бути щонайкраще вивчений і оцінений у природних умовах тренування, при використанні специфічних навантажень. У процесі ЛПС виявляються ознаки неповного відновлення після фізичних навантажень і розвитку станів перевтоми або перенапруги. Такого роду інформація дозволяє тренерові вчасно внести в навчально-тренувальний процес відповідні корективи.

Ефективність тренувального процесу залежить від того, наскільки правильно обрані тренувальні засоби і їхнє дозування в одному занятті, мікроциклі, мезоциклі і т.д. Тренер у значній мірі працює наосліп, якщо він не знає, який вплив на організм спричиняє окрема вправа, серія вправ, окреме заняття, один тренувальний день, етап тренування. В однаковій мірі це відноситься і до оздоровчих занять фізичними вправами [19,161].

В даний час з метою з'ясування впливу фізичних навантажень на організм прийнято вивчати термінові, відставлені і кумулятивний тренувальні ефекти.

Під терміновим тренувальним ефектом розуміються зміни, що відбуваються в організмі безпосередньо під час виконання вправи й у найближчий період відпочинку. Під відставленим тренувальним ефектом мають на увазі зміни в пізніх фазах відновлення — після тренування, у наступні дні. Кумулятивний тренувальний ефект — це зміни, що відбуваються в організмі протягом тривалого періоду тренування в результаті підсумовування термінових і відставлених ефектів великого числа окремих занять.

ЛПС повинні здійснюватися лікарем разом із тренером (викладачем) і являють собою найважливішу форму їхньої спільної роботи, що дозволяє виявляти сприятливі і несприятливі зміни в організмі що займаються й у необхідному ступені індивідуалізувати навчально-тренувальний процес. Однак лікар далеко не завжди має можливість брати участь у ЛПС, тому тренер (викладач) повинний володіти простими медичними методами дослідження, уміти зі знанням справи використовувати них у своїй роботі як для оцінки впливу навантажень, так і для рішення інших питань, зв'язаних із правильною організацією тренувального процесу (занять фізичною культурою).

Основні задачі лікарсько-педагогічних спостережень:

1. Вивчення впливу фізичних навантажень на організм, що займаються з метою оцінки адекватності їхньому рівневі підготовленості даного спортсмена й ін.

2. Визначення стану здоров'я і функціонального стану організму рівня, що займається для оцінки, функціональної готовності на різних етапах підготовки.

3. Оцінка відповідності застосовуваних засобів і системи тренування її задачам і можливостям спортсмена з метою удосконалювання планування й індивідуалізації учбово-тренувального процесу (аналогічна задача може бути поставлена і при заняттях оздоровчою фізичною культурою).

4. Оцінка і вибір медичних, педагогічних і психологічних засобів і методів, спрямованих на поліпшення відбудовних процесів після великих фізичних навантажень.

5. Оцінка умов і організації учбово-тренувальних занять.

Задачі ЛПС повинні бути конкретними, спрямованими на рішення строго визначеного питання. Їх може визначити лікар, але частіше це повинен робити тренер (викладач). Якщо мова йде про вивчення умов і організації занять, оцінку стану здоров'я спортсменів, правильності їхнього розподілу по групах і т.д., то ініціатива в постановці задач належить лікареві. Якщо ж необхідно оцінити рівень тренованості спортсменів, удосконалювати планування навчально-тренувального процесу, вирішувати питання, пов'язані з поліпшенням відновних процесів, то ініціатива у визначенні конкретних задач повинна належати тренерові (викладачеві). Лікар же, усвідомивши поставлену задачу, повинен вибрати таку форму організації ЛПС і такі методи дослідження, що дозволять щонайкраще її вирішити.

У процесі ЛПС продовжується вивчення впливу на організм фізичних вправ, почате в лікарському кабінеті. Під час виконання тренувальних і змагальних навантажень можуть проявитися приховані відхилення в стані здоров'я, що не удалося виявити при дослідженні в кабінеті лікаря.

Вивчення впливу навантаження на організм спортсменів, які мають відхилення в стані здоров'я або знижені показники фізичного розвитку, дозволяє перевірити правильність віднесення його до визначеної медичної групи [2,103].

Дослідження, проведене безпосередньо на